Вальтер

Ранок почався шумно і якось зовсім несподівано.

– Де наречений? – закричав якийсь чоловік на вулиці, і у відповідь йому загув натовп, і заграв баян.

Нерівний хор голосів заспівав якусь народну пісню, і я так різко сів на ліжку, аж голова запаморочилася. Що відбувається? У роті пересохло, м'язи ниють, особливо руки та стегна, ми вчора точно займалися коханням, як востаннє, до знемоги, не пам'ятаю навіть, як заснув. Шум не припиняється, таке враження, що ще й наближається, ризикуючи розбудити Пенелопу. Обернувся, щоб перевірити дружину, і не знайшов її на ліжку, лише зім'яту ковдру та вм'ятину на подушці, що зберігає її запах. Серце пропустило удар, повернувся до свого боку ліжка, її рюкзака немає, тільки мій.

Втекла?

Швидко встаю, на ходу одягаючись і підхопивши рюкзак, йду до виходу. Дістаю зім'ятий зачарований папір і, написавши одне-єдине слово, спалюю його родовим вогнем. Тепер Катаріна отримає моє повідомлення і прийде. Відчиняю двері, але вийти не можу, якісь чоловіки заштовхують мене назад.

– Треба ж, і справді, наречений! – першим заговорив якийсь товстун із вусами, розводячи руками й дихаючи на мене перегаром.

– Ти куди зібрався, дорогий? – ще один високий чоловік поруч із ним перекрив мені дорогу.

– Пропустіть, – спробував відштовхнути, але за спинами дивної парочки з'явилися ще люди, чоловіки та горезвісний баяніст.

Заграла мелодія і серед натовпу напідпитку з'явився тесть власною персоною, такий самий п'яний, як і вчора. Розштовхавши чоловіків, він кинувся мене обіймати, зі словами «дорогий зять». Його веселощі та сміх решти мужиків якось не знайшли в мені відгуку. Роздратовано відступив і відсунув старого вбік, але за плече утримую.

– Де Пенелопа? – запитую голосно, щоб перекричати баяніста і натовп п'яних селян, які горланять не до ладу якусь пісню.

– Довго ж ти спав, усе вже майже готово, – бурмоче, радісно посміхаючись, старий, чим дратує до чортиків. – Несіть костюм!

– Зараз одягнемо тебе, красунчику, – поплескав мене по плечу товстун із вусами.

– Мені не потрібен одяг, – відмахуюся від них, бо нерви вже здають. – Де моя дружина?

– Дружина? – здивовано витріщає свої очі товстун, а потім заливається сміхом. – Чули хлопці? Та йому вже не терпиться зробити нашу Кнопу своєю дружиною!

– Ух, міські – швидкі! Спочатку одружитися треба! – підтримав товстуна високий з усмішкою.

Чоловіки залилися реготом, якийсь молодий хлопчина приніс акуратно складений одяг і вручив його тестеві. Той, сумно посміхнувшись, вручив його мені. Спробував її відштовхнути, мені немає діла до цієї маячні, мені лише потрібно знайти свою дружину. Але старий маг хапає за комір сорочки, немов обіймає, насправді просто приховує шепіт.

– Не ганьби мою доньку, – натякає, щоб я мовчав, і, відпустивши, старанно ховає свої справжні почуття за посмішкою.

Він засмучений, навіть не так, загублений і сподівається, що я братиму участь у цьому балагані. Яке ще весілля, який ще наречений? Що, чорт забирай, тут відбувається? Баяніст, скориставшись моєю затримкою, завів нову пісню, більш ритмічну, яку одразу підхопив натовп. У тісному сараї вже повно незнайомих людей, тільки чоловіків, різного віку і в різноколірних каптанах із вишивкою.

– Одягай, одягай, – підштовхує товстун із вусами, – не дарма ж моя похресниця старалася?

– Хрещениця? – невпевнено повторюю.

Від усіх цих людей не несе злістю, лише від кількох віє заздрістю, але ніхто й не думає мені нашкодити.

– Так, Кнопа. Я її хрещений батько, кум Петро, – усміхається товстун, намагаючись потиснути мені руку, а потім дістає з натовпу якогось хлопця в розшитій сорочці й вільних штанах. – А це мій син, Микита.

Хлопчина, на відміну від батька, багато не базікав і не жадав зі мною знайомитися. Від його ревнощів і люті, мене злегка зжолобило. Він вирвався з хватки батька і, розштовхавши чоловіків, вийшов на вулицю.

