Вальтер

Згадуючи минуле через призму прожитих із прокляттям років, кохання до тієї жінки здається величезною помилкою. Їй подобалося сяяти, мов сама яскрава зоря на небосхилі, що хоч-не-хоч привертає до себе увагу, від неї інколи неможливо було відірвати погляд. Заздрісні погляди викликали на її прекрасному обличчі широку посмішку, а шепіт пліткарів – непідробний радісний сміх. Напевно, знаючи це, після її смерті я спеціально знищив усе, що могло нагадати мені про її існування. Сентиментальний крок, хоча мені всього лиш потрібно було переконатися, що навіть від її тіла нічого не залишилося.

Майже тринадцять років тому я, забрав життя тієї, яку кохав сильніше ніж будь-кого у цьому жалюгідному світі. Тоді була на диво тепла для цих країв весна, пам'ятаю це за квітучими деревами та солодким ароматом, що витав навколо них. Пелюстки опали й засипали стежку, якою вона йшла в білій сукні, так схожій на вінчальну. Волосся розпущене, замість звичної діадеми в ньому видніється нитка перлів. Очі зелені, широка усмішка, навіть тоді надто вродлива, щоб її забути.

Того ранку мені передали листа. Хоча його й не можна назвати повноцінним листом, скоріше вже любовною запискою, такою особистою і справжньою, що я так і не зміг його позбутися, хоча знищив усе, що мені нагадувало про неї. Записка й зараз у моєму сейфі. Варто було її спалити відразу, позбутися, як позбувся всіх почуттів до тієї жінки, але я не зміг.

«Вальтер, коханий мій, я так скучила за тобою. За нашими теплими вечорами біля каміна за пляшкою вина. За тим, як ти посміхаєшся тільки для мене. Мені доводилося так довго стримувати себе, щоб не підійти та не сказати, як сильно я люблю тебе. Знаю, ти на мене трохи злишся. Але впевнена, коли я тобі все поясню, у нас усе налагодиться. Зустріньмось у тому саду, де ми вперше поцілувалися? Пам'ятаєш, ти ще лаявся, що я на побачення запізнилася? Потім ще так міцно обійняв мене і сказав, як радий, що я прийшла? Ну і як мені було не поцілувати тебе, такого до чортиків красивого? Згадую завжди цей момент із посмішкою, ти напевно теж. Зустріньмося там на заході сонця? Я буду тебе чекати, тільки твоя Міла".

Скільки разів я перечитував той лист, скільки разів накручував себе, читаючи кожне речення із сарказмом та іронією, нічого не виходило, огидна частина мене хотіла їй вірити. До того моменту мені не просто шепотіли плітки про Мілу і Трута, я особисто бачив, що між ними набагато інтимніші стосунки, ніж у друзів.  Та чи були вони взагалі друзями? Як він може бути другом? Як чоловік може бути другом для такої молодої та красивої дівчини, як Міла? Упевнений, частково холодний до жінок Трут був для неї викликом, єдиним, хто не потрапив під її чари принаймні відразу ж.

Міла була надто розумна і впевнена в собі, щоб програвати, тим більше в таких дрібницях. До моменту їхньої першої офіційної зустрічі ми вже обирали дату для весілля, на її руці красувалася моя родова каблучка, хай ми й не були офіційно заручені, але й це не зупинило ні його, ні її. Якщо дивитися на цю історію з мого боку, я був жертвою, скривдженим рогоносцем, але правда в тому, що я не настільки білий і пухнастий. Представивши нас один одному, король між справою забув уточнити, що Міла вже була заручена з одним генералом із блискучим послужним списком і довгим родоводом. Їй було уготовано чудове майбутнє, але їй виявилося замало звичайного генерала, недостатньо, як з'ясувалося, було і статусу дружини радника короля, їй було замало всього.

У цієї дівчини все виходило просто чарівно, навіть вислизати з таких скандальних ситуацій абсолютно чистою. Ніхто й поганого слова не сказав їй в обличчя, але за спиною не утримувався від нової плітки, яка, можна сказати, одразу ж ставала центром загальної уваги. У цьому була вся Міла, попри гарне обличчя, ніжний голосок і витончену фігуру, назвати її невинною, у всіх сенсах цього слова, не можна.

