- Пані, ви прокинулися! – до мене підскочила Шааті.

Я скривилась від різкого головного болю й озирнулася.

Здається, це була моя кімната. Шааті сиділа на краю ліжка, а трохи далі, в кріслі, спав Рейтан. На столі біля нього стояла нова ваза з уже трохи зів'ялими квітами, а у вікно проникали яскраві промені сонця. Під рукою відчула щільну тканину – я все ще продовжувала стискати плащ Тая.

Обережно піднялася на ліжку. Шааті, не чекаючи на моє прохання, простягнула склянку з водою. Я вдячно кивнула.

- Дякую, - протягнула їй вже порожню посудину. – Що зі мною було?

- Ви були непритомні майже дві доби, - напівпошепки пояснила вампірша – схоже, не хотіла будити Рея. – Пан бард майже не відходив від вас весь цей час. Намагався використовувати свою магію, але це не допомогло. Приходив ваш наречений, приводив лікарів. Всі вони казали, що ви перебуваєте між життям і смертю, але теж нічого не могли зробити. Весь цей час у вас була гарячка, і в якийсь момент ви перестали дихати. Ми думали, що все, але пан Рей зміг вас врятувати. Йому також вдалося вас напоїти. Після цього температура спала, вам стало краще, але він продовжував знаходитися поруч. Заснув всього кілька годин тому.

Я з вдячністю подивилася на друга – бідний, йому б тепер добре відпочити. Обличчя Рея було сильно змарніле, а розтріпане волосся безладно стирчало в різні боки.

- Пані...

- Шааті, називай мене, будь ласка, Кейрі, - перервала я вампіршу. – Ніяка я не пані.

- Як скажете... Кейрі, - дівчина виправилася, хоча було видно, що таке звернення давалося їй важко. – Пан Рей розповів мені про все. Я йому пообіцяла, що буду мовчати, тому ні про що не хвилюйтеся!

- Добре, - я кивнула. Що ж, це сильно спрощує справу. І все ж сподіваюся, що вона не проговориться.

- Пані... Кейрі, - швидко виправилася збентежена дівчина. – Поки ви були непритомні, постійно кликали його високість принца Тайлена. Скажіть, це ж він залишив на вашій руці Лассар’гі?

Я задумливо подивилася на своє ліве зап'ястя. Тільки зараз я вперше побачила цю саму мітку. На моїй руці, обгорнувши свої лапи пухнастим хвостом, сиділа руда лисиця, а її яскраво-зелені розумні очі великою плямою виділялися на довгій морді.

- Так, мабуть, він, - я провела пальцем по зображенню – мені здалося, що лисиця ледь помітно ворухнулася. – І коли тільки встиг.

- Судячи з усього, вже давно, - ми зовсім не помітили, як прокинувся Рей. – Довгий час він приховував мітку своєю магією. Вона зникла, коли його не стало. - Бард підійшов до ліжка й почав мене оглядати. – Як ти себе почуваєш?

- Нормально, начебто, - я з вдячністю стисла його руку. – Вибач, що завдала стільки клопоту.

- Вибач, що надто пізно помітив твій стан, - Рей стиснув мою руку у відповідь. – Я не повинен був залишати тебе наодинці з усім цим…

- Тобі було не легше, - я сумно похитала головою. – Зі мною вже все гаразд, тому йди краще відпочинь.

- Я покличу принца, - бард кивнув і вийшов за двері.

Через кілька хвилин у кімнату увірвався Аллірен. Переконавшись, що я у свідомості та зі мною все добре, втомлено плюхнувся в крісло.

- Слава Предкам, ти жива! – з полегшенням видихнув він. – Батько мені б голову відкрутив, якби з тобою щось трапилося.

Я хмикнула. Ну так, його хвилює не стільки мій стан, скільки те, що йому потім перед батьком відповідати доведеться.

- Вибачте, що завдала стільки клопоту, - я опустила голову.  

