Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Олена Гуйда
Факультет фамільярів. Прокляття некроманта

Зміст книги: 43 розділів

Спочатку:
Розділ 1
127 дн. тому
Розділ 2
127 дн. тому
Розділ 3
127 дн. тому
Розділ 4
127 дн. тому
Розділ 5
127 дн. тому
Розділ 6
127 дн. тому
Розділ 7
127 дн. тому
Розділ 8
127 дн. тому
Розділ 9
127 дн. тому
Розділ 10
127 дн. тому
Розділ 11
127 дн. тому
Розділ 12
127 дн. тому
Розділ 13
127 дн. тому
Розділ 14
127 дн. тому
Розділ 15
127 дн. тому
Розділ 16
127 дн. тому
Розділ 17
127 дн. тому
Розділ 18
127 дн. тому
Розділ 19
127 дн. тому
Розділ 20
127 дн. тому
Розділ 21
127 дн. тому
Розділ 22
127 дн. тому
Розділ 23
127 дн. тому
Розділ 24
127 дн. тому
Розділ 25
127 дн. тому
Розділ 26
127 дн. тому
Розділ 27
127 дн. тому
Розділ 28
127 дн. тому
Розділ 29
127 дн. тому
Розділ 30
127 дн. тому
Розділ 31
127 дн. тому
Розділ 32
127 дн. тому
Розділ 33
127 дн. тому
Розділ 34
127 дн. тому
Розділ 35
127 дн. тому
Розділ 36
127 дн. тому
Розділ 37
127 дн. тому
Розділ 38
127 дн. тому
Розділ 39
127 дн. тому
Розділ 40
127 дн. тому
Розділ 41
127 дн. тому
Розділ 42
127 дн. тому
Епілог
127 дн. тому

Олександра

 – Так на чому ми зупинилися? – ліва рука вампіра лягла мені на стегно, а правою він підчепив підборіддя, змушуючи дивитися йому прямо в очі. – Сьогодні ввечері ти будеш зі мною, світляку.

І весь світ навколо звузився до цих очей. Чорна чарівна зіниця, обрамлена рубіновою райдужкою. Такою прекрасною, такою привабливою. Тембр голосу вібрував у свідомості, запалюючи всі потаємні бажання. По шкірі прокотився жар, дихати стало важче. Його губи виявилися так близько і... Пальці ослабнули і порожній келих, що був у мене в руках, з глухим стукотом покотився по килиму під ногами. І звук пролунав немов постріл у запаленій свідомості.

– Ні. Не звертай уваги, – куточки його губ здригнулися в посмішці, оголюючи гострі ікла.

Ні. Я повинна йти. У мене було якесь завдання... Якесь завдання...

– Мені треба... – пробурмотіла, намагаючись зібратися з думками.

Вампір провів великим пальцем по моїм губам, не відводячи погляду.

– Т-ш... Яка норовлива дівчинка. Ти точно мені подобаєшся... Не борись зі своїм бажанням. – Вампір схилився над моїм вухом і промовив ледве чутно: – Я відчуваю, як б'ється твоє серце... Мені не терпиться спробувати тебе на смак, світляку. Ти ж не проти?

Його губи, ледве торкаючись, пройшлися моєю шиєю. Крижана долоня задерла поділ сукні і пройшлася по стегну, викликаючи гостре нестерпне бажання.

– Не проти... – пробурмотіла, а наступної миті по зап'ясті різав гострий протверезний біль.

Якого біса я творю?!

– Я проти, Тадеусе, – по кімнаті прокотився вже набридлий, але зараз такий дорогий і бажаний голос некроманта. – Ти б не роззявляв рота на чужу жінку. Чи знаєш, я уразливий страшно, коли моїх коханок надкушують. Навіть якщо це спадкоємець.

– Даре, – вампір м'яко відсторонився і тут же навісив на обличчя зовсім неприродну усмішку. – Несподівано. Не знав, що ця ніара вже зайнята.

Не знав він! Я ж казала! Відійшла від нежиті ходячої та поправила ліф сукні. Ще й прийомчики свої на мені використав. Козел хтивий!

– Під свої вибачення підкладеш дві сотні сріблом. І я навіть забуду про твою поведінку. Можливо… – Стейтен перевів погляд на мене, простягнувши руку. – Люба, я вже тебе обшукався. Ходімо, а то пропустимо всі веселощі.

