Пенелопа

Біль у спині збільшується, як і свербіж, від якого тремтять руки. Ще трошки, потрібно просто потерпіти ще трохи. Сестра судомно зітхає ззаду і біль злегка вщухає, але я тільки розсерджено стискаю металеву спинку ліжка, щоб не звалитися на підлогу.

– Ірис, я ж просила тебе! – стримуюся, щоб не закричати на неї.

– Ти впевнена, що хочеш цього? – голос сестри тихий і невпевнений, вона торкається моєї руки, але я відмахуюся від неї.

– Роби, я витримаю, мерщій, поки ніхто не прокинувся, – вимагаю в неї, прибираючи волосся з обличчя і готуючись до чергової болісної хвилі.

Сестра мовчки виконує моє прохання, від магії шкіра горить вогнем, свербіж дедалі посилюється, як і моя агонія. Серце шалено стукає у скронях, руки спалахують родовим полум'ям, утримую його, щоб не обпекти сестру, але не можу погасити, воно мені непідвладне. Внизу живота тягне, здавлено хриплю, замість того щоб кричати від болю. Заплющую очі, відчуваючи, як по щоках стікають сльози, і подумки повторюю собі, що все добре. Так триває всього кілька миттєвостей, але для мене це ціла вічність.

– Усе, готово! – з полегшенням зітхнула Ірис, а потім злякано скрикнула. – Пожежа!

– Тихо ти! – здавлено шикнула на неї, падаючи на підлогу і ледве дихаючи.

Перед очима все пливе, родовий вогонь розплавив поруччя і підпалив покривало на ліжку. Двері з гуркотом відчинилися, в кімнату ввалилася сонна Ірландка і з порога обдала нас з Ірис водою. Мені, що лежала на підлозі, якось байдуже, а ось сестриця завищала, точно розбудивши пів будинку. Ну, сестриці, просила ж!

– Що тут відбувається? – Ірка штовхнула на мокре ліжко сестру, їхня кімната зовсім поруч із цією.

Ірис, нарешті, перестала верещати та кинулася до мене.

– Клопа, як ти? – обурюється вона, мало не зі сльозами на очах. – Я ж казала, що це небезпечно!

– Ви чим тут займалися? Чому вона в такому стані, та ще й роздягнена? – завелася Ірка, допомагаючи сестрі підняти мене з підлоги.

– Що це таке в неї на спині? – перервала їхні голосіння Ірландка, тикаючи в мене пальцем.

– Пенелопо, це що Шлюбна Мітка? – почувся за спиною голос Інги, і я судомно заплющую очі.

«Усе добре», – шепочу собі подумки та, взявши себе в руки, обертаюся і, гордо розправивши плечі, дивлюся на своїх сестер.

– Учитель... зробив із тобою таке? – сторопіла Ірка й одразу ж смикнулася на вихід, але Інга, яка застигла на порозі, її зупинила.

– Він, правда, зробив із тобою таке? – тихо запитала старша сестра.

– Бог ти мій, який покидьок! А на вигляд такий красунчик! – сторопіла Іоланда з такою тугою, що незрозуміло: за кого вона більше переживає, за мене чи за нього.

На моєму обличчі мимоволі з'являється посмішка, потім прориває на сміх.

– Ірис, ти що тут із нею робила? – скептично звела брови Іра. – Походу Клопа зовсім збожеволіла.

– Це я його зґвалтувала, – гордо, з усмішкою зізнаюся їм. Моя заява шокує сестер, змушуючи їх зависнути з відкритими ротами. – Ірис, принеси ще чаю.

Сестра ледве помітно киває, а потім обходить заціпенілу Інгу і виходить із кімнати. Може, навіть на краще, що вони зараз тут. Натягую светр, не звертаючи уваги, як Ірка тягне руки, щоб торкнутися моєї мітки.

– А ти що реально самого архімага зґвалтувала? – недовірливо перепитує жвава сестриця.

Киваю з посмішкою, я більше не хочу почуватися жертвою, більше ніколи нею не буду.

– Ну, як бачиш, – розводжу руками з усмішкою.

– І він не пручався? – з якимось хворим інтересом запитує Іоланда, хапаючись за розплавлені поруччя ліжка.

– Він був п'яний, я його до ліжка прив'язала, – усміхаюся, намагаючись приховати те, що голова паморочиться, і сідаю в крісло.

– Ну і як? Сподобалося? – довірливо посміхнулася Ірка, явно бажаючи дізнатися всі подробиці.

