Нас із Шааті вели, наче собак на повідку, тільки мотузки обвивали не шиї, а зап’ястя. Місцеві жителі виявилися не надто привітними до своїх гостей і постійно кидали в наш бік підозрілі погляди.

Праворуч від мене йшла Шааті, а ліворуч пристроїлася одна з місцевих дівчат, яка при найближчому розгляді виявилася світлою ельфійкою з коротким волоссям кольору попелу. Вона була трохи нижчою за мене, дуже худою, з гострими рисами обличчя та довгими вухами - темним ельфам такі тільки снилися.

Ми йшли крізь хащі, пробираючись через густі зарості екзотичних рослин. Кілька разів з-під низько ростучих гілок різко виповзали невеликі зелені змійки - якби вони не рухалися, я б їх і не помітила. Щоразу моє серце підступало до горла - я завмирала та прикушувала губу, щоб не закричати.

Ненавиджу змій! Боюсь їх більше, ніж розлюченого Аллірена. Той хоч не отруйний, попри те, що слизький та покусати може...

Після чергової змії, яка різко виповзла з-під листя, я приречено подивилася на Шааті - і куди вона мене привела?

- Не хвилюйтеся, пані, змії не жалять, якщо не чіпати їх або їхні гнізда, - вампірша побачила мій погляд і спробувала заспокоїти. - Вони самі вас дуже бояться.

- Готова посперечатися, не так сильно, як боюся їх я, - мене пересмикнуло. - Сподіваюся, хоч павуків тут немає.

- Є, - єхидно усміхнулася ельфійка. - Ось такі, - вона витягнула ліву руку і правою відміряла розмір від кінчиків пальців до згину ліктя. - Але вдень вони сплять, полюють тільки вночі.

Я тихенько застогнала, не зумівши стримати весь жах від почутого.

- Що ж, тепер ви знаєте, чим мене катувати, - я важко ковтнула.

Ельфійка несподівано широко усміхнулася та подивилася на мене вже не так вороже.

- Не хвилюйся, катувати вас ніхто не буде. Наша правителька не визнає такі методи, принаймні стосовно жінок.

- А щодо чоловіків визнає, значить? - я відчула, як мої брови мимоволі поповзли вгору.

- Потім усе дізнаєшся, якщо на те буде воля нашої Королеви.

Розмова дозволила мені трохи відволіктися. Пройшовши ще якусь відстань, рослинність раптом почала рідшати, а моєму погляду відкрився просто неймовірний краєвид на місто! Ні, воно не було помпезним або великим, навпаки, дуже затишним і невеличким. Але все містечко, всі будинки розташовувалися на деревах! Деякі будиночки були вбудовані в товсті стовбури дерев, які явно були продовженням житлоплощі, а всередині могло знаходитися ще кілька поверхів. Деякі просто трималися на стовбурах, як вулики. Усі будиночки були з’єднані між собою складним плетивом підвісних мостів, які нагадували лабіринт. Також я помітила мотузкові драбини, які вели до дверей дерев'яних хатин - деякі були підняті, деякі звисали до самої землі.

У самому центрі міста знаходилося наймасштабніше спорудження - величезне дерево-будинок! Я не знаю, якого розміру баобаби на Землі, але це дерево точно було таким самим величезним, якщо не більше. Його товстий стовбур був вкритий мохом, а розлогі гілки з широким листям накривали більшу частину міста.

Чимось цей гігант нагадував висотку - внизу в стовбурі були вхідні двері, а вище кілька поверхів з вікнами. Другий поверх був повністю підперезаний великим балконом, до якого з чотирьох сторін теж вели підвісні мости.

- Це неймовірно! - захоплено видихнула я. - Наче місто фей із казки!

- Його побудував мій народ, - усмішка ельфійки чомусь була сумною.

- Тобто тут живуть світлі ельфи? - я продовжувала, з відкритим ротом, озиратися навколо.

