Кейрі
Так минуло ще кілька тижнів. Ми періодично зупинялися в великих містах, іноді ночували в лісі, але більшу частину часу гнали коней все далі й далі, в напрямку порту Кегрос. З часом я стала більш витривалою, а такий режим перестав здаватися смертельно виснажливим. Навіть незважаючи на те, що чим ближче ми підходили до своєї мети – тим спекотнішими ставали дні й холоднішими ночі. Все-таки до всього можна пристосуватися, хоча є підозра, що не обійшлося без чарівної допомоги від Рея або Тая.
- Слухайте, чому так спекотно? Ми ж не так далеко на південь відійшли, а таке відчуття, ніби потрапили в тропіки, - поскаржилася я, вкотре витираючи з лоба краплі поту, які так і норовили затекти в очі.
Було настільки душно, що я закатала штанини й рукави так високо, наскільки могла, і все одно це не давало жодного полегшення. Навіть сідло було неприємно вологим і липло до голих ніг.
- Ми недалеко від магічної аномалії. Через кілька днів будемо вже в порту, там стане трохи легше, - Рей виглядав не набагато свіжіше за мене. Він, як і я, закрутив штанини й рукави. Почуття такту змусило його залишити сорочку, але розстебнув її настільки, наскільки дозволяли пристойності.
Тайлен же таким почуттям явно не страждав, тому вже другий день щеголяв голим торсом на радість мені й до явного невдоволення Рея. Загалом я не могла не помітити, що цього дня він на диво був мовчазним і задумливим. Рідко включався в нашу із Реєм розмову та здебільшого похмуро дивився на лінію горизонту. Та і Рей став більш похмурим.
- Тай, чого ти сьогодні такий тихий? – я підвела Фарбу ближче до Ворона і обережно доторкнулася до його плеча.
- Все в порядку, - ніби виринувши з глибокого моря, вампір прокинувся від своїх роздумів і сумно усміхнувся. – Просто ці місця змушують згадати деякі події.
- Які?
- Неважливо, - трохи грубо відповів Тайлен й, явно намагаючись змінити тему, потягнувся до фляги з водою та спробував витиснути з неї хоч пару крапель. – У мене зовсім не залишилося води, що у вас?
- Пусто, - на підтвердження я потрясла свою флягу, яку спорожнила ще кілька годин тому.
- У мене ще є трохи, - Рей зробив невеликий ковток і простягнув мені. – Тримай, Кейрі.
- Я не хочу, дякую, - ввічливо відмовилася я, намагаючись знайти хоч трохи слини, щоб змочити свій сухий, як пилка для нігтів, язик. 
Незважаючи на сильну спрагу, мені здавалося нечесним забирати у друга воду, адже свою я необачно випила раніше за всіх і потім ще допомогла Тайлену розправитися з його порцією.
- Все добре, пий, - наполягав Рей, розкривши мій обман. – Мені цього достатньо, до того ж ми скоро будемо біля водоспаду. Там вже води наберемо, скупаємося та залишимося на ночівлю. 
- Дякую велике, - зніяковівши, я все-таки взяла флягу і жадібно присмокталася до такої бажаної рідини. Спохопилась коли на дні залишилося вже зовсім небагато, з трудом відліпилася від фляги й простягнула Тайлену. – Може, ти хочеш? 
- Не забувай, що я вампір і можу обходитися без води кілька тижнів щонайменше, - Тай усміхнувся, вдячно і дещо покровительськи. – Можеш допивати. До того ж Рей має рацію, ми майже на місці. 
Дійсно, вже хвилин через 20 ми виїхали до невеликого водоспаду. Висотою всього в пару-трійку метрів, він м'яко спінював воду невеликого озера. Не домовляючись, ми швидко злізли з коней і почали жадібно пити з самого водоспаду. Коні теж не стали чекати особливого запрошення та дружньо рушили до озерця під проводом Ворона. Проливаючи воду на одяг і майже давлячись завеликими ковтками, я вперше за весь день відчула вже забуте відчуття свіжості. 
- Тихіше, Кейрі, не подавись, ніхто у тебе її не відбере, - Тайлен вже встиг утамувати спрагу  та грайливо бризнув водою. – І взагалі, з тебе досить. Ходімо краще на гору заберемося, з того місця відкривається гарний вид. 