– Що ти несеш, Іро? Щоб Клопа таке зробила? – втрутилася Інга, відштовхуючи нав'язливу сестру вбік, і різко зупинилася перед мною. – На таке лише Іза хіба що здатна.

Мовчу, дивлячись старшій сестрі в очі, і під моїм поглядом вона озирається назад. Так і знала, що Іза теж тут. Зітхаю, натягую на обличчя посмішку.

– Я ні про що не шкодую, – щиро повідомляю їй.

Інга зітхає, підтискає губи, нехай на вигляд їй років двадцять, насправді вже за сорок, відчувається, що вона старша. Волосся обстригла за ті кілька років, що я її не бачила.

– А ви не шкодуєте? – запитую в сестер зі справжньою сумною посмішкою.

Ірис повернулася з тацею, на якій мої фірмові млинці та чай.

– Ой, яка смакота! Тільки ці млинці і їла б! – схопила відразу парочку Ірка і почала навертати.

– Тож не дивно, що ти вже у двері не пролазиш, – саркастично підмічає Іоланда.

– Ах, ти ж, курка! – волає Ірка, кидаючись на ліжко за сестрою, що верещить.

– Від свині чую! – показала їй язика у відповідь Іоланда.

– Дівчатка, а ну жваво припинили! – гаркнула на обох Інга, і ті одразу заспокоїлися.

Старша сестра обдала мене похмурим поглядом, тож я одразу зрозуміла, що буде вичитувати.

– Ти навіщо маму знову довела? – хмуриться вона, не розуміючи, що її суворий погляд уже не діє на мене. – Навіщо треба було говорити такі речі, знаючи, до чого це може призвести?

Ірис роздала чашки з чаєм і млинці, Інга незадоволено скривилася, але чай відпила, майже одразу відставивши його вбік. Іоланда та Ірка зі свого боку наїдалися на ніч без докорів сумління, роблячи таку саму помилку, як і Ірис. Сестра-цілителька теж відпила з чашки чаю, вдаючи, що наша розмова її не турбує.

– Як мама? – запитую, щоб не мовчати, а не тому, що справді цікаво.

– Ледве заснула, я дала їй заспокійливе, – невдоволено насупилася сестра. – Цей твій... чоловік, зовсім не вміє поводитися, як він міг сказати матері...

– Правду? – мимоволі копіюю манеру мови Вальтера, навіть усміхаюся, як він, з іронією. – Їй залишилося всього пів року. Вам сумно, дівчатка? Мені – ні.

– Клопа, що ти таке кажеш? – здивовано вигукнула Іра. – Вона ж наша мама!

– Я навіть заснути через це не могла, – нахабно бреше Іоланда.

– Може, для вас вона й була матір'ю, але для мене – ні. У мене ніколи не було матері.

Дзвінкий ляпас від Інги вбиває в крісло, щока горить від болю, але я все одно дивлюся на сестер, усміхаючись.

– Знаєте, як сильно я її ненавиджу? Жінку, що народила мене, але жодної хвилини у своєму житті не любила? Як сильно ненавиджу вас, за всі ті роки, які ви мене принижували та тримали тут за прислугу?

– Клопа, ти чого? – здавлено видавила із себе Ірка.

– «Клопо, випери мої речі. Клопо, ти бачила мою сукню? Клопо, там худоба не годована. Клопа, не муляй очі, йди, щоб я тебе не бачила...». Так ви говорили мені всі ці роки. Я жила в сараї, немов худоба, немов домашній пес, була до вас прив'язана і раділа тій рідкісній миті, коли ви згадували, що я не прислуга, а ваша сестра.

Стискаю зуби, бо мені треба гордо піднятися на ноги, а це не дуже в'яжеться зі стогонами від болю. Тепер, здається, розумію, чому я закохалася у Вальтера: він бачив у мені людину і ніколи не ставився до мене, як до прислуги, попри нашу різницю в статусі. Та й не тільки тому, схоже, він – дійсно моя доля і, на жаль, це погано.

– Сестричко, а ти не загордилася, зв'язавшись з архімагом? – зморщила носик Іоланда. – Раніше ти такої маячні не несла.

– Маячні? – усміхаюся, мене повело вперед, і Ірис намагається зловити мене, щоб не впала. – Усе зі мною нормально.

– Та що ти так із нею носишся, Ірис? – невдоволено підхоплюється Іоланда, намагаючись відтягнути від мене сестру. – Бачиш, вона походу напилася.

