Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
120 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
120 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
120 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
120 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
120 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
120 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
120 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
120 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
120 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
120 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
120 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
120 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
120 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
120 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
120 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
120 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
120 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
120 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
120 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
120 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
120 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
120 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
120 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
120 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
120 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
120 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
120 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
120 дн. тому
Розділ 29. Родичі
120 дн. тому
Розділ 30. Весілля
120 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
120 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
120 дн. тому

Пенелопа

Прикриваю очі, щоб відсторонитися від усіх цих людей, найбільше на світі хочеться перестати брехливо усміхатися. До чого ж важко просто дихати й усміхатися, коли люди, яких знаю з дитинства, бажають мені довгого і щасливого життя, не підозрюючи, що зовсім скоро помруть, і виною тому частково станемо ми з Вальтером. Якою ж мерзотою себе почуваю, не розумію, як він справляється із совістю? Я не можу, ніколи не зможу вчинити так, як він хоче! Завжди розуміла це, якби він по-справжньому знав мене, то теж би зрозумів чому я так противлюсь його плану.

– Пенелопо, не спи! – трясуть мене за плече, так що доводиться розплющити очі.

– Як ти почуваєшся? – голос Ірис слабкий і невпевнений, її прохолодні руки накривають мій лоб, стирають піт з обличчя.

– Дай мою сумку, – простягаю руку, сама не вловлюючи межі між проханням і ще одним наказом.

Лише за кілька годин я встигла надто звикнути до того, що мене слухаються без зволікань. Влада над людьми, і справді, наркотик. Розумію, чому Вальтер готовий на все, щоб роздобути її, чому Провидиця так впивається нею, і за що відьом так ненавидять.

Сестра приносить мій рюкзак і зі збентеженням дістає звідти солідно спорожнілу сумку з зіллям.

– Дай мені он ту мазь, спина болить сильно, – простягаю руку, але Ірис зволікає.

– Що за склад у цій мазі? – насторожено запитує вона, майже віддаючи її мені.

– Ти не розумієшся на цьому, – відмовляю їй із нетерпінням і майже силою забираю баночку.

Від болю постійно паморочиться в голові, скоро почнеться шлюбний обряд, а я навіть підвестися, щоб одягнути весільну сукню, не можу. Мені це потрібно, щоб позбутися хоча б фізичного болю.

– А ти впевнена, що це не зашкодить дитині? – ставить вона запитання, від якого баночка з маззю випадає з тремтячих рук на підлогу.

Ховаю руки під ковдрою, у наметі холодно, я замерзла. Банально замерзла, це не муки совісті, не гнітюче почуття провини! Стискаю зуби, але погляд відводжу.

– Знаєш, яка різниця між травницею і зіллєваром? – запитує вона в мене, опускаючись біля мого крісла на коліна, щоб стерти мазь із моїх занімілих пальців.

– Яка? – знущально посміхаюся, бо мене дратує її менторський тон.

Немов вона знає, що таке терпіти весь час пекельний біль, який я терпіла?! Стільки років терпіла, жила в потворному корсеті, хоча моя рідна сестра могла мене вилікувати, або хоча б спробувати це зробити, але вона не намагалася. Щоразу, коли я, переборовши страх, просила її про допомогу, вона розводила руками та казала, що будь-який магічний вплив може просто вбити мене через алергію. Навіть сьогодні вночі, коли прийшла до неї, вона відповіла мені так само. Не допомогло й те, що поділилася з нею своїм страхом, що через свою травму не зможу виносити дитину. Вона заворушилася, тільки коли випила мого особливого чайку і закусила млинцями. Усе ж таки я найтиповіша відьма, трую людей у величезних масштабах і змушую їх підкорятися собі, хіба що немає в мене ніякої сили насправді.

– Травниця лікує, а зіллєвар може і вбити, – промовляє вона повчально. Їй Богу, ангел у плоті!

Стає за спинкою ліжка і м'яко масажує плечі та шию, трохи знімаючи біль.

– Не варто було змушувати мене лікувати тебе саме зараз, найбезпечніший термін для такої операції не раніше дванадцятого тижня, – засуджує вона.

– А зараз який тиждень? – запитую, замість того щоб поставити її на місце.

– Я не можу точно сказати, але, по-моєму, між третім і четвертим тижнем.

Заплющую очі, значить, це сталося пізніше, напевно, у ванній, перед від'їздом. З одного боку, добре, що я не випила зілля Псування, бувши вагітною, з іншого, схоже, я сама винна в тому, що сталося. Ірис по-своєму має рацію, як і Вальтер: моя логіка хвора, як і мої принципи та прихильність до людей, які цього не варті. Очевидно, намагаючись позбутися моєї любові та сили, вони перестаралися і домоглися прямо протилежного ефекту.

– Судячи з усього, з ним усе добре, жодної загрози немає, – розуміє моє мовчання по-своєму сестра.

– Із ним? – перепитую трохи розсіяно.

– Це хлопчик, – усміхається сестра, немов мене має це порадувати.

– Гліб значить, – шепочу, намагаючись впоратися з емоціями.

Не виходить стримати сльози, вони мимоволі наповнюють очі, роблячи світ химерно розмитим.