- Може, не треба? – жалібно простогнала я, дивлячись на гору яку я до цього не помічала, трохи приховану за водоспадом. Не уявляю, як на неї можна забратися. Здавалося, що вона хоч і не дуже висока, але якась уся скеляста. 
- Ходімо-ходімо! Ноги розімнеш, тобі корисно. Рей, ти з нами?
- Я тут залишуся, займуся кіньми й ночівлею. Не затримуйтесь там надто довго, - Рей, вже встиг розсідлати коней, махнув нам рукою та почав заводити їх у воду. 
Дорога на гору виявилася не такою складною, як я собі уявляла. Здається, Тайлен знав хорошу стежку, бо різких скелястих підйомів майже не було. І все ж, поки ми дісталися до самої вершини, я вже мала доволі сильну задишку. 
- Кейрі, давай швидше! – всю дорогу підганяв мене один безсоромний вампір.
- Ми кудись поспішаємо? – притулившись до найближчого дерева, я намагалася віддихатися.
- Найцікавіше пропустиш! Іди сюди! 
Тайлен притягнув мене до вершини гори, та я відразу ж затамувала подих, побачивши неймовірну картину: два яскраво-оранжевих шари сонця повільно рухалися в бік горизонту, фарбуючи небо у вишневого кольору розводи. А пустелю, що розкинулася до самого горизонту, перетворюючи в червоно-оранжевий океан піску. Ніби величезний велетень розлив на землю грейпфрутовий сік, у якому відбивалися вже майже зниклі з виду сонця. 
- Ого...
Від захоплення я не змогла знайти слів, щоб виразити всі емоції.
- Знав, що тобі сподобається, - в котрий раз за день сумно зітхнув Тай.
- А тобі не подобається? – здивувалася я.
- Це красиво, але… сумно.
- Чому? – я ніяк не могла зрозуміти, як такий прекрасний вид може бути сумним.
- Ця пустеля – та сама магічна аномалія, про яку говорив Рей. Її тут не було ще 100 років тому і не мало би з'явитися ніколи.
- Що? Чому? Що сталося?
Тайлен спробував усміхнутися, але у нього вийшла лише вимучена гримаса.
- Я боюся розповідати тобі цю історію. Після неї ти можеш розчаруватися в мені і в таких, як я. До того ж, мені все ще дуже боляче згадувати про те, що тоді сталося.
Я задумливо перевела погляд на горизонт, обмірковуючи його слова. Невже тут сталося щось настільки жахливе?
- Тайлен, обіцяю, я в тобі не розчаруюся, що б ти не розповів, - обдумавши всі за і проти, відповіла я і притулилася до нього спиною, попутно загортаючись у його плащ – сонця вже майже зайшли і знову почалася нічна прохолода.
Ніби боячись, що я раптом зникну, Тайлен обійняв мене за плечі й почав свою розповідь.
- Це сталося майже 70 років тому, я тоді був ще зовсім дитиною восьми років. Навіть для людей це дуже юний вік.
- Ого, ти вже такий старий? – здивувалася я. - По вигляду більше 25 не даси.
- Не забувай, що ми живемо трохи довше людей. За мірками вампірів я всього 7 років тому став повнолітнім.
- Все одно. Там, звідки я родом, 70 – це вже можна сказати старість. Та й загалом багато хто до цього віку не доживає.
Руки Тая раптом напружилися – йому явно не сподобалася ця інформація.
- Не хочу тебе так скоро втрачати. Сподіваюся, ти проживеш не менше 300 років, скільки живуть люди в нашому світі.
- Так, я теж…
Мені не хотілося говорити Тайлену, що я все ще сподівалася знайти спосіб повернутися додому. Я намагалася зайвий раз не думати про те, що в такому випадку нам, швидше за все, доведеться розлучитися. До того ж, спершу потрібно розібратися з більш актуальними проблемами.
- Так що сталося 70 років тому? – я вирішила повернути розмову в потрібне русло.
- На місці пустелі раніше була наша невелика країна – місто вампірів під назвою Трагос. У той день ми з батьком повернулися додому з дипломатичної поїздки до нуріане. Там же я познайомився з Реєм – його батько виявився послом нуріане і за сумісництвом старим другом мого батька.