– Вона не пила, я їй хребетні диски на місце вправляла, – невдоволено вимовляє цілителька. – Дивно вже те, що вона у свідомості після такої операції залишилася.

– Навіщо ти це робила? – з огидою і сумнівом перепитує в неї Іоланда, а я розумію, що гордо стояти вже не можу. – У неї ж алергія.

– Тому, що...

– Заткнися! – різкий мій наказ змушує Ірис закрити свій рот одразу ж.

Сідаю назад у крісло, важко дихаючи, перед очима все пливе, але мені байдуже.

– Ти як із нею розмовляєш, Клопа? – невдоволено влізає Ірка. – Із тобою все гаразд, Ірис?

Цілителька нерішуче озирається на мене, вона зараз не може говорити, тому злегка злякано мовчить.

– Моє ім'я Пенелопа, – кажу крізь зуби, заплющуючи очі.

– Ти що їй замість анестезії вколола? – почала бухтіти Іоланда, смикаючи Ірис за руку, але та, звісно ж, не змогла їй відповісти й слова. – Її чоловік знає про ці медичні експерименти? Де він, до речі?

– Спить, – відповідаю за неї, – і він нічого не знає і не дізнається.

– Ви всю ніч розважалися? – не в тему пожартувала Ірка. – І який він у ліжку? Усі дівчата сохнуть за ним в академії.

– Ідеальний, – навмисне хвалюся, червоноволоса завжди може розрядити напружену обстановку своєю балаканиною. – А ще через мітку будь–яка інша жінка, що до нього підійде, згорить живцем. Подобається перспектива?

– Ні вже, сумнівна плата за разовий дотик до ідеалу, – засміялася сестриця, чим мимоволі викликала мою посмішку.

– Ірис, потрібно віднести її в ліжко, а то вона зараз відключиться, – влізає в розмову Інга.

– І нам що тягти її в сарай? – жахнулася Ірланда. – Може, чоловіка її просто покличемо, нехай забирає своє дорогоцінне щастя?

– Не кажіть так, наче мене тут немає, – віддаю їм наказ.

– О, а я подумала, що ти вже й відключилася, – уїдливо каже Ірланда. – Може, і до себе сама підеш? Нормальні люди в такий час ще сплять.

– За що ви мене так ненавидите? – розплющую очі й невідривно дивлюся на старшу сестру.

– Пам'ятається, це ти сказала, що нас ненавидиш, – зло шипить Ірка, підштовхуючи сестер. – Правда, Ірис?

– Припиняй цей балаган, Клопа, – повчально вичитує мене Інга і відвертається, щоб піти.

– Це тому, що я відьма? – запитую з удаваною байдужістю, хоча всередині всю колотить від болю.

Вони завмерли, всі четверо. Інга так і залишилася стояти, лише ще сильніше похнюпивши плечі. Ірка озирнулася на Ірланду і стиснула губи, їй так і хочеться щось сказати, але сестра їй не дає. Дратує їхня нерішучість, я й так усе зрозуміла, але зараз хочу почути це від них!

– Ти кохаєш свого чоловіка? – ставить дивне, трохи недоречне запитання старша сестра, повернувшись до мене, але не дивлячись в очі.

– Кохаю, – злітає з моїх губ правда. – І до чого тут це?

Інга різко видихає і заплющує очі, ніби їй боляче.

– Тобі ж не можна, – виривається в Іри незрозуміла фраза.

І я уточнюю, посміхаючись, щоб приховати роздратування:

– Що значить «не можна»?

– Мовчи, дурепо! – шипить на неї Ірланда, і я втрачаю терпіння.

– Чому мені не можна любити власного чоловіка? – запитую, повернувшись конкретно до Ірис. – Відповідай мені, сестро.

– Той, хто отримає серце відьми, отримає її силу, – відповідає Ірис, виконуючи – Ідеальний, – навмисне хвалюся, Іра завжди може розрядити напружену ситуацію своєю балаканиною. – А ще через мітку будь-яка інша жінка, що до нього підійде, згорить живцем. Подобається перспектива?

– Ні вже, сумнівна плата за разовий дотик до ідеалу, – засміялася сестриця, чим мимоволі викликала мою посмішку.

– Ірис, потрібно віднести її в ліжко, а то вона зараз відключиться, – влізає в розмову Інга.

– І нам що тягти її в сарай? – жахнулася Іоланда. – Може, чоловіка її просто покличемо, нехай забирає своє дорогоцінне щастя?

