Олександра

– Ну розповідай! Який він? Такий, як про нього кажуть? В'їдливий і зарозумілий? Ще кажуть, він проклятий! Як усе минулося взагалі? – Затріщала Ніста, варто було мені тільки розплющити очі.

Її зелені очі гарячково блищали, зіниці розширилися, на щоках виступив рум'янець. Руде кучеряве волосся, як дрібні пружинки, стирчало в різні боки, а зім'ята піжама перекрутилася. Все говорило про те, що вона згоряла від цікавості і розбудила мене, ледве сама прокинулася.

І щось усередині стислося. Ох, мені так не вистачатиме її нескінченної балаканини і пліток...

– Незабутньо, – я піднялася з ліжка і відкинула з чола злипле волосся. – Ніч, цвинтар, на мене вийшов синій мертв'як, що жахливо смердить, потім ми переслідували перевертня.

Голова розколювалася після нічної пригоди. Але це було лише менше зло.

– Ой, моторошно звучить! Відразу в діло тебе взяв, так? І як це? Мене ніара Темплтон прийняла у своєму особняку, пригостила вечерею, і ми навіть уперше збудували зв'язок, уявляєш? – Ністі явно не терпілося поділитися подробицями вчорашнього вечора.

– Ніара Темплтон однозначно гостинніша за ніара Стрейтена, – підхопила з тумбочки склянку з водою і осушила її залпом.

– Але ж ти йому сподобалася? Ну, сподобалася ж? Раз він уже працював із тобою! – Подруга сіла на моє ліжко і дивилася на мене з неприхованою цікавістю. – Розкажи мені всі подробиці! Страшенно цікаво. Я ніколи з некромантами не спілкувалася!

– Якби я була триденним мертв'яком або привидом, на худий кінець, то сподобалася б йому набагато більше, – я вибралася з-під ковдри і зітхнула: – Але мені не пощастило. Я живіша за всіх живих. Тому потрібно речі пакувати та шукати куток для ночівлі. Допоможеш із речами?

– Що? – Ніста скрикнула, а її очі округлилися, роблячи її схожою на білку. – Які речі? Ти про що взагалі?!

Я засукала рукав і виставила чисте зап'ястя перед подругою.

– Ось. Немає мітки, як бачиш. Він мене не прийняв. І ти сама знаєш, що це означає.

Ніста застигла, розтуливши рота. У її зелених очах плескалась недовіра, здивування та переляк. Звичайно, вона знала, чим мені загрожує такий розклад. Виключенням із академії.

Якщо наставник-маг відмовлявся від фамільяра-практиканта, то все. Про диплом та випуск із академії можна було забути. Тому що випускна робота писалася про те, що було засвоєно саме на практиці, а нового наставника академія ніколи не призначала. Загалом наставники практично завжди приймали юних фамільярів. Багато хто навіть не вимагав виконання прямих обов'язків, просто проставляв усі необхідні підписи, аби фамільяри не тягалися за ними.

Але був лише один виняток. Даррел, чорт би його забрав, Стрейтен. Некромант із поганим характером, який вважав за краще працювати самотужки. Без фамільярів. І мені, на жаль, не вдалося його переконати.

Втім, сама винна! Знала, на що йшла, ідіотка... Поставила на карту все, що мала! Тепер сьорбати цю кашу доведеться!

Маги в цьому світі з давніх-давен вершили долі фамільярів. Адже фамільяр не має власної магії, є лише її провідником, посилюючи чарівника, на якого працює. Місце фамільярів у соціальній драбині тут було приблизно, як у прислуги. Адже ми – лише зручні провідники. Маг міг прикликати фамільяра в будь-який час дня та ночі, коли він йому був потрібен. А якщо провідник набридав, погано виконував свою роботу, то його позбувалися і наймали нового. При цьому репутація у фамільяра псувалася, і знайти нову роботу було практично неможливо. І такий стан справ особисто мене дратував! Але кому яке діло до моєї думки взагалі...

– Мерзотник, негідник! Зарозумілий… зарозумілий сноб! Та як можна взагалі? – Вилаялася Ніста. – Я була впевнена, що в тебе вийде! Ти ж одна з найкращих, ти... Ти ж завжди отримувала найвищі бали! – Подруга підскочила з ліжка і заметушилась по кімнаті, а потім завмерла і тицьнула пальцем у настінний годинник. – Стривай! Час ще є! Мітка має з'явитися до десятої, і в тебе в запасі ще ціла година...