– Вальтер, коханий мій, – з ніжною посмішкою і рум'янцем на щоках промовила вона, а потім, ніби піддавшись пориву, поцілувала в щоку і зніяковіло відсторонилася.

Її довгі красиві пальці стискали невелику сумочку, на плечах в'язаний білий светр, я не бачив його до цього, надто дешевий і явно домашній, зв'язаний вручну. Ніяк не можу уявити собі її за в'язанням. Роблю крок назад, не намагаючись зобразити, що радий цій зустрічі. Мовчу, свердлячи її поглядом, розуміючи, що не витримає і почне говорити перша.

– Ти все ще ображаєшся? Пробач, ти, напевно, просто не так усе зрозумів. Я люблю тільки тебе.

Вона потягнулася своєю рукою до мого обличчя, але я, знаючи, яка згубна і руйнівна її ніжність, відсторонився, склавши руки за спиною.

– Як "не, так" можна зрозуміти твою поведінку? Як ще можна трактувати зраду? – не можу втриматися, щоб не поставити її на місце.

Рішення прийти на цю зустріч було помилкою, із самого початку знав це, але не міг вчинити інакше. Це на світських раутах я міг триматися від неї якмога далі, уникати її фатальної уваги.

– Валь, що ти таке кажеш? Яка зрада?! Міністр – просто ще один шанувальник, а ти – мій коханий наречений. Ніхто не потрібен мені більше, ніж ти, тож припиняй дутися.

Вона посміхається так ніжно й безпосередньо, розставляє руки в боки, наче кажучи «давай же, обійми мене». Як же хотілось всього на одну мить заглушити біль у грудях, обійнявши її, але я так не вчиню. Мені не можна давати почуттям взяти гору над розумом, не можна любити її, не можна взагалі відчувати до неї щось. Але Міла, як наркотик, раз спробував – і став залежним, і спроба переконати самого себе у зворотному, відмовляючись, що цілий місяць не "вживав", безглузда. У грудях моторошний біль, він не дає ні дихати, ні сказати відразу те, що думаю. Їй все одно буде, її серце порожнє, без почуттів до будь-кого, крім самої себе.

– Що тобі потрібно від мене? – змушую себе стриматися, але все одно з інтонації зрозуміло, як сильно я злий.

– Потрібно? – робить розгублений вигляд, що виходить досить переконливо, але я не вірю їй.

Я більше ніколи не повірю їй і можливо взагалі будь-якій іншій жінці. Вона, як отрута, як урок на все життя, жорстокий і явно запізнілий.

– Що тобі потрібно? Навіщо ти прислала листа і прийшла сюди?

– Вальтер, – муркоче вона і намагається торкнутися мого обличчя рукою, і я не можу себе втримати, дуже різко відштовхую її від себе.

– Коханий? – шоковано перепитує вона, притискаючи руку до грудей, немов я її не відштовхнув, а вдарив.

Від погляду зелених очей ніяково, вона так добре знає мене. Знає, як змусити підкорятися їй, і це лякає. Її вплив, сила, яку вона ховає за ніжним поглядом і такими, здавалося б, сповненими справжнього смутку й болю очима.

– Той, якого ти тепер маєш право так називати – не я, – нагадую не їй, а собі. – То чому ти тут? Що тобі від мене потрібно?

– Вальтер, – шепоче, і сльози стікають по її красивому обличчю, – за що ти так зі мною?

Вона, справді, не розуміє? Придурюється? Знущається?! У мене навіть виривається смішок, поки розмірковую, як утриматися від того, щоб банально не задушити її.

Актриса... Королівська актриса, яка явно обрала сцену більше столичного театру.

– Я ж кохаю тебе, любий. Я хочу бути з тобою.

Мені боляче дивитися на неї, боляче чути всі ці слова і розуміти, яка це відверта брехня! Від злості навпіл із відчаєм хочеться рвати на собі волосся, але я не настільки щедрий і дурний, щоб показати їй це.

– Вальтер, коханий мій, давай просто втечемо далеко-далеко звідси, – її холодні руки хапають мої, голос тремтить, а сама вона має вигляд не те що розгубленої, а заляканої невинної дівчинки.

Не хочу дивитися на неї, тому дивлюся вище її голови та кудись убік. Смикаю свої руки, намагаюся звільнитися, поки її тихі сльози потихеньку переходять в істерику.

