Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
129 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
129 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
129 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
129 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
129 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
129 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
129 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
129 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
129 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
129 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
129 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
129 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
129 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
129 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
129 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
129 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
129 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
129 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
129 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
129 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
129 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
129 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
129 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
129 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
129 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
129 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
129 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
129 дн. тому
Розділ 29. Родичі
129 дн. тому
Розділ 30. Весілля
129 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
129 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
129 дн. тому

Пенелопа

Це був жарт, як інакше? Усього лише спосіб перетягнути мене на свій бік. Це не насправді, він просто дурить мене! Думає, що обвів навколо пальця? Ні, я ніколи просто так не повірю йому! Не вірю, ні краплі йому не вірю!

Серце стискається в грудях, навіть якщо боляче, я повинна так думати. Я повинна врятувати їх за будь-яку ціну! Але, що я можу? Що ми можемо зробити? Ми програємо в будь-якому разі, Вальтер просто цього не знає. Яким би не був підсумок, мене теж уб'ють, тому що я теж відьма.

Підставляю обличчя під теплі струмені води та повільно опускаю руку на живіт. Там немає жодних змін, та й не повинно бути. Занадто мало часу минуло, тільки... Чотири тижні? З випускного минуло цілих чотири тижні?! Так багато? Що мені робити? А якщо він має рацію?

Руки починають тремтіти, і я прибираю їх від живота, запускаю пальці в мокре волосся і стискаю його так, щоб було боляче, бо біль протвережує. Однак цього разу біль не допомагає. Ноги не тримають мене, підгинаються коліна, сідаю у ванну, і вода тепер ллється на мої руки. Мені не тепло, мені не холодно, але я відчуваю, що всередині вмираю. Я думала, він допоможе мені, або хоча б дасть вибір, але замість цього Вальтер начепив на мене нашийник і зробив своєю рабинею.

Права була Інга, коли казала, що чоловікам не можна довіряти. Усього чотири тижні, і він захопив моє серце, посіяв у душі сумніви та, зрештою, підштовхує до вбивства всієї моєї родини. Це вбивство, що б він не говорив. І не має значення, що страту приведуть у виконання інші, вбивцею все одно буду я. Стільки людей через мене... через неї! Вони всі помруть! А я сиджу тут і не знаю, що мені робити. Найгірше, що Вальтер використав мою слабкість, навіть не підозрюючи, що ця слабкість –  він сам.

Дитина, є вона, чи ні, я повинна її позбутися. Чи ні? Як взагалі можна про це думати? Мати б це не схвалила. Вона взагалі б усе в моєму житті не схвалила, для неї я завжди була суцільним розчаруванням. Але справа не тільки в матері, я ж не знаю, як довго ми ще проживемо. Що я можу дати цій дитині? Батька, який використовує її ще до народження? Або матір, через яку вона може померти? Та я взагалі не впевнена, що зможу його виносити з моєю спиною!

Чорт, але ж у моїй голові він уже існує, хоча в мене немає цьому доказів. Ось така справжня сила Вальтера –  він посіяв у моєму розумі насіння сумніву, і воно так швидко проросло. Він зруйнував мій світ і створив новий, не здогадуючись про це. Чому мені так сильно хочеться його придушити й послухатися одночасно? Тому що я не можу цього зробити. Я не можу проміняти одне життя на життя всієї моєї родини, всіх, кого я знаю.

Усе нормально, поки ніхто не знає, що я теж відьма. Адже ніхто не знає, так? Навряд чи Вальтер про таке подумав, я й сама б не здогадалася, якби не Шлюбна Мітка. Мені здається, це може бути правдою. Якщо ні, то, як пояснити, що справжнє обличчя Провидиці бачила одна я? Чому її сила ніяк на мене не впливала?

Ще трохи, і припливемо в Скелю, звідти на возі можна за день дістатися до мого рідного села Північні близнюки. А що потім? Ми ж не можемо просто заявитися на поріг замку відьми та сподіватися, що нас не вб'ють ще на підході? Не сумніваюся, що Вальтер щось уже вигадує, як виявилося, у нього завжди є план. Здається тепер я розумію, чому він насправді звернувся до Намісника: він хоче повернути те, що в нього несправедливо забрали. Він хоче назад свою магію, статус радника, який у нього теж відібрали, а тим паче владу, що все це несе. Усе, що він хоче, –  це клята влада та контроль, як той, який він здобув над мною. Насправді йому не потрібна дитина, йому не потрібна я. Адже для нього я всього лише спосіб отримати бажане, і завжди ним була. Згадати хоча б про Мітку Смерті, він і переспав зі мною тільки через неї. А я розмріялася, прийняла все на свій рахунок, щойно все з Мілою прояснилося. Мовляв, сподобалася йому, кохання з першого погляду приписала йому! Ідіотка! Як мене взагалі земля носить досі таку наївну і дурну?! Він думав, я помру, але не склалося. Як же вдало Шлюбна мітка з'явилася на нас, а? Точно без Ізи не обійшлося, вона все продумала. Завжди думала, що ця магія непідконтрольна, прокляття не с чим можна гратись, за них маг платить роками життя. Та сестра вміє дивувати, прикро, що завжди в поганому сенсі.