– Пенелопа? – злякано запитує сестра, коли невеличка ширма, що відокремлює нас від галасливої польової кухні, відсувається і впускає ще кількох сестер.

– Не зрозуміла, чому вона ще не одягнена? – обурюється Іоланда в парадній червоній сукні. – Там уже чоловіки йдуть? Чуєте?

І справді, десь далеко чути нерівний хор і баян. Ірка підбігає до мене і, впираючись руками в коліна, дивиться, ніби на безпорадну тварину.

– Як ти взагалі обряд пройдеш? Може, Іза за тебе у воду стрибне? – коситься на некромантку Іра, не розуміючи, що мені така турбота не потрібна.

– Ні, – відгукуємося ми з Ізою одночасно.

Обертаюся назад, щоб подивитися на неї, навіть те, що вона відпила з кухля, не заспокоює мене. Ми зустрічаємося поглядами, і сестра одразу ж невдоволено морщиться і кидає сукню на спинку стільця, але я не звертаю на це уваги, мені є про що переживати.

– Ніхто у воду стрибати не буде, – кажу прохолодно. – Передали йому одяг?

– Так, – киває з посмішкою Ірка після короткої заминки. – Не думала, що ти теж шила весільне вбрання для свого чоловіка.

– Скажи правильно: ви не думали, що я взагалі заміж вийду, – іронізую, вихлюпую свою жовч на рідних, зриваюся.

Мені боляче, я втомилася, але немає часу жаліти себе, попереду дещо гірше за біль.

– Не правда, – видала ображено Ірка, і я подивилася на неї знову, підозрюючи, що зілля більше на неї не діє. – Ми всі сподівалися, що ти швидко заміж вийдеш і підеш до чоловіка. Інакше, навіщо весь час хлопців водили до нас додому і намагалися витягнути тебе на гулянки?

Мої брови повільно поповзли вгору. З чого б мені вірити в цю маячню? Та хіба вони мене кликали? Похмурюся, насилу пригадуючи, що мене і справді кликали, але лише для того, щоб я їх п'яних додому відвела вранці. І мужики до нас справді ходили, їхні залицяльники, немов у нас тут прохідний двір.

– Так сильно хотіли мене позбутися? – не можу приховати сарказм і біль у своєму голосі.

– Не від тебе, від твоєї сили, – мотає головою Іра, злегка сторопівши від моєї фрази.

Очі зробила такі великі й наївні, ніби в неї й думки не виникало позбуватися мене. Ірис та Іоланда відвели погляд, схоже, вони не настільки наївні. Дивлюся на Ізу, та на відміну від решти взагалі не цікавиться розмовою, зосереджено дивлячись на мою сумку з зіллям і вже подавшись у її бік.

– Не чіпай, – однієї моєї фрази вистачає, щоб вона зупинилася, так і не встигнувши засунути туди руку. – Часу мало.

Іоланда копошилася, перевіряючи заховані під виглядом подарунків усі цінні речі в сумках. Ірка почала перевіряти зачіску, яку вона пів години будувала на моїй голові, і підправляти макіяж.

– Нам, правда, потрібно це зробити? – розгублено перепитує Ірис, коли я встаю і самостійно переодягаюся в сукню.

Прохолодні руки сестри підтримують за лікоть, поки інша моя сестра застібає низку ґудзиків на спині. Мені потрібно всього лише трохи часу протриматися, потім усі сядуть за стіл, і я зможу хоч трохи перепочити. Іза дивиться на нас із певним болем, немов знає правду, що ми разом востаннє. Мереживна весільна сукня не моя, хоча я й мала її пошити, але не пошила, тому власне відображення здається підробкою. Навіть не віриться тепер, що я колись мріяла саме про таке весілля за нашими традиціями. Мріяла? Отримай, от тільки це збочена версія моєї дитячої мрії, у цій не передбачено «і вони жили довго і щасливо».

– Потрібно зробити що, Ірис? Вижити? – злюся на неї, хоча й не повинна. – Не будь дурною, роби все так, як я сказала.

– Добре, – погоджується сестра із затримкою.

– Про що ви? – влізає в розмову Ірка, закінчивши поправляти моє волосся і макіяж.

– Скоро все дізнаєтеся, – відмахуюся від неї, – а поки що йдіть, нам потрібно поговорити.

Сестри йдуть, залишається одна Іза. Вона не поспішає починати розмову, але я чудово розумію, що часу не залишилося. Зовсім поруч грає баян, чути, як чоловіки співають.

– Ти розповіла їй про весілля?

– Звичайно, розповіла, – відразу ж заводиться запальна сестра. – Одного не зрозумію: навіщо цей фарс? Навіщо це весілля? Навіщо її кликати сюди?

– Наче ти сама не здогадуєшся, – закочую очі, натягуючи темно-синю сукню поверх весільної.

– Ти не зможеш її вбити, – заявляє Іза поблажливо, немов їй мене шкода. – Навіть архімаг не зможе, особливо зараз, коли він залишився без своєї дорогоцінної магії. Ви слабаки, Клопа, біжіть, поки ще можете.

– Що це? Ти мене жалієш? – мені стає смішно: подібні почуття абсолютно невластиві Ізі.