– Валь, ну, будь ласка, давай просто втечемо? Тільки ти і я, добре? – вона все ж змушує подивитися на себе, занадто правдоподібно грає, зачіпаючи своїм зірваним голосом якісь струни в моєму дурному серці.

– Міла, – починаю говорити, але запинаюся, дивлячись у її великі зелені очі.

Не чесно, як же все це не чесно! Чому хочу бути на її боці? Чому хочу вірити їй, до такої міри, що готовий задавити свою гордість? Це дівчисько, їй хочеться вірити, але я знаю, що нею рухає, які плани зріють у її голові.

– Вальтер, благаю, – шепоче, сприймаючи моє мовчання за свою перемогу.

– Ти хочеш утекти? Куди? Від чого? – запитую, прекрасно знаючи відповідь, може, тому поблажливо посміхаюся.

Те, що я відчуваю насправді, не має значення. Є тільки факти, те, що я бачив на власні очі, те, що приховав від усіх. В її очах розгубленість, вона повільно мотає головою й опускає погляд. Як же сильно мені хочеться повірити в неї, у кожне слово, що б вона зараз не сказала, але я не вірю.

– Валь, давай просто підемо? Будь ласка.

На її обличчі благання, руки міцно стискають мої, а погляд не відривається від мого обличчя.

– Я знаю, що зробила твоя родичка, – дивлюся в її очі, щоб помітити, як удаваний страх змінюється здивуванням і справжнім жахом. – Маленька Софі Аркас жорстоко розправилася з тією, яку сама заприсяглася захищати, за що поплатилася – згорівши живцем у страшних муках.

Вона більше не тримає мене, очі злегка розширилися від подиву, але цього разу їй не вдалося обдурити мене.

– Як? Софі? Навіщо? Вона ж...

– Усі троє Аркас, мали супроводжувати королеву в поїздці, але чомусь там була лише одна Софі, – починаю говорити, концентруючи свою увагу на першорядному.

– Це помилка, про смерть королеви ніхто не повідомляв і...

– Звісно, не повідомляв, ця новина з'явиться тільки завтра вранці, після того, як старшому принцові виповниться дванадцять, – поблажливо усміхаюся, відзначаючи, як гарячково бігає її погляд.

Загнаний звір, що потрапив у пастку. Вона шукає вихід, робить обережний крок назад, немов побоюючись мене, і правильно робить. Тепер я для неї небезпечний, хоча б тому, що зробив заради неї. Мені не варто було цього робити, не варто було лізти в цю історію. Міла не схожа на невинну дівчину, яка потрапила в біду, скоріше вже на злочинницю, яку застали на місці злочину. Її права рука в кишені светра, я знаю, що вона там стискає. Ніж, кинджал? На що ще може сподіватися дівчина з відсутністю магії, окрім як на акторський дар і гарненьке личко?

– Ми тут ні до чого, ні я, ні Карина до цього не причетні, а тим більше Софі! Ти ж знаєш її, вона справжня дитина, любить пліткувати, але не вбивати. Валь, повір мені, це якась помилка.

Вона тягне до мене руку, хоче, щоб я довірився їй, знову повірив у її брехню.

– «Де була ти? Чому твоя родичка вбила королеву?» По-твоєму, такі запитання я маю зараз тобі ставити? Але це не врятує тебе і весь твій рід від винищення, як і наша втеча, або наше одруження. Навіть якщо ми втечемо куди-небудь далеко, нас рано, чи пізно знайдуть. Закон є закон, Міло. Зрада карається смертю.

– Але я не знала, Валь, ти маєш мені повірити, це все помилка і...

– Я тобі не вірю, – зупиняю її чергову спробу виправдатися.

Досить, мені набридло раз по раз відчувати біль, відчувати бажання піддатися йому.

– Але, Вальтер, це ж правда, я не брешу тобі, – її очі сповнені болю, немов її ранить те, що я не вірю в брехню.

– Брешеш і не відчуваєш з цього приводу нічого болісного, все заради того, щоб урятувати свою шкуру, чи не так? – іронічно посміхаюся, натягнувши на себе маску байдужості. – Адже для цього ти покликала мене? Думала, я врятую тебе?

Усміхаюся безжально і, злегка схиливши голову на бік, дивлюся на неї, помічаючи в її очах суміш недовіри та страху.