Спогади Тайлена
Двоє хлопчиків 8-9 років влетіли в спокійне лігво вампірів – величезний маєток у центрі міста Трагос, де проживав князь зі своєю родиною та їхні найближчі родичі. Темноволосий хлопчина тягнув за руку свого скромного світловолосого товариша і щось збуджено йому розповідав, при цьому не забуваючи активно жестикулювати.
– Ходімо швидше, Рей, я покажу тобі свою кімнату! Ти житимеш поруч зі мною, і ми разом будемо навчатися фехтуванню. Я покажу тобі прийом, якому мене навчив батько! А ще у нас готують найсмачніші тістечка з крехом. Це такий фрукт, він росте тільки у нас. Я попрошу няню Діель приготувати, вона хороша! А ще…
– Гей, мій маленький князю, досить вже гостя балаканиною втомлювати! – ласкавий голос перебив Тая і дозволив його другу нарешті видихнути. – Невже зовсім не скучив? Ми ж кілька місяців не бачилися.
Висока струнка вампірша з довгим чорним волоссям та яскраво-блакитними очима розкрила обійми. Поруч із нею стояв похмурий і явно чимось незадоволений підліток.
– Матусю! – радісно закричав Тайлен і одразу кинувся до неї обійматися. – Я дуже скучив, просто хочу показати все тут своєму другові Рею. О, привіт, Герине, – Тай помахав рукою, ніби тільки но помітив свого брата.
– Ще встигнеться, ви ж тільки приїхали, – вона ласкаво потріпала сина по голові. – До речі, де твій батько?
– Він затримався в стайнях, допомагає мамі Рея з речима. А його тато залишився ненадовго в Кегросі, йому якісь справи потрібно вирішити, – Тайлен знову активно затараторив. – Сказав, що до нас приїде через кілька днів. До речі, він хоче спробувати наш крех, якщо сподобається, візьме на імпрет… ні, експрерт…
– Імпорт і експорт, – Герин закотив очі, виправляючи помилку молодшого брата.
– Ось, точно, – зовсім не образився Тай.
– Це чудово, – усміхнулася вампірша і знову потріпала сина по волоссю. – Але тобі, мій маленький князю, час йти з другом до ваших кімнат і привести себе в порядок. Обід буде за годину. Я попросила Діель поселити нашого гостя в кімнаті праворуч від твоєї. Покажеш йому дорогу?
– Звісно! Ходімо, Рей!
Схопивши друга за руку, Тайлен потягнув його нагору по сходах і знову почав щось активно розповідати.
Наступного ранку Тайлен вирішив провести екскурсію і показати Рею маєток. Він із захопленням розповідав, хто в якій кімнаті спить, де персонал тримає інструменти і готує їжу.
– Тут кімната мого двоюрідного дядька Емеліна, а поруч кімната Герина. Раніше він спав у твоїй кімнаті, але десь рік тому переїхав сюди, ближче до дядька. Взагалі вони дуже близькі, багато часу проводять разом, а мене чомусь проганяють, коли я прошуся до них, – в голосі Тая з'явилася образа.
– А там що? – Рей вказав пальцем у бік однієї з трохи відкритих дверей.
– Не знаю, раніше цієї двері тут не було, – Тайлен із цікавістю просунув голову в проріз. – Тут сходи ведуть вниз. Ходімо подивимося, що там.
Передчуваючи пригоди, хлопці з палаючими очима побігли вниз по сходах. Тайлен був у захваті від знахідки – невже в його будинку є потайна кімната з якимись цікавими штуками? Може, там заховані скарби? Чи артефакти! 
За сходами виявився невеликий коридор, уздовж якого розташовувалися кілька дверей. За першими дверима хлопці знайшли просторе приміщення з кам'яними стінами, на яких знаходилися факели, що злегка освітлювали простір. Але в першу чергу їхню увагу привернуло дивне спорудження – кам'яний прямокутний виступ, у чотирьох кутах якого було по заглибині. В них стояли світні зеленим світлом кристали. Ці заглиблення були з'єднані неглибокими борознами, що проходили вздовж усього виступу по колу. Це було схоже на рів, що оточує замок – якби замок був у центрі цього спорудження. 