– Даре, я така незграбна... – повернулася боком і неквапом нахилившись, підняла з килима тріснутий келих, а потім підійшла до Стрейтена. – Була рада познайомитись, ніаре Тадеусе.

– Ще побачимось, світлячок, – ця відповідь прозвучала скоріше як погроза в моїх вухах.

– Сандро, – обійнявши мене по-свійськи і притиснувши з силою, гаряче зашепотів на вухо некромант, відводячи мене від місця мого майже гріхопадіння. – Я подарую тобі тлумачний словник. Подивишся там значення слів "непомітно", "обережно", "не привертаючи уваги". Ти по дрібницях не розмінювалася, вирішила одразу спадкоємця охмурити?

– Можна подумати, я сама на нього вішалася. Це ви вирядили мене як... Втім, не важливо! Спадкоємець вже не в собі. І скоро та ж доля спіткає інших, – я прошипіла, тицьнувши в груди некроманту келихом.

– Знайшла таки докази? – відчиняючи двері у вузький коридор зі сходами нагору, хмикнув Стрейтен. – Молодець, тримай при собі. Зараз мені все розповіси.

Підштовхуючи мене сходами, Стрейтен щось бурмотів, клацав пальцями і хмикав.

– Значить моржельник-таки, – сказав він. – Скажи, від кого ти ще відчула такий самий запах?

Що? Так він знав про моржельник?!

– Від твоєї колишньої коханки тонкий аромат і від цього велелюбного спадкоємця. До решти не наближалася на досить близьку відстань.

– Не ревнуй, люба. Я ж тебе не ревную, – засміявся Даррел Стрейтен. – І давай швидше, бо там усіх виберуть без нас.

Просто перед нами з'явилися добротні двері з темного дерева і некромант рішуче штовхнув їх, випускаючи запахи алкоголю, тютюну, чоловічих та жіночих парфумів і моржельника.

– Ну ось. Я ж казав, що всі веселощі пропустимо, – похитав головою, підштовхуючи мене вперед, Стрейтен. – А ти ще мені не вірила.

Я невпевнено зробила крок через поріг. У невеликому кабінеті, наче для столичної хроніки, зібралися всі впливові особи міста. Принаймні багато осіб я вже зустрічала в статтях новин місцевих газет. І від цього стало ще більше ніяково. Фамільяр-недоучка в непристойному костюмі та в такому оточенні... Кошмар і жах!

Усі шість спадкоємців, ця мерзенна Маріка Краворські, ще хтось із вампірського клану. І люди з міністерства...

– Сподіваюся, ви прийшли з добрими новинами, ніаре Стрейтен, – роздратовано поцікавився високий брюнет з величезними карими очима, опушеними довгими, як у дівчини, віями. Його новомодний костюм навіть не прим'явся, а відточеним рухам міг би позаздрити вампір.

– Тім, я завжди з добрими новинами, – усміхнувся Дар, сідаючи в крісло, всадивши мене на підлокітник поруч і ліниво приймаючи склянку з віскі. – Чув із ритуалом біда – спадкоємці отруєні і не можуть брати участь у змаганні.

Всі погляди зараз звернулися до нас, і я, здається, забула, як дихати.

– Ти, як завжди, більш ніж обізнаний, – процідила Маріка, закинувши ногу на ногу, відкривши огляду ногу чи не до пояса. – Чи, може, не без твоєї участі?

– Люба моя, кому, як не тобі, знати, що я не бруднився б отрутою. Так убив би, якби хотів убити, – на цю репліку кілька вампірів зло зашипіли, подавшись уперед. Але некромант не звернув на них зовсім ні краплі уваги. – Мила Сандро, розкажи, що тобі вдалося з'ясувати, – ляснувши мене по стегну, велів некромант.

Що? Я? Відчула себе як на випускному екзамені, якщо не гірше. Ректор хоч горло розкрити не міг за помилку. А від цих ікластих приятелів можна очікувати чого завгодно. Та ще ці прийомчики...

– Доброго вечора, – я підвелася, намагаючись зберігати незворушність і з силою стискаючи злощасний доказ. – У напоях ваших донорів сьогодні був підмішаний моржельник. Вважаю, вам відомі його властивості. На стінках цього келиха все ще збереглися залишки витяжки з цієї трави і, якщо вам цікаво, можете перевірити кров дівчат-донорів.

