Вальтер

Вона притихла, зіщулилася і ніби зменшилася, з очей зник блиск. Пенелопа ніколи не говорила про своїх батьків, згадувала лише сестер, здається, я знаю чому. Стара жінка йде до нас повільно й гордовито, хлопчик ховається за її спиною. Хто він? Коли я його вперше побачив, серце тьохнуло, він так схожий на Пенелопу, тільки очі злегка інші. Стискає тремтячими ручками сукню матері, але шанобливо, на відстані, немов і її теж боїться. Пенелопа зовсім на матір не схожа, ні зовні, ні характером, ця жінка звикла всіма керувати, але найдивніше: мені здається, я десь її бачив. Сиве волосся, заплетене в довгу косу, пронизливі зелені очі, обличчя, вкрите зморшками. Скільки їй років, виглядає скоріше бабусею, ніж матір'ю Пенелопи, тим паче мамою хлопчиська.

– Мамо? Хто там? – чути жіночий голос із хати, і хлопчик відпускає жінку та тікає всередину.

– Що, за ці чотири роки розучилася навіть вітатися? – звертається стара до застиглої дружини.

– Мамо, – злякано видихає та у відповідь і ледь не падає, відступаючи, бо опустила голову занадто низько.

– Я ж сказала, не називай мене так, – різко підвищує голос стара, від чого Пенелопа знову шарахається і не падає тільки тому, що встигаю підхопити її під лікоть.

– А ти ще хто такий? – звертається стара до мене, коли беру дружину за тремтячу руку.

– Учитель? – скрикує якась дівчина з червоним волоссям на порозі будинку, за якою ховається переляканий хлопчик. – Що ви тут робите?

Десь я вже бачив такий колір волосся, придивляюся до неї, все ніяк не пригадуючи, чому ці жінки здаються мені знайомими. Злегка товста, схожа на, як виявилося, свою матір, щоправда, обличчя трохи кругліше.

– Хто це, Іро? – запитує стара, звертаючись до доньки, немов я сам не можу відповісти.

Як вона сказала? Іра? Десь я чув це ім'я... Це не та єдина дівчинка, яка закінчила спецклас вогняних магів? До неї, та, власне кажучи, і після неї там не вчилася жодна дівчина. Пам'ятаю, я колись читав їм курс лекцій, коли було більше часу. Скільки ж років тому це було? Десять? Може трохи більше? То виходить, я вже тоді знав сестру Пенелопи?

У будинку почалася метушня, і слідом за червоноголовою в отворі дверей з'явилися ще жінки та буквально виштовхали її босоніж на сніг разом із хлопчиком. Здійнявся галас, моя колишня студентка почала лаятися і підпалила під собою сніг, на що одна з новоприбулих почала гасити землю водою, поки ще одна відтягала хлопчика вбік, усе це супроводжувалося жіночими криками та повною плутаниною.

– Іоланда! Ти що твориш?! – закричала червоноголова на водного мага і між ними почалася така перепалка, що про нас із Пенелопою всі забули.

– Сестри? – дуже похмуро цікавлюся пошепки.

Треба сказати, коли з'явилася ця галаслива компанія, Пенелопа трохи розслабилася, навіть трястися перестала. У відповідь ствердно киває, а потім чи то випадково, чи то навмисно притискається до мене боком.

– Ти знаєш Іру? – запитує тим самим пошепки.

– Скажу тобі більше: я всіх їх знаю, – злегка киваю на чотирьох дівчат, які влаштували перепалку.

Мені взагалі за званням архімага багатьох знати доводиться, а судячи з того, що я бачу, кожна із сестер Пенелопи має сильний магічний дар. У червоноголової, як мені пам'ятається, я колись вів лекції та практичні уроки, тоді в мене ще було бажання займатися з молодняком. Я навіть хотів завербувати талановиту дівчинку, щоб вона стала моїм шпигуном в одному з ельфійських царств, але чомусь не зрослося, не пам'ятаю чому. Та, що водний маг, заступник головного пожежного інспектора. Пам'ятається, кілька років тому я власноруч вручав їй нагороду від міста, за порятунок трьох діточок зі згорілої будівлі. Ще одна, що утримує хлопчика, дівчина з двома русявими косами, учениця головного цілителя столиці. По роботі мені часто доводилося бачитися з її начальником.

– Дівчата, а ну тихо! – підіймає голос четверта дівчина, старша і мудріша.

Дівчата розступаються, пропускаючи жінку з короткою стрижкою і гострими рисами обличчя, і винувато опускають голову, немов діти, які провинилися. Цю я точно не знаю, видихнув із полегшенням. Усі дівчата схожі на свою матір, русяве волосся, зелені очі, красиві й правильні риси обличчя, але найдивніше, чимось їхня зовнішність нагадує мені Мілу. Вона була такою ж русявою і зеленоокою, невловимо схожою на кожну з цих дівчат, кожну, крім моєї дружини. Чому в мене таке відчуття, що наді мною жорстоко посміялися?

– Ви що знову влаштували? – жінка дивиться на дочок, які юрмилися в отворі дверей, нас, що стоять осторонь, не помічає.

– Це все вона штовхається! – ябедничає вогненний маг, мало не обпаливши водяниці обличчя.