– Чому я маю тебе жаліти? – щиро дивується вона, і я розумію, що чай сестра так і не випила, а це сильний прорахунок у моєму плані.

– Не знаю, може, тому що винна перед мною? Тому, що я твоя молодша сестра? – не втримуюся від докору.

Іза підходить до мене дуже близько, злегка нависає, ніби я якась нікчема, на яку вона поблажливо зглядається. В її очах немає нічого, крім презирства, і це нормально, принаймні для неї.

– Кровні пута в нашій сім'ї більше привід ненавидіти, ніж любити, – напускає вона туману, наче це повинно щось для мене означати.

– Пробач, забула, наша досконала Іза не вміє ні любити, ні жаліти, тільки обманювати, використовувати та вбивати, – саркастично посміхаюся.

І вона мало не зривається, гарчить крізь зуби:

– Ти забуваєшся!

– Ні, це ти весь час забуваєш, що насправді цінне, – заперечую їй, а потім відвертаюся. – Із принцом усе гаразд?

У відповідь вона киває, підтискаючи губи та ховаючи справжні почуття за мовчанням.

– Чудово, – теж киваю, – а тепер іди й будь поруч із ним.

Сестра розгублено підіймає на мене очі, немов не може повірити, що я це сказала.

– Чого стоїш? – запитую в неї суворо. – Це наказ.

– Ти мене так перевіряєш? Ти ж не думала, що я справді просто візьму й вип'ю твою отруту?

– Це було б занадто просто, – погоджуюся з нею, повертаючись до ширми. – Іза?

– Що? – насуплено перепитує вона, все ще поглядаючи на мою сумку.

– Якби ти була вільна, то поруч із ким хотіла б зараз бути? – злегка схиляю голову набік, щоб помітити в її погляді, крім презирства, біль.

– Я й так вільна, бо не випила твоєї отрути, як дівчатка, – відгукується вона, ховаючи справжні почуття. – Тобі не соромно їх труїти? Навіщо тобі це? Навіщо це весілля? У житті не повірю, що сам архімаг захотів афішувати ганебний зв'язок із такою ущербною, як ти!

За кілька кроків наближаюся до неї та зупиняюся поруч, схопивши свою сумку і стиснувши її до німоти в пальцях. Цей жест не загроза, а радше захист від Ізи, від небезпеки, що розлилася в різко обважнілому від магії повітрі.

– Чому ти така дурна? – запитую в неї різко, штовхаючи в плече. – Чому не бачиш далі свого носа?

Бачу її бажання дати здачі, але в останню мить зупиняється, лише виблискуючи у відповідь своїми очима.

– Це все, зокрема й весілля, не просто для того, щоб виманити її, Ізо. Якщо правильно розіграти карти, я не тільки позбудуся її раз і назавжди, а й дам шанс вижити багатьом людям. Ти розумієш? Я рятую вас!

– Не обманюйся, сестро, ти рятуєш себе, – вимовляє вона, забираючи мою руку від себе.

Ми дивимося одне одному в очі, я перша відводжу погляд і відступаю, даючи зрозуміти, що їй час іти.

– Якщо той принц важливий для тебе, врятуй його, поки ще не пізно, якщо ні – то не звертай уваги на мої слова.

– Кнопо, де ти? – чую за ширмою голос батька, злегка напідпитку. – Він уже тут, тобі пора починати обряд.

– Зараз, – кричу батькові, повертаючись до ширми, щоб прив'язати до спідниці під сукнею торбинку з зіллям.

– Чому ти сказала, що у воду ніхто стрибати не буде? – ставить дивне запитання некромантка.

– Я надто добре знаю Вальтера, – відповідаю з сумною посмішкою, – він усе робить по-своєму.

– Він кохає тебе? – дивує мене знову сестра.

Повертаюся, щоб подивитися на неї, але вона старанно вдає, що думає про щось інше.

– Боюся, в його серці всього лише одна жінка, і це не я, – так само посміхаюся, немов не відчуваю нічого.

– А хто? – уже з надто нездоровим інтересом цікавиться зазвичай байдужа Іза.

– Він називає її Мілою, – обертаюся на ширму, добре розуміючи, що давно пора йти.

– Мілою? – чую в голосі сестри щире здивування і, забувши про все на світі, підбігаю до неї, старанно ховаючи радість.

Повелася, чи ні? Може, хоч трохи прояснить ситуацію.

– Так, його колишня наречена, ти знаєш її?

Сестра нервує, відвертається на мить, щоб криво посміхнутися, а потім дивиться на мене з поблажливістю.

– Повір мені, Клопо, цей виродок її ніколи не любив, – заявляє вона.

– З чого ти взяла? – замість того щоб слухати її, ловлю на слові. – Звідки ти можеш це знати, сестричко? Звідки ти знаєш її?

Некромантка мовчить, дивлячись на мене своїм фірмовим поглядом. Імовірно, вона не розуміє, що в мене немає часу з нею гратися. Підіймаю руку, клацаю пальцями, дозволяючи спалахнути родовому вогню.

– Відповідай, – погрожую, – а то ніяка ілюзія тобі не допоможе.