– Немає години, Ніс. Навіть якщо я зараз кинуся до будинку Стрейтена і в ноги йому впаду, він навряд чи передумає, – я витягла здоровенну валізу з-під ліжка. – Все скінчено. У тебе ж мітка є?

– Так, ось, – подруга продемонструвала іскристе золотисте татуювання, яке означало, що її наставник її прийняв. – Вона з'явилася, як тільки Ніара Темплтон поставила підпис на розподільчому аркуші.

– Вітаю! Ти станеш чудовим фамільяром, – я кивнула подрузі і розкрила валізу, піднявши хвилю пилу по кімнаті. – То що, з речами допоможеш?

– Ні! – Ніста зачинила валізу. – Іди прямісінько до ректора. Поясни ситуацію, попроси призначити тобі нового наставника. З твоїми балами...

– З моїми балами мені буде дуже зручно працювати в шинку, таці тягати. Тільки туди на роботу приймуть у кращому випадку, у гіршому доведеться шукати місце у борделі, – я хитнула головою.

– Дурниць не мели! Тобі замінять наставника!

– Винятків не робили ніколи.

– Або просто ми про це не знаємо! І все ж, почекай до десяти. Може, цей зарозумілий засранець схаменеться, – Ніста засунула ногою валізу назад під ліжко. – А зараз снідати час. І я хотіла тобі розповісти про вчорашній вечір і ніару Темплтон. Я в такому величезному будинку й не була ніколи, майже як наша академія...

Сперечатися з Ністою не було жодного сенсу. До того ж я не збиралася таїтись і ховатися від однокурсників, згоряючи від сорому. Схожу на сніданок, вислухаю уїдливу промову від проректора. Ух, я прямо уявляю його самовдоволену усмішку! І ось потім речі збиратиму. Втім, не так уже й багато у мене їх назбиралося за чотири роки...

І для початку непогано було б привести себе в порядок. Страшно уявити, як я виглядала після цієї захоплюючої ночі. Кинула побіжний погляд на дзеркало. З того боку скла на мене дивилася худорлява блакитноока дівчина. Бліда шкіра обвітрилася, тонкі губи потріскалися. Світле, майже біле довге волосся зараз стирчало в різні боки, роблячи мене схожою на домовика. І навіть подекуди в “зачісці” виднілося сухе листя. Що ж! Та ще "красуня"!

Весь час поки я наводила себе в більш-менш прийнятний вигляд після цієї не найлегшої ночі, Ніста тріщала про свою наставницю та її родину.

Що ж, хоч комусь пощастило. Можливо, навіть після практики Ніста залишиться з цією чудовою жінкою.

А я... А що я? Я сама обрала свій шлях, думаючи, що ціль виправдовує засоби. Сама порушила десяток правил академії, аби лише занизити свій бал і потрапити на практику саме до Стрейтена, знаючи, що просто так з ним мені не зустрітися і що він мене навіть слухати не стане. Але як фамільяра у мене був шанс. Ключове слово «був».

Тепер я зовсім стану ніким через свою ідіотську витівку. Фамільяр-недоучка тут був десь на тому ж місці, що й домашній вихованець. Хоча ні. Вихованців все ж таки більше поважали.

Ну і добре! Що зроблено те зроблено. Не пропаду! Зрештою, земне життя навчило мене багатьом навичкам. Я вміла готувати, шити трохи, таці в кафе, зрештою, теж розносила. І чорт із ним, із цим Стрейтеном.

Виберуся з академії, зароблю золота, і сама намагатимуся з'ясувати, що сталося з моєю матір'ю.

Вона зникла, коли мені було шість. Просто пішла вранці на роботу і більше не повернулася. І тоді я знати не знала нічого про цей світ, про магів і фамільяр, про те, що я і не людина зовсім. Для мене розповіді про чарівників та відьом були лише казками на ніч. Ми були звичайнісінькою сім'єю, як мені тоді здавалося.

І за дванадцять років мене призвали до академії. Як зараз пам'ятаю той день. Я в прямому сенсі вирішила, що збожеволіла! Що все, що відбувається, сон, галюцинація, та що завгодно, але тільки не реальність!