– Ти закричала «учитель», от я й вирішила подивитися, хто заявився до нас, на ніч глядячи. Я ж не винна, що ти така товста. За тобою ж нічого не видно! – підколола сестру дівчина, і їхня перепалка почалася з новою силою.

Вони так кричали й лаялися, принагідно кидаючись заклинаннями, що я не помітив, як Пенелопа відпустила мою руку і, підбігши, обійняла ту сестру, що намагалася розборонити їх.

– Інго, – судомно видихає дружина, жінка повертається, а потім обіймає її у відповідь, прикривши очі.

– Клопа? – здивовано скрикує червоноголова, показуючи пальцем на дівчат, що обіймаються, а потім теж кидається обіймати затихлу Пенелопу, стрибаючи від радості на місці. – Дівки, Клопа повернулася!

Після цього крику з дому вийшли ще дівчата, всі як на підбір русяві, із зеленими очима. Шум стояв такий, що вуха скрутилися в трубочку, і заболіла голова. Здебільшого їхня балаканина не мала жодного сенсу, вони щось запитували про столицю, навчання, обурювалися, що за чотири роки жодного разу не приїхала, але Пенелопа нічого не відповідала.

Клопа? Що за безглузде прізвисько? Звучить, як образа, і чомусь мене злегка зачіпає їхнє ганебне поводження з нею. Хоча ні, мене більше зачіпає, що вона дозволяє так із собою поводитися і сестрам, і матері. І це та сама гордячка, нахабна й горда волоцюжка? Хоча яка вона бродяжка? У них двоповерховий будинок, що більше за розмірами нагадує віллу, живності, судячи зі стайні та сараю, багато, гараж із машиною. Не схоже, що ці люди бідно живуть, але виходячи з того, як була одягнена Пенелопа під час першої нашої зустрічі, її тут мало не за прислугу тримають. Ось одна з сестер заявляє, що хоче їсти, та таким тоном, немов Пенелопа повинна негайно метнутися і її нагодувати. І, що найцікавіше: дружина на цю фразу всього лише слухняно кивнула. От ще, чорт забирай, моя дружина буде комусь прислуговувати! Мене калатає від злості, хочеться потрясти Пенелопу, щоб вона прийшла до тями, але я тільки розштовхую настирливих жінок і буквально виловлюю дружину за лікоть із цього натовпу.

– Чоловік, ти хто? – видала одна з дівчат, а потім чарівно посміхнулася. – Який красень!

Після її фрази всі дівчата втупилися на мене, і я вкотре поморщився від свого прокляття. Хвиля чужих почуттів ледь не збивала з ніг, і всі, як на добірку, бридкі й неприємні, особливо хіть, від неї ледь не вивернуло. Проводячи весь час із Пенелопою, я й забув, як це, коли інші люди до тебе щось відчувають. Її почуття зараз зовсім як мої власні, а від почуттів цих дівчат так і верне.

– Як тебе звати, красунчику? – усміхається одна з дівчат, кокетливо торкається рукою мого плеча, що мені, м'яко кажучи, не подобається. – Давно в нашій глушині не з'являвся настільки привабливий чоловік.

Оченятами своїми хлоп-хлоп, мовляв, невинна овечка, а сама своє декольте демонструє. Хоча, може, й справді вівця? Хіба те, що я відштовхнув від себе її руку, можна прийняти за заклик притулитися до мене збоку?

– Ізара! – обурюється ще одна з сестер і штовхає настирливу овечку вбік, щоправда, виключно для того, щоб зайняти її місце.

Я відчуваю себе цукровою кісточкою для зграї сучок. Мене навіть пересмикнуло від бажання накласти на особливо настирливих якщо не прокляття, то хоч маленьке закляття.

– Не бачиш, дорогий гість втомився з дороги та хоче відпочити! Ходімо до хати, – смикнула мене за руку підскочила дівчина, – Клопа щось смачне приготує.

Краще було б їй не тільки до мене не наближатися, а й рота не відкривати. На моєму обличчі розквітала зловтішна усмішка, поки я спокійно звільняв свою руку.

– Дівчата, припиніть! Ви що, не впізнаєте його? Це ж пан Архімаг! – влізла з поясненнями червоноголова і тим самим сплутала мені всі плани. – Ізара, у тебе спідниця горить.

– Ірка, чортова дівка, ну ти в мене отримаєш! – волає дівчина, збиваючи снігом дим на сукню.

– Звичайно, звичайно, – відмахується від неї вогняний маг.

Довелося вогонь прибрати, а то за його кольором одразу стане зрозуміло, хто її підпалив. Ну, нічого, я запам'ятав усе, а як маг я дуже злопам'ятний.

– Архімаг? Справді, чи що? Так, справді він! Круто, до нас сам Архімаг приїхав, а навіщо? – від гулу жіночих голосів і посиленої уваги жінок голова вже не просто болить, а розколюється на частини.

– Так навіщо сам Архімаг приїхав до мого дому? – подала голос стара, і всі дівчата затихли.

Не відповідаю цій жінці, очікуючи, що це зробить Пенелопа, але вона продовжує мовчати, схоже, наше специфічне одруження залишиться в таємниці. І як мені представитися? Як взагалі можна назвати наші стосунки?