– А тобі не боляче? – несподівано запитує сестриця, чим дещо збиває мене з пантелику.

Вона дивиться на мою руку з легкою недовірою, особливо на вогонь на кінчиках пальців. Чому мені має бути боляче? Ні, спина все ще болить, але сестра питає не про неї.

– Ти так легко це робиш, немов твоя алергія минула, а це ж родовий вогонь, магія в чистому вигляді. Тебе має вивертати навиворіт у рази сильніше, ніж від моїх заклинань.

– Не змінюй тему, – затикаю її, різко опускаючи руку і навіть ховаючи її за спину. – Хто така ця Міла?

– Та яка різниця? Вона давно вже мертва, твій ненаглядний чоловічок убив її.

– Звідки ти це знаєш? Що ти приховуєш? Міла – це Провидиця?

– Провидиця? – сміється Іза. – Звідки ти взяла цю маячню? Міла мертва!

– Тоді чому Провидиця виглядає, як вона?

– Не будь дурною, це всього лише ілюзія, інакше чому всі ці роки вона ніяк не змінювалася зовні? – роздратовано розводить руками сестра.

– Тобто Провидиця справді не Міла? Тоді навіщо їй прикидатися нею?

– Вона не прикидається, – зло зітхає Іза, – а карає так.

– У сенсі? – злегка розгублено відступаю. – Кого вона карає?

– Мене, маму... та яка різниця? Це тільки личина померлої людини, ширма, що приховує її справжні потворності.

Сестра мовчки простягає руку до обличчя, але так і не торкається його. Зовні нормальне обличчя теж усього лише ілюзія, рани після зустрічі з відьмою так і не загоїлися до кінця.

– Я не розумію, який стосунок ти й мама маєте до Міли? – питаю, хоча уже й сама догадуюсь відповідь.

– Клопа! – кличе за фіранкою Іоланда. – Скільки тебе можна чекати?

– Це добре, що не розумієш, інколи люди трохи більше, ніж погані герої у твоїй історії, – усміхається сестра, першою виходячи за ширму і залишаючи мене саму.

Прикриваю очі, рахую удари свого серця довгі секунди та, нарешті, виходжу до решти.

– Клопа, та ти, виявляється, красуня! – вигукує хтось у натовпі жінок.

На кухні вмістилися не всі з села, тільки найближчі. Тут усі сестри, мама і сусідські жінки. Сестрички обступили мене, сміючись і коментуючи мою сукню, роблячи компліменти й вітаючи з весіллям. Я не наказувала їм це робити, вони самі захотіли пограти в нормальну сім'ю, а то перед сусідами соромно.

Останньою до мене підійшла мама. Пам'ятаю, як Інзі на її весіллі вона сказала довге напутнє слово, хвалила її та говорила, як сильно їй вдячна за допомогу. Навряд чи я заслуговую таких самих слів, але можна було хоча б не мовчати. Змусити її, наказати? Навіть маючи владу над нею, я не можу змусити себе наказати їй мене любити. Я все ще та маленька дівчинка, яка намагалася заслужити любов власної матері. Однак це востаннє, коли мені справді потрібна її материнська підтримка та любов. Роблю до неї крок і без слів обіймаю міцно востаннє. Не розтискаю обіймів, не звертаю уваги на можливі протести.

– Дякую, що дала мені життя, – шепочу їй на вухо і лише після цього відстороняюся.

Мама не пручалася, найімовірніше, просто не очікувала такої вільності від мене. Її вицвілі очі блищать так, немов вона зараз заплаче, губи міцно стиснуті, від чого зморшки на старечому обличчі видно ще більше. Відвертаюся від неї й по черзі обіймаю кожну сестру, дякую їм пошепки на вухо, в останню чергу підходжу до Ізи.

– Я не хочу з тобою обійматися, – зазначає вона таким тоном, ніби їй навіть думка про це огидна.

– Добре, – легко погоджуюся з нею. – Тоді просто бережи себе, і дякую, що завжди помічала мене.

– Таке враження, що ти прощаєшся, – коментує мої слова з усмішкою, але та тане, коли я мовчки оминаю її, щоб вийти в ту частину намету, де й відбуватиметься весілля.

***

– Гірко! Гірко! ГІРКО!!! – кричить п'яний натовп, не підозрюючи, що з кожним ковтком домашньої самогонки, вина чи звичайного компоту, вживає все більше отрути.

Як зіллєварку мене все більше тягне перевірити, чи діє розбавлене зілля підкорення на всіх, так само як і на сестер? Ось тільки під пильним поглядом Вальтера і батьків не можу сказати й слова.

З кожною миттю дедалі більше здається, що я в пастці їхніх поглядів, що бачу їх скрізь, аж до відображення у своїй порожній тарілці.

Вальтер підіймає мене знову на ноги, я не можу сама стояти. Поцілунок, якщо його так можна назвати, триває не довше за секунду, потім він щось запитує, але я не розчула і перепитувати не хочу. Мої ноги підгинаються, і він милостиво дозволяє мені сісти. Таке відчуття, що земля хоче прийняти мене у свої обійми, сил взагалі немає. Губи пересохли й болять, я не випила жодного ковтка, не з'їла жодного шматочка, але цього ніхто не помітив, ані батьки, ані гості, ні Вальтера. Він, до речі, теж не їсть, лише зрідка п'є, що злегка насторожує. Здогадався? Від цієї думки скручує все всередині. Оголошують перший танець молодят, і я ледве стримую стогін. Маг міг би й краще заховати радість у погляді, йому весь вечір хотілося зі мною поговорити, і тепер з'явилася така чудова нагода.

