Перекусивши та дочекавшись, поки висохне одяг, ми почали збиратися в дорогу. Тай сказав, що десь за добу шляху від нас є містечко під назвою Верика. Якщо нічого в дорозі не затримає, то до завтрашнього вечора будемо на місці. Здається, ми відхилилися досить сильно на схід, тоді як Сонерія знаходиться на північному сході. Це радувало, але думка про те, що темні все одно будуть активно мене шукати, трохи затьмарювала радість.

Щоб не навантажувати Ворона, Тай вирішив йти пішки. На щастя його вампірська витривалість, підживлена моєю кров’ю, це дозволяла. Тільки ось залишалась одна малееенька проблема...

- Емм… Тай, — я зам'ялася, не знаючи як сказати, щоб не виглядати безглуздою. Але, з іншого боку, якщо не скажу – буду виглядати ще безглуздіше. – Я верхи їздити не вмію!

- Серйозно? – Тайлен завис, не донісши сідло до спини Ворона. – Як же ти вчора стільки часу їхала, ще й без сідла?

- Ох, краще тобі не знати! – мимоволі зітхнула я, згадуючи свої екзерсиси.

- Тоді доведеться навчитися, — нарешті отямившись, вампір флегматично знизав плечима. – Якщо вже ти вчорашні перегони витримала, то триматися в сідлі навчишся без проблем. Заразом навчу тебе сідлати коня. Йди сюди!

Наступну чверть години Тайлен докладно розповідав і показував, як осідлати Ворона, а потім вручив мені сідло та сказав зробити це самій. Проблема виникла одразу ж: Ворон виявився занадто високим, через що я не могла нормально накинути пітник, не кажучи вже про сідло.

Поки я стрибала навколо коня, намагаючись хоч якось впоратися з цим нелегким завданням, Тай веселився від душі! От зараза, міг би й допомогти бідній дівчині! Нарешті Ворону набридли мої танці з бубном, і він просто опустився на коліна.

- Тьху, а відразу не можна було так зробити? – обурилася я та продовжила свої маніпуляції.

Нарешті, коли все було готове, прийшов час забратися в сідло. Уявивши, як я буду лізти на цю махину під дикий регіт одного нестерпного вампіра, я ласкаво погладила єдинорога по шиї.

- Ворон, сонечко, опустися, будь ласка, ще раз.

Пирхнувши погоджуючись, Ворон єхидно покосився в бік Тайлена та знову опустився на коліна. Перекинувши ногу через його спину і вмостивши свій зад у сідлі, я миттєво піднялася на добрі пару метрів. Обережно поворушилася, намагаючись прийняти зручніше положення.

- Ти йому сподобалася, - хмикнув Тай, спостерігаючи за нами. – Зазвичай він нікого крім мене не слухає.

- Ти теж мені дуже подобаєшся, красунчику, - я ласкаво погладила Ворона по шиї. Той задоволено фиркнув і нетерпляче переступив з ноги на ногу.

- Гаразд, вирушаємо, - махнув рукою Тай. – Якраз по дорозі попрактикуєшся. Поки підемо не дуже швидко.

Цього разу було вже не так страшно. Виконуючи вказівки Тайлена, я почала звикати до верхової їзди, а до вечора почувалася вже набагато спокійніше. Та й Ворон поводився дуже слухняно й терпляче, за що я була йому дуже вдячна! Ми навіть трохи проїхалися галопом. Подолавши величезне бажання кинути поводи та, притиснувшись до шиї коня, жалібно застогнати, я все ж таки зібралася з силами і зробила все так, як сказав Тайлен. Якщо бути зовсім вже чесною, мені навіть трохи сподобалося.

- Тай, а розкажи мені щось про вампірів, – попросила я, коли їхати мовчки стало зовсім нудно.

- Що саме ти хочеш знати? – ідучи поруч, вампір задумливо подивився на мене.

- Ну, наприклад, як часто вам потрібно пити кров?

- По-різному, - знизав плечима Тайлен. – Якщо не отримувати травм і не використовувати магію, то більшу частину поживних речовин ми отримуємо зі звичайної їжі. У такому випадку достатньо кількох ковтків десь раз на місяць. У разі великої втрати крові або сильного виснаження, потрібно набагато більше. Вибач, що я тоді тебе ледь не вбив - занадто велика спрага була.

- Ну, не вбив же, - я посміхнулася. – А чому ти сонця не боїшся?

- В сенсі? – Тайлен отетерів.

- Ну, там, звідки я родом, є легенди про вампірів. У них говориться, що вампіри при світлі дня перетворюються на попіл. Здається, це пояснюється тим, що у них настільки темна сутність, що не витримує світла сонця, чи щось таке.

Почувши це, вампір голосно розсміявся. Мої слова його явно розвеселили.

- Кумедні у вас легенди, - нарешті, насміявшись, він все-таки з усмішкою відповів. – Дурниці це все! Для нас сонце так само небезпечне, як і для звичайних людей. Що ще в них говориться?

Я задумалася, згадуючи:

- Ще кажуть, що вампіри сплять у трунах, а вбити їх можна тільки осиковим кілком або сріблом. А, ще вони бояться часнику і живуть вічно.