– Може, ви зустрічаєтеся? – дала підказку, сама того не відаючи, вогняний маг.

– Зустрічаються? Вони? Серйозно? – засміялася в голос «овечка», а за нею майже всі підхопили. – Ви Клопу, забули, чи що? Де вона, а де Архімаг? Зізнайтеся, вона щось накоїла, так? Отруїла когось, от ви її додому й супроводили?

А, може, є сенс, їх усіх просто спопелити? Навіщо чекати цілу армію, якщо мені вже так хочеться позбутися родичів дружини? Найбільше мене бісить, що вона дозволяє їм так говорити. Я не з тих людей, хто терпітиме таке ставлення до того, що вважаю своїм, а Пенелопа, щоб вона там собі не думала, моя! Дружина і, можливо, мати моєї дитини. От дідька з два я дозволю комусь так до неї ставитися!

Відпускаю лікоть дружини, мені потрібна свобода дій. Використовувати нову силу не можу, їх надто багато, але ось родовим вогнем жахнути ще і як можу, хоча б налякати та заткнути їхні роти, раз і назавжди. Перш ніж руки загоряються, відчуваю, що мене хтось знову схопив за руку, повертаю голову і з подивом розумію, що з того боку стоїть тільки Пенелопа. Вона обійняла мене однією рукою, а другою стиснула долоню зверху, демонструючи дівчатам моє родове кільце. Відчуваю її невпевненість, але ще й присмаком відчуваю злість і ревнощі.

– Познайомтеся, це мій чоловік, Вальтер Скот, князь Синього вогню, – холодно й навіть гордовито промовила вона, чим зуміла не тільки змусити дівчат перестати сміятися, а й застигнути з відкритими ротами.

– Це що жарт такий? – пробурмотіла одна з дівчат, прийшовши до тями раніше за інших.

Голова ледь не вибухнула від почуттів цієї орави, і я зрозумів, що більше не хочу цього терпіти. До того ж Пенелопі напевно боляче стояти після такої тривалої дороги, їй треба відпочити. Оскільки ніхто так і не здогадався запросити нас до хати, спокійно стискаю долоню моєї зіллєварки та без запрошення тягну за собою всередину. Дівчата загальмовано розступаються, даючи нам увійти в будинок, але самі слідом не заходять. На вулиці починається просто неймовірний галас від гучного шепоту панянок, але мені байдуже до них, як і до їхніх підозр.

Величезна, поєднана з кухнею вітальня, камін, великий диван, усі меблі ручної роботи, як і більшість речей у будинку. Зупиняюся біля дивана, а потім повертаюся до Пенелопи. Тепер мені видно, який у неї хворобливий вигляд, бліда, на лобі піт. Як вона взагалі на ногах тримається? З її спиною явно все дуже погано. Але, я думаю, знайдеться спосіб, як це виправити, навіть попри її дивну реакцію на магію, щоправда, для цього потрібен час і трохи моєї колишньої впливовості. Скільки там я нарахував дівчат? П'ять? Якщо Пенелопа мені навмисно не сказала, значить, некромантки серед цих дівчат немає. Постає питання: де вона?

Уже за звичкою знімаю куртку з Пенелопи, відчуваючи, що за нами спостерігають, їхні погляди свердлять мою потилицю. Напевно, дружині так погано, що вона до пуття заткнути сестер своїх і не намагалася, а я не так усе зрозумів. Потрібно їй скоріше прилягти й намазати спину тією дивною маззю. Поки я її намазував, власні рани на руках загоїлися. Чудова мазь!

– Де твоя кімната? – запитую в дружини, але та лише розгублено кліпає очима, а потім виразно відчуваю її сором.

– У неї немає кімнати, – чую голос дитини, того єдиного хлопчика в цьому жіночому балагані.

Він невпевнено визирає з–за однієї з дівчат і підходить до нас першим, поки решта тупцюють у коридорі.

– Справді? – щиро усміхаюся, бо тільки від дитини не відчуваю неприємних емоцій.

– Так, сестри говорили про Клопу, – киває дитина, а потім показує у вікно. – Вона жила там, поки не образила маму, і мама її вигнала.

– Ерік! – до дитини підбігає одна з дівчат, – Що я тобі казала про підслуховування? Пішли вмиватися, негідник!

Вона забрала дитину в іншу кімнату і прикрила за собою двері, але те, на що він вказував, я вже побачив.

– Ти жила в сараї, – не приховую своєї відрази, дивлячись на дружину, – немов домашня тварина?

Пенелопа мовчить, я відчуваю її біль, але він вартий того каяття і сорому, що відчуває її так звана сім'я. Тим краще: я покажу їй, наскільки огидна її стара сім'я, і їй буде простіше забути про них і стати на мій бік. Як виявилося, мені навіть не потрібно їх очорняти, вони вже самі це зробили.

– Можете зайняти хазяйську спальню, – стара пройшла повз дочок і сіла в крісло-гойдалку, з байдужим виглядом забираючи незакінчене в'язання з найближчого столика.

– Ні, – подає голос Пенелопа, спідлоба дивлячись на матір. – Ми переночуємо в сараї, якщо вже ти все життя ростила мене як собаку, то не варто і зараз робити з мене людину.