– Ого, які красиві камінці!
– Не чіпай! – Тайлен встиг перехопити руку друга на півдорозі до найближчого кристала. – Вони небезпечні, при дотику висмоктують життєву енергію. 
– Ой, я не знав, – Рей нервово відсмикнув руку. – Цікаво, навіщо їх сюди поставили? 
– Не знаю. Взагалі вся ця штука досить дивна. Цікаво, для чого вона потрібна?
– Я теж не знаю, вперше таке бачу.
– Тут, здається, все. Ходімо, подивимося, що за другими дверима.
Інші двері були зачинені, але зверху було невелике заґратоване віконце. Тай став на пальці й задер голову, намагаючись розгледіти, що там усередині, але марно.
– Підсадиш мене? 
Рей став під дверима і склав руки в замок, як раптом почув знайомий жіночий голос.
– Рей! Рей, це ти?
– Мамо? – закричав він, побачивши знайоме обличчя, що виглядало через ґрати віконця. – Матусю, що ти тут робиш?!
– Тихіше, сину, не кричи! – вона притиснула палець до губ і швидко заговорила. – Я не знаю, як ви тут опинилися, але мені потрібна ваша допомога. Слухайте уважно. Йдіть до князя, батька Тайлена, і розкажіть, де ви мене знайшли. Скажіть, що мене сюди заманив Емелін, і я не можу вибратися – тут потужний магічний захист. І ще. Двері, що ведуть до сходів, скоріш за все, приховані магією. А тепер ідіть!
– Ні, матусю, я тебе не залишу! – Рей потягнувся до вікна, намагаючись дотягнутися до матері.
– Все добре, сину, – просунувши руку крізь ґрати, вона стиснула долоньку сина. – Все буде добре, але зараз ви повинні йти та зробити, як я сказала! Швидше!
Хлопчаки стрімголов кинулися до сходів, поспішаючи виконати доручення. 
– Гей, як ви сюди потрапили? – нагорі сходів їх зустрів Герин і відразу схопив брата за руку. – Що ви там бачили?
- Пусти, Герин, мені треба до батька! – Тайлен намагався вирвати свою руку, але брат був значно сильніший за нього.
Герин рвонув Тайлена, затягуючи його за собою на сходи.
- Нікуди ти не підеш звідси, малий!
- А ну відпусти його!
Рей різко підбіг до нього ззаду і вдарив ногою по щиколотці. Герин закричав від болю, його нога підвернулася й він покотився вниз по сходах. На щастя, Тай встиг вирватися, і друзі знову побігли до князя.
Хлопчики влетіли в кабінет князя саме в той момент, коли він переглядав накопичені папери за час його відсутності. Захекані, вони почали навперебій розповідати про те, що сталося.
- Тату!
- Пане князю!
- Там раптом двері…
- Там мама!
- І дивна кам'яна штука посеред залу…
- Швидше ж...
- Так, стоп! – нічого не зрозумівший князь зупинив безладний потік слів. – Давайте по черзі, хлопці. Що сталося? Тайлен, почнемо з тебе.
Трохи плутано і сумбурно, друзі розповіли про все, що сталося, та передали слова матері Рея. Поставивши кілька уточнювальних запитань, князь тихо вилаявся і вибіг з кабінету. Не змовляючись, хлопчаки побігли за ним. У бібліотеці на кріслі з книгою в руках сиділа мати Тайлена.
- Йонетт, візьми хлопчиків і негайно йдіть звідси! – князь схопив дружину за руку та потягнув за собою.
- Дарне, що сталося? – так і не випустивши книгу з рук, вона з непорозумінням подивилася на захеканих дітей.
- Йдіть у стайню, беріть коней і вирушайте до Кегроса, там знайдіть батька Рея. Негайно, ви повинні йти! – князь все так само наполегливо вів дружину в сторону виходу.
- Поясни, що відбувається, Дарне!
Раптом зупинившись, він уважно подивився в очі Йонетт і міцно її обійняв.
- Це Емелін. Вони з Геріном збираються порушити заборону. Я не знаю, чим це все може закінчитися, тому не хочу ризикувати вами. Я постараюся його зупинити, якщо все вийде – повернетеся за кілька днів. Якщо ні – ви повинні бути якнайдалі звідси!