Від нього пахне алкоголем і моїм старим ліжком із матрацом із сіна. Мені складно стримати себе, складно не розповісти йому все, як є, весь план, всю правду. Язик, ведений серцем, майже розв'язався, я вже забула, що не повинна так чинити. Не повинна давати слабину і любити його, але люблю. Серце болить, від власного безсилля хочеться кричати, але я мовчу, міцно стиснувши зуби. На мить прикриваю повіки, даю собі слабину, дозволяю на коротку мить повірити, що це не фарс, а наше справжнє весілля, але самообман не дає відчути себе щасливою. Він і наше спільне майбутнє – мрія, від самого початку приречена на провал. Серце болить не так, як спина, але я відчуваю його. Від цього болю хочеться кричати на все горло, що я і роблю кожної миті близькості з ним. Від дотиків пече шкіру, наче ми знову наодинці, належимо тільки один одному, наче моторошної правди, що він просто використовує мене, немає.

Він починає розмову з несподіваного запитання, поцікавився, що з моєю спиною. От чого-чого, а цього від нього не очікувала, вже радше прямого запитання: «Що тут насправді відбувається?!». Я висмію йому у відповідь, спихаючи своє самопочуття на минулу ніч. Цікаво, а він хоч зрозумів, що це було востаннє? Швидко перескакує на питання у справі, ніби даючи зрозуміти, що формальна частина наших перемовин добігла кінця. На ходу озвучую йому заздалегідь придуману історію, брехливу, але з присмаком правди, але він не відстає, старанно докопується до істини, але я собі не можу відповісти на всі запитання, не те що йому. Зрештою я запитую те, що зараз має для мене найбільшу цінність.

– Скажи мені: ти провів із цими людьми один день, хіба тобі їх не шкода? – мій голос ледь тремтить, а погляд блукає в тім кутку, де сплять стомлені діти.

– Ні, – прохолодна відповідь, яка ставить усе на місця.

– Навіть дітей? – озираюся з надією, бажаючи побачити в ньому хоч щось людське.

Одну довгу мить у мені ще жевріє надія, поки він не відповідає:

– Мене хвилює тут тільки одна дитина, і вона ще не народилася.

Своїми словами він ставить крапку, безжально й непомітно для самого себе.

Розумію його реакцію і слова, справді: що значать ці малознайомі люди для нього? Абсолютно нічого, як і я, власне кажучи. Але не дитина. Як же помилково я прийняла його турботу про нашу дитину за прояв любові, яка ж я дурна. У цей момент чомусь раптом згадалася Ніка, її розповідь про Захарова і про те, як він намагався позбутися її, відіславши в будинок у глушині. Не сумніваюся, що тільки-но дитина народиться, Вальтер вчинить зі мною точно так само. І коли Ніка розповідала мені про це, я зовсім її не шкодувала. Здавалося, життя в розкоші, а не з тим, хто тебе не любить і ніколи не полюбить – справжній рай. Що я там думала? Зате коханця можна завести та не думати, як жити далі? Смішно, справді було б смішно, якби я не розуміла, що так і буде. Сам князь Синього вогню ніколи не визнає якусь сільську дівчину своєю дружиною, особливо з огляду на тавро ґвалтівника на всю спину. Я для нього буду такою ж проблемою, як і Ніка для Захарова – мене позбудуться. Не вб'є, мітка мене захищає від цього, але й бути поруч із сином не дозволить.

Заплющую очі й у котрий раз переконую себе: «Так буде краще».

Він різко стискає моє підборіддя і змушує подивитися на себе через каламутну пелену сліз. Зітхає і відводить погляд убік, показуючи, наскільки я дістала його. Серце стискається, внутрішньо не перестаю кричати від болю, але ця агонія закінчується раптово, варто лише мені відчути її присутність. Натовп замовк і розступився набагато пізніше, ніж я зрозуміла, що Провидиця вже тут. Так рано? Стає ще болючіше від усвідомлення того, що я маю зробити. В останній момент її ім'я виривається саме собою. Він одразу почув і подивився туди ж, куди я.

Довгу мить здається, що він кинеться до неї, до своєї колишньої коханої, але маг цього не робить. Примружується, немов намагається щось розгледіти, і я відчуваю якесь полегшення – це справді не та Міла.

– Сіли, – наказала відьма, щойно музика вщухла, але люди почали шепотітися, не розуміючи, що відбувається.

Я мало не пропустила цю фразу, сконцентрувавши всю свою увагу на Вальтері, і продублювала її наказ лише за кілька миттєвостей. Різниця в часі між її наказом і моїм у частку секунди, але моя кров буквально застигла в жилах, поки люди не потрапляли на стільці та землю. Саме після моєї команди, я в цьому майже впевнена. Невже в мене вийшло?