Стара застигла в кріслі з в'язанням, і не треба бути сліпим, щоб не помітити, як її руки почали іскрити. Тільки в однієї хвороби є такий ефект, і, наскільки я пам'ятаю, вона смертельна.

– Клопа, ти що таке кажеш? – одразу кілька дівчат кинулися до матері. – Мамо, як ти? Май совість, їй же погано через тебе.

– Справді, Пенелопо, – заговорила повчальним тоном та, яку дружина обіймала раніше, – тобі не варто...

– Я не винна в тому, що вона помирає, – перебиває її зіллєварка з холодним виглядом. – Я все своє життя хотіла це сказати хоча б кому-небудь.

– Клопа, ти хоч розумієш, що ти несеш? А якщо Ерік почує? – голосно зашипіла червоноголова, поки інші розгублено озираються на матір.

Це не сім'я зовсім, вони просто шавки своєї матері, вона сказала, і вони виконують.

– А що вона такого сказала? – злегка схиляю голову на бік, повертаюся так, щоб закрити її від сестричок. – Ця жінка справді помирає, їй залишилося небагато, не більш як пів року.

Жінки злякано скрикують, а дехто не вірить і хоче покликати якусь Ізу, щоб перевірити. А чи не про некромантку вони говорять?

– Довга і болісна смерть, – солодко кажу, дивлячись прямо в зелені очі старої, – не сумніваюся, ви її цілком заслужили.

– Та як ти смієш?! – жінка різко підіймається, її руки продовжують трястися, скільки б доньки не намагалися її заспокоїти.

Цікаво, а я зможу її так убити? Адже вона сама посилює хворобу, прискорює свою смерть.

– Вальтере, – чую шепіт Пенелопи та злегка стримав свій запал, коли вона обережно стискає мою руку.

– Скільки років ви казали своїм донькам, що моя дружина винна у вашій хворобі? Скільки їм брехали? – не можу втриматися, ця жінка надто сильно мене бісить. – Згасання магічного дару – рідкісне явище, але загадка цієї хвороби давно розкрита. Ще за часів стихійних магів і відсутності академій такі випадки траплялися часто-густо. Знаєте, чому? Тому що недосвідчений маг намагався зцілити іншого мага і випадково пов'язував магічний дар із життєвою енергією. Моя дружина не маг, ви всі про це знаєте. То з чого ви взяли, що вона може бути в цьому винна? Але найцікавіше, ви ж усі з магічним даром, а цю хворобу вивчають ще на першому курсі будь-якої з академій, повірте, я знаю. То чому ви вірите в цю маячню?

Вони мовчать, абсолютно всі, відводять винувато очі. Їм давно відомо, що це брехня, але всі продовжують вдавати, що не знають. Злегка посміхаюся, хай пробачить мені Пенелопа, але я вже підписав їм усім смертний вирок, і, якщо цього не зробить армія, то мої люди не підведуть. Стара важко дихає, поки одна з дочок не саджає її назад і не дає випити якийсь настій. Бути серед цих людей просто огидно, навіть сарай здається привабливішим за їхню компанію. Повертаюся до дружини та м'яко накидаю їй куртку на плечі. На її обличчі страх і нерозуміння, вона насилу відводить погляд від матері.

– Підемо в сарай, – злегка підбадьорливо посміхаюся, притискаючи її до себе. – Тут лайном смердить куди сильніше.

– Добре, – погоджується вона, але, перш ніж слухняно піти слідом, повертається до матері.

– Мам, я знаю.

Усього три слова, після яких вона міцно стискає мою руку, і ми разом виходимо на вулицю. Стоїмо там кілька миттєвостей, чи то чекаємо, що нас покличуть назад, чи то Пенелопі потрібен час, щоб оговтатися. Стояти на морозі – не найкраща ідея. Утім ночувати в сараї не набагато краще. Може, в цьому селі є люди адекватніші за цю сімейку і за гроші нас пустять у нормальне ліжко?

– Ходімо, – нарешті видихає Пенелопа, коли я вже збираюся їй це запропонувати, і, відпустивши мою руку, йде в бік сараю.

За рогом виявилися посипані піском сходи з поручнем, що ведуть на дах. Нагорі тільки дерев'яні двері, оббиті шкурою, дружина відчиняє їх, відсунувши засув, і входить у темряву. Клацаю пальцями, щоб було хоч щось видно. Пенелопа подає масляну лампу і, коли запалюю її, зачиняє за нами двері на два товстих засуви. Той факт, що їх два всередині та лише один зовні, говорить дуже багато чого. Тут пахне вогкістю, ставлю лампу на шухляду, яка замінює стіл. Ліжко є, навіть два, одне в самому кінці горища, а друге посередині, в маленькій кімнатці з вибіленими стінами й невеликим віконцем, яке, судячи з усього, не відчиняється. І тут вона жила?

Відчуваю її сором, але горда волоцюга мовчить, немов їй все одно.

– Знаю, що ти звик до іншого, але доведеться потерпіти, лише одну ніч, – каже вона, минаючи маленьку кімнатку, і зупиняється біля іншого ліжка, щоб зняти з себе куртку.