– Що? Трут не простягнув руку допомоги? Або хто там у тебе був ще? Весь час забуваю імена всіх твоїх залицяльників, але, схоже, жоден із них не погодився піти проти корони заради тебе. Здивована? Я ось нітрохи.

Іронічна усмішка – частина моєї маски, захист від її гри. Я мав би сказати щось гірше, принизити її більше, але не зміг. Слова так і залишилися на язиці, гірким присмаком у роті.

– Коханий, ти, і справді, не можеш мені допомогти? – підіймає на мене повні сліз очі, а потім, не чекаючи моєї відповіді, падає на коліна. – Благаю, зроби що-небудь, якщо вони дізнаються, що моя сім'я причетна до цього дурного замаху...

– З чого ти взяла, що вони вже не знають? – удавано дивуюся, мимоволі відзначаючи, що її погляд змінюється на більш упевнений.

Очі просихають, на обличчі легка напівусмішка, вона більше не боїться.

– У такій складній справі заведено відразу звертатися до архімага. Я знаю тебе краще за всіх на світі, Вальтер. Ти не сказав їм правду, інакше мене б уже допитували в підвалі в'язниці інші люди.

– Ти так думаєш? – знову посміхаюся я і, махнувши рукою, знімаю ілюзію.

– Ігнат? – вигукує Міла, коли немов із нізвідки з'являється одягнений у темний плащ маг.

Ігнаришнар Трут, військовий міністр власною персоною та аж ніяк не в найкращому настрої. Власне кажучи, так йому і треба. Його почуття зрозумілі з одних лише очей, що горять зеленим вогнем. Яскраві вогники виблискують і дивляться тільки на неї, з докором, презирством і, головне, болем. Вона, хочеш чи не хочеш, привертає до себе всі погляди, але цього разу не рада цьому.

– Я все поясню, Ігнат. Ти просто не так зрозумів, – шепоче злякано блудниця і робить кілька кроків до Трута, проте все даремно.

Міністр спалахує, як сірник, його вогонь легко може позбавити її життя, швидше, ніж королівська армія.

– Тобі не пощастило вчора два рази. Перший, коли в Софі все пішло не за планом. За наказом короля королеву супроводжували не мої комісари, а поліцаї Трута, яких твоя віроломна сестра і вбила, щоб до неї дістатися. Тож на місце злочину наш доблесний міністр прибув трохи раніше за мене. Ось тоді нам і здалося дивним те, що тебе не було в цей день разом із королевою.

– І де ж ти була? Де?! – подає голос Трут, ледве стримуючи лють. Одяг на ньому вже тліє, він завжди погано справлявся з емоціями.

– Я мав подумати, що з міністром, а Трут, що зі мною. Але от невдача: ми так недоречно зустрілися на місці вбивства. Тож запитання: "З ким ти була насправді?" залишається відкритим, – не приховую поблажливої посмішки: все-таки приємно бачити, як на її обличчі з'являється щось окрім награних почуттів. – Ти ж прийшла не для того, щоб я тебе захистив? А хотіла впевнитися, що я стер усі докази та захистив твою сім'ю від знищення, адже насправді тобі не потрібен ні мій захист, ні захист міністра. Ти ж була в короля, так?

Вона відходить назад, обличчя бліде, а руки трясуться, але вона продовжує грати. На обличчі сльози, плаче.

– Ви не розумієте, він змусив мене! Я не думала, що він скористається моєю відсутністю для цього, – бреше знову, змушуючи сміятися.

– Ми знаємо про те, що у тебе було з королем. Вас видала одна, така дурна деталь... Він удав, що не запам'ятав твого імені. Кому, як не раднику короля знати – король пам'ятає все. Не скидай усю провину на нього, він однаково не отримає покарання, але ось ти... Адже це твоя родичка вбила королеву, тож сама розумієш.

– Може й так, але це не моя вина! Я ніколи не претендувала на трон! Це не моя вина, я не хотіла цього! Я не винна, можу поклястися чим завгодно! – істерично виправдовується, все більше відступаючи, не розуміючи, що найбільшу помилку вона вже зробила, прийшовши сюди.

Міла дивиться на мене і майже відразу повертається до Трута, розуміючи, що від мене бажаного не доб'ється.