– Не звертай уваги, – чоловік махнув на сина рукою, – він тричі сватався до хрещениці, а кум Михайло весь час йому відмовляв.

Селяни майже хором засміялися, один лише тесть вимучено посміхнувся, приховуючи свою досаду. Щось я не зрозумів, той хлопчисько хотів одружитися з моєю зіллєваркою, а маг чомусь йому не дозволив? Цікаво, а що з цього приводу думала сама дружина, і взагалі де вона зараз? Навряд чи вона покинула б свого батька, та й решта, найімовірніше, теж тут. Що це за маячня з весіллям? Навіщо все це? Хочу запитати, але тесть не дає, відводить мене в невелику кімнатку, де знову дає мені одяг.

– Навіщо все це? – питаю роздратовано, у мене немає часу на це липове весілля.

– Ти, напевно, не знаєш, але в нас існує традиція. Коли дівчині виповнюється шістнадцять, вона починає шити весільне вбрання своєму майбутньому чоловікові та собі. Це її обов'язок, як і обов'язок будь-якого з батьків, дати своїй дочці гідне придане. Цей одяг пошила Пенелопа для свого судженого, і я сподівався, що ніколи не побачу, що його хтось носить.

– Ой, Михайле, ти так про кожну доньку свою говорив! – хрещений жартома побив друга по спині. – Усіх наречених розігнав, нам навіть цікаво, що цей міський зробив, щоб заслужити твій дозвіл на весілля?

Дозвіл на весілля? Навіщо мені його дозвіл, якщо ми вже одружені? У них такі старі звичаї, не знав, що вони хоч десь збереглися, та й цей весільний одяг... Кафтан з баранячої шкури, сірий зі срібною вишивкою у формі рун. Біла сорочка з вишитими, але вже синьою ниткою рунами, і такі ж, як і в інших чоловіків, широкі вільні штани з м'якої, але дорогої тканини. Вона й справді його сама пошила? Явно дуже старалася, але вже точно не для мене. Хто задумав це дурне весілля? Пенелопа, чи її родичі? Мені не подобається, що я її не відчуваю, що її немає поруч, і я не знаю, де вона перебуває.

– Ну, і що з того? – гордо підняв голову старий маг, перетворюючи свої слова на жарт. – Жоден місцевий парубок не гідний і нігтя жодної з моїх дочок! А особливо Пенелопи, вона ж...

– Та знаємо ми, знаємо, яка в тебе донька в улюбленицях, – засміявся високий чоловік, – ти краще розкажи, як ти свій скарб віддати зважився?

Тесть замовк, так що чоловіки перестали потішатися і здивовано замовкли.

– Вона його вибрала, – не приховує свого невдоволення старий маг, чим викликає нову хвилю реготу.

– Ну, так, моя хрещениця не та, що кидатиметься на шию першому зустрічному. Раз уже вибрала тебе, хлопче, то це серйозно. Одягайся, не будемо змушувати жінок чекати й мерзнути.

Товстун згладив ситуацію і, поплескавши по плечу, вийшов із маленької кімнати, загороджуючи нас із тестем від інших. Маг повернувся до мене і злегка зітхнув, поки його кум активно розважав натовп, розповідаючи анекдоти та заодно командуючи комусь наливати.

– Що відбувається? – запитую тихо, щоб не привертати увагу. – Де моя дружина?

– На кухні, з дівчатками, одягається, як і ти, – відповідає під впливом моєї сили старий.

– Що це за весілля? Хто це придумав? – запитую тихіше, так само застосовуючи силу.

– Пенелопа, вона сказала, що хоче церемонію, за нашими традиціями, як і належить, – старий зітхає і, відповівши на моє запитання, відводить погляд. – Припини, я і так тобі все розповім.

– Навіщо їй ця церемонія? – знімаю сорочку, щоб одягнути з синьою вишивкою. – Ми вже одружені.

– Вона сказала, що хоче вчинити правильно, – здавлено відповідає старий.

Іронічно посміхаюся: Пенелопа точно щось задумала, не дарма ж я відчував її рішучість. Зовсім скоро мають з'явитися Катаріна і мої люди, а поки що варто підіграти їй, але обережно. Намагаюся не засвітити Шлюбну Мітку, поки переодягаюся в принесений тестем одяг, але каптан не надягаю. Знаю ці руни, всі вони на захист, а не стандартне побажання довгого життя, чи родючості, як на рунах, вишитих червоним на каптані тестя. Навіщо вони взагалі потрібні на одязі? Місцева традиція?