– Не кажіть так, наче мене тут немає, – віддаю їм наказ.

– О, а я подумала, що ти вже й відключилася, – уїдливо каже сестра. – Може, і до себе сама підеш? Нормальні люди в такий час ще сплять.

– За що ви мене так ненавидите? – розплющую очі й невідривно дивлюся на старшу сестру.

– Пам'ятається, це ти сказала, що нас ненавидиш, – зло шипить Ірка, підштовхуючи сестер. – Правда, Ірис?

– Припиняй цей балаган, Клопа, – повчально вичитує мене Інга і відвертається, щоб піти.

– Це тому, що я відьма? – запитую з удаваною байдужістю, хоча всередині всю колотить від болю.

Вони завмерли, всі четверо. Інга так і залишилася стояти, лише ще сильніше похнюпивши плечі. Ірка озирнулася на Іоланду і стиснула губи, їй так і хочеться щось сказати, але сестра їй не дає. Дратує їхня нерішучість, я й так усе зрозуміла, але зараз хочу почути це від них!

– Ти кохаєш свого чоловіка? – ставить дивне, трохи недоречне запитання старша сестра, повернувшись до мене, але не дивлячись в очі.

– Кохаю, – злітає з моїх губ правда. – І до чого тут це?

Інга різко видихає і заплющує очі, ніби їй боляче.

– Тобі ж не можна, – виривається в Іри незрозуміла фраза.

І я уточнюю, посміхаючись, щоб приховати роздратування:

– Що значить «не можна»?

– Мовчи, дурепо! – шипить на неї Іоланда, і я втрачаю терпіння.

– Чому мені не можна любити власного чоловіка? – запитую, повернувшись конкретно до Ірис. – Відповідай мені, сестро.

– Той, хто отримає серце відьми, отримає її силу, – відповідає Ірис, виконуючи мій наказ.

– Ти що несеш, дурепо? – шикає на цілительку Іоланда, навіть не підозрюючи, що та просто не могла не відповісти мені.

– Так ось що це було, – злегка посміхаюся, хоча мені не смішно.

Вальтер останнім часом поводився незвично, та й те, як він розмовляв із батьком, виглядало не зовсім природно. Отже, моя, як вони висловилися, «сила» тепер у мого чоловіка? Ось про що говорив батько, ось, значить, як Вальтер змусив його відповідати на свої запитання. Але ж я тоді подумала, що чоловік узяв моє зілля підпорядкування. Але, як виявилося, відповідь була куди складнішою. «Той, хто отримає серце відьми, отримає і її силу».

– Яка ще сила відьми? – зображую тим часом дурепу, яка нічого не розуміє. – Не пригадую, щоб ви мене раніше слухалися, так само як Провидицю.

– Так вона не відьма, – видала Ірка і різко закрила собі рот.

– От ти дурепа, – стукнула її Іоланда, після чого в сестер ледь не почалася нова бійка.

– Не відьма? Що це означає? – примружилася, підозріло дивлячись на своїх сестричок.

– Пенелопо, тобі краще прилягти, – прошепотіла Ірис, беручи мене за руку, але я тільки відмахнулася.

– Відповідайте, – спочатку прошу, поки не вдаюся до наказів.

– Пам'ятаєш, кілька років тому на село напали бандити? – почала говорити Ірка, але майже одразу замовкла.

– Пам'ятаю, смутно, – пробурмотіла.

Як давно сталася та дивна історія, прийшли якісь люди, але до села до пуття не дійшли, спалили один сарай, та й усе на цьому.

– Так от...

– Не бандити це були, а місцева влада, яка запідозрила, що Провидиця насправді відьма, – видала Іоланда, перебивши сестру.

Схоже, все-таки це було не прохання, а наказ, раз вона заговорила.

– Я так розумію, у них нічого не вийшло, – констатую факт.

– Їй вистачило одного погляду, щоб їх зупинити, а наступного дня в її владі вже було три найближчі села.

– Думаєш, одна ти розумієш, що в цієї жінки є сила керувати людьми? – Інга гірко посміхнулася, немов засуджує мене. – Вона не відьма, тому що відьми не можуть керувати приписаною їм силою. Вони всього лише посудина для неї, отримавши яку, можна здобути їхню силу.