Особи з міністерства напружилися, але Стрейтен не дозволив нікому й слова вставити.

– Ось, за абсолютно безглуздим збігом обставин, глава клану, шановний ніар Краворскі теж був одурманений цією гидотою. Сандрочко, люба, а скажи мені, від кого в цьому залі несе моржельником? Вона в мене така розумниця, натішитися не можу.

На цю репліку відреагувала лише людська половина присутніх. Вампіри в принципі не фонтанували емоціями, а от люди відреагували кожен по-своєму: хтось багатозначно закашлявся в кулак, хтось відверто скривився, сумніваючись у моїх виняткових здібностях, і тільки той чоловік, який заговорив з некромантом першим, дивився рівно і серйозно просто на мене.

Я зробила нерішучий крок у бік вампірської знаті, але некромант вирішив все ж таки прийти мені на допомогу. Підхопив під лікоть і впевнено попрямував до спадкоємців. Запах був усюди. Здавалося, збивав думки і туманив мій розум. Маріка при цьому припечатала мене дивним нечитаним поглядом. Ніби я була мухою, що настирливо кружляла навколо неї.

– О диво, виявляється, шановна перша дочка голови стійка до отрут, що зморили спадкоємців, – некромант рвучко наблизився до вампірки і так само блискавично вчепився їй в обличчя пальцями. – А скажи мені, Маріко Краворськи, як так сталося, що від тебе несе моржельником, як від п'янички брагою, але в твоїх очах ні краплі помутніння? Ні грама слабкості у тілі? Як так, га?

Кабінетом розлилася холодна магія некроманта, різким поривом пригнувши ґноти свічок. Я спостерігала за тим, що відбувається затаївши подих, втім, як і всі інші.

– Це заборонено! – вигукнув хтось, але завадити побоявся чи просто не наважився.

Маріка дивилася на Стрейтена, не відриваючись, її очі затягнуло мороком, а губи зігнулися, немов від огидливості, але вона заговорила:

– Тому що я обпоїла їх, – її голос мало був схожий на той мелодійний передзвін, що зустрів нас біля входу в замок. – І батька обпоїла.

Ось так новина! Втім, очікувано. Для вампірів взагалі немає жодних цінностей. Споріднені зв'язки тут взагалі ні в що не ставлять. Вони люблять лише владу та кров.

– Що ти так? Хіба можна так із любим батьком?

– Він хотів віддати мене – першу зі звернених ним, одному з цих... але я не народжена підкорятися! Я народжена правити!

– Все ясно! Допомагав тобі хтось? – стогони про те, наскільки нелегка вампірська доля, явно мало цікавили мого наставника.

Маріка не відповіла, кинула тільки один погляд на високого світловолосого вампіра, і його тут же схопили свої. І я вкотре була вражена реакції.

– А отруту взяла де?

– Подарунок від доброзичливця, – процідила Маріка, побілівши більше, ніж звичайно.

– Вовчат, гадаю, ви вислали теж виключно, щоб вони не винюхали отруту доти, доки спадкоємці не перетворяться на овочі остаточно.

– Їх закрили в підземеллі, – подав голос зовсім молодий на вигляд вампір.

– Правильно, на когось усе спихнути треба. Особливо коли мітиш на місце глави клану. Ай-яй-яй, Маріко, а мені завжди здавалося, що ти розсудлива й обережна, – похитав головою Стрейтен, відпускаючи вампірку, точніше передаючи її в руки вампірського правосуддя. – Навіщо сама? Можна було все доручити комусь. Але ти, люба, нікому в цьому світі не довіряєш. Це тебе й занапастило. І за що тебе батько так любив? – у голосі некроманта почулося розчарування. – Ходімо, Сандро, ми свою роботу виконали. Ніар Тімер владнає формальності. А тобі краще не бачити того, що тут станеться.

Він обійняв мене за талію, знову проводячи убік дверей, але завмер, обернувся і несподівано запитав:

– Маріко, а зуби глави де?

Присутні, що вже віддалялися, завмерли, нагородивши некроманта такими поглядами, ніби він вдарився головою.

– Це він попросив у плату за допомогу, – прошипіла Маріка. – Він знищить тебе, Даре. Ти навіть оком не встигнеш моргнути.

Стрейтен кивнув чи то своїм думкам, чи то в тон її слів, і не сказавши ні слова, вийшов геть, притримуючи мене за талію.