Закриваю обличчя руками, у моїй сумці є потрібне мені зілля. Я можу позбавити дитя страждань, один ковток, і буде вже байдуже, каже Вальтер правду, чи ні. Більше в нього не буде можливості мною керувати. Але чи варта спроба позбутися контролю мага життя беззахисного створіння? І чи можна протиставити життя всіх моїх рідних йому одному? І кого я маю на увазі, думаючи про "нього": дитину, яка ще не з'явилася на світ, чи її батька?

Вода наповнює ванну, а я все не можу дати собі відповідь на запитання: чого я хочу насправді? Вода підібралася до бортиків, і я пірнаю у ванну. Під водою так тихо, так спокійно. Може, якщо просто заплющу очі цей жорстокий світ зникне?

*

Коли мама завагітніла братом, перші ознаки проявилися дуже скоро: нудота, нестерпність різких запахів, загальна слабість. Вона навіть тата взимку на вулицю вигнала, коли той напився, через перегар. Тато тоді мало собі ноги не відморозив, поки в сараї спав, навіть ковдра, що я йому принесла, не допомогла. Коли мама почала їсти солоні огірки з малиновим варенням, усі дівчатка хором сказали «знову» і почали лаяти батька. 

–  Ось коли минулого разу таке почалося, через дев'ять місяців з'явилася ти! – зло кричала Іза, керуючи загальною змовою проти тата. –  Тож не до добра це! Раптом народиться щось гірше за тебе? Хоча, що може бути гірше?

Вічно вона мене з брудом змішує, не знаю, як це змінити. Хоча Іза всіх терпіти не може, такий поганий характер у неї. Коли ж у мами почалися перепади настрою, місяці на третьому, вона вперше в житті мене обійняла і розплакалася. Тоді подумала, що їй настільки огидно мене обіймати, що плаче, але не може нічого вдіяти. Ніколи не бачила маму такою емоційною, навіть коли вони з татом з'ясовували стосунки. Якщо чесно, її настрій так часто змінювався, що її кидало від ненависті до мене, до плачу на моєму плечі всі місяці вагітності. Я думала, що не витримаю, так важко було.

Одного вечора, на останньому місяці, вкрившись ковдрою перед розтопленим каміном, мама захотіла поговорити. У хаті залишилася тільки я, батько пішов із дружками пити, а сестри роз'їхалися по країні. Тоді мені так хотілося теж куди-небудь поїхати, але я була потрібна матері, завжди була потрібна, поки не народився брат.

–  Підійди, –  покликала вона не як зазвичай голосно, а тихо й невпевнено.

Я саме перемивала посуд, після прання на річці. Руки розчервонілися й почали свербіти, дивно, як із моєю чутливою шкірою я примудряюся робити всю цю роботу по дому. Відставила миски та нерішуче підійшла до мами. Вона сиділа на килимі зі шкури ведмедя, на купі подушок, щоб нічого не боліло.

–  Ви мене кликали? –  цікавлюся майже пошепки, бо вона прикрила повіки.

–  Так, –  відповідає після затримки, –  коли приїде Ірис?

–  Наступного тижня, –  злегка розслабляюся, від її спокійного голосу. –  Вона вже взяла відпустку, тож Вам не варто турбуватися, вона прийме пологи.

–  Я й не турбуюся, –  зітхає вона, рукою торкаючись живота. –  Чому ти завжди звертаєшся до мене на Ви? Ти ж моя донька, зрештою.

Ніяково посміхаюся, мені нічого їй відповісти. Зараз не зрозуміє і не пригадає, що це вона змусила пообіцяти, що буду до неї звертатися так і ніяк інакше. Навіть матір'ю її кликати заборонила, сестри сміялися, коли це трапилося, але мені не було смішно ні тоді, ні зараз.

–  Гаразд, –  зітхає, втративши всякий інтерес до мене, і злегка повертається, щоб подивитися на вогонь.

Розумію цю дію, як знак закінчення розмови та вже збираюся піти, але не йду. Давно в матері не було гарного настрою, може, поговорити з нею? Повертаюся назад до мами й опускаюся поруч, але не на шкуру, а просто на дерев'яну підлогу.

–  Можна запитання? –  запитую, якомога спокійніше й ненав'язливо.

Брови матері злітають, а потім вона автоматично киває, дозволяючи мені говорити.

–  Чому, –  запинаюся, не знаючи, як запитати, щоб вона не образилася на мене. –  Чому Ви дали життя всім сестрам, мені? Ні в кого в селі немає стільки дітей, як у нашій родині.

–  Ти хочеш запитати, навіщо мені ця дитина в моєму-то віці, або чому я не позбулася тебе і твоїх сестер? –  у голосі мами знову холод, я їжуся під її поглядом, не наважуючись підняти голову.

Чую, як вона глузливо фиркає, а потім відкидається на подушки.

–  Хто б міг подумати, –  бурмоче собі під ніс і замовкає.

Якийсь час сиджу в тиші, чекаючи на відповідь, і коли розумію, що її не буде, та підіймаюся на ноги, мама починає говорити, чим змушує сісти назад.