- Що? Герин теж у цьому замішаний? – Йонетт ошелешено подивилася на чоловіка.
- Боюсь, що так. Тайлене, – Дарн присів поруч з сином і взяв його за плечі, заглядаючи в очі. – Подбай про матір і Рея, як майбутній князь. Гаразд?
Тай тільки кивнув, все ще не зовсім розуміючи, що відбувається.
- Ось і молодець, – міцно обійнявши сина, князь скочив і підійшов до дверей. – Рей, я обіцяю, що зроблю все можливе, щоб врятувати твою маму. А тепер ідіть, негайно.
- Тату…
- Дарне…
Діти відчували, що відбувається щось погане, страшне.
- Мама, - тихий схлип Рея вивів Йонетт з заціпеніння.
Прийшовши до тями, вона одразу взяла себе в руки і повела хлопців до стайні.
- Рей, ти знаєш, де в Кегросі зупинився твій батько? – спитала вона, поспіхом виводячи Ворона з стійла.
- Так, в таверні «У Іво».
- Добре. Їдьте до цієї таверни, Ворон довезе вас куди треба, - закінчивши сідлати єдинорога, вона посадила спершу Тая, а потім і Рея до нього в сідло. – Знайдіть Акріела та розкажіть йому про все, що сталося.
- Мамо, а ти? – вчепившись однією рукою у поводи, Тайлен потягнув другу руку до матері.
- Я залишаюся. Допоможу твоєму батькові, чим зможу, - вона поцілувала сина і обнадійливо стиснула руку Рея. – Все буде добре.
- Стійте! – раптом біля стайні з’явився Герин.
- Йдіть, негайно! – Йонетт ударила Ворона по крупу і той миттєво зірвався з місця.
Тайлен ухопився за поводи, намагаючись не вилетіти з сідла. Спершу він чув лише шум вітру у вухах і відчував, як міцно Рей притискався до його спини.
- Тай, ззаду! – раптом він почув голос друга та тупіт копит за спиною.
Обернувшись, Тай побачив Герина, що мчав за ними на своєму коні, щось кричав і махав рукою, але хлопчики не чули його слів через сильний вітер. Страшніше було те, що відбувалося за його спиною. Їхній дім раптово огорнула темна піщана буря, яка поступово розросталася і лякала не лише своїм виглядом, але й гулом що наростав.
Схоже, Герин також почув цей шум, бо раптом обернувся. Обличчя його зі злого і рішучого перетворилося на налякане. Він пришпорив свого коня, намагаючись якомога швидше втекти від небезпеки, яка стрімко їх наздоганяла. Тепер його завданням стало вижити самому, а про повернення молодшого брата та його друга він більше не думав.
- Вороне, будь ласка, швидше! – благав Тайлен. Йому теж зовсім не хотілося потрапити в епіцентр цієї жахливої стихії.
Єдиноріг або почув його, або відчув небезпеку за спиною, але швидкість його бігу значно зросла. Зазвичай дорога з Трагоса до порту займала близько п’яти годин. Але їх підганяла піщана буря незрозумілого походження, тож хлопці впоралися за дві.
Звичайно, буря не залишилася непоміченою, тому біля воріт портового міста Кегрос товпилася купа вампірів – тих, хто вчасно помітив небезпеку та встиг втекти. Місто було оточене високою кам’яною стіною і це був єдиний вхід, тому всі зібралися саме тут. Чоловіки, жінки та діти, здебільшого в простому домашньому одязі, намагалися сховатися за стінами найближчого великого міста, в надії, що туди буря не добереться. Вони товпилися, штовхалися, і кожен намагався швидше потрапити до міста.
Охорона виявилася безсилою перед таким потоком вампірів і людей. Вони намагалися навести порядок та заспокоїти паніку серед натовпу, але нічого не допомагало. То тут, то там спалахували сварки й бійки.
- Шерх, і як нам потрапити в місто? – це був перший раз, коли Тайлен вилаявся, наслідуючи приклад батька.
- Я-я-я не знаю, – Рей всхлипнув, хапаючись за друга. – Я можу подумки зв'язатися з батьком, але раніше у мене це погано виходило на відстані.