– Ваша донька надто наївна, хоче врятувати вас, – шепочу безжально, розуміючи, що старий навіть не розуміє, про що я говорю. – Це її найбільший недолік: вона готова захищати до останнього людей, які зовсім цього не варті.

Сумно посміхаюся, відчуваючи, що в цьому плані стою на одній планці з її родичами. На душі бридко, але не через каяття і біль старого, просто совість невчасно прокинулася. Відмахуюся від неї й обходжу тестя, щоб узяти в його кума чарку з алкоголем.

– О, наш хлопець! Наречений, як тебе звати-то? – ляскає товстун, сміючись і підливаючи ще в чарку самогонки.

– Вальтер, – сухо відповідаю, відразу випиваючи ще чарку і відмахуючись від закуски. – Де Пенелопа?

– Так сильно хочеш її побачити? – підморгує мені високий, поки накидаю собі на плечі каптан. – Ходімо, вже, і справді, пора.

Заграв баян, і в оточенні чоловіків я під пісні вийшов на вулицю. Там людей виявилося ще більше, немов усе село зібралося тут. На дворі й місця порожнього немає. Ймовірно, це село більше, ніж мені здавалося. Варто було нам спуститися, як натовп схвально закричав.

– Ну, що ж, молодий тут, час і наречену рятувати! – закричав високий селянин, і натовп схвально підхопив.

Що значить «рятувати»? Озирнувся, жінок, як і раніше, не видно, одні чоловіки, хлопці, хлопчики, навіть маленькі діти на руках у батьків. Вони заспівали якусь пісню і дружнім натовпом рушили повз будинок на вулицю. Пройшли десь пів кілометра головною дорогою і підійшли до замерзлого озера, перед яким розставлено величезний намет. Пахне їжею, найімовірніше, там, у наметі, і буде бенкет. Звідти вибігли діти з пряниками, пробігли повз мене, й, сміючись, зникли в натовпі.

– Почекай тут, – каже тесть, зникаючи в наметі.

– Випиймо й закусимо за молодих, – узяв на себе ініціативу його кум, вказуючи на стіл біля входу в намет, разом із їжею та напоями.

Натовп обступив стіл, чим я скористався, щоб відійти якомога далі.

– Пане, – почувся голос Катаріни, перш ніж я відчув її голод і відсахнувся назад.

– Довго ж ти, – шиплю, перевіряючи, щоб ніхто не дивився на нас.

Помічниця в темному пальті, застебнутому не до кінця, поправила окуляри та схилила голову перед мною.

– Ти знаєш, де Пенелопа? – запитую одразу те, що найбільше цікавить.

– Пані в наметі, – відповідає та одразу.

– Ти бачила її? Стежила за нею, як я наказав? – підозріло примружуюся. – Вона щось тобі передала?

– Пані дуже красива, – видала дивну фразу замість відповіді дівчина, чим змусила натужно зітхнути.

– Вона тобі щось говорила? – втрачаю терпіння.

– Ні, пане, – мотає головою, озираючись на всі боки. – Пані була надто зайнята готуванням, а потім підготовкою до весілля.

– Вона ще їм і готувала? – не можу приховати свого роздратування. – Ти підготувала все, що я просив?

– Так, пане, – киває дівчина, а потім підіймає голодний погляд. – Вам краще вдягнути каптан.

Примружуюся, вона вочевидь щось знає, але не говорить. Злегка зітхаю, однаково холодно, тож доводиться все-таки зняти каптан із плечей і вдягнути його. Теплий і якраз за розміром, наче на мене пошитий, наче, і справді, мій по праву.

– Із Пенелопою справді все добре? – запитую, бо занепокоєння не відпускає.

Якщо вона в тому наметі, то чому я не відчуваю її? Та й ті слова не виходять із голови: що значить, я маю її врятувати?

– Ви турбуєтеся, – дивним тоном стверджує моя помічниця, нібито раніше я ніколи й ні за кого не турбувався.

– Мої люди тут? – змінюю тему.

– Так, пане, але тримаються трохи далі, чекають вашого сигналу. Тут багато людей, усі найближчі села зібралися.

– Найближчі села? – мимоволі примружуюся.

– Я розвідала, Провидицю шанують десять сіл, тут усі жителі Північних Близнюків і двох найближчих сіл.

