Кейрі

Прокинувшись, я побачила, що обидва сонця вже піднялися високо над горизонтом. Якось навіть дивно, за ці кілька днів я звикла до того, що Тай будив мене вранці на тренування. А ще звикла, що в мене є друзі, з ким можна поговорити... Я навіть не усвідомлювала, наскільки самотньою була серед ельфів до моменту, як зустріла Тая і Рея!

Я дуже рада, що принц все ж дозволив їм поїхати з нами до Сонерії, навіть попри всі загрози. Але мені сумно, що у нас є всього тиждень, щоб побути разом. І ця його фраза: «Насолоджуйся життям, поки можеш», явно не віщувала мені нічого хорошого.

Я швидко вмилася й зібралася. Мені не хотілося бачити когось із темних ельфів, і тим більше принца, але дуже хотілося побачити своїх друзів, щоб переконатися, що з ними все добре.

- Ну, нарешті! - першим ділом у дверях мене, як завжди, зустрів Ровейн. – Тільки тебе чекаємо! Так би ще вранці вирушили, але його високість наказав тебе не будити.

- З чого така турбота? – блін, не хотіла грубити, але після вчорашнього якось слабо вірилося в благодійність з боку принца.

- Послухай, - Ровейн грубо схопив мене за лікоть та розвернув до себе. – Вчора ви дуже розлютили принца своєю витівкою. І він був дуже добрим, коли відпустив твоїх друзів та навіть дозволив їм далі з нами подорожувати.

- Так, і особливо він був добрим, коли обіцяв мені всі муки пекла по прибуттю в Сонерію! А тепер він раптом дає мені можливість відпочити перед дорогою!? У твого принца що, роздвоєння особистості? Біполярочка, весняне загострення?

- Принц милостивий, і, попри вчорашнє, він по-своєму піклується про тебе! – Ровейн ще сильніше стиснув мій лікоть. – Я взагалі не розумію, чому твої друзі ще живі, а ти не під замком. Тому будь вдячна, - після цих слів він мене відпустив та встав за спиною, як ні в чому не бувало, ніби цієї розмови не було.

Чорт, і як це все розуміти? Особливо поведінку принца. Він то піклується, то лається, то загрожує, то знову піклується! Шерх, та що це за хамелеон такий, і чого він хоче досягти своєю поведінкою?

 Але як тільки я спустилася вниз і побачила хлопців, всі думки в мить вилетіли з голови.

-Тай, Рей, - радісно вигукнула я і побігла обіймати друзів. – Як ви? Все добре?

- Не хвилюйся, квіточко, ми в порядку, - Тайлен ніжно погладив мене по голові. – Ми їдемо з тобою до Сонерії, хіба це не чудово?

- Тільки за умови, що ви більше не будете намагатися втекти, - я і не помітила принца, який сидів за тим же столом.

- І на тому спасибі, - хмикнула я та ще раз міцно обійняла хлопців. – Я так рада, що ви побудете зі мною ще трохи!

«А далі - хай буде, що буде! Головне, що зараз вони поруч, і з ними все добре».

Так продовжилася наша подорож. Я постійно розмовляла з друзями та намагалася не думати про майбутнє. Хлопці періодично розповідали смішні історії, та й взагалі розважали мене, як могли. А принц знову одягнув свою маску байдужості й тільки зрідка кидав у мій бік похмурі погляди.

Тренування Тайлен не припинив, тому під час привалів постійно змушував мене то стріляти з лука, то управлятися з кинджалами.

Ту ніч ми ночували просто неба, навіть намети не ставили. Зупинилися біля невеликого лісу. Тайлен знайшов неподалік придатну для занять площадку, де ми відпрацьовували ухили. Він нападав, а я ухилялася, намагаючись не відкриватися противнику. Задача не з легких, скажу я вам, але я старалася, а Тай терпляче показував потрібні рухи та виправляв мої помилки.

Раптом до нас підійшов принц. Рей, явно відчувши, що пахне смаленим, підібрався ближче до нас.

- Я б теж хотів взяти участь у тренуванні моєї нареченої, - перше, що Аллірен сказав нам за останні кілька днів відтоді в готелі. І це не було проханням. Це був безапеляційний наказ.

Не слухаючи заперечень вампіра, він став навпроти мене.

- Тактика та ж, я нападаю – ти ухиляєшся.

- Гаразд, - мені нічого не залишалося, як погодитися.