Ми обидва розуміємо, що її слова означають набагато більше, ніж просто вимушену зупинку. Вони означають, що завтра все, нарешті, вирішиться. Схоже, вона тепер моя з потрохами, більше сумнівів у Пенелопи немає.

– Запали камін, – просить, вказуючи на стінку, біля якої й стоїть старе дерев'яне ліжко.

Ліжко є, зараз додамо ще тепло і якось перечекаємо цю ніч, хоча поїсти теж було б непогано. Знімаю рюкзаки та ставлю їх біля ліжка, щоб нічого не заважало виконати її прохання. Тут тихо, відчуття, що ми відокремлені від решти світу. Навіть те, що це все ж таки сарай, ні краплі не заважає розслабитися. З такої відстані хоча б не відчуваю нічиїх почуттів, окрім тих, до яких уже прикипів. У каміні палахкотить вогонь, але поки що прохолодно. Пенелопа прослизає повз неї до печі та ставить туди дві закриті бляшані банки, найімовірніше, там їжа.

Повертається до мене обличчям, у слабкому світлі лампи в дальньому кутку і каміна за її спиною здається, що її волосся горить, а в очах іскорки. Розумію, що вона, найімовірніше, зараз розплачеться, але не можу навіть поворухнутися, так само сиджу на краю запорошеного ліжка і не можу відірвати від неї погляду. Не плаче, спокійно підходить і допомагає мені зняти куртку, про яку я злегка забув. Ми мовчимо, тому що в кожного свої думки з приводу того, що відбувається. Вішає наші куртки на вішалку в кутку, знімає взуття і залишає його там же. Я й не помітив в'язаного килима, що лежить на підлозі, чомусь мені здається, що вона його зв'язала, щоб не ходити ось так босоніж по холодному. Міняє білизну на ліжку, але замість того, щоб нарешті лягти й відпочити, ми сідаємо вечеряти. Їмо прямо з банок якесь м'ясо з кашею, явно домашнього приготування, у повній тиші, сидячи поруч. Ще не пізно, але вирішую, що дружині потрібно відпочити. Доївши, підіймаюся, щоб піти на інше ліжко, але вона не пускає. Стискає мою руку, а потім, обійшовши, змушує сісти на ліжко. Повільно і якось нерішуче проводить по моїй руці до плеча, злегка стискає, використовуючи як опору, коли забирається до мене на коліна, зовсім як уранці. Якось не цього я очікував від неї, після такої складної зустрічі з її родичами. Вона цілий день мене дивує, от тільки не всі її сюрпризи сьогодні мені сподобалися, взяти хоча б другий напис Шлюбної Мітки. Якщо вона знала про другий напис, значить, у мене теж такий є. Постає питання: що в такому разі побачила вона? Що там написано?

Її руки злегка тремтять, коли розстібає ґудзики на моїй сорочці, немов вона навмисне тягне час. Її дихання над вухом збиває з думок, і в мені виникає майже болісне бажання її торкатися. Притискаюся до її плеча чолом, як і вранці, пам'ятаю її вчорашні слова, але втриматися неможливо. Вона ніби склянка води для подорожнього в пустелі після довгих днів спраги. Я чиню жорстоко, використовую її, але моя совість мовчить, Пенелопа чинить зі мною так само. Стискаю її шию ззаду, проходжуся поцілунками від плеча до шиї й назад. Вона злегка натискає на мої плечі, змушуючи лягти на ліжко, і притискається зверху.

– Підіграй, – шепоче на вухо в проміжках між легкими поцілунками в шию, і лише тоді я розумію, що вона насправді мене не хоче, і це інсценізація, спектакль.

І для кого ж ми граємо палких молодят? Злегка повертаю голову і насилу розрізняю в темряві щура, але не простого, а такого, що перебуває під чужим контролем. І такі здібності є в її родичок? Ця думка промайнула в моїй свідомості лише мимохідь, більше бісить, що я серйозно сприйняв поведінку дружини, що не дивно після того, що відбувалося вранці. Все було прекрасно, до поки моя диявольська помічниця вирішила все зіпсувати. Хто ж знав, що Катаріна зможе так швидко сюди дістатися? Мені, звісно, цікаво дізнатися, як вона це зробила, але не настільки, щоб у неї питати. Ні, Катаріна, звісно, стукала і доволі довго, я навіть відчував через двері її голод, але хіба не можна було годину... чи дві... коротше, почекати?! Все одно ж приїхали в село тільки до ночі, не особливо вигравши час.

Для тієї, що кохає мене, Пенелопа занадто часто бореться з власними почуттями. Хоча звідки мені знати, може насправді це нормально? Коли я був ще підлітком, я теж закохався і творив дивні й незрозумілі для мене зараз речі. Досі не розумію, що за почуття викликали в мене її слова. Чому замість того, щоб відштовхнути, розуміючи, що своїм прокляттям ніколи не відчував від неї любові, мені захотілося навпаки стати ближчим. Чому я їй повірив, прекрасно знаючи, що вона бреше? Судячи з того, що сталося сьогодні вдень, та й увечері – це на краще, вона тепер на моєму боці. Ось тільки мені не подобається те, що я не відчуваю її бажання зараз. Взагалі нічого не відчуваю від неї, її думки десь далеко, поки губи цілують мене, а тіло так інтимно приживається до мене.