Десять сіл? Цілих десять? Скільки ж це людей виходить? Повз нас пробігли діти, які розважаються поганялками, поки дорослі випивають і закушують. Лунає різкий звук чогось схожого на ріг, і чоловіки замовкають.

– Так, де наш наречений? – скомандував хрещений батько Пенелопи, розштовхуючи людей. – Час іти за нареченою!

– Накажи всім бути напоготові, – шепочу Катріні, перш ніж самому увійти в натовп.

– А ось і він! – зрадів кум Михайло, а потім покликав і самого друга.

Цього разу баяніст не заграв, а натовп пішов за нами слідом, але на невеликій відстані. Ми обійшли намет і зупинилися на деякому віддаленні від входу. Нас зустрічали кілька жінок теж у прикрашених вишивкою різноколірних сукнях. Вони посміхалися і навіть махали руками своїм чоловікам, поки в самому наметі, судячи з усього, відбувалося щось недобре.

– Що...

Договорити мені не дали, тесть вказав пальцем, щоб я замовк. Почав падати сніг, стало трохи тепліше, але з рота все одно йшла пара. Ніхто не розмовляв, усі немов намагалися видавати менше шуму.

– Ой, зірка-річка,

Куди ж я без тебе? – пролунав жіночий голос, і всередині мене все завмерло.

– Пенелопа? – вимовив одними губами й ледь не сіпнувся до намету, але тесть зупинив.

– Ой, зірка-річка,

Куди ж я… Куди ж я без тебе?

Ти течеш прямо в небеса,

І без тебе висихаю я.

Ніколи не думав, що Пенелопа вміє співати, вона замовкла, а я залишився на місці, не розуміючи, що це було. Жінки зовні намету відсунули вбік шкури, щоб розкрити прохід для жінок, які вийшли й одразу ж стали по обидва боки від входу, піднявши руки, утворюючи вузький коридор.

– Ой, зірка-річка,

Для кого ж ти мене взяла?

У серце воду налила,

Наповнила мене по самі края.

Ой, зірка-річка,

Для кого ж ти мене привела?

Ой, зірка-річка,

ой, зірка-річка,

ой, зірка-ріка...

На відміну від чоловіків, жінки співали злагоджено, і я не міг зрозуміти: чи співає разом із ними дружина, чи її голос, скоріш за все, розчинився в їхніх голосах. Відчуваю її рішучість, коли крізь прохід починають виходити жінки та навіть дівчатка. Усі вони співають, на обличчях усмішки, а в декого й сльози. Емоцій дуже багато, але я як за дороговказну нитку тримаюся тільки за емоції Пенелопи. Вони всі виходять і виходять, встають у коридор і пропускають наступних. У різноколірних сукнях, у пухових хустках, молоді, старі, будь-якого віку, співають один і той самий рядок. Коли виходить остання, у наметі, здається, нікого не залишається, і пісня замовкає. Протяжна і тривожна тиша змушує напружитися. Де Пенелопа? Вона має бути тут, я відчуваю її, але не бачу. Жінок занадто багато, вони всі схожі через свої сукні.

– Де Пенелопа? – порушую тишу, чим змушую чоловіків усіх разом тупнути тогою, а потім знову і знову, ніби спеціально нагнітаючи.

– Ой, зірка-річка,

Скажи мені: кому потрібна я? – пробивається крізь галас тупоту чоловіків голос зіллєварки.

Що відбувається? Де вона? Серце надривно б'ється в грудях, зриваюся з місця і біжу на її голос. Жінки вишикувалися в довгий ряд, утворюючи коридор, що веде прямо по замерзлому озеру до ополонки в його центрі. Ополонку прикрашено ялиновими гілками, у мене є підозра, що не просто так. Що в них за божевільні традиції?

– Шлях мені вкажи, серцю не збреши, слова брехливі змий, очі мої розплющ, – чую шепіт своєї дружини, хоча й не мушу, через тупіт чоловіків.

Що відбувається? Біжу вздовж натовпу, оглядаю обличчя жінок, чоботи ковзають по льоду. Невже я, і справді, її упустив?

– Ой, зірка-річка,

Правду покажи мені: кому я дорога?

Ой, зірка-річка,

Ой, зірка-ріка...