Тайлен знову спробував заперечити, але Рей відвів його в бік і щось прошепотів на вухо.

«Рей, будь ласка, що б не сталося – не дай йому наламати ще більше дров!» - подумки попросила я, сподіваючись, що якщо щось усе ж таки станеться – у нього вистачить на це сил.

Стоячи навпроти принца, я спокійно дивилася в його сірі очі, хоча серце від страху явно натякало на бажання скорішої капітуляції з грудної клітини.

Я сподіваюся, він розуміє, що його рівня мені в житті не досягнути?! Для того щоб отримати такі силу і спритність, потрібно народитися ельфом або вампіром. А якщо ще врахувати, що принца з пелюшок навчали бойових мистецтв, то мене зараз будуть планомірно і з особливим задоволенням розмазувати по галявині тонким шаром.

Першу атаку я навіть не помітила. Ось я стою, а ось уже лежу на спині, намагаючись впустити в легені хоч краплю повітря.

- Так і знав, що все дуже погано, - жорстко усміхнувся він, простягаючи мені руку. – Ще раз.

Другий раз був не набагато кращий. Цього разу я помітила атаку, але не змогла нічого зробити, і через секунду знову опинилася на землі. Третій, четвертий, п’ятий і десятий рази ситуацію не змінили.

Боліло вже буквально все: принц бив не смертельно, але дуже боляче, майстерно обходячи життєво важливі органи, але разом з тим не гребував підлими ударами в живіт і сонячне сплетіння. Добре, що хоч в обличчя не бив...

Боковим зором я періодично помічала, як Тайлен з палаючими червоним вогнем очима рвався до нас, але Рей його не пускав, щосили намагаючись щось пояснити. Чорт, сподіваюся, він його втримає! Побої я переживу, а ось втрату друзів...

Не знаю, скільки тривало це побиття, як на мене, то цілу вічність. Кожен раз я вперто вставала й раз за разом намагалася хоч щось зробити, але в результаті знову опинялася на землі та хапала ротом повітря, мов риба, викинута на сушу.

Нарешті, принцу це набридло. Він переможно усміхнувся, спостерігаючи, як я в чергове намагаюся піднятися, та поблажливо похитав головою:

- Мабуть, на сьогодні досить.

У цей момент Рей пропустив Тайлена до нас, про що миттєво пошкодував, бо той з кулаками накинувся на ельфа:

- Ти, недорізаний твіц! Щоб тебе хер’інн’е зжер! Не міг обрати когось своєї категорії?! Вона ж просто дівчина, людина!

- Тай, заспокойся! – я зібрала всі свої залишки сил, щоб піднятися на ноги та мертвим вантажем повиснути на його руці.

- Вона – моя наречена, тому повинна вміти постояти за себе, - Аллірен загрозливо стиснув кулаки й випростався.

Здається, це саме те, чого він добивався.

- Та ти... ти ж бився з нею на повну силу! – судячи з усього, тільки я, яка висіла на руці у вампіра, заважала йому полізти у бійку.

- Ти не правий. Я бився в половину сили. І навіть це не допомогло їй впоратися із завданням.

Було видно, що Тайлен вже на межі – його кігті та ікла подовжилися, а в червоних очах було стільки люті, що можна було б втопити стадо слонів. Тому я швидко потягнула його руку на себе і змусила подивитися мені в очі.

- Тай, подивись на мене! Зі мною все гаразд! Правда, - я усміхнулася, сподіваючись, що усмішка вийшла не дуже вимученою.

- Шерх, Кейрі, пробач мені, - погляд вампіра одразу став винуватим, і, підхопивши мене на руки, він поніс мене до струмка, де ми поповнювали запас води й купали коней перед привалом.  

Бідний Рей залишився пояснюватися з принцом.

- За що ти просиш вибачення? Ти ж нічого не зробив...

- За це і перепрошую, - він зло копнув камінь, що трапився під ноги. – Я мав тебе захистити!

- Було б гірше, якби ти втрутився, - наздогнав нас Рей. – І тобі доведеться просити вибачення у принца за те, що ти його образив.

- Що? – одразу обурився Тайлен. – Ще чого!

- Тай, будь ласка, не ускладнюй ситуацію, заради мене, - тихо попросила я, притулившись щокою до його плеча. – Я так втомилася від усіх цих сварок! Будь ласка, давайте останні дні, що нам залишилися разом, проведемо спокійно.