Ні так справа не піде, ні в якому спектаклі я брати участь не збираюся. Підминаю її під себе, опиняючись зверху, цілую по-справжньому, як цілий день хотілося. Вона завмирає, і я дозволяю собі стиснути її в обіймах, відчути яка вона м'яка, гаряча і до біса спокуслива.

– Вальтер, що ти робиш? – вона видихає мені в губи, але не встигає відповісти, я закриваю її рот новим поцілунком.

Ось так краще, відчуваю її збентеження і бажання, хоче мене. Намагаюся зняти сорочку, а то злегка заважає, як і решта одягу, але Пенелопа не дає, стискає її в мене на грудях.

– Не можна, – намагається сказати, але мій язик у її роті не дає.

Нам не можна показувати Шлюбну Мітку, але чому я маю підлаштовуватися під якихось дівок, що підглядають, як підлітки? Нехай насолоджуються виставою, недовго залишилося. Залишаю сорочку, як є, навіть сподобалося, як вона за неї тримається, немов боїться, що втечу, якщо відпустить. Поки її руки зайняті, мої вільно блукають її тілом. Розв'язав зав'язки на штани, ковзнув під светр і стиснув м'які груди, змусивши тим самим її судомно вдихнути. Впирається руками в груди, намагається так відштовхнути мене, не розуміючи, що водночас підставляє шию й обличчя під поцілунки.

– Вальтер! – грізно обурюється, коли спробував стягнути з неї штани.

– Ти ж сама просила підіграти, – відповідаю їй з усмішкою, а потім одним клацанням спалив чортового щура. – Так краще?

Не чекаючи її відповіді, десь на вулиці натовп дівчат матюкається й обурено волає: «На найцікавішому місці». Схоже, в цьому селі дуже нудно, якщо вже тут так розважаються. Відчуваю її сором, прикриває долонями обличчя і натужно зітхає, не помічаючи, що штани з неї я все-таки зняв. Упираюся на напівзігнутий лікоть біля її голови, спостерігаючи, як розгублено вона реагує на мою другу руку, що ковзає по її стегну.

– Я забула, що можу просто її спалити, – зізнається вона, злегка косячи погляд і відкидаючи мою долоню, що вже дісталася до її грудей.

Трохи глузливо підіймаю брову, немов не вірю в цю причину. Мені подобається її збентеження, вона рідко ніяковіє, це навіть кумедно. Кашляє, коли, попри протест, повертаю руку на її стегно.

– Нумо спати, – вимовляє вона трохи двозначну фразу, від якої мимоволі посміхаюся. – У сенсі просто спати, завтра рано вставати, я так втомилася...

Киваю на весь її лепет і відмовки, водночас нагинаюся до неї й цілую, довго й перспективно. Ось тоді здається, притягує до себе, обіймаючи шию. Усе псує шум засува на вулиці, а потім сильний стукіт у двері. Судомно зітхаю, вдруге за день обламують, та вони знущаються? Якщо це знову Катаріна, я її зі сходів спущу, щоб стримала своє завзяття. Якщо ж це родички завітали додивлятися виставу, то я їм її зараз влаштую. Словом, до дверей я йшов злегка не в дусі, відчинив двері, а там п'яний чоловік. Постає питання, що треба мужику років сорока на вигляд, під дверима моєї дружини?

– Ти хто? – поставили ми одне одному одне й те саме запитання з абсолютно однаковою інтонацією.

– Тату? – видала Пенелопа за моєю спиною. – Я зараз усе тобі поясню.

Пояснити вона нічого не встигла, мене віднесло в стіну з такою силою, що тиньк посипалася на обличчя, і кістки похрумтіли.

Бісові родичі!!

Перед очима потемніло, я за звичкою спробував поставити блок і для цього власне використав магію, яка, звісно ж, не спрацювала, бо запечатана. Усе тіло здригається від жахливого болю, навіть дихаю насилу. Спасибі тобі, Ігнаришнар, відмінно постарався! Без магії кожна мить і без того була нестерпною, а тепер ще й зсередини дере марна спроба її використати. Очі затуманює синя пелена, родовий вогонь реагує раніше, ніж розумію, що це ще не все. Спалах вогню, який не підсмажує мене тільки тому, що я вже охоплений полум'ям. Родовий вогонь усе ж таки сильніший за стихійну магію, але за умови запечатаної магії може не врятувати. Не можу піднятися, хвиля болю не відпускає.

– Вальтер? Що з тобою? – дружина кидається до мене і тягне руки, ніби не помічаючи, що я палаю.

– Клопо, відійди! – кричить її сумнівний татусь і вдаряє по ній же потоком повітряної магії.

Треба ж: він ударив по ній магією, по доньці, у якої особлива форма алергії на магію, і про що він, найімовірніше, прекрасно обізнаний. Та чим узагалі ця людина думає? Вона ж його донька! Ця сімейка – це просто щось із чимось!

Хапаю Пенелопу і притискаю до себе, щоб родовий вогонь нас захистив. Одяг не встигає згоріти дотла, лише чорніє, перш ніж шокований тесть падає на коліна, і я дозволяю вогню зникнути.