Останні слова Пенелопа прокричала разом з іншими жінками, але все це було не символічно, а щоб заплутати мене. Одна з жінок раптом кинулася в коридор і на бігу розстебнула сукню. Яскрава ганчірка, піднята вітром, полетіла вбік, дівчина в білому підбігла до ополонки й зупинилася там. Я не рушив із місця, так і залишився стояти метрів за сто від ополонки й жінки у білому. Вона опустила голову і розставила руки в сторони, немов збирається впасти в ополонку. Вітер тріпоче довге волосся, але це не Пенелопа, хоча вбрали її в білу вінчальну сукню. Вкотре загадуюсь над питанням: що ж тут усе-таки відбувається?

Сніг падає, здається чути, як тріщить лід.

– Ой, зірка-річка,

Забери мене... Забери мене! – голос Пенелопи спочатку нормальний, але потім поступово сповнюється відчаєм, страхом і зрештою зривається на крик, який луною розходиться над озером.

Серце гулко б'ється в грудях, зупиняється на мить, коли там, вдалині чути сплеск води, чоловіки перестають галасувати, і над озером стає до дзвону у вухах тихо. Кілька судомних вдихів, поки не дивлюся на ополонку, а потім підходжу до жінок і хапаю одну з них за лікоть. Решта скрикують, не знають, як реагувати, а я зриваю з її голови пухову хустку і без зайвих слів цілую, міцно притиснувши до себе.

***

– О, боже ти мій! А як же традиція?

– Як він її взагалі дізнався?

– Ізабелла навіть ілюзію використала, а він усе одно впізнав!

– Але це ж не за традицією, ні? Не пам'ятаю, щоб ось так, з першого разу хтось вгадував, де наречена. Зазвичай в ополонку стрибають, а потім уже думають.

– А мій і пірнати не збирався! Сказав, що якщо я за нього заміж хочу, то сама вийду! Дурень чортів! Чому я взагалі за нього пішла? Усе життя собі поламала...

– Дівчата – це кохання! Це точно кохання! Дивіться, яка пара красива! Очей не відвести... Та й вони відірватися одне від одного не можуть!

Моя рука стискає її шию, прикрашену важким намистом із перлів. Я впізнав її завдяки прокляттю, але помітив через колір сукні – темно-синьої, решта суконь яскраві, а ця тьмяна й так нагадує наш вогонь. Припиняю поцілунок, щоб подивитися в її здивовані очі та вдихнути повітря. Ми посеред натовпу, люди щось іще кричать нам, сміються, а я стискаю шию дружини та шепочу їй на вухо, як збоку здається, що якусь ніжність.

– Що б ти не задумала, у тебе не вийде. Я не дам тобі врятувати їх.

***

Я, звісно, розумію, що це весілля, і всяке таке, але скільки можна?!

– Гірко! Гірко! ГІРКО!!! – від крику п'яного натовпу вже верне.

Стискаю руку дружини, щоб укотре не виривалася і, стиснувши губи в смугу, встаю з–за столу. Вона не встає слідом, сам її підіймаю на ноги та без зайвих слів цілую. Якщо чесно, мене вже верне від цих поцілунків, губи болять, а в паху ниє від бажання повторити вчорашню ніч. Уже давно стемніло, у наметі горять свічки та магічні світлячки. Діти будують із подарункових коробок вежі в дальньому кутку. Кілька малюків заснули на стільцях і колінах батьків, але ніхто не розходиться. Як сказав мій тесть, скоро почнуться танці, і всі відразу підбадьоряться. Проблема в тому, що мені й так вистачає «бадьорості» цих сільських лобурів. Швидше б вони вже від нас відстали, а то, що не тост, то «гірко» або плоскі вульгарні жарти. Зі збільшенням кількості випитого, настрій того хлопця, Микити, дедалі погіршується, і мені дуже не подобаються його ревнощі. Таке враження, що весілля, на його думку, має закінчитися, як і будь-яке інше – мордобоєм. Відпускаю дружину, притримуючи за талію і вкотре шкодуючи, що не можу просто взяти на руки та звалити куди-небудь, де тихо і... Поговорити спочатку, або зробити те, чого хочеться відтоді, як вона зняла синю верхню сукню.

До біса гарна, очей не відірвати, зрозуміло, чому відчуваю стільки заздрості. Волосся гарно заплетене у коси, біла сукня з тонкого мережива під саму шию, зовсім не приховує її шикарні груди, хіба що залишені мною сліди бурхливої ночі.

– Не замерзла? – запитую, прекрасно знаючи, що холод її хвилює зараз найменше.