- З ельфів залишилися тільки я і ще дві дівчини, - ельфійка притримала мене за лікоть, коли я випадково зачепилася за корч.

- А де решта?

- Пішли, - вона відвела погляд.

Я хотіла ще багато про що запитати в ельфійки, але в цей момент висока дівчина з сокирою різко смикнула за мотузку, змушуючи нас іти швидше:

- Досить теревенити, затримуєте, - її голос був дуже грубим і жорстким, як старий радянський матрац.

Залишок шляху ми пройшли мовчки, але це зайняло не багато часу. Як виявилося, ми прямували саме до гігантського дерева. Усередині було просторо та на диво помпезно - звичайно, на палац Людовіка не тягнуло, але інтер’єр явно намагався показати статусність осіб, що тут проживали.

По широких різьблених сходах нас провели на третій поверх. Здається, його повністю займав приймальний зал. Приміщення виявилось просторим і дуже світлим, а прямо напроти сходів стояло велике м’яке крісло, у якому велично сиділа прекрасна дівчина.

Звичайно, я й раніше бачила нуріане, але вони не виглядали настільки чарівно! Її довге волосся хвилями спадало до самої підлоги, за кольором нагадуючи чи то ніжно-рожеву солодку вату, чи то пухнасті хмари на світанку. Величезні повітряні крила за спиною переходили градієнтом від ніжно-фіолетового до білого кольору на самих кінчиках і ніби підсвічували ідеальне обличчя з великими очима кольору рожевого зефіру. Вона була одягнена у світлий практичний костюм, який додавав образу сили та людяності, різко контрастуючи з її чарівною зовнішністю.

- Королева Енерія, - дівчата, що нас супроводжували, синхронно стали на одне коліно, вітаючи правительку. Говорила груба дівчина, що вела мене. - Ми знайшли цих двох на північному березі, але у зоні видимості не було корабля чи навіть човна - наче вони дісталися сюди вплав, що абсолютно неможливо.

- Ти так думаєш, Ірел? - Її голос був м’яким і тягучим, наче розм’якшена іриска.

Королева жестом наказала дівчатам піднятися та перевела на нас свій безтурботний погляд. У ньому не було загрози, але все ж мені здалося, що за ці кілька секунд мене просканували вздовж і впоперек, від чого я трохи зніяковіла.

— Навіщо ж ви зв’язали наших гостей?

— Моя Королево, хіба ви не помітили ще одну дивину? — Ірел смикнула за мотузку, що все ще зв’язувала мої руки. — Ця дівчина виглядає точно як Наріанн!

Навколо нас раптом зашепотілися. Я зовсім не помітила, як раніше порожній зал наповнився людьми, ельфами, гномами та нуріане, які вишикувалися з двох сторін від нас і тепер схвильовано перемовлялися. По відчуттях їх було дуже багато, та й різноманітність рас вражала. І що найцікавіше — я не побачила жодного хлопця!

— Так, я це помітила, — королева злегка похитнула головою й поблажливо усміхнулася, коли в залі знову запанувала тиша. — І все ж вона наша гостя.

— Але вона може бути...

— Моя Королево, вона не справжня, — з натовпу до нас вийшла дівчина, в якій я раптово впізнала... себе! Крім очей — вони у неї були такими ж, як і на портреті, що мені показував Дані. Вона, як і інші до цього, стала на одне коліно перед правителькою. — Це лише мій клон.

— Що? Це я не справжня? — Від такого твердження я ледь не задихнулася. — Ти себе в дзеркало бачила?

Мабуть, не дуже добре було починати з грубості, але я дуже втомилася. А подібні заяви різних осіб, через яких я і влипла у всю цю історію, зовсім не додавали бажання бути ввічливою!

Натовп знову схвильовано зашепотів. Наріанн скривилася, наче випадково наступила на перероблений продукт життєдіяльності, і тепер думала, чим його краще зішкребти з підошви, щоб не забруднити руки.