–  Колись дуже давно наш рід прокляли, –  вимовляє вона з якоюсь глузливою усмішкою, дивлячись у стелю, на якій ми в дитинстві намалювали зоряне небо. –  Прокляття спаде, коли в роду з'явиться хлопчик, але, як бачиш, поки що народжуються самі дівчатка. Це буде вже моя дев'ята спроба, і вона буде останньою.

–  Восьма, –  навіщось поправляю її, але мама не реагує, лише зітхає.

–  Жодна жінка нашого роду ніколи не буде щасливою. Цю частину прокляття мені особливо важко прийняти. Для будь-якої матері щастя своєї дитини завжди буде на першому плані.

Вона зітхає, прикривши очі, а потім різко дивиться на мене, ніби заглядає в саму душу. У її погляді читається жаль, і я за звичкою відводжу погляд, щоб не відчувати болю.

–  А хто нас прокляв?

–  Та піди, дізнайся, справа була давно. Я знаю про це зі слів матері, а їй розповіла її бабуся, і так уже багато-багато років.

Вона так втомлено зітхає, немов її все це вимотало.

–  Мамо, –  забуваюся на мить, за що одразу ж прикушую язик, але добре, що вона й не помітила моєї помилки, –  хіба ти нещасна?

–  Важко бути щасливою, коли страждають і помирають ті, кого ти кохаєш, – вона простягає до мене руку, злегка погладжує мою щоку, а я боюся поворухнутися, щоб не злякати несподівану ласку. –  Щастя на чужому нещасті не побудувати.

Ці слова раптово відкривають її з іншого боку, показують, що вона шкодує не тільки про моє народження, а й про щось іще. Вона ніколи не говорила мені цього, на відміну від сестер і особливо Ізи, але це завжди читалося в її поведінці. Я єдина дочка, яку вона не годувала грудьми, навіть на руки мене не брала, можна сказати, мені повністю замінила матір Інга. Не знаю, що б було зі мною, якби не старша сестра, для більшості з нас саме вона справжня мати, особливо для мене. Ось і ім'я вона дала мені всупереч традиції називати доньок на літеру «І» –  Пенелопа. На честь стародавнього міфу про Пенелопу, дружину відданого царя, яка хитрістю уникала шлюбу двадцять років, поки її чоловік не повернувся з того світу. У дитинстві вона часто розповідала цей міф і казала, щоб я була такою ж стійкою і хитрою, якщо з першим у мене виходило, то з другим не дуже. На жаль, після заміжжя Інга змінила своє ставлення не тільки до життя, а й до мене. Її завжди чуйне й розумне серце зачерствіло, і я залишилася без величезної підтримки. Доброта Інги пропала, а холод матері навпаки збільшився. І відтепер, що б не траплялося в нас у домі, в усьому була винна я.

–  Подивися на Інгу, волею-неволею вона повірила в прокляття, коли воно торкнулося її. Інші дівчатка все ще не вірять, вважають дурістю.

Мати зітхає, дивлячись на вогонь.

–  Вони знають? –  навіщось уточнюю в неї.

Може, мені прикро, що цю небилицю мама розповіла всім сестрам, крім мене? Усі ж знають, що родових проклять не буває, це вам будь-який маг скаже. Адже прокляття –  це що за своєю суттю? Контракт, який укладає маг, заплативши частиною своєї життєвої енергії. Що сильніше прокляття, то більше воно витягує сил, навіть вбити може, якщо прокляття смертельне, і то не факт, що проклятий справді помре. Там узагалі повно аспектів, але найважливіший із них один: проклинати можуть тільки маги, якщо в тебе немає дару, ти нікого не проклянеш. Само собою, мої сестрички, особливо Іза, з любов'ю перевіряли це правило на мені, добре ще, що їхні прокляття не діяли через татів захист, а то було б зовсім погано. Головне, до чого я веду: щоб проклясти весь рід, потрібно віддати не просто всю життєву енергію, а саме життя, багато життів. Та я взагалі сумніваюся, що це можливо.

Не хочу засмучувати маму, тому старанно удаю, що вірю їй, усе-таки чи не вперше щось мені розповідає.

–  Знають, я розповідала їм ще в дитинстві, як казку. Але це не казка, а реальність, а вони цього не розуміють. Через жадібні бажання однієї людини страждають усі її нащадки, навряд чи їм хочеться розуміти, що це правда. Легше жити в обмані.

Її зелені очі знову зупиняються на мені, змушуючи стежити за власним диханням і вирівняти спину. Ось цей її погляд мені до болю знайомий, тож одразу ж опускаю очі й чекаю на чергове покарання.

–  У кожного з нас є обов'язок перед рідними. Важкий, непіднімний і майже недосяжний, але взяти й забути про нього не можна. Мій обов'язок перед предками, перед вами, моїми доньками, зняти це прокляття. Я вже заплатила високу плату, щоб не платили ви. Твій же обов'язок, Пенелопо, в тому, що ти ніколи не повинна забувати, хто твоя сім'я. Що вона зробила для тебе і завжди... Запам'ятай це, ЗАВЖДИ захищати своїх сестер. Сподіваюся, хоч на це ти здатна?