Куточки моїх губ посмикуються, мені смішно, бо почуваюся витратним матеріалом, засобом, за допомогою якого можна роздобути силу і владу. Вальтер знає? Він із самого початку все знав? Він не сказав мені про свою нову силу. Так схоже на Вальтера, бажати сили та влади, навіть мітка говорить про це. Майбутній Перший Канцлер не рівня якійсь Синій Відьмі.

– Ви мене за дурепу тримаєте? – жорстко посміхаюся, придушуючи бажання змусити їх зробити щось принизливе. – А як же всі ті історії про страшних відьом? Як Провидиця здобула таку силу, не бувши відьмою?

– Не знаю, – відповідає Інга, стискаючи губи.

– Напевно, вона як Іза, – ляпнула Ірка й одразу ж затиснула свій рот.

– Та що з тобою таке сьогодні? – б'є її ліктем у бік Іоланда.

– Іза? У неї є така сила? – від подиву навіть сідаю рівно в кріслі.

Сестри мовчать, озираються одна на одну.

– Відповідайте! – різко наказую, і вони починають говорити хором, так що я ледве можу розібрати слова. – Інго, відповідай ти.

– Коли ти народилася, ми думали, що ти звичайна дитина. Усі чекали, коли проявиться твій магічний дар, але замість нього проявився дар відьми, того разу це сталося занадто пізно, ми вже не могли нічого вдіяти.

– Того разу? І до чого тут Іза? – холодно цікавлюся, розуміючи, що сестра спеціально приховує щось.

– Зазвичай, коли народжується відьма, це стає зрозумілим уже за кілька днів. Адже полюбити може і маленька дитина, особливо свою матір, тим самим віддавши їй свій дар. Але після твого народження мама прихворіла і, м'яко кажучи, не прив'язалася до тебе через післяпологову депресію. Ми не врахували цей факт, поки не стало надто пізно. Тобі виповнилося два роки, коли ти почала бігати хвостиком за Ізою. Ми не звертали на це уваги, доки одного разу Ізабелла не посварилася з мамою і сказала в серцях: «я хочу, щоб ти померла». Мама взяла ніж і встромила його собі в груди. На жаль, того дня вдома нікого, крім молодших дітей, не було. Нікому було пояснити шестирічній Ізі, що не можна намагатися зцілити людину, не розуміючись на магії. Ось так мама захворіла, а ми зрозуміли, що мила кучерява дівчинка насправді маленька відьма.

Сестра замовкла, опустила погляд, мені навіть здалося, що їй полегшало, немов із плечей звалився важкий тягар. Але, на жаль, цей тягар тепер на моїх плечах. Закриваю руками очі, важко це переварити. Принаймні тепер зрозуміло, чому Іза та інші так сильно мене ненавидять. Шкода тільки, що мама, і до того, як у мені розпізнали відьму, не дуже-то мене любила.

– Ця сила небезпечна, – здавлено пробурмотіла старша сестра, ніби підбиваючи підсумок своєї історії.

– Чому ви не позбулися мене, поки не стало надто пізно? – зітхаю приречено і байдуже водночас. – Тепер усіх нас точно повбивають.

– Ти ж наша сестра, – ляпнула Іра обурено, чим змусила мене з подивом підняти брови.

– У нас у сім'ї дуже нестандартне сприйняття родинних зв'язків, – іронічно посміхаюся.

– А що, краще було б, якби ми дозволили мамі вчинити з тобою, як з Ілою? – зло вигукнула Іоланда.

– Якою ще Ілою? – здивовано примружуюся, поки дівчина мало не рве на собі волосся, під нічого не тямовитими поглядами Іри та Ірис.

– Не базікай зайвого, Іоландо, – одразу ж хапає сестру за лікоть Інга, мабуть, не до кінця розуміючи, що накази тут віддаю тільки я.

– Хто така Іла? – різко ставлю запитання з наказом. – Відповідай, Іоландо.

– Наша старша сестра, – мимрить та, бігаючи поглядом від Інги до мене. – Четверта за рахунком. Її відьомський дар проявився наступного дня після народження, і мама позбулася її.

– Позбулася? – не зовсім зрозуміла я. – Що значить «позбулася»? Власної доньки? Як?

– Віддала її комусь, ми не знаємо кому, – пробурмотіла Іоланда і почала плакати.

– Зачекайте, зачекайте... Це що виходить, у нас весь цей час була ще одна сестра? Така сама, як Клопа? – здивовано відкрила рота Ірка, а потім плюхнулася на мокрий диван.

– Так, наша мама не припиняє мене дивувати, – не втримуюся від іронії.