— Моя Королево, я вам розповідала, як втекла з Деорії. Це той самий клон, якого я створила. У неї навіть аура, як у мене.

— Серйозно? — Я зробила кілька кроків у бік справжньої принцеси та заглянула їй в очі, намагаючись знайти хоч краплю розуму. — Ти думаєш, я не жива? У мене немає почуттів?

— Саме так. Ти просто оболонка, створена за допомогою магії, яка виглядає, як я, — Наріанн знизала плечима. — Я спеціально тебе створила, щоб не підводити батька і брата.

— Створила? — Я обурено кинулася до неї, у сильному бажанні вдарити по обличчю, яке, як на зло, було так схоже на моє. Але мотузка різко натягнулася й зупинила мене всього за кілька кроків від бажаної мети. — Ти створила? Та ти просто... вирвала мене з мого життя! Мого світу! — З великим зусиллям викрутивши руки, я стягнула кільце з великого пальця. — І у мене своя аура, не твоя!

— Що? — Наріанн нічого не розуміючи вдивилася в моє обличчя, так і не здогадуючись подивитися на мою ауру тепер. — Яке життя? Ти жива тільки тому, що я створила тебе!

— Мене батьки створили, раз на те пішло! Народили, як і всіх, хто тут знаходиться! Ти всього лише перенесла мене сюди, а сама втекла і залишила мене розгрібати твої проблеми! — Я пам'ятала про клятву, тому намагалася ретельно добирати слова, що дещо ускладнювало завдання.

— Та як ти смієш, підробко! — обличчя Наріанн почервоніло, а в мене полетів багряний згусток незрозуміло чого.

Я інстинктивно закрила обличчя руками. Спочатку по них різонуло жахливим холодом, а потім обдало нестерпним жаром. Мотузки безпорадними обгорілими шматками впали до моїх ніг.

— Не смій чіпати мою пані! — Я не помітила, як Шааті опинилася переді мною, вже звільнена від мотузок. Вампірша не кричала, але шепотіла, і навіть я майже фізично відчула загрозу, що йшла від неї.

— Досить, — нашу перепалку перервав м’який, але владний голос королеви. — Наріанн, наша гостя має рацію. Вона не твоя копія, а жива людина зі своєю особистістю.

Я з вдячністю подивилася на місцеву правительку.

— Ваша Величносте, — Шааті, наслідуючи прикладу місцевих дівчат, стала на одне коліно. — Ми не шпигуни й не хочемо нікому зла. Сюди дісталися за допомогою знайомої сілки, тікаючи від небезпеки. Ми просимо у вас притулку.

— Ви тікаєте від когось? — королева задумливо нахилила голову.

— Від мого нареченого, принца темних ельфів, — я вирішила, що в цьому випадку найкраща тактика — чесність. — А точніше, від нареченого принцеси Наріанн.

Справжня принцеса здригнулася, ніби від ляпаса, але промовчала.

— Ми завжди готові дати притулок жінкам, що потрапили в біду, — королева кивнула. — Готові надати вам захист і дах над головою. Однак. В обмін вам потрібно буде приносити свою користь для спільноти.

— Якого типу користь? — я насупилася.

— Відповідно до своїх можливостей, — королева витончено відкинула за спину пасмо волосся. — Хтось полює, ловить рибу або збирає трави і ягоди. Хтось пряде та шиє одяг. Інші відточують свої бойові навички та захищають острів і всю спільноту. Справа знайдеться для кожного.

— Я згодна! — не вагаючись, випалила Шааті.

— А я б хотіла подумати, перш ніж дам остаточну відповідь. Якщо можна.

Я зовсім не була впевнена у своїх силах — не так багато я вміла з того, що могло б знадобитися місцевій спільноті. До того ж принц так чи інакше буде мене шукати, а це лише питання часу, коли йому вдасться дістатися до цього острова та зрівняти все із землею.