Розсіяно підіймаю на неї очі, зазвичай у такі моменти вона кричить на мене і виставляє з дому. Вона чекає від мене відповіді на запитання, точніше мого ствердного кивка, і я даю їй те, що хоче. Лише після цього мати заспокоюється і знову відкидає голову на подушку, за звичкою клацає пальцями, як це роблять сестри, щоб погасити світло, але в неї не виходить.

–  Вимкни світло і йди спати до сараю, і батькові там ліжко постели, нема чого йому тут у тому вигляді, в якому він прийде, робити, –  переходить вона на свою звичну манеру мови, навіть не дивлячись на мене більше.

–  Як скажете, –  відповідаю ледве чутно і підіймаюся на ноги, вони заніміли, тому роблю це не відразу.

–  Швидше! –  мама різко підвищує голос, від чого, попри біль, швидко встаю і, шкандибаючи, добігаю до дверей.

Уже на вулиці судомно вдихаю, відчуваючи себе знову маленькою дитиною, яку власна мати не хоче бачити. Тільки тепер не плачу, як у дитинстві, не скандалю, намагаючись дізнатися причину, як у юності, тепер я виросла і змирилася. Такі люди, як я, просто не заслуговують любові.

*

Може, мати мала рацію, і ми прокляті? І жодна з жінок нашого роду не буде щасливою. Але брат же народився, то чому прокляття не знято? Чому я зустріла його і закохалася? Є ж якийсь злий фатум у тому, що Шлюбна Мітка пов'язала мене саме з цією людиною. Мені дуже хочеться вірити, що я помиляюся, що мені просто здалося, і насправді Вальтер думає не тільки про себе. Але як же ця віра схожа на ту, що я стільки років ношу в собі, віру, що мої рідні насправді мене люблять, зокрема мати. У дитинстві Інга пояснювала холодне ставлення до мене хворобою матері, однак ставши старшою, сестри просвітили мене, що ця хвороба з'явилася через мене. Те, що ми називаємо хворобою, насправді хворобою не є, у мами згасання магічного дару. І це не тільки позбавляє її можливості чаклувати та змушує старіти раніше звичайного мага, а й повільно вбиває. Саме з цієї причини ніхто не очікував, що мама наважиться народжувати ще одну дитину.

Сестри взагалі майже всі були проти, попри жорсткий мамин матріархат. Свавільна Іза навіть спробувала підсунути їй зілля, щоб позбутися дитини. Мама з сестрою тоді остаточно посварилися, тому під час пологів Іза й не була присутня, попри небезпеку для життя матері. Мій брат, Ерік, народився пухким і здоровим хлопчиком, пологи пройшли напрочуд добре. Ірис добре впоралася, ні в мами, ні в хлопчика не було ускладнень, а татко пішов у паяний загул на цілий місяць, нас усе село вітало. Сестри змінили свою думку про дитину. Усі, крім Ізи. Вона навіть не приїхала на нього подивитися, заявилася лише за два місяці, і то у справах Провидиці. Саме тоді трапився маленький інцидент, після якого мене терміново відправили вчитися на зіллєвара.

Мама пішла сваритися з Ізою на вулицю, а Ерік розревівся, почувши її крики. Я, знаючи її характер, почала його заспокоювати. І пісеньку співала, і заколисувала, і пляшечку з молоком давала, нічого не діяло. Саме тоді, я наважилася вперше взяти його на руки, він, до речі, одразу заспокоївся і беззубо мені посміхнувся. Досі пам'ятаю, який він миленький, як махав своїми маленькими ручками та пускав бульбашки ротом. Малюк затих, і все було добре, доки в дім не повернулася мати з сестрою.

–  Що ти робиш? –  запитання матері, поставлене з дивною інтонацією, змусило відірвати погляд від дитини.

–  Він заплакав, я його намагалася заспокоїти і...

–  Віддай! –  істерично викрикнула мама, простягаючи до дитини руки, доводячи її знову до сліз. – Кому сказала: віддай!

–  Мамо! –  вигукнула Іза, коли мати, не дочекавшись від мене бодай якоїсь реакції, силою видирає дитину з рук.

Ерік плаче, заливається сльозами, а вона, навіть не намагаючись втихомирити, тримає його однією рукою і свердлить мене очима, повними ненависті.

–  Я просто хотіла його заспокоїти, –  все ще намагаюся виправдатися, не розуміючи, чого такого жахливого встигла накоїти, –  він же мій брат.

–  Ти... ти....

–  Мамо, не треба, –  намагається її зупинити Іза, поки Ірис намагається забрати з рук матері перелякане немовля.

–  Ти, чортове кодло, я ж сказала тобі не чіпати дитину! –  кричить вона так, що перекрикує дитину.

Ірис вихоплює малюка і злякано притискає до грудей, а потім, за кивком Ізи, виходить із кімнати до спальні, намагаючись його хоч трохи заспокоїти. Мати не звертає на це жодної уваги, їй зараз куди важливіше накричати на мене.