– Пенелопо, ти, нарешті, повернулася, – солодко промовила відьма, – Та до того ж не одна...

Її голос наскрізь просякнутий радісними нотками, і погляд спрямований тільки на мене, ні на мить не затримуючись на Вальтері. Для неї радник усього лише тимчасова перешкода, і я беззвітно відчуваю всю ту гордість, що вона відчуває, дивлячись на мене. Немов я її творіння, неслухняне дитя, що повернулося до матері. У цей момент розумію, що просто наказати всім убити її – не вихід. Можливо, не на всіх подіяло зілля підпорядкування, усе-таки сила в нього залежить і від концентрації, і тоді вони банально повбивають одне одного, виконуючи два суперечливі накази. Я нікому не говорила, навіть Кларі, про те, що головний компонент зілля Підпорядкування – нігті тієї самої відьми. Вивчаючи їх у лабораторії, я подумала, що якщо у відьми була сила керувати людьми, то в її нігтях і кістках вона має залишитися. За своєю суттю, що зілля Підпорядкування, що зілля Псування мають один і той самий основний інгредієнт – нігті відьми. Головне, щоб Клара про це не дізналася, вб'є ж. Ні, звісно, інші компоненти абсолютно різні, як і ефект від цих настоянок. Але секрет у тому, що я не зможу більше приготувати нічого подібного принаймні поки не відкопаю ще одну відьму. Як би сильно мені не хотілося, але трьох пляшечок не вистачить, щоб контролювати такий натовп довго, якщо це взагалі можливо. Сестрам-то я підмішала цілу пляшку, щоб напевно. А млинці в принципі розходяться на ура, не залежно ні від віку, ні від статі односельців. Але все одно це занадто ризиковано, програти не можна, тож доведеться бути гідною свого імені – жорстокою і хитрою Пенелопою.

Роблю кілька кроків до Провидиці та зупиняюся, все ще відчуваючи дотик чоловіка на зап'ясті. Тримати спину складно, все перед очима паморочиться, вкотре думаю про те, як же це не вчасно.

– Провидиця, я виконала ваше завдання, – слова даються мені дуже важко, але ось на коліна опускаюся спокійно. – Цей чоловік архімаг, тепер у нього можна взяти стільки крові, скільки вам знадобиться.

У грудях надривно б'ється серце, відчуваю спиною погляд мого мага і подумки благаю його нічого не робити. Мені потрібна її безтурботність, потрібно заткнути їй рота, заспокоїти раз і назавжди.

– Отже, такий твій вибір, Пенелопо? – з гордістю в голосі запитує вона, вкотре змушуючи напружитися.

– Так, – безжально брешу, немов випадково відокремлюючи мага від відьми своїм тілом, – кров архімага – гідний обмін на життя і свободу моїх рідних і жителів села.

Вона посміхнулася мені, повільно і ніжно, від чого серце пропустило удар, а волосся на потилиці встало дибки. Так, ось тільки злякатися в найбільш невідповідний момент не вистачало. Зібралася, поки вона ще нічого не помітила.

– Що ти на колінах стоїш? Не личить справжній відьмі стояти на колінах перед цим набродом, – її обличчя розпливається в усмішці, а холодні, як лід, руки боляче стискають плечі, змушуючи, перемагаючи біль, піднятися.

Вальтер різко робить кілька кроків до мене, але вихопити з рук відьми не встигає. Його пальці лише злегка прослизають по моїй руці, поки відьма обіймає за плечі, повертаючи до чоловіка обличчям. Я бачу його обличчя, цю гримасу злості, змішану зі страхом. Він продовжує тягнути до мене руку, вона тремтить, чи то від страху за свою дитину, чи то від злості на мене. Ми одного зросту з відьмою, навіть не помічала раніше. Від її рук виходить такий холод, що на моїй шкірі з'являються мурашки.

– Відійди від неї, Пенелопо! – різко гаркає мій чоловік, я мимоволі здригаюся і відводжу очі.

– Радник, – солодкувато каже відьма, – боюся, цю битву ви вже програли.

– Ти, – раптом подається вперед чоловік, але ми з відьмою залишаємося стояти на місці. – Що ти таке?

На мить мені здається, що він говорить про мене, але насправді звертається саме до відьми та не зводить із неї погляду. Мене б пронизали ревнощі, якби не відчула себе звичайною маріонеткою в руках двох маніпуляторів. Ні відьма, ні Вальтер не сприймають мене серйозно.

– Фу, – фиркає відьма з насмішкою, – як некультурно так говорити зі старою жінкою!

Старою? Вона ж як молода дівчина виглядає. Хоча, може, я чогось не розумію?

– Я повторюю своє запитання: що ти таке? Некромант? – кривиться Вальтер, а потім раптово звертається до мене. – Ти ж казала, що некромантка твоя сестра!

Мовчу, злегка опустивши голову, шкодуючи, що сумка з зіллям і отрутами під спідницею, і непомітно не зможу дістати нічого, що б могло нашкодити відьмі. Від тону чоловіка нудно, кішки по серцю шкребуть, грати байдужість і покірність дуже важко.