Кілька хвилин ми йшли в повній тиші. Попри досить пізній час, місяці добре освітлювали околиці. Листя тихо шелестіло під натиском сильного, але лагідного вітру, а зірки жваво підморгували, дивлячись на нас з чистого безхмарного неба.

- Добре, Кейрі, - нарешті неохоче відповів вампір після довгих роздумів. – Але тільки заради тебе.

- Дякую, - я притулилася лобом до його плеча.

Біля струмка я почала обережно знімати з себе брудний одяг, намагаючись не робити різких рухів.

- Дуже болить? – поцікавився Тай, спостерігаючи за моїми маніпуляціями.

- Все нормально, це всього лише синці, - знизала я плечима і тут же зашипіла від болю, що відгукнувся у всьому тілі.

- Я можу залікувати, - запропонував Рей, на що я похитала головою.

- Дякую, але не потрібно. Він може помітити та вигадати щось ще гірше.

- Я більше не дам йому тебе ображати, - одразу піднявся Тай.

- Тай, ти обіцяв мені. До того ж я сама не збираюся давати себе кривдити. Нехай думає, що він переміг. Нехай думає, що я здалася. Мені не шкода.

- А ти не здалася?

- Здалась… спочатку. Нехай я не можу уникнути цього весілля, але веселе життя я йому гарантую. Ще відгукнуться котові мишачі сльози!

Попри те, що вода у водоймі була прохолодною, мені одразу стало легше. Плаваючи, я відпустила всі свої тривоги й трохи розслабилася. Врешті-решт, навіщо мучити себе думками про те, чого не можеш виправити?

Гребок, ще один гребок. Зоряне небо відбивалося у чистій воді, а місячне світло грало відблисками на хвилях, ніби втішаючи й заспокоюючи, лікуючи душевні рани. Я підпливла до хлопців та весело засміялася:

- Чому такі кислі обличчя? Життя прекрасне, попри все лайно, що в ньому відбувається!

- Кейрі? Що ти…

Договорити Тайлен не встиг, бо його облило холодною водою з річки. Стоячого поруч Рея спіткала та ж доля.

- Ах так? – Тай засучив рукава і пішов за мною у воду. – Ми ще подивимося, хто кого!

- Бризкалки! – радісно закричала я, і ми почали бризкати водою одне в одного.

Рей спершу обурився, мовляв, зовсім як малі діти. Але після того, як ми майже повністю облили його водою, теж включився в гру і почав бризкатися у відповідь та голосно сміятися. Награвшись, я перевернулася на спину й задоволено потягнулася, віддаючись владі течії. Як же добре!

- Тобі пора вилізати, а то застудишся, - Тай підтягнув мене до себе за руку.

- Зараз, - усміхнулася я, простягаючи другу руку до неба. – Місяці такі красиві, мов чарівні! Не хочу, щоб цей момент закінчувався.

- Я розумію, але тобі справді досить купатися, - лагідно, як дитині, повторив він.

- Ще хвилинку!

- Досить, вилізай давай, - Тайлен наполегливо потягнув мене в бік берега.

- Ну гаразд, - я тяжко зітхнула, але все-таки пішла за ним.

На березі він загорнув мене у плащ, а сам почав знімати з себе мокру сорочку.

- Ммм, стриптиз, - не втрималася я від їдкості.

- А то, - не залишився в боргу вампір. – Не все ж тобі нам шоу влаштовувати!

- Уколов, - я розсміялася, але спостерігати за хлопцем, що роздягався, не перестала.

А було на що подивитися! Він вже позбувся мокрих штанів і щеголяв у самій спідній білизні. Ех, таких шикарних чоловіків я тільки в кіно бачила! Ну, і ще в манзі, яку періодично читала у вільний час.

- Я сухий одяг приніс, - до нас підійшов Рей і кожному простягнув по згортку.

Ой, я й не помітила, що він кудись ходив! Сам Рей теж почав знімати з себе мокрий одяг.

- Ммм, ще один стриптиз, - знову не втрималася я. – Мені сьогодні щастить! Два гарних хлопці, і обидва роздягаються!

- Тай, можна я її покусаю? – флегматично поцікавився Рей, дивлячись на моє нахабне й задоволене обличчя, яке із захопленням розглядало напівголих хлопців.

- Не можна, це моя привілея, - хмикнув Тай, і все ж звернувся до мене. – Кейрі, досить витріщатися! Чого ти там не бачила?