–  Щойно ти народився, я знала, що ти така сама! Мій дар, моє життя і здоров'я, тобі цього мало? Ще й мою дитину захотіла? –  її крик схожий на істерику, здається такий стан називають післяпологовою депресією.

–  Мамо, заспокойся! –  кричить на неї Іза, намагаючись утримати, але мати виривається і зупиняється лише за крок від мене.

З її рук сиплються іскри, це погана ознака, мамі не можна чаклувати, вона так і померти може.

–  Мамо! –  скрикує Іза, коли жінка з розмаху дає мені ляпаса.

Мені боляче не від удару, а від слів, що його супроводжували: «Краще б я тебе не народжувала!». Її руки все ще іскрять, але знаю, одним ударом вона не обмежиться. Заношу руку для ляпаса у відповідь, і це вводить матір у шок. Якщо від її ляпаса я тільки відвернулася, то від моєї всього лише загрозливо піднятої руки, вона впала на коліна. Дивиться на мене з великим подивом, як і сестра, вони навіть сказати нічого не можуть.

–  Ти що намагалася зробити? Пенелопа?! –  кричить вона, а я всередині радію вже від того, що вона назвала мене на ім'я.

–  Сім'я, –  намагаюся говорити спокійно, але виходить погано, голос підводить, –  місце, де тобі завжди раді, де люблять і чекають, хай би що ти зробив, хай би в яку історію встряг. Де завжди допоможуть і зрозуміють, що б не сталося, де люди, які завжди будуть на твоєму боці. То чому ви не на моєму боці?

Замовкла, відчуваючи, як усередині все тремтить. Ще трохи й банально розплачуся, але не даю собі цього зробити. Мама виблискує на мене зеленими очима, але мовчить, важко дихаючи. Опускаю тремтячу руку, ховаю в кишеню пошарпаної домашньої спідниці.

–  Я все життя намагалася заслужити вашу любов, –  зізнаюся, відчуваючи, як обривається щось у грудях, –  але ви не зробили нічого, щоб заслужити мою.

Розумію, що не можу більше дивитися на неї, тому йду з дому. Стан якийсь несамовитий, голова зовсім не працює, навіть забуваю взути взуття. Зупиняюся посеред подвір'я, небом повзуть темні хмари, десь удалині гуркоче грім, і тієї самої миті, як з моїх вій зривається перша сльоза, починає капати дощ, чи то намагаючись змити мій біль, чи то вторячи моїй печалі.

Наступного дня мене поставили перед фактом, що я їду вчитися до столиці. Я не голосила, не обурювалася, а просто вирішила, що настав час подорослішати й позбутися ілюзій.

***

Подорослішала, називається, тепер не знаю, що мені робити, все занадто безнадійно. Мені здається, що від купи проблем я вже не можу дихати. Хоча ні, дихати я не можу насправді. Розплющую очі й розумію, що все ще під водою, у ванній, від цих усіх спогадів і справді втопитися хочеться. Щоправда, мені не дають спливти самостійно, різко й боляче хапають за плечі й витягують із води. Сильні руки трясуть, змушуючи кашляти та відбиватися, потім проти волі притискають до грудей.

Важко дихаю, відчуваючи одну його руку на своїй шиї, а другу на голій спині. Цікаво, якби мене до нього тягнуло лише фізично, я б теж зараз намагалася так люто вивільнитися? Навіть сама собі болю завдаю, намагаючись його відштовхнути, ледь пальці не зламала. Якийсь час після запеклої боротьби ми судомно дихаємо в унісон, а потім він струшує мене знову, вже повністю витягнувши з ванної, і змушує встати на ноги. Мокре волосся прилипає до обличчя, а я все одно бачу, як у нього від злості світяться очі.

–  Пенелопа, –  не розумію, як можна прогарчати моє ім'я, але він гарчить, зціпивши зуби, бо явно хоче сказати значно більше.

Опускаю плечі, не намагаюся прибрати його руки від себе, є спосіб, який діє набагато ефективніше за бійку. Рівно дихаю і починаю думати виключно про дитину, тільки це може хоч трохи остудити мої почуття до нього, хоч на деякий час вибити їх з моєї голови. Він відпускає мене і, похитнувшись від несподіванки, залишаюся стояти на місці, ховаючи погляд за мокрим чубчиком.

–  Що це було зараз? –  ледве стримуючись, запитує у мене.

–  Мила голову, –  відповідаю йому відразу ж і майже не брешу, хоча варіант у його голові набагато ближчий до істини.

Витримка його все-таки підводить, тож чоловік змушений спочатку загасити родовий  вогонь у ванній, щоб потім укутати мене в рушник. Не розумію: навіщо це? Поки мене просто не беруть на руки та відносять назад у кімнату на ліжко.

–  Більше ти одна не миєшся, –  каже він менторським тоном, не розуміючи, наскільки двозначно звучить ця фраза, а потім іде у ванну, але двері за собою не зачиняє.

Він думає, я на люстрі повішуся, поки його не буде? Начебто я збиралася так нерозумно піти від усіх проблем. Думка, щоправда, в голові миготіла, але це нормально, коли перебуваєш у такій п'ятій точці, як я. Має бути нормальним, на відміну від його жорстоких ігор зі мною.