– Усе добре? – потопаю в її турботі й ніжності, коли проводить рукою по моїй щоці.

– Не треба, – прошу її, відчуваючи, що з кожним її дотиком біль відступає, відходить на задній план.

Її жалість уже не так б'є по самолюбству, на відміну від безглуздого програшу через власну дурість.

– Пенелопо, що ти... – починає, але зупиняється маг. Йому з таким самим успіхом може бути стільки ж, скільки й тещі. Відчувається досвід битв, якщо вже в вщент п'яному стані він зумів створити такого роду магію.

– Тату! – моя зіллєварка так грізно кричить на п'яного чоловіка, що він мимоволі кривиться. – Я ж сказала, що поясню!

– Що ти мені поясниш? – підривається тесть і у відповідь горланить так, що вуха в трубочку скрутилися. – Я пішов із мужиками на полювання, повернувся за два дні, а ти вже поїхала незрозуміло куди й незрозуміло навіщо! За чотири роки жодного разу не приїхала і жодного рядка не написала! Ось звідки мені було знати, що ти жива?

– З маячка, який ти ставиш усім своїм дочкам від народження, тату! – зауважує Пенелопа з роздратуванням, а потім стурбовано дивиться на мене. – З тобою все гаразд?

– Та куди ж там, у порядку! Твоя мати всю душу мені за ці чотири роки вийняла! – заголосив тесть, не розуміючи, що донька звертається не до нього.

– Та бачу я, – скептично зітхає дружина, поки я підіймаюся на ноги і її тягну слідом за собою.

З відчинених дверей дме крижаний вітер, Пенелопа наче не помічає цього, стоїть босоніж, доки підпалений светр і сорочка ледве прикривають її ноги. Може, й ризикнув би взяти її на руки, але боюся, дружина навряд чи зрадіє, якщо ще один родич дізнається, чим ми тут займалися.

– Зазвичай заведено не кидатися заклинаннями наліво й направо під час першого знайомства, – зауважую, відповідаючи на його злість і ненависть, спрямовану в мій бік.

– Хто тут гавкає, недоучка? Навіть елементарного захисту поставити не зміг! Дилетант! – різко схопився на ноги п'янчуга, мало не налетівши на нас.

Мені нічого відповісти, але слова його я запам'ятав. Легенько засунув дружину собі на спину, а то хіба мало, влучить ще, розмахався тут своєю магією.

– Чи не зволите звалити звідси по-доброму? – саркастично-ввічливо в нього цікавлюся.

– Піти з власного дому? Ти ким себе уявив, щоб виганяти мене? Моєю дружиною? – почав битися цей баран, і в наш бік знову полетіло заклинання.

– Вийдімо, – дедалі більше заводжуся, дивлячись на мага крізь синій серпанок, – я вам сам усе поясню.

Занадто свіжі мої спогади про те, як на неї діє магія, я ж тому й не перевіряв, чи можу її змусити, як і інших, зробити те, що мені хочеться. Точно, я ж просто можу йому наказати піти.

– Що ти мені поясниш? – хапає мене за плече, намагаючись дістатися до дочки. – Пенелопо, хто цей хлопець?

Заламую його руку, так що крекче, намагаючись завдати удару у відповідь магією.

– Вальтер, не треба, – просить дружина, але я не прислухаюся до її слів.

– Побачимо, хто з нас дилетант, – гарчу крізь зуби, мені навіть без магії нічого не коштує його провчити, – але тільки проспись спочатку, п'яниця.

– Це хто п'яниця? Хто пив? Я?! – кричить цей ідіот, насилу стоячи на хитких ногах.

Від нього так несе алкоголем і блювотою, що ледь не вивертає. Та що він узагалі тут забув? Це ж не будинок, а сарай. Чому він тут? Якесь у мене недобре, мерзенне відчуття, що він не раз заявлявся сюди у п'яному вигляді. Може, я параноїк, але відчуваю його ревнощі. Хіба це має відчувати батько, заставши доньку з хлопцем? Якось я не впевнений... Ця сімейка – те ще дно! І я не розумію, за що Пенелопа їх так цінує і любить, адже вони зовсім цього не варті. У них немає нічого хорошого, вони просто її використовують. І одна лише думка про те, як далеко вони в цьому зайшли, викликає лють.

– Припиніть обидва! – рознімає нас дружина, стаючи між нами.

Не знаю, мені радіти, що вона стала спиною до мене? Так, наче прийняла мій бік, чи захищає мене. Другий варіант мені не подобається, це я її маю захищати, а не навпаки. Та до того ж чи не боїться вона цього п'яного буяна? Обережно обіймаю її за талію і притискаю до себе ближче, відчуваю її занепокоєння і легку злість, але не більше.

– Ти що собі дозволяєш, сосунок? Кого в мій дім привела, дочко?

– Чоловіка! – різко вигукує зілляварка, мабуть, остаточно втративши терпіння. – Це мій чоловік – Вальтер, – махнула рукою в мій бік, – а це мій батько, Михайло. Познайомтеся і припиніть використовувати магію, таке відчуття, ніби ви не один одному боляче хочете зробити, а мені!