- Ооо, якщо так подумати, то багато чого! – я хижо усміхнулася й хитро примружила очі. – І взагалі, дайте насолодитися видовищем, коли я ще таке побачу?!

До речі, Рей теж виглядав дуже навіть нічого! Не такий накачаний, як Тай, у його фігурі було більше витонченості та грації, але також відчувалися сила та впевненість у поєднанні з плавністю й економічністю рухів.

- Я, звичайно, радий, що ти такої високої думки про мене, але сама збираєшся переодягатися? - Рей знову підслуховував, зараза така!

- Збираюся. Тільки у мене білизна ще мокра.

- І що?

- А те, що вам я тут стриптиз влаштовувати не збираюся!

- Але переодягнутися все одно доведеться, - вже одягнені та сухі хлопці вичікувально на мене дивилися.

- Ага, розмріялись, - фиркнула я, піднімаючись. – Де там зараз наші спостерігачі сидять?

- Там, - Тайлен вказав у бік одного з кущів. – І ще по одному там і там.

- Гаразд, попрацюєте стінкою. Встань сюди. І розвернися, - скомандувала я вампірові. Він трохи отетерів, але все-таки підкорився. – А ти сюди. І теж розвернися. Плащ тримайте між собою, замість ширми буде. Добре. Не повертайтеся, поки я не скажу.

- Довго ще? – через кілька хвилин нетерпляче спитав Тай.

- Трохи залишилося, - пообіцяла я, намагаючись натягнути на вологе тіло щільний костюм.

Той своєю чергою активно пручався - постійно перекручувався та відмовлявся налазити далі.

- Готово! Можемо йти! - нарешті вигравши нерівну битву з проклятим костюмом, обрадувала я хлопців.

Коли ми повернулися до спільного табору, всі, крім вартових, уже спали. Хлопці почали моститись біля одного з вогнищ. Мене ж чекало місце ближче до багаття, біля нареченого. Тільки ось після того, що сталося, мені не хотілося про нього навіть чути! Не кажучи вже про те, щоб спати поряд. Тому я, недовго думаючи і вкотре наплювавши на пристойність та репутацію, постелила свій плащ між бардом та вампіром. Ну а що, одна грілка – добре, а дві грілки – взагалі чудово! Так, притиснута з двох боків надійними і головне – теплими спинами, я солоденько заснула.

Тайлен

Ні, я дивуюся цій дівчині! Її побили, а вона все одно радіє життю як дитина, плескається і веселиться… а тепер лежить тут поруч і мило сопе, притулившись до мене як до гарячої печі посеред зими.

- Вона і сприймає тебе як пічку, - ласкаво повідомив мені друг, вочевидь, теж нещодавно прокинувся.

З-за горизонту тільки-но почало підійматися сонце, небо вже забарвилося в рожеві відтінки. Але табір ще спав, крім кількох вартових, що ходили туди-сюди.

Я спробував встати, але Кейрі, явно відчувши, що “пічка” збирається піти, ще сильніше притулилася до мого боку та закинула ногу, не даючи вибратися з-під плаща. Хмм, схоже, доведеться чекати, поки вона не прокинеться. Хоча, чесно кажучи, вставати все одно зовсім не хотілося. Особливо коли поруч так солодко хтось сопе у вухо.

Обережно, намагаючись не розбудити дівчисько, я обійняв і вдихнув запах її волосся. Воно пахло травою та землею, а також вогнищем і трохи мулом. Запах був досить незвичним, але таким… живим!

- Схоже, ти закохався, - посміхнувся друг.

- Дурниці, - усміхнувся я у відповідь, але все-таки міцніше притиснув до себе цей маленький скарб, ніби боявся, що його заберуть. Хоча, чому ніби? Я з жахом думав про той момент, коли це все ж станеться. – Це неможливо…

- Тай, я про це і хотів з тобою поговорити...

- А чому не подумки?

- Не хочу напружуватися. Не так вже просто підтримувати розмову подумки, а коло я поставив ще вчора, - Рей позіхнув і ліниво потягнувся. – Тай, ти ж розумієш, що її доведеться відпустити з ельфами?

Я тільки вперто стиснув губи. Відверто кажучи, я все ще сподівався, що за ці кілька днів щось зміниться, що я зможу знайти рішення! Але чим ближче ми підходили до кордону, тим примарнішою ставала ця надія.

- Рано чи пізно вона все одно вийде за нього заміж. На жаль, ми нічим не можемо допомогти в цій ситуації, навіть якщо вдасться виграти трохи часу.