– А що ти хотіла, щоб вона зробила? – різко запитує Інга, і я перестаю її впізнавати. – У неї вже тоді було три доньки, вона не могла її залишити.

– Звісно, проблемних дітей треба позбуватися, – не приховую свого сарказму, – або перетворювати їх на прислугу.

– Закрий свій рот, Пенелопо, – різко вимовляє старша сестра, роблячи кілька кроків до мене. – Вона наша мати, ти повинна її хоча б поважати, адже вона дала тобі життя.

– І досі про це шкодує, – ховаю біль за іронічною посмішкою. – От тільки чому вона ненавидить саме мене? Чому звинувачує у своїй хворобі, якщо я тут ні до чого? Це ж Іза все зробила, це її вина!

– Гей, Клопе, не треба так, – мимрить пришиблена Ірка.

Не дивлячись на решту, підіймаюся на ноги та роблю крок до розлюченої старшої сестри.

– Що, язик прикусила? – дозволяю собі наступати на неї, відчуваючи невелику злість. – Не маєш що сказати?

– Мені є що сказати, Клопо, – видала вона крізь зуби, забуваючи зображати стриманість і гордовитість. – Але боюся, ти занадто тупа, щоб зрозуміти мене.

– Та що ти кажеш? – нахабно посміхаюся, а потім різко наказую. – На коліна!

Сестри впали на коліна, усі, крім тієї, що стоїть переді мною під личиною Інги.

– Якого біса? – лається Іоланда.

– Що відбувається? – злякано запитує Ірка, намагаючись відірватися від підлоги, але в неї не виходить.

– Вона вас отруїла, – гордовито відповідає та, що ще стоїть на ногах, – тепер ви зробите все, що Клопа накаже.

– А ти?

– А я не повна дурепа, щоб їсти й пити те, що приготувала відьма, – гордо підкидає голову дівчина.

– Але зате настільки дурна, що ілюзію на себе начепила, а нічну сорочку залишила свою, – іронічно посміхаюся, очікуючи, що запальна сестричка зараз вибухне.

Морок спадає, і сестра невдоволено зітхає, показуючи своє обличчя зі шрамами.

– Іза? Ти навіщо Інгою прикидалася? – почала обурюватися Іоланда, і я про них згадала.

– Можете встати, – даю їм команду, а сама дивлюся на сестру. – Що, в очі мені було соромно дивитися?

– А чому мені має бути соромно? – гордо підкидає голову сестра.

– Бо і я не тупа, Ізо! Те зілля могла приготувати виключно відьма! Вальтер розповів мені про некромантку, я знаю, що це була ти! Як ти вмовила Фросмант підсунути мені це пійло? Навіщо ти це зробила?

Вона не відповідає, на відміну від сестер, мого зілля підкорення вона не пила, я не можу змусити її відповідати. Видихаю, прикривши очі, біль у спині трохи менший за лють, що розриває душу на шматки. Мене похитує, і я дивом не падаю, проте Ірис встигає підхопити мене під руки.

– Досить себе мучити, це небезпечно, – вичитує мене, і я її розумію, вона має рацію, але не можу дозволити собі бути зараз слабкою.

– Та що ти так із нею носишся? – обурюється Іза, переставши грати.

– А ти сама подивися! – різко гарчить на неї Ірис і майже силою саджає мене назад у крісло.

– Ти забагато говориш, коли не треба, – обережно вичитую сестру, важко дихаючи, – і мовчиш, коли справді варто було сказати.

– Це, – протягнула Іза, помітно збліднувши, – що?

– Ізо, ти некромантка, нехай Провидиця і використовувала твою силу тільки для вбивств, але ауру бачити ти ще маєш уміти, – іронізую зло.

– А що там таке в неї з аурою? – зацікавлено втупилися на мене Ірка та Іоланда, ніби в мене на обличчі все написано.

– Як таке могло статися? – видала бліда некромантка й опустилася на підлогу, закривши обличчя руками.

Дивна реакція, не цього я очікувала від сестрички.

– Немов ти не знаєш, як зазвичай таке виходить, – іронічно посміхаюся, – сама ж мене обпоїла.

– Але Провидиця сказала, що в зіллі буде протизаплідний ефект, ти не могла...

– Протизаплідний ефект? – пискнула Ірка і вкотре прикрила собі рот долоньками, витріщивши очі.

– На моїй спині через тебе з'явилася Шлюбна Мітка, Ізо, – перебиваю її, нагадуючи хто тут лиходій.