Але потім зовсім випадково я з'ясувала, що мама була одним із найкращих фамільярів. Ну як, випадково… я просто побачила її портрет на дошці пошани. Але через ряд... дивних обставин я не стала поширюватися про своє походження. Для всіх Сандра Бейшоп, у минулому Олександра Стрілець, була просто «людиною», у якої прокинувся дар фамільяра. Загалом фамільяри з землі не були тут такою вже рідкістю і нікого не цікавило моє походження.

А я тим часом збирала інформацію про матір та її життя тут із усіх доступних мені джерел. Чому вона втекла з цього світу, стала вигнанкою. Чому вона вирішила стати людиною? Чому вона мені нічого не розповідала? Чому я росла на землі... І головне. Куди вона зникла? Сотні запитань і жодної відповіді!

– ... а ще Нейтон вчора запросив мене на побачення, – ми вже вийшли в коридор, а Ніста все ще говорила без угаву, мабуть, намагаючись відволікти мене від поганих думок.

Тут уже на всю кипіло життя. Однокурсники нерівною низкою тяглися у бік їдальні, галасливо обговорюючи розподіл і своїх наставників. І їхні голоси відскакували луною від склепінчастих стін коридору.

– І що? Ти погодилась?

Нейтон Фарантон був випускником на факультеті бойових магів. Гарненький, високий, але трохи тупуватий. Що не заважало йому бути об'єктом зітхання майже всіх дівчат нашого факультету.

– Ні, зрозуміло, – Ніста пирхнула і підняла підборіддя. – Він красень і таке інше, але мені потрібні серйозні стосунки! А магам від фамільярів потрібне лише одне.

Так, це точно! Магам було заборонено одружуватися з фамільярами, але це не заважало їм крутити короткі інтрижки і використовувати їх у своїх цілях.

– Що, Сандро, вже запакувала дрібнички? Давно пора! Тобі не місце серед нас, людинко, – з-за спини почувся їдкий високий голос Тіани.

Вся кров прилила до обличчя, а пальці наче голками закололо! Ось тільки її зараз не вистачало! Міс зарозуміла вискочка, яка народилася в багатій сім'ї і думала, що їй усе дозволено, на дух мене не переносила. На першому курсі у мене, звичайної "людинки", підсумковий бал виявився вищим. А потім і зовсім мене чорт смикнув піти на побачення з Алексом, за яким вона пів року бігала. Втім, з Алексом у мене нічого не вийшло, але міс досконалість це не хвилювало.

Тіана, у супроводі своєї "свити", що складалася з Клейри та Аніти, порівнялася з нами, відкинула чорне пасмо волосся назад і кинула в мій бік зневажливий погляд.

– За собою стеж, Тіана. З практики можуть викинути будь-якої миті, – я клацнула перед її носом пальцями. – Ось так. По одному клацанню. Тож краще мовчи, коли тебе ні про що не питають. Одна з головних якостей фамільяра – скромність.

– Ти... ти... – Тіана ніби задихалася. А потім округливши очі, кинулася прямо коридором. Клера й Аніта переглянулись і попрямували за нею.

– Що це з нею? – Ніста кинула убік дівчат дещо здивований погляд.

Чорт-чорт-чорт! Знову це я зробила! Це не нормально, так не має бути! Фамільяр лише провідник, не може використовувати силу.

Кінчики пальців знову небезпечно закололо. Спокійно, Сашко, спокійно! Не можна піддаватися емоціям.

– Злістю своєю подавилася. Ходімо, – я квапливо перехопила подругу за руку і потягла у бік їдальні.

– Не звертай уваги на цю божевільну, – Ніста перехопила мою долоню і стиснула.

– Ось уже хто найголосніше радітиме після лекції з проректором. Пообіцяй, що... Ох, чорт!

Висмикнула руку з долоні подруги, відчуваючи як по руці ніби справжнісіньке полум'я прокотилося. А потім зап'ястя почало свербіти так, що шкіру захотілося здерти. Задерла рукав сорочки і... очам своїм не повірила!

Прямо на запаленій шкірі, що розчервонілася, проявилось темно-синє іскристе татуювання з гербом Стрейтена.

– Сандро! – Ніста закричала, але її голос долинав ніби крізь товщу води. – Це ж воно! А я казала! Я тобі казала, що мітка з'явиться! Ох, як я рада!

– І все ж таки мені вдалося... – я пробурмотіла, розглядаючи малюнок на шкірі з недовірою.

А потім розрізнила голос, який призначався тільки мені. "Почнімо працювати, Сандро Бейшоп, якщо вже ви так цього хотіли!"