- Легко ж ти здався! – я обурено смикнувся, але Кейрі почала неспокійно ворочатися, тому я взяв себе в руки.

- Відверто кажучи, - зітхнув Рей, задумливо дивлячись на небо. – Я тут тільки через тебе. Кейрі… мені її шкода, звісно, і вона мені дуже симпатична, але не варто лізти у всі ці політичні справи через звичайну дівчину.

- Якщо тобі не важливо, що з нею буде, навіщо ти віддав їй медальйон? Невже знав, що вона потрапить до Герина?

- Ні, не знав. Це виявилося просто вдалим збігом обставин, інакше я б тебе не знайшов. Та й ти звідти без неї не вибрався б.

- Тоді навіщо? – я зовсім перестав розуміти друга.

Ні, я чудово розумію його небажання влазити у всі ці неприємності тільки через те, що я не можу змусити себе кинути цю вперту дівчину. Але той факт, що ще до її зустрічі зі мною він віддав їй амулет, що дозволяє відстежити місцезнаходження носія, залишається для мене загадкою.

- Ти бачив її ауру? - Рей подивився мені в очі.

- Бачив. Здається, нічого незвичайного, - я насупився, уважніше оглядаючи ауру сплячої дівчини.

- Справжню ауру, - тихо зітхнув Рей. – Зніми кілечко.

Я обережно стягнув з її пальця велике залізне кільце та почав з подивом розглядати справжню ауру дівчини. А там було на що подивитися! Її аура переливалася всіма відтінками сонця, оточуючи Кейрі щільним захисним коконом і спалахуючи різнобарвними вогниками, ніби намагаючись засліпити будь-кого, хто спробує розглянути її ближче.

— Вірно, — кивнув друг, уловивши мої думки. — На неї не подіє бойова магія. На жаль, на фізичному рівні цей щит не працює, але і цього не мало. І ще, подивися на її синці, — Рей обережно відсунув плащ, оголюючи плече, на якому красувалася велика, але вже ледь помітна синя пляма. — Ще вчора тут був величезний фіолетовий синець. Зараз його майже не видно, а аура в цьому місці більш сконцентрована. У звичайних людей рани та синці не загоюються так швидко.

— А як щодо її порізу? Коли ми з нею зустрілися, на шиї був глибокий поріз, який загоювався досить довго, — згадав я, передаючи другу образ спогадів.

— Подумай. Поріз був дуже сильним, — кивнув друг, уловивши спогад. — І, скоріш за все, всі сили йшли на підтримку життя. Для звичайної людини така втрата крові, ймовірно, стала б смертельною. А вона потім ще бігала й тебе рятувала.

— Шерх, — вилаявся я, ще більше розгубившись. — Тоді хто вона? Вона ж не має в собі крові інших рас, я б це відчув.

— Так, попри все це, вона людина.

— І все ж, чим тебе так зацікавила її аура, що ти віддав їй амулет?

Друг замовк, задумливо дивлячись на Кейрі.

— Ти не помічаєш певної… схожості між моєю і її аурою? — нарешті порушив він тишу.

— Хмм, — я знову подивився на ауру дівчини і потім на ауру друга. Схожість безумовно була, з одним лише винятком — «сонце» в аурі Рея було більш холодним. — Ти думав, що вона…

— Ні, вона не нуріане, я ж сказав вже що вона людина,  — похитав головою друг. — Просто її аура дуже схожа на ауру моєї матері, принаймні саме такою я її запам’ятав у дитинстві. Тому і віддав їй амулет. Тоді головним завданням було знайти тебе, але я сподівався потім, за допомогою амулета, знайти її та дізнатися, хто вона така.

— І як, дізнався?

— Не дізнався. Точніше, судячи з її спогадів про світ, з якого вона прийшла, вона звичайна людина.

— А ти міг би сказати про це раніше, — раптом дівчина розплющила очі та обурено подивилася на друга.

— Що? Але як ти… чому я не відчув, що ти не спиш? І зараз не відчуваю, та й думок твоїх не чую з емоціями, — Рей смішно вилупив очі, здивовано витріщившись на Кейрі.

— Гадки не маю, — Кейрі знизала плечима й відібрала у мене кільце, повертаючи його на палець. — Але зараз я цьому дуже рада!