— Звичайно, вам потрібно відпочити, — правителька легко посміхнулася. — Але для початку, як вас звати?

— Я Шааті Еверарн, Ваша Величносте.

— Можете називати мене просто Кейрі.

— У неї навіть немає імені роду! Після цього ти будеш стверджувати, що у тебе є батько? Чому ж він не прийняв тебе у свій рід? Чи він настільки низький, що тобі соромно? — презирливо пирхнула принцеса Наріанн, яка до цього поводилася підозріло тихо.

- З вашого дозволу, пані, - Шааті обережно взяла мою ліву руку і закотила рукав, показуючи всім Лассар’гі. - Деякий час тому пані Кейрі була прийнята в правлячу вампірську сім'ю Ейнір і знаходиться під її захистом - тобто під захистом всіх нині живих вампірів. Її ім'я Кейрі Ейнір.

Щоки Наріанн надулись, а обличчя почервоніло. Я ж з вдячністю та сумом погладила зображення лисиці. Тайлен навіть після смерті продовжує мене захищати.

- Що ж, Кейрі Ейнір та Шааті Еверарн, - королева привітно нам кивнула. - Ми виділимо вам хижину на двох. На роздуми у вас є доба - не пізніше завтрашнього ранку я б хотіла почути остаточну відповідь.

- Дякую, ваша величносте, - Шааті схилила голову.

- Дякую вам, королева Енерія, - я повторила жест вампірши.

Незнайома мені дівчина зі смішливими очима повела нас за собою на другий поверх, де знаходилось щось схоже на обідній зал, потім вивела на балкон і звідти по одному з підвісних мостів у бік будиночків на дереві.

- Поруч зі мною є вільна хижина, якраз підійде для вас двох, - вона невизначено махнула рукою кудись у бік і захоплено подивилася на мене. - Я вперше бачу когось крім мене з Древніх Земель.

- Ти з Древніх Земель? - я здивовано окинула поглядом дівчину.

Ніби нічого такого - звичайна людина. Симпатична, коротке кучеряве волосся з мідним відтінком і тонкий трохи задраний носик. Хоча, чого я очікувала? Адже в Древніх Землях залишилися такі ж люди, просто вони відмовилися практикувати новий на той момент вид магії й відтоді не пускають до себе чужинців.

- Звісно, як і ти! У мене також є імунітет до бойової магії - я зрозуміла це, коли атакуючий шар Наріанн не завдав тобі шкоди!

- Але я не з Древніх Земель, - я ошелешено подивилася на свої руки - на них не залишилося і сліду від ворожої магії.

- Таак? - явно здивувалася наша провідниця. - Мені здавалося, такі здібності є тільки у людей звідти. І аура у тебе, як у наших.

- Але у мене немає жодних здібностей - мені навіть звичайна магія не вдалася.

- Звісно не вдалася, - дівчина дзвінко засміялася, - наші здібності працюють зовсім по-іншому!

- І ти можеш навчити мене ними користуватися? - я з надією подивилася на неї.

- Якщо ти вирішиш залишитися, - вона кивнула й відкрила нам двері будиночка, до якого ми щойно підійшли. - Ось ваше житло, влаштовуйтесь. Якщо що - моя хатина поруч. Щасти! - махнувши рукою на прощання, провідниця швидко направилася по підвісному мосту до свого дому.

- Як тебе звати? - тільки й встигла я прокричати вслід.

- Таїша! - махнула рукою дівчина у відповідь та зникла за дверима своєї домівки.

Наш будиночок виявився досить затишним. Як я і припускала, у прибудові була лише прихожа - основна частина знаходилася всередині самого дерева. На першому поверсі була невелика кухня та щось на кшталт їдальні або вітальні, на другому - дві маленькі кімнати й невеличка ванна.

Незнайома гномка принесла нам їжу та змінний одяг. Наївшись і швиденько обмившись, я залізла в ліжко. Хоча на вулиці був день, дуже хотілося спати. Шааті послідувала моєму прикладу.