– Ізабелла чудова моя учениця, але її талант у рази поступається талантам Пенелопи, – солодкувато вимовила відьма, так само безтурботно і поверхнево дивлячись на мага.

Її руки на моїх плечах ніби відбирають останні сили, перед очима все пливе. Рукою стискаю під сукнею сумку з зіллям, розумію, що довго цього не витримаю, а Провидиця немов знайшла для себе слухача.

– Адже це справді талант, дар, який раніше цінувався в рази сильніше, ніж зараз магія. Так, тоді все було навпаки – магів знищували, як загрозу, а відьми були найзавиднішими нареченими.

Що за маячню вона несе? Коли таке було? Відьом завжди ненавиділи, а магів поважали.

– Відпусти її, – вимагає Вальтер крізь зуби, не дивлячись на мене.

– Не віриш? – сміється жінка, а потім проводить рукою по моєму волоссю, змушуючи внутрішньо стиснутися. – Я б теж не вірила, як і в те, що все діаметрально змінилося тільки через одну людину. Одна-єдина людина може цілком і повністю змінити думку багатьох, просто показавши їм, що таке справжнє зло.

По обличчю Вальтера раптом розумію, що слухає він її дуже уважно, не відриваючи погляду, немов вона може напасти будь-якої миті. Злегка повертаюся і помічаю дику посмішку на її губах, від якої волоски на шкірі стали дибки, а в душі з'явилося відчуття, що вона не людина, а справжній монстр.

– Пенелопо, ти ж пам'ятаєш ту казку? Казку про близнюків. Усі її знають, усі її чули, але ніхто не знає, що саме з неї почався цей переворот у судженнях людей. Не було до того моменту ні магічних шкіл, ні самого поняття «маг», були «зіпсовані». І ось така «зіпсована» дитина народилася в короля в одній давно забутій країні. Горе було навпіл зі щастям, слідом за зіпсованим дитям народилося ще одна: здорова дівчинка з відьомським даром. Дівчатка так були схожі одна на одну, що розрізнити їх можна було лише за «зіпсованістю». Усе королівство знало тільки про одну доньку короля, звісно, про «зіпсовану» вирішили промовчати. Минали роки, дівчатка стали жінками, а в королівстві почалася війна. Ми програли, і, щоб укласти мир, агресори зажадали в короля його єдину коштовність – доньку-відьму в дружини їхньому королю. Усі знали, наскільки цінна і корисна для правителів сила відьми. І ось тоді король згадав, що дочка у нього не одна, а цілих дві, нехай і одна з них трохи зіпсована. Задумав він видати її заміж замість своєї молодшої доньки, а вона... Вона була рада, за можливість стати тією, ким їй належить від народження, але й тут втрутився випадок... а точніше одна занадто добра сестричка. Вона вирішила врятувати свою старшу сестру від не вартої заздрості долі...

Голос відьми стрибає, немов вона говорить про своє минуле, немов була там і все бачила на власні очі.

«Ми програли...» – скільки болю і печалі в цих словах, гіркоти та злості також задосить.

На її обличчі іронічна усмішка, і я раптом розумію, що завжди помічала, що її зовнішність – це ілюзія, але навіть вона не може приховати її справжніх емоцій.

– Ворогові, цьому презирливому королю, знадобилася всього лише ніч! Одна ніч, щоб роздобути серце відьми. Скільки ж часу зайняло це в тебе, архімаг? День? Тиждень? Місяць? – вона насміхається, дивиться на Вальтера, ніби бачить у ньому іншу людину.

Архімаг мовчить, з виразу його обличчя не зрозуміло, про що він думає, погляд занадто зосереджений на відьмі. Якесь погане передчуття не дає мені відвести від нього погляду, хоча я по ідеї не повинна так робити.

– Ця дурненька, молодша, була щаслива, як і ворог, що отримав її силу. А ти щасливий, архімаг? На жаль, вони забули про одну людину, про сестру.

Голос відьми підіймається в тональності, повітря вібрує, моя шкіра свербить від концентрації магії в повітрі, і я не розумію через кого це. Здавлено хапаю повітря ротом, складно пояснити, що я відчуваю, здається, просто задихаюся.

– Одна людина... Лише одна-єдина людина може підпорядкувати собі весь світ, назавжди змінити його правила, варто тільки...

Вона, витримавши паузу, посміхнулася моторошно й задоволено, немов на неї чекає найцінніший приз у світі. Я нервово ковтнула, покриваючись липким потом страху.

– Варто тільки вчинити зраду, – договорила Провидиця і раптом дико, не по-людськи розреготалася. Від цього сміху в мене затремтіли руки, і душа пішла в п'яти.

Вальтер же повільно й іронічно посміхається, його плечі опускаються, наче він розслабився, але я прямо відчуваю його внутрішнє напруження.

– До чого ці казки? Навіщо ти одягла личину Міли? Ти знала її? – запитує він оманливо спокійно.

Провидиця якось різко хмикнула, а потім відпустила мене, вставши трохи збоку, щоб оглянути з голови до ніг. Побачене змусило її посміхнутися, а потім знову подивитися на мага зі словами:

– Красива, чи не так? – від гордості, з якою вона це говорить, буквально несе чимось огидним.