Закінчивши нас представляти одне одному, дружина вирвалася з моїх обіймів і пішла до ліжка, знову вдягатися. Встаю так, щоб цей підозрілий «татко» не бачив доньку, але той і сам відвертається вбік. Думає про мене, судячи з емоцій, у ньому борються кілька почуттів: невіра, недовіра, сумнів, каяття і жалість. Цей маг мене жаліє? Мимоволі виривається смішок, ховаю його за кашлем.

– Вдягни, – шепоче Пенелопа і мені на плечі лягає щось схоже на піджак. – А ти, тату, йди спати, і досить уже пити.

У її словах читається розчарування, причому не тільки в батькові. Не вдягаю запропонований одяг, хоча б тому, що незрозуміло звідки вона його взяла, кому належить. Повертається в ліжко і, вкрившись, сидить навпроти каміна, гріється.

– Хлопче, – відвертає мене тесть і рукою злегка підкликає до себе. – Вийдімо.

Не подобається мені те, як він побоюючись поглядає на доньку при цьому, та й почуття його незрозумілі, якийсь інтерес і підозрілість.

– Тату, якщо знову спробуєш почати бійку, я маму покличу, – відгукується дружина, не рушивши з місця.

Одягаюся і виходжу слідом за тестем на вулицю, там усе ж доводиться вдягнути піджак, куртка залишилася на вішалці. Ми не виходимо за межі стін сараю, щоб нас не було видно з хати, двері на горище щільно зачинені, свідків нема, але чоловік не починає говорити, озирається все навколо. З рота йде пара, температура сильно опустилася вночі.

– Хто ти? – ставить він запитання напрочуд тверезим голосом. – Я бачив родовий вогонь, але не відчуваю в тобі магії, але ти точно в ній розбираєшся.

– Як для дилетанта? – іронізую, спостерігаю за ним із підозрою.

– Я серйозно, – несхвально примружується чоловік. – Ти... знаєш?

Ні, все-таки родичі в неї дивні, мені не потрібне моє прокляття, щоб зрозуміти, що мужик темнить.

– «Знаю» що? – злегка примружуючись.

– Не грай зі мною в дурника, хлопче. Скільки тобі років? Тридцять, сорок? – навіщось запитує він, не розуміючи, як безглуздо звучить із його вуст ця фраза.

– Більше, – відповідаю йому, чим дещо збиваю його пиху.

– То ти маг, але без магії? – він тепер зовсім по-іншому дивиться на мене. – Звідки ти дізнався про мою дочку? Хто тобі сказав?

– «Сказав», що? «Дізнався», що? – повторюю з натиском, втрачаючи терпіння.

– Не вдавай ідіота, я не повірю в слізливу історію кохання, або що там, на думку Пенелопи, у вас. Я запитую: хто тобі сказав?

– «Сказав», що? – перепитую я і, коли розлючений чоловік хапає мене за воріт піджака, остаточно розгнівався і застосовую свою нову силу: – Відпустив.

Його руки розтиснулися відразу ж за наказом, а погляд злегка спорожнів. Здавлено захрипів, борючись зі страхом і панікою, що так ховає всередині.

– Що, на твою думку, я знаю? – мовчить, тому додаю силу в голос. – Відповідай!

– Пенелопа вже віддала тобі, – уривчасто вимовляє він, немов кожне слово завдає сильного болю, – свою силу.

– Що вона мені віддала? – розгублено озираюся назад, а потім знову переводжу погляд на тестя.

– Серце, у ньому їхня сила, – шепоче, напустивши туману, мужик, і я починаю сумніватися, що моя сила працює на п'яних.

Нагорі скрипнули двері, дружина вийшла на вулицю, навіть не одягнувшись як слід.

– Ти що робиш? – злюся на неї, вічно вона невчасно. – Іди всередину!

– Тату, я тобі постелила, йди спати, – невдоволено підтискає губи дружина, відчуваю, як вона злиться на мене.

Маг озирнувся на доньку, завмер і знову здавлено зітхнув, немов вона йому теж наказала. Ще деякий час старий дивився на неї, а потім заплющив очі, ледве приховуючи почуття, що вирували в ньому. Я знаю, що заподіяв йому біль, відчуваю його злість і німий відчай. Що він мав на увазі? Щось я випускаю з уваги, але не розумію, що саме.

– Тату, не спи стоячи! – зрозуміла його поведінку по-своєму дружина.

– Пенелопо, йди всередину, – повторюю, злегка підвищуючи на неї голос, адже ще трохи, і вона зовсім застудиться на цьому морозі.

Їй хворої спини мало? Зовсім не думає про себе, а тим паче про дитину. Сам на мить закочую очі, от тільки про неї мені думати зараз не вистачало, але, схоже, саме мені й доведеться, якщо вже мати про неї не думає. Дивно це, адже я досі не знаю, є він чи ні, це вже не так важливо для мене.

– Пенелопо, ти так застудишся! – гарчу крізь зуби.

– Тату? – знову ігнорує мене дружина.

– Іди, лягай, я до хати піду, хазяїн я чи ні, – відгукується тесть із посмішкою і вже повертається, щоб піти, але я хапаю його за лікоть.

– Я проводжу,