— Ти образилася? — Рейтан різко схопив її за руку саме в той момент, коли вона намагалася встати, тому дівчина незграбно впала прямо на мене, вибивши з легень все повітря.

Схоже, мій друг настільки звик без зусиль читати чужі думки та емоції, що тепер без цього просто не міг зрозуміти почуття іншого.

— Рей, я не знаю, — дівчина відчепила його руку та знову спробувала встати, цього разу успішно. — Я, власне, вже звикла, що всі від мене чогось хочуть. І що всі мені брешуть.

— Гей, я тобі ніколи не брехав! — тут я обурено підхопився на ноги, на що Кейрі тільки іронічно підняла праву брову. — Недоговорював, може. Але не брехав.

— Не така вже й велика різниця, — вона вперто тряхнула головою та направилась у бік річки.

Я вже збирався йти за нею, але друг утримав:

— Залиш. Няньок їй без того вистачає. Нехай поки все обміркує і трохи охолоне.

Знову Рей правий, їй потрібен час. Але я все ж вирішив простежити за нею. Просто про всяк випадок.

Кейрі

Вода у водоймі освіжала і трохи заспокоювала. Я стояла по коліна у воді, вдивляючись у спокійне віддзеркалення на поверхні. Чому все завжди так складно?

Насправді ображатися мені немає на що. Я не мала ілюзій щодо Рея, і так розуміла, що він тут тільки через Тайлена. Хоча останнім часом я обох їх почала сприймати як друзів. Сумно, що Рей сприймає мене лише як тягар.

Вмившись, я сіла на березі та задумливо почала колупати пісок паличкою. Якщо подумати, він мені дійсно не брехав ніколи. Просто не розповідав про багато нюансів. Як і Тайлен. Мені, звісно, хотілося б, щоб вони повідомляли мені такі важливі речі. Тим більше якщо вони безпосередньо стосуються мене. Але з іншого боку, вони не зобов'язані переді мною звітувати за кожним приводом.

— Тайлене, якщо ти тут, можеш підійти, — дозволила я, зібравшись з думками.

— Ти знала? — посміхнувся вампір, виходячи із-за найближчого до мене величезного дуба та сідаючи поруч.

— Догадувалась, — я зітхнула.

— Це тобі, — Тай простягнув мені щось на кшталт бутерброда, складеного з хліба і вчорашнього м'яса. — Не думаю, що ельфи вирішать влаштувати нормальний сніданок. Вже почали згортатися.

— Дякую, — я з вдячністю прийняла частування, але апетиту не було, тому бутерброд так і залишився неторканим.

Деякий час ми сиділи в тиші, дивлячись на спокійну течію річки.

— Слухай, а Рей і справді зовсім не сприймає мене як друга? Я для нього ніхто? — нарешті запитала я про те, що хвилювало мене найбільше.

Тайлен чомусь голосно розсміявся, закинувши голову і оголивши видовжені ікла.

— Гей, що смішного? — не зрозуміла я реакції вампіра.

— З усієї нашої розмови це єдине, що тебе турбує? — відсміявшись, Тай подивився на мене та з усмішкою схилив голову набік.

— Звісно що ні, — я знизала плечима і все ж відкусила шматочок бутерброда. — Просто це зараз турбує найбільше. Мені, в принципі, не так важливі його початкові мотиви. Хоча у нас і кажуть, що цікавість згубила кішку, але нічого поганого він, здається, не хотів. Я просто так звикла, що у мене є гарні друзі! Тепер сумно усвідомлювати, що, можливо, друзів тут у мене як не було, так і немає.

— Я точно твій гарний друг, — Тайлен звичним рухом потріпав моє волосся. — Що стосується Рея, я думаю, він теж сприймає тебе як друга, але боїться в цьому зізнатися. Навіть самому собі. Розумієш, він і без того проблеми інших сприймає занадто близько до серця. Особливо — проблеми дорогих йому людей. Він же думає, що тебе доведеться залишити з ельфами, і йому абсолютно не подобається цей варіант.

— Я розумію, до чого ти ведеш, — я кивнула, знову відкушуючи від бутерброда. — У будь-якому разі, як би він до мене не ставився, я сприймала та буду сприймати його як хорошого друга. І тебе теж. Чи ти вирішив залишитися тільки через обіцянку, а сам чекаєш не дочекаєшся, коли можна буде мене позбутися?

Тайлен невдоволено нахмурився, дивлячись на мою гірку посмішку.