Усі сестрички втупилися на Ізу широко розкритими здивованими очима.

– Ти ж сказала... – пробурмотіла Ірка і замовкла.

Іза підібгала губи, явно даючи знати, що говорити вона не буде. Схоже, присутність сестер не сприяє її відвертості, а мені не тільки правда від неї потрібна.

– Дівчата, вийдіть, – прошу в сестер, але, по суті, віддаю наказ. – Ірис, скажи їм, що робити далі.

Сестри за наказом встали та вийшли за двері, залишивши нас з Ізою наодинці. Сестра піднялася на ноги, зробила кілька кроків до мене і зупинилася, небезпечно нависаючи наді мною.

– Ти позбулася свого єдиного захисту, чи не нерозумно? – усміхається вона мені з погрозою.

– А мені не десять років, щоб я боялася власної сестри, – гордо підіймаю погляд, прекрасно знаючи, що в разі небезпеки можу скористатися вогнем. – До того ж ти вмієш робити підлості лише нишком.

Іза посміхнулася, немов їй мене шкода.

– Ти завжди була дивною. Інша б давно втекла, а ти все трималася за нас, поки мама не викинула тебе особисто, – жорстоко усміхається вона. – От скажи, ти що мазохістка? Як ти могла в нього закохатися, після того що він із тобою зробив?

Сміюся з її слів, бо, хоч би як жорстоко вона говорила, в глибині душі хоче почути від мене заперечення. Відбілити саму себе перед своєю брудною, як сама ніч, совістю. Я знаю Ізу краще, ніж будь-хто на світі, краще, ніж мати чи провидиця, знаю її звичку брехати самій собі.

– Того, хто об нас ноги витирає, як не дивно, ми любимо, та й ще сильніше, – відповідаю їй із сумною усмішкою і відводжу погляд.

Мені боляче, як колись, не тільки фізично. Іза хапається руками за ручки крісла, занадто близько наближаючись до мене.

– Але ж це неправильно, кохати таку людину? Як же твої принципи? – кричить вона на мене. – Він же просто використовує тебе!

– Я знаю, – знизую плечима, – і що з того?

– І що з того? – сестра від подиву випрямляється і дивиться на мене, як на хвору. – Ти з глузду з'їхала?

– Я ж відьма, Ізо! – кричу на неї у відповідь. – Може, я нічого іншого й не заслуговую?! Ні іншої сім'ї, ні люблячого чоловіка – нічого! У мене є тільки ви, він і... дитина.

– Та яка в біса ти відьма?! – виходить із себе Іза і збиває з комода лампу разом із книжками.

Дихає важко, намагається впоратися з емоціями, але в неї не виходить. На її обличчі можна прочитати тривогу, злість і каяття. Маленька некромантка не розуміє, як примудрилася так сильно вляпатися.

– Скільки людей ти для неї вбила? – намагаюся звинувачувати її. – Я ж не помиляюся, гном у магазині настоянок не був першим, чи не так?

– Багатьох, дуже багатьох, Клоп, – видихає сестра, прикривши очі, але за її поставою, яка розправилася, я бачу, що вона відчуває полегшення.

– Розкажи мені, – прошу її, але, схоже, залякую.

– Чи не занадто багато ти про себе уявила? – примружується вона. – Навіщо ви обидва сюди заявилися? Що твій чоловічок задумав?

– Вальтер люб'язно дозволив мені попрощатися з вами, перш ніж сюди прийде армія і зрівняє все з землею, і вас із відьмою заодно.

Іза мовчить, її очі метушаться від завішаного шторами вікна до дверей, напевно хоче втекти.

– Навіщо ти мені це розповідаєш? – підозріло примружується, чим викликає насмішку.

– Ти моя сестра, хіба цього мало? – насміхаюся над нею і навіть цього не приховую.

– Що ти задумала, Пенелопо? – пильно дивиться на мене сестриця.

– Дізнаєшся, коли відповіси на всі мої запитання.

– А ти осміліла, як я бачу, – намагається зачепити мене, не розуміючи, що вже розв'язала собі язик.

– Ізо, а як там принц поживає? – показую їй один зі своїх козирів. – Відьма вже його вбила, чи ні?

Сестра мовчить, застигнувши з напруженою маскою на обличчі, забувши, як дихати.

– Хоча вона, напевно, не стане руки бруднити, тобі накаже його вбити, – удаю, що міркую, хоча насправді банально чіпляю її, шукаю болюче місце.