- Зв'язуйся. Поки що це наш єдиний варіант.
- Тай, давай трохи від'їдемо кудись. Тут галасно, я не можу зосередитися.
Тайлен направив Ворона трохи вбік, виглядаючи тихе місце, де можна зупинитися. Нарешті вони знайшли невелику округлу нішу в стіні, приховану високим розлогим кущем. Кінь там не поміститься, але два маленьких хлопчика – цілком.
- Давай поки там сховаємося, подумаємо, що робити далі, – Тай кивнув на нішу й погладив Ворона по шиї. – Опустись, будь ласка.
Єдиноріг зрозумів, що від нього потрібно, та опустився на всі чотири коліна, дозволяючи дітям безпечно злізти з його спини. У цей момент Рей дуже зрадів, що Ворон так може. Бо левітації він ще не навчився, а стрибати з кількох метрів було страшно.
- Ворон, сховайся та намагайся не привертати зайвої уваги, я покличу, коли знадобишся, – наказав Тайлен і першим поліз у нішу в кам'яній міській стіні. Посунувся, дозволяючи другові сісти поруч. Нарешті він умостився і притягнув коліна до грудей, обіймаючи їх руками. – Вийшло зв'язатися з батьком?
- Ні поки, – Рей повторив його жест і стурбовано подивився в бік горизонту. Там все ще виднілася криваво-помаранчева буря. – Зараз ще спробую, – він закрив очі та зосередився.
Здатність чути думки й емоції інших з'явилася у нього зовсім нещодавно, тому хлопчик ще не повністю розумів, як нею керувати. Іноді він чітко відчував чужі емоції і думки, а іноді це були лише неясні відчуття на рівні неприємного свербежу – ніби щось і заважає, а що саме – зрозуміти не можеш.
Тайлен не хотів заважати другові, тому тихенько сидів і намагався навіть не дихати. Ідей, як пробратися в місто, не було, тому в той момент все залежало від Рея.
- Здається, вийшло, – невпевнено видихнув Рей і відкрив очі. – Тепер залишається тільки чекати.
- Тоді чекаємо, – кивнув Тай і теж кинув стурбований погляд на горизонт. На вулиці вже темніло, але жодного сонця не було видно за піщаним місивом.
Через якийсь час поряд почувся тупіт копит, який невдовзі змінився звуком кроків.
- Тато! – не роздумуючи, Рей виліз із укриття, про що одразу пошкодував.
- Ось ви де, малявки! – розлючений Герин схопив хлопчика за шкірку і почав трясти. – Це все ви винні! Навіщо ви в підвал полізли?
- Відпусти його, Герине! – у спробі захистити друга, Тайлен кинувся на старшого брата з кулаками.
Герин різко відкинув Рея вбік і перемкнувся на брата.
- Це все ти винен, «маленький князь»! – останні слова він пропищав, пародіюючи власну матір. – Звісно, тебе всі люблять!
Одним сильним ударом кулака в обличчя Герин розбив брату ніс. Рей кинувся на допомогу другові, але знову був відкинутий вбік сильною рукою.
- Батько був сліпим, коли вирішив, що наступним князем будеш ти! – ще одним ударом в обличчя він опрокинув Тайлена на землю. – А ти всього лише маленьке, балакуче вампіреня!
Наступний удар прийшовся ногою по животу в той момент, коли Тай намагався піднятися. Застогнавши від болю, хлопчик жалюгідно скрутився на землі.
- Я покажу тобі, хто з нас князь! – закричав Герин і замахнувся для ще одного удару ногою, як раптом його підхопив сильний вітер та потужною хвилею придавив спиною до найближчого дерева. Вдарившись потилицею, він втратив свідомість і так і залишився висіти, притиснутий до дерева невидимою силою.
- Тато! – Рей радісно побіг у бік чоловіка який їм допоміг. 
Такий же світловолосий і блакитноокий, як і Рейтан, у них без сумнівів проглядалися риси одне одного. Тільки за спиною чоловіка ще клубочились блакитні, ніби виткані з вітру, крила метелика. 
– Таточку, ти знайшов нас!
- Рей, як я радий, що ти живий! – чоловік міцно обійняв сина. – Тайлен, ти як?