Чомусь дійсно почувалася винуватою.

- Так, похвилюватися через тебе довелося чимало, - принц підпер щоку рукою. – І побігати теж.

- Мені шкода, - опустила голову ще нижче.

- Гаразд, сподіваюся, на цьому наша гра в “мисливця і здобич” закінчиться, - принц зобразив криву усмішку. Я ж нічого не відповіла. – На причалі на нас вже чекає корабель. Оскільки ти прокинулась і непогано себе почуваєш, вирушаємо завтра вранці – даю тобі цей час, щоб остаточно прийти до тями.

Я тільки кивнула.

***

До вечора я зібралася з силами, накинула плащ Тая поверх свого костюма для верхової їзди та вийшла з кімнати. Було місце, куди мені здавалося важливим сходити до того як відправитись далі. На виході дорогу перегородив незнайомий мені темний ельф з дуже серйозним обличчям.

- А де Ровейн? – вирвалося в мене.

Тільки зараз зрозуміла, що не бачила його біля форту. Сподіваюся, він живий – мені подобалося глузувати з цього гостровухого.

- З Ровейном усе гаразд, він у Сонерії, - ельф злегка вклонився. – Принцесо, вам не можна виходити з кімнати. Наказ його високості принца Аллірена.

- Але мені потрібно дещо зробити, - засмутилася я.

- Пробачте, але я не можу випустити вас без дозволу його високості, - ельф знову ввічливо вклонився.

- Я розберуся. Можеш іти, Сейрине, - принц власною персоною, про вовка помовка.

Ельф із поклоном видалився.

- Відпусти мене ненадовго, будь ласка, - я жалібно глянула на нареченого. – Я, правда, більше не збираюся тікати. Просто хочу дещо зробити.

Принц задумливо насупився, зазирнув у мої чесні очі та зітхнув.

- Гаразд, можеш іти. Але я буду поруч, про всяк випадок.

Я вдячно усміхнулася, кивнула.

У стайні на мене чекали Фарба та Ворон. Я кожному дала по великому яблуку. Коні радісно захрумтіли. Швидко осідлала Ворона, на що Фарба обурено заіржала.

- Пробач, але з тобою буде складніше знайти дорогу, - я заспокійливо погладила її по носу. – Повернуся до тебе трохи пізніше. Вороне, відвези мене, будь ласка, на головну площу.

Єдиноріг опустився, дозволяючи мені залізти на його спину. Аллірен слідував за мною на своєму жеребці. Звичайно, можна було б спитати дорогу в нього, але я вирішила удавати, що його поруч немає. Якщо хоче, нехай слідкує за мною, але я не стану з ним розмовляти.

Ворон привіз мене на площу, де проходив фестиваль. Зараз там усе зовсім змінилося – зникли торгові палатки, танцмайданчик, майже не було людей або інших істот, а з головного фонтану била звичайна вода. Я вдихнула на повні груди свіжого морського повітря та направила єдинорога в потрібну сторону.

Місце, куди я так хотіла потрапити, вже було зайняте – звісивши ноги з обриву, на самому краю сидів Рей і спостерігав, як сонце заходить за горизонт. Це був той самий оглядовий майданчик, куди Тайлен привів мене перед фестивалем. Я сіла поруч із бардом – для цього довелося набратися сміливості, щоб перебороти страх висоти. Хоча, як мені здається, раніше я б не наважилася на це.

- Ми знайшли це місце з Таєм, коли ще були дітьми, - Рей не відводив погляду від заходу сонця, але все ж знав, що це була я. – Часто приходили сюди, коли бували в місті. Милувалися видом, сумували за батьками. Ділилися планами на майбутнє. Тоді ніхто не міг і подумати, що все станеться саме так.

Я впилася нігтями в землю, прошепотіла:

- Я не знаю, як жити без нього тепер.