— Послухай, Кейрі. Я розумію, що тобі складно комусь довіритися, особливо після всього, що сталося. Але ти мені небайдужа, тому я зроблю все, що в моїх силах, щоб хоч якось допомогти в цій ситуації.

— Дякую, Тай. Це дуже важливо для мене, — не стримавшись, я поклала голову на плече друга. З ним було так тепло й затишно, що хотілося потягнути цей момент як можна довше. — Будеш? Я вже наїлася, — я простягнула йому майже цілий бутерброд.

— Давай, — Тайлен, мов кошеня, потерся щокою об моє волосся та взяв частування.

Деякий час ми сиділи в тиші, але довго насолоджуватися моментом нам не дали. З гайка вийшов Ровейн і невдоволено пробурчав, що час вирушати.

Ми з Тайленом їхали поряд і розмовляли. Рей тримався осторонь та в нашій бесіді участі не брав. І лише під обід, коли Тай кудись відлучився, він все-таки під'їхав до мене.

- Ти образилася? – спитав бард прямо, без будь-яких церемоній.

- А повинна?

- Не знаю, – Рей знизав плечима. – Просто ти закрилася. Я звик відчувати емоції інших, і тепер не розумію, як себе вести, не розумію, що ти зараз відчуваєш.

- Чесно кажучи, я й сама не знаю, як це зробила, – я задумливо нахмурилася, згадуючи, як це сталося. – Просто я прокинулася від вашої розмови та дуже захотіла, щоб ти цього не відчув.

- Тоді можеш захотіти, щоб я знову тебе відчував, – майже жалібно, мов дитина, попросив Рей.

Від його вигляду я щиро розсміялася: він був дуже схожий на жалісного лемура. Очевидно, його здатність відчувати емоції людей настільки увійшла у звичку, що без цього він тепер почувався абсолютно безпорадним.

- Знаєш, ти перша, хто зміг закрити від мене емоції, – раптом сказав Рей. – Закрити думки для того, хто хоч трохи володіє магією, не так вже й складно. А ось закрити і думки, і емоції, – друг похитав головою.

- Значить, у мене є здібності до магії? – зацікавилася я несподівано відкритою перспективою.

- Можливо, – Рей кивнув і знову жалібно на мене подивився. – То що, відкриєшся?

- Так і бути, спробую, – усміхнулася я.

І справді, шкода мені чи що? Нехай людина порадіє.

Щиро побажавши, щоб Рей знову міг відчувати мої емоції та думки, я з питанням подивилася на друга.

- Ну як?

- Набагато краще, – Рей полегшено зітхнув. – А ти і справді на мене більше не ображаєшся.

- Я швидко відходжу, – я знову щиро посміхнулася.

- Кейрі, вибач мені, справді. І так, Тай має рацію, ти стала моїм другом. Тому мені важче буде залишити тебе з ельфами, знаючи, що нічого хорошого там на тебе не чекає.

- Кейрі! – раптом з гайка, повз який ми проїжджали, виїхав неймовірно задоволений Тайлен і помахав мені рукою. – Давай за мною, хочу дещо показати.

Не звертаючи уваги на обурених ельфів, я спрямувала Фарбу в бік друга:

- Що там?

- Побачиш, – Тай загадково посміхнувся та розвернув Ворона, показуючи мені шлях.

Трохи заглибившись у гайок, він раптом зістрибнув з коня й допоміг мені злізти з Фарби.

- Далі підемо пішки, тут недалеко, – схопивши за руку, вампір потягнув мене в бік однієї з ледь помітних стежок.

Пробравшись через завалене деревами місце, ми вийшли на невелику галявину, повністю усипану красивими квітами насиченого синього кольору. Сонце, що пробивалось крізь листя, кидало на них різноколірні відблиски, тому місце здавалося неймовірно чарівним, схожим на безкінечний лазурний океан! Теплий вітерець ласкаво ворушив листя дерев і пелюстки квітів, через що було враження, ніби ліс шепочеться, розмовляє, а це ще більше додавало відчуття чарівності й затишку.

- Вааау, – захоплено видихнула я, щойно побачила цей гарний вид. – Як же тут красиво!

- Ці квіти називаються «кейрі», – Тай підвів мене до найближчої квітки. – Це не лише дуже красива, але й дуже сильна квітка. Щоб зірвати одну таку, доведеться добряче помучитися. Дивись.

Тай простягнув руку до стебла, і той відразу вкрився ледве помітними, але дуже гострими голочками, не підпускаючи чужинця та не дозволяючи завдати собі шкоди.