– Ігнате, благаю, хоч ти зрозумій мене, я не причетна до всього цього.

Тягне руки до міністра, і наївний дурень приймає її брехню за правду. Навіть мій окрик не зупиняє його, немов зачарований Трут відгукується на її поклик.

– Зовсім з глузду з'їхав?! Ти ж бачиш, вона використовує тебе! – кричу на цього ідіота, коли він слухняно стає на її бік.

– Вальтер, ти не розумієш, що говориш. Тепер я знаю, що тільки Ігнат любить мене по-справжньому. Він завжди мене захистить від тих, хто загрожує мені.

На її обличчі хижа посмішка, вона обіймає міністра зі спини однією рукою, друга в кишені светра. Я, звісно, знав, що міністр дурний, але щоб настільки?!

– Ти ж був на тому допиті, чув, що сказала Карина: вона відьма! – намагаюся достукатися до розуму військового міністра, дивлячись у його порожні очі, в останній спробі змусити його одуматися.

Ігнаришнар ніби під гіпнозом, її слухняний раб, маріонетка. Ні, так не піде! Плету заклинання, щоб зупинити цих двох, але надто пізно: Трут різко підіймає руку, використовуючи стихійну магію вітру, щоб збити мене з ніг. Ухиляюся, але й він переслідує мене, з конкретною метою і без жодної емоції. Від стихійної магії пелюстки квітів піднялися в повітря, створюючи ілюзію снігопаду. Посеред усього цього, ухиляючись від заклинань стихійної магії, якось примудрився помітити, що Міла залишилася стояти там само, де й стояла, немов упевнена у своїй перемозі, точніше в перемозі Трута.

– Усе, досить! – хапаю мага за шию, щоб потім знести його тілом кілька дерев.

Солодкий запах цвітіння стає сильнішим, а за ним у ніс вдаряє сам міністр, з'явившись із нізвідки. Відреагувати як слід не зміг, ледве встиг створити невеликий щит. Набридло проявляти нікому не потрібну ввічливість і захищатися! Коли ще зможу вибити всю дурість із цього мерзотника?

Для деяких заклять не потрібно вимовляти слова або довго зосереджуватися на плетінні. Міністра відкинуло в повітря з такою силою, що він, поки летів, зламав кілька гілок, а потім, приземлившись, зніс ще й дерево, піднявши чергову купу з пелюсток. Розраховувати на те, що Трут оговтається, не варто, тому намагаюся підібратися до тієї, що його контролює.

Міла стоїть на місці та з легкою посмішкою дивиться в нікуди, наче й сама себе не контролює. Міністр розуміє, що я хочу зробити, тому розносить усе навколо. Дивно, що користується закляттями, а не родовим вогнем. Роблю хибний маневр і створюю ілюзію, не чітку, так швидко зробити якісний фантом неможливо. Ілюзія нападає на міністра, а я користуюся цим, щоб підібратися до Міли й... застигнути на місці.

– Чому бути, того не минути, – каже вона з усмішкою, такою сумною, що просто не можу повірити, що вона брехлива. – Ігнат, убий себе!

Останній наказ з її вуст зривається швидше, ніж я можу збагнути, навіщо вона це робить. Відвертаюсь на Трута і роблю помилку. Раптовий біль у лівому боці змушує знову обернутися до неї, щоб побачити, як вона виймає з мого боку кинджал, щоб встромити його знову, але вже ближче до цілі.

– Міло, – різко видихаю, коли вона, обхопивши руків'я кинджала обома руками, майже встромляє його в мої груди.

Трут поруч, знову з'явився, як чорт із табакерки. Різкий удар стихійної магії мав відкинути мене від неї. Повинен був, але не відкинув, ми разом відлітаємо вбік і падаємо на вкриту пелюстками землю.

Дивлюся в такі знайомі зелені очі, бачу все те, що назавжди закарбується в моїй пам'яті, як фантазія. Її руки випускають кинджал, що я встромив їй у груди. По блідій щоці стікає самотня сльоза, поки вона давиться власною кров'ю, що витікає з куточка рота. Останні сили йдуть на те, щоб торкнутися рукою моєї щоки, чи то знущаючись, чи то вибачаючись.