- Я теж, - Рей накрив мою руку своєю. – Я теж.

Нам більше не потрібно було слів. Хай Рей зараз не відчував моїх емоцій, але я впевнена, він почувався так само. І хоча біль трохи притупився, але все одно хотілося, як Дейві Джонс, вирвати серце з грудей і сховати його в стару запилену скриню.

Згадалася одна гарна, але сумна пісня мого світу. Ведена бажанням виразити свої почуття, я тихенько заспівала:

«Біжіть, біжіть від Доньки всіх морів,

Біжіть», – почувся крик

Його слова злетіли між вітрів,

Коли під хвильми він зник.

До мого голосу додався звук мелодійної гітари.

Почула я луну старечих слів

З морської глибини;

«Біжіть, біжіть від Доньки всіх морів»

Біжіть від мене ви!»

Коли я закінчила співати, між нами виникла абсолютна тиша.

- Ти не винна в тому, що сталося, - здається, Рей правильно витлумачив сенс пісні.

- Можливо, - я невизначено знизала плечима. Не хотілося зараз сперечатися на цю тему, тому я вирішила її змінити. – Завтра вранці відпливає наш корабель.

- Знаю, - бард прикрив втомлені очі. – Але я з вами не пливу.

- Я здогадувалася, що ельфи не дозволять тобі плисти з нами, - я насупилася.

Рей кивнув.

- Пробач, мені не вдалося їх переконати.

- Не хочу розлучатися ще й з тобою, - мій голос став зовсім безбарвним.

- Але ж це не назавжди, - друг обнадійливо стиснув мою руку. – До того ж у тебе є мій кулон, - він кивнув на медальйон у вигляді крила метелика, що висів на моїй шиї. - Якщо захочеш щось розповісти – стисни його в руці, і я почую все, що ти скажеш.

- Добре. Тільки шкода, що у зворотному напрямку це не працює, - я бережно притиснула кулон до грудей.

Сонце сховалося за горизонтом, а з моря подув холодний пронизливий вітер. Здається, час повертатися. Рейтан допоміг мені піднятися,  ми повернулися до коней.

- Тут наші шляхи розходяться, - він лагідно погладив Ворона по шиї. – Бережи Ворона, Кейрі. Він тепер твій.

Я заперечно похитала головою. Я відтягувала цей момент, як могла, але, здається, час настав.

- Ти достатньо послужив, Вороне, - я зняла з нього сідло та вуздечку, погладила по блискучій шиї. - Тепер ти вільний.

Єдиноріг лагідно фиркнув мені у волосся, вдячно лизнув у щоку і зник у темряві міста.

- Ти впевнена, що це правильне рішення? – Рей не приховував свого здивування.

- Він сповна відплатив за свій порятунок, - я кивнула. – Він захищав родину Ейнір до останнього. Думаю, прийшов час йому пожити спокійно, для себе.

- Напевно, ти маєш рацію, - Рей задумливо дивився на вже порожню вулицю. – Тебе відвезти до заїжджого двору?

- Мене відвезе принц. Він повинен бути десь поруч, - я невизначено махнула рукою.

- Як скажеш. Тоді прощаємося, - Рейтан розвів руки, розкриваючи для мене обійми. – До побачення, Кейрі. Сподіваюся, ще колись побачимося.

- Щасти, Рей, - я на кілька секунд притиснулася до його грудей. – І дякую тобі за все. Бережи себе.

Бард злетів у сідло Фенха, махнув рукою на прощання та зник слідом за Вороном. Кілька хвилин я стояла сама, у повній тиші, прощаючись з дорогими мені Вороном і Реєм. Потім тихенько покликала:

- Аллірен.

Принц безшумно вийшов звідкись із темряви, ведучи на поводу свого жеребця.

- Я готова їхати назад.

Кивнувши, він без зайвих слів посадив мене в сідло перед собою. Мені ще треба було зібрати речі.