Не відповідає, тільки хмуриться і мовчки просить посадити її назад. От навіщо було одягати таку сукню, якщо спина хвора? Сідаємо на місця на чолі найбільшого столу. Поруч із нами сидять батьки Пенелопи, трохи далі її сестри, але не всі, більшість, судячи з усього, допомагає на кухні, бо я їх не бачив. Навіть той кум Петро і то приємніший за мою тещу, яка так і не зронила жодного слова, коли слово дали батькам. Тесть набагато менше бісить, ніж ця карга і, судячи з прокляття, наші почуття взаємні.

– Настав час першого танцю молодят, – встав одразу ж після хвилини спокою кум Петро, піднімаючи келих.

Баяніст почав було грати, але одного мого погляду вистачило, щоб залишив знаряддя моїх тортур у спокої. Інший дядько, злегка закашлявшись, узявся за скрипку, яку підхопила флейта старого діда. Піднявся і простягнув руку дружині, нарешті ми хоч ненадовго позбудемося нагляду її батьків, вони навіть у вбиральню нас супроводжують, а це злегка дратує, коли потрібно поговорити наодинці. Вона стискає мою руку, намагається приховати, що я її фактично утримую у вертикальному положенні. Підтримую за спину, відчуваючи, якого болю завдає їй цей ледве помітний рух. Потрібно буде терміново робити щось із її спиною, боюся, що це стає занадто небезпечним, особливо для нашої дитини. Хоча, найімовірніше, найбільша для неї загроза – її власна мати, вона щось задумала і не хоче розповідати, що.

Беру її за талію, стискаю руку, намагаючись не завдавати їй додаткового болю, але, судячи з мого прокляття, у мене не виходить.

– Що з твоєю спиною? – запитую, замість того щоб запитати те, що давно хочеться.

– Дехто карав мене до самого ранку, не надто переймаючись моїм станом, – шепоче невдоволено, притискаючись до мене через втому й біль.

– Наскільки я пам'ятаю, твій стан був у порядку, – в тон їй зло шепочу, – і мало того, тобі все подобалося.

Від її злісного погляду, як і збудження, виникає безглузде бажання затягнути її під стіл і продовжити розпочате вночі. Треба хоч трохи заспокоїтися, а то ми вже шепіт і сміх серед гостей спричинили тим, що дуже близько притискаємося одне до одного. Пенелопа на мої слова тільки розлютилася і підібгала губи, вважаючи за краще мене ігнорувати, нехай на шкоду собі ж. Закочую очі, прекрасно відчуваючи, як їй боляче від того, що вона намагається тримати дистанцію.

– Навіщо ти влаштувала це весілля, якщо навіть потанцювати на ньому не можеш? – граю за її правилами, намагаючись не зважати на біль, щоб не ущемляти її дурну гордість.

– Щоб виманити відьму, – здається вона за кілька хвилин танцю і втомлено опускає голову мені на плече, перетворюючи танець на тупцювання на місці.

Злегка киваю музикантам, щоб музику повільніше зробили, і не звертаю уваги на оголошення про початок танців.

– І навіщо її було виманювати в такий спосіб? – озирнувся на всі боки: за час весілля нікого схожого на Мілу я не бачив, хоча особливо й не дивився.

– У неї замок із невеликою армією, а так я знайшла швидкий спосіб зібрати всіх місцевих і залишити її без охорони. Вона прийде, я в цьому впевнена.

Ця її впевненість лякає, схоже, вона вирішила не розраховувати на мене більше, що злегка зачіпає. Хоча те, що вона наважилася мені перечити, бісить ще більше. Неслухняна відьмочка, і що ж мені з тобою робити? Моя нова сила на неї не діє. Тепер я впевнений, що з'явилася через неї, але не зрозумію, звідки вона в неї була.

– І що ж ти робитимеш, коли вона прийде? – не приховую сарказму, спеціально натискаючи їй на спину, щоб показати, хто з нас зараз найбільше беззахисний.

– Це тебе не стосується, – зухвало каже, хоча я вже погладжую її спину, щоб зменшити біль.

– Мене стосується все, – злегка втомлено нагадую їй очевидні речі, – Пенелопо, припини поводитися, як дитина.

– Дитина? – зло шипить дружина, схоже, це її ще одне болюче місце. – Скажи мені: ти провів із цими людьми один день, хіба тобі їх не шкода?