Іза опускає погляд, підтискає губи, але мовчить.

– А як вона його роздобула? – цікавлюся, немов мені й справді це важливо. – Напевно це було складно, все-таки спадкоємець корони. Вона доручила це завдання тобі, або ще одній із сестер? Мені запитати в них, що вони робили для Провидиці?

– Клопа, замовкни, – вимагає вона, прикривши очі.

– Я не буду більше мовчати, – вперто дивлюся на неї, – а от тобі варто, нарешті, відповісти.

– І що ти хочеш знати? Чи спала я з чоловіками за її наказом? Скільки з них я потім убила, або катувала? Або ти хочеш знати, чи спала я з принцом? Спала, і мені це так само подобалося, як і тобі з твоїм божевільним архімагом! І що з того, Клопа? Стало тобі легше від цієї правди?

Дивлюся на неї так, ніби бачу вперше, схоже, принци вміють зачаровувати навіть некроманток.

– Тобі його не шкода? – злегка схиляю голову набік, показуючи свою повну байдужість до долі незнайомої мені людини. – Хлопець у будь-якому разі помре тільки тому, що народився принцом.

– Що ти несеш? Навіщо Провидиці його вбивати? Він просто стане ще однією її маріонеткою, трохи ціннішою, ніж інші. Та й, якщо ти не збрехала, за ним іде ціла армія, тож йому нічого не загрожує.

Треба ж, реально про нього турбується.

– Ізо, і ти мене наївною називаєш? – сміюся над нею. – Вальтер не з тих людей, що робить щось без вигоди для себе.

– Тобто ти хочеш сказати, він приїхав не для того, щоб врятувати принца і так відновити свою репутацію? – вона лякається, напружено тримається за поруччя.

– Я тобі більше скажу, він навіть не збирається вбивати відьму.

Ми обидві замовкли, думаючи, найімовірніше, про одне й те саме.

– Я вб'ю його, – смикається до дверей некромантка.

– Якщо він помре, помру і я, – спокійно зупиняю її.

– Начхати, – пирхає сестриця, відчинивши двері в коридор.

– І на племінника теж? – так само спокійно запитую її.

Іза зупиняється, а потім вперто виходить за двері, щоб повернутися через декілька секунд.

– Я не знала, що від зілля з'явиться Шлюбна Мітка, – каже вона, немов вибачаючись.

– У це я можу повірити, – погоджуюся з нею. – Але навіщо ти мене ним обпоїла, і як ти це зробила?

Сестра зачиняє за собою двері та сідає на мокре ліжко.

– Їй була потрібна його кров, віддана за власним бажанням, щоб зняти захист із принца. Якби потрібна була просто кров, я б легко її добула, а тут віддана добровільно. Я не знала, як її дістати, і вельми до речі з'явилася Лафей, як і замовлення від військового міністра на спокушання архімага. Думала: скористаюся дурненькою, обпою її й архімага, налякаю його, і він сам руки поріже, але все пішло не за планом, коли з'явилася ти.

Здивовано примружуючись, не очікуючи такої відвертості.

– Не пам'ятаю, щоб ти була такою сміливою, Клопа. Як ти на нього налетіла в холі! Не дивно, що він так і не клюнув на ілюзію своєї колишньої. Закрився від мене захистом у номері, немов вирішив здохнути від Мітки Смерті, аби в мене нічого не вийшло. Час цокав, і тут я згадала про те, що він застосував до тебе очищувальне заклинання, і вирішила тебе використати. Замінила подружку Лафей, наклала на себе ілюзію, вмовила підставити тебе. Думала, він тебе одразу потягне під вінець, щоб скинути з себе Мітку Смерті, і помилилася. Зовсім недооцінила силу зілля, що мені дала Провидиця, і вийшло те, що вийшло.

– Ти вирішила, що він під страхом смерті сам віддасть свою кров? – здивовано перепитую.

– Ну, так, але, як виявилося, покидьок занадто гордий, – зітхає сестриця. – Це все, що ти хотіла дізнатися?

– А моя алергія? Теж випадковість? – невпевнено запитую.

– Я не знаю Клопа, я тоді вперше оживляла півня, може, я щось наплутала, і це дало такий дивний ефект.

Хоч би удала, що їй соромно, але на те вона й некромантка, щоб плювати на сором з високої дзвіниці.

– І що тепер? – запитує вона після мого довгого мовчання.

– Випий чаю, Ізабелло, – раджу їй, – а краще ще й млинець з'їж.