***

Коли я прокинулася ближче до вечора, вампірша вже кудись пішла. Я швидко перекусила залишками сніданку та вирушила до хатинки Таїші, але, на жаль, її не виявилося на місці. Довелося ловити когось із місцевих, щоб запитати дорогу.

На щастя, Наріанн була вдома. Щойно вона відчинила двері, як одразу зморщилася, побачивши мене.

- Треба поговорити, - не питаючи дозволу, я зайшла в дім і сіла за столик, розрахований максимум на двох. Жестом запросила її сісти поруч.

- Що тобі потрібно? - плюхнувшись на сусідній стілець, вона схрестила руки на грудях.

- Хочу, щоб ти повернула мене додому.

- Я не знаю, як це зробити, - вона відвела погляд.

- Тоді розкажи, як ти мене сюди витягла і чому вирішила втекти, - я повторила її жест руками.

Наріанн зітхнула. На долі секунди її погляд став винуватим, але вона швидко взяла себе в руки та почала розповідь у своїй зверхній манері.

В цілому все виявилося досить банальним - дізнавшись про те, що їй уготував любий таточко, принцеса вирішила, що брати участь у цьому не збирається. Вона згадала розповіді місцевих пліткарок про спільноту, яка приймає до себе тільки жінок, дає їм захист і дах над головою.

Знайти торговий корабель, який привозить на острів спеції та тканини, виявилося непросто. Ще складніше було домовитися з власною совістю та приректи свою країну на війну з темними ельфами. Але тут як ніколи вчасно вона згадала про певний ритуал, інформацію про який колись випадково натрапила - створення двійника.

Ритуал виявився складним, вимагав багато магії та власної крові, а проводити його потрібно було в правильному місці - біля водойми зі стоячою водою. Підготувавши все необхідне для ритуалу та втечі, Наріанн вирушила до потрібного місця. Озеро біля замку підходило якнайкраще. Ритуал дався важко - під кінець вона була виснажена, як фізично, так і магічно. До того ж Дані почав її шукати раніше, ніж вона сподівалася.

З трудом закінчивши ритуал, знесилена Наріанн в останній момент сховалася серед дерев за допомогою вкраденого у Коліна рідкісного артефакту. Вона бачила, як Дані витяг мене з озера та поніс у замок. Після цього вона вирушила в порт і сіла на той самий торговий корабель, який привіз її на цей острів.

- Значить, ритуал вимагав багато крові? - під кінець розповіді я вже сиділа згорбившись над столом і підтримувала голову обома руками.

Наріанн показала свої зап’ястя, на яких широкими смугами виднілися шрами від порізів.

- Я ледве зупинила кровотечу. Думала, не витримаю.

- І він мав створити твого двійника?

- Саме так, - принцеса сховала шрами під довгим рукавом. - Принаймні, так було написано в тій книзі.

- Але ж має бути якийсь зворотний ритуал або хоч щось! - я в розпачі запустила пальці в волосся.

- У тій книзі нічого такого не було.

- Що це була за книга? Як називалася?

- Точно не пам’ятаю, - принцеса замислилася. - Щось про давню магію, здається.

- Чорт, від цього не легше, - я рішуче подивилася на принцесу. - Ти повинна повернутися й зайняти своє місце.

- Ще чого, - Наріанн уперто фиркнула. - Я не для того продумала всю цю схему, віддала купу крові! Я не збираюся виходити заміж за того, кого не люблю!

- І в той самий час ти хочеш, щоб це зробила за тебе я?

Принцеса знизала плечима.

- Мені все одно, будеш це ти чи хтось інший. До того ж ти думаєш, що батько захоче щось міняти? Що він забере клятву і просто відпустить тебе, якщо я повернуся?

- Ну... так, - чомусь я розгубилася.

- І не сподівайся, - Наріанн презирливо скривилася. - Занадто багато закрутилося. Не думаю, що батько захоче щось міняти. Як і я.