– Ні, – спокійно відповідаю без запинки.

– Навіть дітей? – дружина озирається на дітвору, і я не поспішаю з відповіддю.

Схоже, від надлишку гормонів в організмі вона стала більш сентиментальною, складно буде домогтися від неї хоча б адекватності.

– Мене хвилює тут тільки одна дитина, і вона ще не народилася, – нагадую, нехай і жорстоко, але краще так, ніж витрачати час, пояснюючи їй прописні істини.

Відчуваю її біль, удаю, що не помічаю, як вона опускає голову і плечі, ховаючи сльози. Чорт, до чого ж вона дурна? Чого вона від мене чекає? Освідчення в коханні та серенади? Адже це просто слова, брехливі обіцянки. Чому їй мало того, що наші життя і долі пов'язані? Закочую очі, відчуваючи на собі злість і погляд тестя, той від доньки погляду за вечір не відірвав, звісно ж, помітив її реакцію. Ну, от чого вона знову плаче? Гормони не дають спокою? Але ж це лише початок, далі буде ще гірше. Утім, вона в будь-якому разі зненавидить мене: надто сильно любить усіх цих людців. Тоді, коли вона народить, я позбудуся її, відішлю в якийсь закритий пансіонат, де вона пробуде до кінця її та мого життя. Пенелопа житиме в розкоші, але більше ніколи не побачить білого світу і своєї власної дитини.

Дивлюся на неї й не можу відірвати погляду, а від усієї тієї гами емоцій, що зараз переповнюють мене, тремтять руки. Стискаю її підборіддя, змушуючи подивитися на себе, і перестаю вдавати, що ми танцюємо. Я справді зможу так вчинити з нею? Я бачу в її очах відповідь, від якої судомно зітхаю і відводжу погляд. У що я знову вляпався? І як мені бути з цією жінкою? Навіть уявна нагорода, обіцяна міткою, не так сильно вабить, як сама Пенелопа.

– Вальтер, – шепоче моя жінка, але я не за голосом, а за почуттями розумію, що вона злякалася, причому не за себе, а за мене.

Що це її так налякало? Обертаюся і застигаю на місці. Міла? Жінка в довгому безформному балахоні стоїть на вході в намет, перелякавши кілька чоловіків. У її волосся вплетені квіти, і взагалі від усього її вигляду віє нереальністю. Ілюзія? Точно ілюзія, це не Міла, бо та відьма мертва. Хто це? Некромантка? Злегка примружуюся, ілюзія якась кострубата, ось військовий міністр у некромантки вийшов у рази кращим. Та й хода в неї не така, немов кульгає. Музика стихла, люди розступилися, дивлячись на гостю чи то зі страхом, чи то з повагою.

– Сіли, – скомандувала вона голосом, так схожим на голос Міли.

– Сіли, – повторює перелякано дружина і всі сідають, хто на підлогу, хто на стільці.

Зловив себе на тому, що й у мене ноги підкошуються, немов я до біса п'яний. Так ось яка сила відьми? Примружився, відчуваючи, що тримаюся на ногах лише коштом тієї сили, що з'явилася в мене через Пенелопу. Відчуваю, як її настрій долає страх, переходячи в рішучість. Стискаю її руку, не полишає відчуття, що ось-ось її втрачу.

– Пенелопо, ти нарешті повернулася, – солодко вимовила відьма з личиною Міли, одразу мимоволі даючи зрозуміти самою манерою мови, що вона не та, яку я колись кохав. – Та до того ж не одна...

У почуттях дружини прослизає нерішучість, тільки на одну недовгу мить, а потім вона вириває свою руку з моєї міцної хватки та робить кілька кроків до незнайомки.

– Провидиця, я виконала ваше завдання, – схилила перед нею голову горда волоцюжка, опустившись у білій вінчальній сукні на коліна. – Цей чоловік – архімаг, тепер у нього можна взяти стільки крові, скільки вам знадобиться.

Завдання? Завдання?! Тобто ось як вона вирішила вчинити? Чортова волоцюжка, що ти несеш? Що ти задумала, Пенелопо? Ні, не вірю, не могла вона весь цей час так віртуозно прикидатися! Я ж відчував, знаю! Чорт!

– Отже, такий твій вибір, Пенелопо? – усміхаючись, незнайомка злегка підіймає брови.

– Так, – легко погоджується моя дружина, – кров архімага – це гідний обмін за життя і свободу моїх рідних і жителів села.