- Жити буду, – насилу піднявшись, похмуро відповів хлопчик і рукавом розмазав кров, що текла з носа, по обличчю. Крім того, у нього виявилося підбитим око і розсічена губа.
- Давай допоможу, – Акріел обережно провів рукою в парі сантиметрів від його обличчя. Прямо на очах рани затяглися, і кров з носа перестала текти  Гіральдуським водоспадом.
- Дякую.
- Тато, там мама! Треба їй допомогти, швидше! – ніби прокинувшись, Рей потягнув батька за руку, іншою рукою вказуючи в бік бурі що все ще бушувала.
Акріел кинув повний болю погляд за горизонт, потім обережно присів на коліна біля хлопчиків і сумно подивився синові в очі.
- Малюк… мами… більше немає, – останні слова він сказав пошепки, але їх почули всі в тиші що раптом запанувала.
- Що? Але як же…
- Йена обірвалася. На жаль, це правда.
- А як же мої батьки? – Тай недовірливо дивився на друга свого батька.
- Боюся, їх теж більше немає, – чоловік сумно похитав головою.
- Цього не може бути! – Тайлен зло вдарив кулаком у міську стіну. – Вони не могли померти! Цього не може бути! – раз у раз він бив у стіну, намагаючись фізичним болем заглушити внутрішню.
- Мені шкода, малюк.
Акріел не зупиняв хлопчика, даючи його люті вийти назовні. Рей же весь цей час стояв на місці та не мигаючи дивився в одне місце, а по його щоках котилися гіркі сльози.
Нарешті заспокоївшись, Тайлен знесилено притулився лобом до прохолодної кам'яної стіни. Сльози рікою покотилися по його щоках також.
- Мені дуже шкода, – повторив Акріел і обійняв одразу обох хлопчиків, дозволяючи їм виплакати свій біль.
Навіть незважаючи на власний біль від втрати коханої дружини та найкращого друга, він хотів забрати їх біль собі, і дозволити цим двом маленьким хлопчатам ще хоч трохи побути щасливими безтурботними дітьми.

Кейрі
- В той день багато хто втратив своїх коханих. Коли буря вщухла, на місці Трагоса залишилися тільки руїни, поховані під величезним шаром піску, – коли друге сонце вже зайшло, Тайлен закінчив свою розповідь, а ми все ще стояли на краю скелі.
- Мені дуже шкода, Тай, – я сильніше притиснулася до нього спиною.
Я не знала, що сказати, щоб підтримати його. Мені здавалося, що будь-які слова підтримки не зможуть виразити всі почуття, які нахлинули після його розповіді.
- Ти дізнався, що там сталося? – боячись порушити тишу, пошепки спитала я.
- Так. Пізніше Герин розповів, що мій двоюрідний дід Емелін хотів провести старовинний ритуал. Він хотів піти з цього світу в інший, ще не заселений таким кількістю інших рас. Йому не подобалося, що у нас не було великої держави, як у інших – тільки середнього розміру місто. Ну що ж, тепер у нас немає і його.
- А навіщо йому була потрібна мама Рея?
- Для подібних ритуалів потрібна… жертва, – зітхнув Рей. – А у цієї жертви має бути спеціальна, і при цьому досить рідкісна, енергія.
- Його мама була нуріане? – вирішила уточнити я. Якась важлива думка крутилася на краю свідомості, але я ніяк не могла зрозуміти яка.
- Ні. Вона була людиною. Як і ти.
І тут пазл склався. Рей говорив, що моя аура схожа на ауру його матері. І при цьому за мною ганяються вампіри під проводом Герина! Чорт, невже, я їм для цього і потрібна? І саме про це мені не хотів говорити Тай увесь цей час? А я думала, що вони за ним полюють, а не за мною!
Боячись помилитися з висновками, я все ж вирішила запитати у Тайлена напряму:
- Тай, відповідай, будь ласка, чесно, – мій голос злегка затремтів, але я взяла себе в руки. – Герину потрібна я, а не ти, вірно? Він хоче повторити ритуал?
- Так, – тихо видихнув вампір, притискаючи мене ще міцніше до себе. – Але я йому не дозволю. Не цього разу.