На цей раз Тайлен не сміявся, а лише насмішкувато хмикнув. Мабуть, до будь-якої нісенітниці вже був готовий.

- А що таке труни?

- Емм, - я задумалася. Зовсім забула, що в цьому світі не заведено ховати в трунах - зазвичай тіла спалюють на похоронних вогнищах. – У деяких народів заведено закопувати померлих у землю в дерев'яних коробках.

- Жах, ніколи не чув про такі варварські звичаї. Сама розумієш, це звичайна дурниця. Ліжко як було, так і залишається найкращим місцем для сну, а ставлення до часнику це справа суто особиста – комусь подобається, а комусь ні. Вбити вампіра можна чим завгодно, як і людину. Інша річ у тому, що ми все ж таки більш витривалі й регенерація у нас працює набагато швидше, тому щоб це зробити доведеться постаратися. І живемо ми не вічно. На жаль чи на щастя, навіть не знаю. Довше людей, але не вічно.

- Але ви ж не тільки витриваліші, але й сильніші, і реакція у вас краща?

- Вірно.

- А… це правда, що ваш укус може перетворити людину на вампіра? – чомусь це питання мене хвилювало більше за інші.

Тут Тайлен знову зареготав.

- Нарі, ну це взагалі вже казки! Щоб стати вампіром, потрібно народитися вампіром. Іншого шляху немає. Так само з ельфами, гномами та іншими расами.

- Ех, так і знала, що легенди брешуть, – я задумливо кивнула.

- Легенди завжди брешуть.

- Так уже й завжди?

- Можливо, не повністю, але завжди, - погляд зелених очей Тайлена був задумливо спрямований кудись у далечінь лісу.

Я теж на деякий час замовкла, переварюючи отриману інформацію.

Коли стало занадто темно, щоб продовжувати шлях, ми влаштували привал. Тайлен вже досмажував впійману ним звірину, схожу на зайця. Ворон знову пішов пастися десь неподалік від вибраного нами місця. Я ж, розвалившись на старому плащі, з насолодою розминала затерплі під час їзди кінцівки.

- Ти молодець, доволі швидко освоїлася з верховою їздою, - похвалив мене Тай.

- Сама не очікувала, чесно кажучи, - я посміхнулась. – Та й ви з Вороном дуже мені допомогли.

- Ти йому і справді сподобалася, - в голосі Тайлена почувся невеликий укол ревнощів. – Я кілька місяців завойовував його довіру та повагу.

- А як ви з ним взагалі познайомилися? – було трохи дивно питати у вампіра про його знайомство з конем, але, дивлячись на дуже розумного Ворона та їхні стосунки з Таєм, я б скоріше сказала, що вони добрі друзі.

- Це було давно, - Тай задумався. – Майже сто років тому.

Я закашлялася. Ну так, тут тривалість життя значно більша. І не скажеш, що Тайлену близько 100 років, виглядає років на 25.

- Тоді я ще був дитиною. Мій батько врятував йому життя, тому Ворон захотів на знак вдячності служити йому та його родині, - продовжив вампір. - Зазвичай єдинороги не служать іншим - надто незалежні. І живуть у гірських лісах, там, де їх ніхто не знайде.

Я усміхнулася, спостерігаючи за цим чудовим конем.

- Там, звідки я родом, вважається, що єдинороги дуже чисті та витончені істоти з чарівним рогом. І ще, що показуються вони лише дівам.

- Частка правди в цьому є, - хмикнув Тайлен. - До речі, а що там щодо ельфів? Чому вони тебе шукають? – це питання витерло усмішку з мого обличчя.

Я на деякий час задумалася, інстинктивно почавши терти ледь помітний знак сонця під правим мізинцем. Мені так хотілося відкритися Таю, розповісти йому все, від початку і до кінця! Але клятва цього не дозволяла.

- Послухай, - нарешті наважившись, я підняла погляд на вампіра, який весь цей час уважно спостерігав за мною своїми ясними зеленими очима nf терпляче чекав на відповідь. – Я дуже хочу розповісти тобі все! Дуже! Але не можу. А брехати не хочу. Тому розкажу тобі лише те, що можна. Це буде не вся правда, але й брехні в ній не буде. Якщо ти хоч якось докопаєшся до правди, я буду дуже цьому рада, адже ти єдиний, кому я зараз можу довіряти/

Тай тільки кивнув, приймаючи мої слова і погоджуючись вислухати те, що я можу йому розповісти.

- Річ у тім, що я заручена з принцом темних ельфів. Тільки от, - я задумалася, підбираючи потрібні слова, - мене змусили стати його нареченою, і змушують вийти за нього заміж! Тому, напевно, вони мене зараз шукають. Ми якраз прямували в Сонерію, коли твій брат мене викрав. Знаєш, я йому навіть трохи вдячна за це.

- Значить, ти принцеса?

- Цього я не можу сказати, а брехати не хочу.

Тайлен уважно подивився мені в очі, ніби намагаючись зазирнути в душу.

«Будь ласка, Тай, здогадайся!» - подумки благала я, сподіваючись, що він почує, що зрозуміє.

Нарешті, прийшовши до якихось висновків, Тай запитав:

- Наріанн - це твоє справжнє ім'я?