– Пенелопо, іди сюди, – дуже різко наказав Вальтер, але я так само не послухалася, лише погляд опустила.

– Не слухається? – насміхається Провидиця.

– Відпусти її, – цього разу під своїми словами Вальтер мав зовсім інший сенс.

– Про що ти, хлопчику? Адже вона відьма, я не можу її контролювати. Це її бажання, її вибір, як і сила, яку вона тобі віддала – виключно її рішення.

З–під повік спостерігаю за тим, як маг стискає губи в тонку смугу, його руки тремтять, немов він бореться з бажанням повернути мене силою.

– Це завжди був її вибір, – з дивною інтонацією договорює Провидиця, дивлячись на мене так само як і раніше на Вальтера, ніби бачить у мені зовсім іншу людину.

– Але... Сила відьми в її серці, і це не тільки красива метафора, – її усмішка згасла, і я начебто почала розуміти, звідки взялася ця її гордість.

Насправді я значу для неї не більше, ніж курча, яке вона вигодувала, і, нарешті, настав час робити з курки бульйон. Здається, я перестала дихати, бо зрозуміла, що означає її остання фраза. Провидиця не спускає з мене очей, і з її погляду бачу, що все правильно зрозуміла. Інстинкти працюють швидше, ніж за помахом її руки всі прилади з найближчого столу летять у мій бік. Родовий вогонь спалахує, коли, забувши й про зілля, і про те, що можу наказувати іншими людьми, відстрибую вбік.

– Провидиця, що ви робите? – вигукнув хтось із натовпу, на який я налетіла, ледь встигнувши прибрати родовий вогонь.

Маг кинувся до мене, але його випередила моя мати, яка буквально загородила мене собою і, упершись руками в боки та зло примружившись, гнівно втупилася на відьму.

– Не смій чіпати ще одну мою доньку, – пророкотала моя мати, від чого в мене навіть рот відкрився.

Вона так і не випила чаю і млинців, які я приготувала. Дізналася, чи здогадалася? Це погано, дуже погано. Хапаю матір за руку, не даю їй наблизитися до відьми.

– Ще одну? – повторюю її слова з крижаною інтонацією, щоб мати швидше охолола.

– Ти сама мені її віддала, люба. Дочка за можливість зняти прокляття. Це був твій вибір.

Це вона про Ілу? Чи в нас ще один скелет у шафі? Причому в буквальному сенсі.

– Що ти кажеш, Іла не... – намагається сказати батько, але його зупиняють.

– Міла була саме ціною, яку її мати заплатила, щоб ваш чортів рід позбувся мого прокляття. Кумедно ж, що її вбивця став твоїм зятем?

Мама мовчить, навіть не здригнулася, не ворухнулася, немов нічого нового не почула.

– Ти сказала: «Міла»? – Вальтер умить розгубив усю свою зосередженість, щойно прозвучало це ім'я.

Прикриваю на мить очі, бажаючи осліпнути, щоб не бачити виразу його обличчя. Міла... Іла, її схожість із мамою, із сестрами, все так було очевидно. Міла це і є Іла, моя старша сестра-відьма. Не можу зрозуміти, що відчуваю від цих слів, не можу відірвати погляду від Вальтера.

– Тобі виявилося мало того, що ти забрала її в мене? – мати виривається, відштовхує мене, роблячи кілька кроків до Провидиці. – Так ще й повернулася, ховаючись за ілюзією моєї доньки, ти значно гірша за цього хлопчиська.

Провидиця засміялася, але різко перестала.

– Убий його, – раптово пролунав її короткий, адресований матері наказ із кивком у бік Вальтера. – Ти дуже хочеш убити його.

Мама якусь мить, не рухаючись, стояла на місці, а потім повітря наповнилося магією.

– Ні! – мій крик, спроба зупинити її вже нічого не значили.

Вона впала на коліна, просто на очах її волосся повністю посивіло, зморшки поцяткували обличчя. Кашель зігнув її навпіл, але навіть при цьому вона руками тягнулася до Вальтера, який так і не зрушив з місця.

– Припини, мамо! Чуєш, припини! Не треба! – хапаю її руки, перемагаючи моторошний свербіж її магії.

Я кричу накази, вимагаю і, зрештою, благаю, давлячись сльозами.

Притискаю її до себе, стискаю щосили, вона надто слабка, щоб по-справжньому мені чинити опір, її спроби ледве помітні й сповнені відчаю. Очі зелені майже вицвіли, але погляд той самий, яким вона завжди дивилася на мене: суворий і сповнений злоби. Однак дивиться вона не на мене.

– Мамо, – зривається з моїх губ переляканий шепіт, перш ніж згадую про зілля і судомно висипаю на підлогу пляшечки з зіллям і порошки.

Не можу більше її утримувати, спина зараз зламається! Але й у неї сил щось робити немає, вона впирається головою в моє плече і важко дихає, дивлячись тільки на свою мету. Від неї пахне, так само як і в дитинстві: свіжим хлібом, милом і ваніллю. Думка, що це кінець, вганяє в паніку, і я вже насилу розбираю, де яке зілля, не можу взяти в руку пляшечку, так сильно трясуться руки.

– Випий, прошу тебе випий, – даю