Минув лише тиждень, а його ставлення до мене так змінилося. Вальтер став більш турботливим і уважним, іноді робить для мене те, що рідні батьки не робили. Поправляє одяг, перевіряє, чи не замерзла, одягає, мало що –  на руках тягає, наче я сама з ванної до ліжка не дійшла б. Для мене, людини, яку навіть у дитинстві мати жодного разу не одягала, тільки Інга, і то років до п'яти, ця турбота здається чимось на кшталт кінця світу. І я не знаю, як на це реагувати, бо розумію, що йому така поведінка точно не властива. Та мене з року ніхто не годував, а він майже силоміць змушував, навіть якщо мене вивертало навиворіт майже відразу ж. Звичайно, при всіх цих діях важко не відзначити його вираз обличчя, який так і кричить, що йому це в тягар, справжнісіньке покарання. Але ж він піклується, нехай і через силу. Хіба мама робила це для мене? Вона банально спихнула все на Інгу і щасливо забула про моє існування. А Вальтер наполегливо продовжує опікуватися мною, хоча я вже можу сама про себе подбати. Можу зараз встати й одягнутися, запхати в себе сніданок, який він приніс і залишив на обшарпаному комоді, але я цього не роблю. Я не знаю, чому він піклується про мене: чи це просто частина його плану, чи почуття провини, а може так проявляє турботу про власну дитину? Саме зараз для мене це не має значення, і навіть якщо він продовжує водити мене навколо пальця, хочу відчути те, що раніше практично не отримувала –  турботу.

Важко впоратися з думками, коли перебуваєш у такій складній ситуації. Не можу зрозуміти, чого хочу, і водночас точно знаю. Проблема в тому, що мені все одно не отримати бажаного. Мені так складно було прийняти думку про дитину, як і те, що всі, кого люблю, можуть померти, що від безвиході замкнулася у власних думках на цілий тиждень. Що цікаво: зі стану апатії мене вивів сам Вальтер, який у цьому стані й винен. Він повернув мені каблучку, точніше одягнув її на мене сам, навіть не спитавши. Ця дрібничка для мене немов його особисте тавро, знак, що я йому належу, як рабиня в минулі часи. Зараз, здається, розумію, що це маячня, і причина його вчинку насправді банальна –  так мене хоча б за повію прийняли в готелі. Але все ж не можу я носити цю каблучку, не покидає відчуття, що вона не моя. Так, навряд чи я коли-небудь думала, що буду в чиїхось очах легкодоступною жінкою. Хоча, якщо враховувати, як ми з Вальтером познайомилися, так і не скажеш.

І все ж учора, розлютившись, я наламала дров. Навіщо сказала йому ті слова? Любити його –  справді найстрашніша моя кара, але йому-то навіщо це знати? Не хочу думати, що тепер усі мої карти розкриті, і я повністю від нього залежу. Не хочу думати, що тепер я точно його раба.

Добре хоч він нічого з цього приводу не сказав, і залишок ночі ми провели на ліжку в повній тиші. Думаю, якби в кімнаті були ще меблі, він би зі мною поруч не лежав. Вальтер читав листи, лежачи поверх покривала, а я ж намагалася заснути, лежачи під ним, у чому мати народила. От треба було ж у ванній забути нічну сорочку? Холодно було так, що пара з рота йшла, а Вальтеру в одних штанах і з голим торсом було плювати. Зате мені було зовсім не плювати на його вигляд, раз у раз змушувала себе не витріщатися на нього. Добре хоч не застудилася вночі та, коли, нарешті, заснула, стало досить тепло. Щоправда, не знаю чому: чи то опалення все-таки увімкнули, чи то маг уві сні зігрів. Однак прокинулася я одна, в холодному ліжку, та ще й у власній нічній сорочці, тож імовірніше, що опалення вночі ввімкнули, а потім на ранок знову вимкнули.

Кутаюся в ковдру, волосся ще зовсім мокре, намочило подушку. Рушник теж промок, та витирати волосся все одно більше нічим. Вальтер повернувся в кімнату і старанно не дивиться в мій бік. Скидає з себе мокру сорочку, а потім дістає з рюкзака чисту й суху. Схоже, він і по магазинах встиг пройтися, одяг собі купити. 

Вальтер присів поруч на ліжко, так і не застебнувши ґудзики на сорочці до кінця. Побіжно подивився на мене, а потім забрав рушник з онімілих рук. Не знаю, що маю сказати, поки він стискає зім'ятий рушник і дивиться в підлогу, думаючи про щось своє. Невже вирішив усе-таки поговорити про мої вчорашні слова? Скручую ковдру руками, стискаю так, що пальці болять, але намагаюся, щоб на обличчі не було емоцій. Зараз він буде мені погрожувати, натисне на мене, як зазвичай, присоромить своїм новим козирем, а я не зможу нічого вдіяти. Від відчаю боляче стискається серце, а я чекаю його слів, наче вироку. Гнітючу тишу перериває мій гучний пчих, який нагадує, що волосся я так і не витерла. Прибираю мокрі пасма назад, але мене зупиняють. Вальтер бере кілька пасом у руку, тим самим змушуючи подивитися на себе.

