Олександра

 – Так на чому ми зупинилися? – ліва рука вампіра лягла мені на стегно, а правою він підчепив підборіддя, змушуючи дивитися йому прямо в очі. – Сьогодні ввечері ти будеш зі мною, світляку.

І весь світ навколо звузився до цих очей. Чорна чарівна зіниця, обрамлена рубіновою райдужкою. Такою прекрасною, такою привабливою. Тембр голосу вібрував у свідомості, запалюючи всі потаємні бажання. По шкірі прокотився жар, дихати стало важче. Його губи виявилися так близько і... Пальці ослабнули і порожній келих, що був у мене в руках, з глухим стукотом покотився по килиму під ногами. І звук пролунав немов постріл у запаленій свідомості.

– Ні. Не звертай уваги, – куточки його губ здригнулися в посмішці, оголюючи гострі ікла.

Ні. Я повинна йти. У мене було якесь завдання... Якесь завдання...

– Мені треба... – пробурмотіла, намагаючись зібратися з думками.

Вампір провів великим пальцем по моїм губам, не відводячи погляду.

– Т-ш... Яка норовлива дівчинка. Ти точно мені подобаєшся... Не борись зі своїм бажанням. – Вампір схилився над моїм вухом і промовив ледве чутно: – Я відчуваю, як б'ється твоє серце... Мені не терпиться спробувати тебе на смак, світляку. Ти ж не проти?

Його губи, ледве торкаючись, пройшлися моєю шиєю. Крижана долоня задерла поділ сукні і пройшлася по стегну, викликаючи гостре нестерпне бажання.

– Не проти... – пробурмотіла, а наступної миті по зап'ясті різав гострий протверезний біль.

Якого біса я творю?!

– Я проти, Тадеусе, – по кімнаті прокотився вже набридлий, але зараз такий дорогий і бажаний голос некроманта. – Ти б не роззявляв рота на чужу жінку. Чи знаєш, я уразливий страшно, коли моїх коханок надкушують. Навіть якщо це спадкоємець.

– Даре, – вампір м'яко відсторонився і тут же навісив на обличчя зовсім неприродну усмішку. – Несподівано. Не знав, що ця ніара вже зайнята.

Не знав він! Я ж казала! Відійшла від нежиті ходячої та поправила ліф сукні. Ще й прийомчики свої на мені використав. Козел хтивий!

– Під свої вибачення підкладеш дві сотні сріблом. І я навіть забуду про твою поведінку. Можливо… – Стейтен перевів погляд на мене, простягнувши руку. – Люба, я вже тебе обшукався. Ходімо, а то пропустимо всі веселощі.

– Даре, я така незграбна... – повернулася боком і неквапом нахилившись, підняла з килима тріснутий келих, а потім підійшла до Стрейтена. – Була рада познайомитись, ніаре Тадеусе.

– Ще побачимось, світлячок, – ця відповідь прозвучала скоріше як погроза в моїх вухах.

– Сандро, – обійнявши мене по-свійськи і притиснувши з силою, гаряче зашепотів на вухо некромант, відводячи мене від місця мого майже гріхопадіння. – Я подарую тобі тлумачний словник. Подивишся там значення слів "непомітно", "обережно", "не привертаючи уваги". Ти по дрібницях не розмінювалася, вирішила одразу спадкоємця охмурити?

– Можна подумати, я сама на нього вішалася. Це ви вирядили мене як... Втім, не важливо! Спадкоємець вже не в собі. І скоро та ж доля спіткає інших, – я прошипіла, тицьнувши в груди некроманту келихом.

– Знайшла таки докази? – відчиняючи двері у вузький коридор зі сходами нагору, хмикнув Стрейтен. – Молодець, тримай при собі. Зараз мені все розповіси.

Підштовхуючи мене сходами, Стрейтен щось бурмотів, клацав пальцями і хмикав.

– Значить моржельник-таки, – сказав він. – Скажи, від кого ти ще відчула такий самий запах?

Що? Так він знав про моржельник?!

– Від твоєї колишньої коханки тонкий аромат і від цього велелюбного спадкоємця. До решти не наближалася на досить близьку відстань.

– Не ревнуй, люба. Я ж тебе не ревную, – засміявся Даррел Стрейтен. – І давай швидше, бо там усіх виберуть без нас.

Просто перед нами з'явилися добротні двері з темного дерева і некромант рішуче штовхнув їх, випускаючи запахи алкоголю, тютюну, чоловічих та жіночих парфумів і моржельника.

– Ну ось. Я ж казав, що всі веселощі пропустимо, – похитав головою, підштовхуючи мене вперед, Стрейтен. – А ти ще мені не вірила.

Я невпевнено зробила крок через поріг. У невеликому кабінеті, наче для столичної хроніки, зібралися всі впливові особи міста. Принаймні багато осіб я вже зустрічала в статтях новин місцевих газет. І від цього стало ще більше ніяково. Фамільяр-недоучка в непристойному костюмі та в такому оточенні... Кошмар і жах!

Усі шість спадкоємців, ця мерзенна Маріка Краворські, ще хтось із вампірського клану. І люди з міністерства...

– Сподіваюся, ви прийшли з добрими новинами, ніаре Стрейтен, – роздратовано поцікавився високий брюнет з величезними карими очима, опушеними довгими, як у дівчини, віями. Його новомодний костюм навіть не прим'явся, а відточеним рухам міг би позаздрити вампір.

– Тім, я завжди з добрими новинами, – усміхнувся Дар, сідаючи в крісло, всадивши мене на підлокітник поруч і ліниво приймаючи склянку з віскі. – Чув із ритуалом біда – спадкоємці отруєні і не можуть брати участь у змаганні.