***

Не розбираючи дороги, я швидко йшла стежкою через ліс. Мене більше не лякали ні змії, ні павуки - просто хотілося втекти, куди завгодно, де я зможу побути одна.

Раптом дерева закінчилися, а під ногами опинився обрив, біля підніжжя якого об камені з шумом розбивалися хвилі океану. Сонце невблаганно схилялося до заходу. Занадто швидко, ніби тікало від когось.

Я закричала, вперше за довгий час дозволивши емоціям повністю вирватися назовні, виражаючи всю свою злість і образу, гіркоту й розчарування. Всі мої надії рухнули, як дженга, з оглушливим тріском. Все моє життя перетворилося на пекло, особливо після смерті Тайлена - єдиного, заради кого я трималася на плаву.

Нарешті, коли голос остаточно сів, я безсило опустилася на траву.

- Сподіваюся, тобі стало легше, - раптом із тіні дерев вийшла королева Енерія.

Я хотіла було встати, але вона легенько стиснула моє плече та обережно й граційно присіла поруч, анітрохи не переживаючи за свій білий костюм.

- Тебе щось турбує, Кейрі?

- Багато чого, - осиплим голосом відповіла я, сумно спостерігаючи за майже сховавшимся за горизонтом сонцем.

- Не хочеш поділитися? - королева безтурботно усміхнулася.

- Це складно, - немов шукаючи підтримки, я стиснула в руці медальйон Рея і намагалася підібрати відповідні слова. - Я в розгубленості та не знаю, що мені робити. Я втратила всіх, хто був мені дорогий. А дорога додому, схоже, назавжди для мене закрита.

- Це дуже сумно, - правителька кілька разів змахнула крилами, ніби відганяючи комах. - Але в моїх силах запропонувати тобі новий дім. Ми всі тут намагаємося підтримувати та захищати одна одну. У всіх жінок, хто потрапив сюди, не найпростіша доля. Але всі вони продовжують боротися за своє життя.

- Але я не багато вмію робити. До того ж рано чи пізно він мене знайде. Я не хочу наражати вас на небезпеку.

- Ми зможемо постояти за себе. Навчимо тебе битися - у тебе наче вже є певні навички, - вона кивнула на кинджали, пристебнуті до мого поясу.

- Дуже посередні насправді, - я ніжно погладила рукоятку. - Ці кинджали - останнє, що в мене залишилося від Тая.

- Ми всьому тебе навчимо і не дамо тебе в образу, - королева Енерія ласкаво заправила пасмо мого волосся за вухо та піднялася. - Сподіваюся, ти погодишся.

Кілька потужних змахів крилами, і вона полетіла над деревами у бік поселення.

- Я теж на це сподіваюся, пані, - з тіні тихенько вийшла Шааті.

- Давно ти тут?

- Я спостерігала за вами з моменту, як ви вийшли від принцеси, але не хотіла заважати. Ви були дуже засмучені.

- Схоже, я не зможу повернутися додому, - я сумно усміхнулася.

- Як і я, - Шааті нахилила голову на бік.

- Пробач, - мені раптом стало соромно - я зовсім не подумала, що їй теж може бути дуже погано. Що вона теж втратила тих, кого любила.

- Ходімо додому, пані Кейрі, - вампірша простягнула мені руку і допомогла піднятися.

- Ти права, вже пізно. Але я хочу зробити спочатку дещо.

Без роздумів я витягла один з кинджалів і, зібравши волосся в кулак, обрізала його майже під саму маківку. Різкий порив вітру поніс пасма кудись у глибину океану. Слідом з обриву полетіло кільце, що змінювало мою ауру.

Вдихнувши повітря на повні груди, я знову стиснула медальйон у долоні. Сподіваюсь, про це рішення я не пошкодую.

- Зі мною все гаразд, Рей. Я вирішила залишитися тут.