–  Знаєш, існує думка, що родовий вогонь існує винятково для захисту спадкоємців роду, таке його призначення, –  він зсунув руку вище до коріння волосся, накрив другою долонею мою щоку.

Мені ніяково, серце надривно б'ється в грудях, я не можу відірвати свого погляду від нього. Чекаю із завмиранням серця, що буде далі, то забуваючи дихати, то судомно вдихаючи. Маг зволікає, дивлячись на мене дуже дивно, не можу зрозуміти, що за почуття відбиваються на його обличчі. Коли його рука біля мого обличчя раптом спалахує, інстинктивно смикаюся вбік, але він не дає мені втекти, м'яко утримує за друге плече. Повільно пропускає між пальцями у вогні пасмо волосся, а потім випускає абсолютно сухий локон.

–  От тільки моя мати так не вважала, –  усміхається, –  вона вигадала купу подібних штучок і дуже дратувала батька, який увесь час повторював, що родовий вогонь їй було дано не для цього.

Він проводить рукою знову, але вже осушуючи інше моє пасмо, а я сиджу, боячись навіть перевернутися. Зараз він посміхається ледве помітно, але, коли говорив про свою маму, його посмішка була такою, що я насилу впізнала в ньому свого чоловіка. Не пам'ятаю, щоб він хоч раз посміхався так раніше, без іронії та сарказму, і такого холодного погляду. Він може бути таким? Якби сама не побачила, ніколи б не повірила. Серце гулко б'ється в грудях, злегка опускаю погляд, намагаючись побороти порив і не зробити чергову дурницю. Між його пальців висихає чергове пасмо, Вальтер нахиляється вперед, щоб дістати до потилиці, наші обличчя опиняються зовсім близько. Його рука завмирає біля шиї, варто нашим поглядам перетнутися. Він нахиляється до моїх губ, майже цілує, проте в останню мить відсторонюється, і я помічаю цілу гаму емоцій, які він ховає, відводячи погляд і швидко проводячи рукою по моїй потилиці, висушуючи волосся.

–  Так набагато швидше, –  каже глухо, знову підіймає руку, щоб висушити пасма, що залишилися, але завмирає, так і не торкнувшись.

«Це востаннє», –  обіцяю собі подумки.

Подаюся вперед, повільно і нерішуче, але, коли розумію, що він ось-ось відвернеться, різко цілую. Заплющую очі, не бажаючи бачити, що він відчуває зараз. Рукою спираюся на його плече, а може, просто так його утримую. Його губи м'які й податливі, він не чинить опору, але й не відповідає, а мені так хочеться, щоб відповів. Мені так хочеться, щоб він частіше так усміхався. Відкрився мені, але я розумію, що в нас банально немає на це часу. У Вальтера немає часу і бажання, щоб полюбити мене, а в мене немає часу і бажання, щоб його навпаки розлюбити. Мої почуття не зміняться завтра, чи післязавтра, як не вирішиться і проблема з відьмою, якщо далі продовжити тягнути з нею. У нас залишилося зовсім небагато часу, кожна мить на рахунку, і я хочу провести цей час із ним, із тим, кого люблю. По щоках течуть сльози, і Вальтер різко обіймає і притягує до себе, відповідаючи на поцілунок. Під рукою швидко б'ється його серце, розстібаю ґудзики на його сорочці, доки він стягує з плечей сорочку, проходить доріжкою поцілунків від губ до шиї та плеча. Відкидає покривало вбік і пересаджує мене до себе на коліна. Скидаю з його плечей сорочку, обіймаю, поки цілує так, що забуваю про все на світі. У голові зникають думки, навіть розуміючи, наскільки це неправильно – так чинити зараз, не можу себе зупинити, і, можливо, не хочу нічого розуміти.

Як усе просто було б у нас, якби я продовжувала відчувати до нього одну лише похіть, якби мені вистачало тільки цього. Але мені не вистачає, всього мало! Я жадібна: до любові, до ніжності й нашої близькості. Мені всього мало, весь час не вистачає любові, батьків, сестер і особливо його. Вальтер, ну що ж ти зробив зі мною? Кохати тебе справді найгірше покарання, здається, я знаю, який бік зрештою виберу.

Гучний стукіт у двері на мить відвертає від поцілунку, і відразу ж забувається за черговим поцілунком. Його рука проходиться по спині, викликаючи мурашки та бажання притиснутися до нього, підставивши спину для погладжувань. Вальтер цілує в щоку, притискається своєю щокою до моєї, я швидше відчуваю, ніж розумію, що він поголився. Хоче справити гарне враження на Мілу? Давлю свої ревнощі з важким зітханням, обіймаю його за шию, прикриваю очі. Стукіт у двері не припиняється, а стає дедалі сильнішим, наполегливішим, хтось за дверима налаштований серйозно. Вальтер притискає до себе, уткнувшись носом у моє передпліччя, наче набираючись сил, щоб припинити нашу близькість. Він відпускає мене, відсторонюється, і я роблю так само. Бо так краще, ніж секс, який лише все ускладнить укотре. Накидає на плечі сорочку, застібає штани та з незадоволеним обличчям підходить до дверей, але не відчиняє їх, доки я не натягнула на себе сорочку і вкрилася покривалом. Не встигаю помітити, хто за дверима, Вальтер виходить у коридор, зачинивши за собою двері.