Всі погляди зараз звернулися до нас, і я, здається, забула, як дихати.

– Ти, як завжди, більш ніж обізнаний, – процідила Маріка, закинувши ногу на ногу, відкривши огляду ногу чи не до пояса. – Чи, може, не без твоєї участі?

– Люба моя, кому, як не тобі, знати, що я не бруднився б отрутою. Так убив би, якби хотів убити, – на цю репліку кілька вампірів зло зашипіли, подавшись уперед. Але некромант не звернув на них зовсім ні краплі уваги. – Мила Сандро, розкажи, що тобі вдалося з'ясувати, – ляснувши мене по стегну, велів некромант.

Що? Я? Відчула себе як на випускному екзамені, якщо не гірше. Ректор хоч горло розкрити не міг за помилку. А від цих ікластих приятелів можна очікувати чого завгодно. Та ще ці прийомчики...

– Доброго вечора, – я підвелася, намагаючись зберігати незворушність і з силою стискаючи злощасний доказ. – У напоях ваших донорів сьогодні був підмішаний моржельник. Вважаю, вам відомі його властивості. На стінках цього келиха все ще збереглися залишки витяжки з цієї трави і, якщо вам цікаво, можете перевірити кров дівчат-донорів.

Особи з міністерства напружилися, але Стрейтен не дозволив нікому й слова вставити.

– Ось, за абсолютно безглуздим збігом обставин, глава клану, шановний ніар Краворскі теж був одурманений цією гидотою. Сандрочко, люба, а скажи мені, від кого в цьому залі несе моржельником? Вона в мене така розумниця, натішитися не можу.

На цю репліку відреагувала лише людська половина присутніх. Вампіри в принципі не фонтанували емоціями, а от люди відреагували кожен по-своєму: хтось багатозначно закашлявся в кулак, хтось відверто скривився, сумніваючись у моїх виняткових здібностях, і тільки той чоловік, який заговорив з некромантом першим, дивився рівно і серйозно просто на мене.

Я зробила нерішучий крок у бік вампірської знаті, але некромант вирішив все ж таки прийти мені на допомогу. Підхопив під лікоть і впевнено попрямував до спадкоємців. Запах був усюди. Здавалося, збивав думки і туманив мій розум. Маріка при цьому припечатала мене дивним нечитаним поглядом. Ніби я була мухою, що настирливо кружляла навколо неї.

– О диво, виявляється, шановна перша дочка голови стійка до отрут, що зморили спадкоємців, – некромант рвучко наблизився до вампірки і так само блискавично вчепився їй в обличчя пальцями. – А скажи мені, Маріко Краворськи, як так сталося, що від тебе несе моржельником, як від п'янички брагою, але в твоїх очах ні краплі помутніння? Ні грама слабкості у тілі? Як так, га?

Кабінетом розлилася холодна магія некроманта, різким поривом пригнувши ґноти свічок. Я спостерігала за тим, що відбувається затаївши подих, втім, як і всі інші.

– Це заборонено! – вигукнув хтось, але завадити побоявся чи просто не наважився.

Маріка дивилася на Стрейтена, не відриваючись, її очі затягнуло мороком, а губи зігнулися, немов від огидливості, але вона заговорила:

– Тому що я обпоїла їх, – її голос мало був схожий на той мелодійний передзвін, що зустрів нас біля входу в замок. – І батька обпоїла.

Ось так новина! Втім, очікувано. Для вампірів взагалі немає жодних цінностей. Споріднені зв'язки тут взагалі ні в що не ставлять. Вони люблять лише владу та кров.

– Що ти так? Хіба можна так із любим батьком?

– Він хотів віддати мене – першу зі звернених ним, одному з цих... але я не народжена підкорятися! Я народжена правити!

– Все ясно! Допомагав тобі хтось? – стогони про те, наскільки нелегка вампірська доля, явно мало цікавили мого наставника.

Маріка не відповіла, кинула тільки один погляд на високого світловолосого вампіра, і його тут же схопили свої. І я вкотре була вражена реакції.

– А отруту взяла де?

– Подарунок від доброзичливця, – процідила Маріка, побілівши більше, ніж звичайно.

– Вовчат, гадаю, ви вислали теж виключно, щоб вони не винюхали отруту доти, доки спадкоємці не перетворяться на овочі остаточно.

– Їх закрили в підземеллі, – подав голос зовсім молодий на вигляд вампір.

– Правильно, на когось усе спихнути треба. Особливо коли мітиш на місце глави клану. Ай-яй-яй, Маріко, а мені завжди здавалося, що ти розсудлива й обережна, – похитав головою Стрейтен, відпускаючи вампірку, точніше передаючи її в руки вампірського правосуддя. – Навіщо сама? Можна було все доручити комусь. Але ти, люба, нікому в цьому світі не довіряєш. Це тебе й занапастило. І за що тебе батько так любив? – у голосі некроманта почулося розчарування. – Ходімо, Сандро, ми свою роботу виконали. Ніар Тімер владнає формальності. А тобі краще не бачити того, що тут станеться.

Він обійняв мене за талію, знову проводячи убік дверей, але завмер, обернувся і несподівано запитав:

– Маріко, а зуби глави де?

Присутні, що вже віддалялися, завмерли, нагородивши некроманта такими поглядами, ніби він вдарився головою.

– Це він попросив у плату за допомогу, – прошипіла Маріка. – Він знищить тебе, Даре. Ти навіть оком не встигнеш моргнути.

Стрейтен кивнув чи то своїм думкам, чи то в тон її слів, і не сказавши ні слова, вийшов геть, притримуючи мене за талію.