- Я думаю, ти дуже схожа на цю квітку, – усміхнувся вампір, ласкаво обіймаючи мене за плечі та заглядаючи в очі. – Я знаю, що б не сталося, ти впораєшся і не даси себе скривдити. Адже ти така ж сильна та красива, як і вона.

- Дякую, що привів мене сюди, – видихнула я, вражена відкритим мені видом. – Вони чудові.

***

Ввечері Тайлен вирішив відмовитися від вже звичного для мене тренування (схоже, побоявся повторення вчорашнього побиття), тому я підійшла до Рея з проханням навчити мене користуватися магією. Рей сильно не пручався, тож наступні три години намагався навчити мене хоч чомусь найпростішому. Але навіть це мені не вдавалося. Врешті-решт, я змушена була визнати свою поразку та повну нездатність до магії.

А шкода! Я з дитинства мріяла мати магічні здібності. Як же відчайдушно я чекала листа з Гоґвортсу у свої 11 років!

Після вечері ми ліниво розвалилися біля багаття. Рей взяв гітару й почав задумливо перебирати струни. Було спокійно і затишно, розмовляти зовсім не хотілося. Ми мовчки дивилися на вогонь, слухали музику Рея. Кожен думав про своє.

Я думала про те, що нам залишилося менш як два дні. Вже післязавтра ми будемо на кордоні, де нам з друзями доведеться розлучитися. Думала про рідний світ, про те, як мої рідні переживають моє зникнення. Як я за ними скучила! Хоча у нас часто і були розбіжності, все одно це моя сім'я, я їх дуже люблю.

Я вдячна долі, що хоч вона й закинула мене в цей світ і змусила зайняти місце Наріанн, але вона також звела мене з Таєм і Реєм. Всі мої друзі та знайомі залишилися на Землі, і дуже приємно, що в цьому світі у мене теж з'явилися хороші друзі. Навіть далеко від них я буду знати, що не самотня.

Мотив, який грав Рей, нагадав мені пісню з рідного світу. Я почала тихенько її наспівувати.

- Можеш повністю заспівати? – раптом попросив Рей,  підлаштовуючи мелодію під пісню.

- Боюсь, я не витягну її на тому ж рівні, що і оригінал, але як зможу. Тільки б пригадати її спочатку, – наважилась я, але щойно почула знайомі ноти, слова спливли в пам'яті без проблем.

Падайте додолу, промені!

Не кажіть, що втомлені, не мені!

Кожен день розбита, кожен день нова,

І я кажу собі щодня голосніше:

Падай і вставай!..

Багато ельфів почали з цікавістю підтягуватися до нашого багаття, а Тайлен підсів ближче, не відриваючи від мене задумливий погляд. Рей чудово уловлював мотив, якимось дивом на одній гітарі передаючи майже всі відтінки мелодії з моїх спогадів. Пісня луною рознеслася по раптом затихлому табору.

- Гарно, - видихнув Тайлен, коли я закінчила співати.

- У тебе гарні голос і слух, - кивнув Рей, підтверджуючи слова друга.

- До тебе мені далеко, - розсміялася я, відкидаючись на спину. – З іншого боку, не дарма ж я з дитинства музикою займалася.

- І на чому вмієш грати? – очі Рея загорілися справжнім інтересом.

- На фортепіано в основному, ще трохи на гітарі та сопілці.

- Фортепіано? – Рей нахмурився.

Невже у них тут ще не дійшов прогрес до фортепіано? Якщо так подумати, то на Землі це зараз найпопулярніший інструмент, не враховуючи гітари. Хоча, здається, з’явився він відносно нещодавно.

- Мені легше показати, ніж пояснити, - я взяла барда за руку і згадала своє домашнє піаніно, як я вчилася на ньому грати (часто з жахливим небажанням). Спробувала згадати його звучання.

- А ти знаєш, що всередині? – Рей став схожий на трохи божевільного вченого, який знайшов новий елемент, здатний захопити світ.

- Приблизно, - я почала згадувати, як нам його налаштовували. Як там розташовувалися струни та молоточки. На жаль, внутрішню його частину я знала слабо, тому мої спогади були досить приблизними і розмитими.

- І цього мені вистачить, дякую, - Рей виглядав неймовірно задоволеним.

Відчуваю, тепер і в цьому світі з’явиться такий чудо-звір, як піаніно.