Важко зітхаю, губи розпухли від поцілунків, серце збуджено б'ється в грудях. Що я, чорт забирай, роблю? Прикриваю очі й уявляю, буквально шкірою знову відчуваю його поцілунки й ніжність. Неправильно це і дуже жорстоко. Сестри, батьки, маленький братик і жителі села, всі помруть через його бажання повернути свою владу, і мене він теж позбудеться, варто йому придумати як. Чорт, я вже в це не вірю, не хочу вірити. Треба зібратися, не можна і далі мучитися, і не знати, що робити, потрібно хоч спробувати їх врятувати, все-таки спочатку я саме це і планувала зробити. Даремно, чи що, гроші збирала? Діятиму за своїм початковим планом, а вже потім розберуся з Вальтером, вбити ж він мене все одно не зможе.

–  Пенелопа? –  відчуваю, як маг торкається мого плеча, і здригаюся всім тілом. –  Час іти, одягайся, у нас мало часу.

–  Що сталося? –  запитую здавлено, коли він відходить збирати наші речі.

–  Армія прибула, вони ще в порту, розвантажуються, але, сама розумієш, зовсім скоро будуть тут.

Судомно зітхаю, я не очікувала, що це станеться так скоро. Вальтер у ванній спалює якісь папери, не ставлю зайвих запитань, коли заходжу туди за ним. На невеличкому столику ще з учорашнього вечора лежить його родова каблучка. Мигцем глянувши на спину чоловіка, забираю зі столика перстень, светр, штани, чоботи та інше. Руки погано слухаються, серце в грудях калатає з переляку. Коли жорстока реальність так близько, важко не боятися. Доходить до того, що не можу застебнути самостійно куртку, це робить за мене Вальтер, з такою холоднокровністю, що мені залишається лише дивуватися. А що йому зрештою переживати? Це ж не його рідних приїхала ціла армія вбивати. Зупиняється і проводить у полум'ї рукою по моєму волоссю, висушуючи кілька останніх локонів. Поки він зайнятий, дивлюся на нього з–під повік, борючись із недоречним бажанням поцілувати. Схоже, це не тільки моє бажання, Вальтер ледве торкається моїх губ своїми, а потім без зайвих слів закидає наші рюкзаки на спину.

У вестибюлі готелю гамірно, постояльці сваряться з його господинею, мигцем чую щось про труби та воду, перш ніж ми виходимо на вулицю. Морозне повітря освіжає, але не позбавляє тривожного стану. Якщо останні тижні здавалися мені до неможливості затягнутими, то тепер усе відбувається надто швидко. На вулиці Вальтер одразу ж повів мене до стайні в сусідній будівлі, і зробив це якось несподівано –  взяв за руку. Він і раніше так робив, але все одно мені чомусь було дуже незвично, настільки, що загострення переживань злегка спало. Щоправда, мені не варто було одразу так радіти, маг залишив мене назовні, а сам увійшов у стайню і досить швидко повернувся з чорним конем.

–  Ми поїдемо на ньому? –  розгублено подивилася на тварину, судячи з усього найкращу, яку можна знайти в Скелі.

–  Так, так буде швидше, –  пояснює і, відпускаючи поводи, прикріплює наші рюкзаки до сідла.

Нервово кошуся на коня, не те щоб я боялася тварин, все-таки виросла в селі, але з кіньми якось не склалося. Коли тато вчив на них їздити, я вже була з хворою спиною і довгих перегонів не витримувала. До мого села їхати на коні кілька годин, навряд чи я витримаю такі перегони, тому й говорила про візок. Вальтер підіймається на коня, а потім і мені допомагає залізти, саджаючи перед собою.

–  Куди їдемо? –  запитує, направляючи коня до виходу з міста.

Складно відповідати, коли сидить так близько. Намагаюся зберегти дистанцію, але це складно, коли він тримає поводи, майже обіймаючи мене.

–  Бачиш гори там, вдалині? –  вказую на вершини, що ледве видніються на тлі сірого неба. –  Це Північні Близнюки, моє село розташоване посередині та називається так само.

–  Далеченько, –  визнає з невдоволенням чоловік, змушуючи згадати, куди та навіщо ми прямуємо.

Поїздка виявилася не з легких, маг гнав бідного коня засніженими стежками, як божевільний. Хоча в принципі це зрозуміло, нам потрібно не тільки випередити цілу армію, а й встигнути розібратися з відьмою. Спина, до речі, потішила, якщо раніше вже за пів години скакання я вмирала від болю, то тепер протрималася десь годину, але потім біль став наростати. Дійшло до того, що перед очима з'явилися темні крапки. Тримати спину прямою, відсторонившись від чоловіка, стало нестерпно, як і терпіти такий ритм скакання. Стиснула його руку, щоб привернути увагу.

–  Вальтер, –&nbs