– Міло, Міло? Ні, Міло! Що ти наробив? Виродок! Що ти наробив?! – кричить Трут, схопивши себе за волосся, а потім кидається до нас, намагаючись забрати її в мене.

Вона хрипить, хоче щось сказати, кривава доріжка повзе по її щоці. Опускаю її на землю і, не сумніваючись у тому, що роблю ні секунди, виймаю кинджал з її грудей. Білі пелюстки під нею забарвлюються в червоний. Закляття зцілення дається просто, але магія не допомагає, рана не затягується, життя покидає її.

– Не та сестра, – прохрипіла Міла перед смертю, захлинаючись у власній крові.

Її очі згасли й спорожніли, але мені все ще здається, що вона дивиться на мене. Я знову і знову повторюю заклинання, одне, друге, але ніщо не здатне повернути її до життя.

– Ти, ти вбив її! – закричав мій колишній найкращий друг і кинувся на мене з кулаками, немов це щось може змінити.

«Це так нерозумно, її смерть нерозумна і безглузда», – так жорстоко думав я, не розуміючи, що її справді немає.

Немає посмішки, немає брехні, нічого більше немає, тільки біль і болісні спогади, які ніколи не забути.

***

Чи знав я, що доведеться чимось пожертвувати, коли зв'язувався з Трутом? Знав, але зв'язавшись із Намісником, не очікував почути голос Сержа Волда. Як же швидко він у роль увійшов, мало не з перших слів потішив смертним вироком для мене і моїх поплічників. Добре, що майже одразу пиха з нього спала, чи то зайві вуха пішли, і ми змогли поговорити. Не скажу, що розмова була приємною, Серж більш вимогливий до виконання законів, ніж Трут. Навіть закон про зраду пригадав. За ним усіх чекає неминуча страта, і мою дружину теж, як родичку і співучасницю. Її вб'ють, заразом і мене позбудуться, все просто і складно одночасно.

У цю мить найбільше захотілося плюнути на всю цю країну, на відьму і, потягнувши дружину, що брикається, звалити куди-небудь якомога далі. Швидкоплинна слабкість, яку відкинув одразу. Я не з тих, хто тікає від проблем, від минулого і тим більше від небезпеки.

Серж розповів про короля і про те, що він живий і тримається лише коштом дивної магії Трута, ніхто не розуміє, як старий ще не помер. Це коли ж міністр встиг освоїти в магії те, чого не знаю я? Підозріло, я б подумав, що Трут якось у цьому замішаний, якби він не віддав кермо влади Волду.

Оскільки старший син короля пропав, уся влада в країні під загрозою. У мене є підозра, що принц живий, але, найімовірніше, в полоні у відьми, і Фросмант якось з усім цим пов'язаний. Тетяну і дрібну Лафей, звісно, спіймають і допитають комісари, хтось із них має щось знати. З міністром фінансів справи йдуть по-іншому: його вже досить давно ніхто не бачив, з самої весільної церемонії. Люди Трута і мої комісари спробують пошукати його, але швидше за все не знайдуть. А от коли розмова зайшла про Пенелопу, Намісник зовсім не потішив мене.

– І та зіллєварка, з якою ти втік, теж у цьому замішана? – поцікавився Серж.

– Вона тут ні до чого, – відповідаю з непохитною впевненістю в голосі, змушуючи, здається, самого себе в це повірити.

– Дівчинка з села, де вже багато років править відьма? Ти, правда, думаєш, що я в це повірю? – колишній генерал і не думає приховувати іронію в голосі.

Чим думав Трут, призначаючи його на цю посаду? Хоча про що це я, розумом він ніколи не відзначався. Волд же звичайний генерал, у нього немає ні поплічників, ні антагоністів, усі впевнені, що при владі він не затримається. Легше позбавити влади нікому не відомого генерала, ніж запального і небезпечного військового міністра. Почесні посли з інших країн побоюються нашого міністра, як вогню, важко грати в політичні ігри з хитрим, але дуже запальним гравцем. Щоправда, варто віддати належне, за Трута наша армія не тільки збільшилася.

– Вона тут ні до чого, – повторюю вже більш твердо, натякаючи, щоб він не втручався.

– Вона твоя коханка? – сміється зажерливий солдафон.

– Вона моя дружина, – кажу йому холодно, припиняючи всі дратівливі натяки.

Серж присвиснув, дратуючи найвищою мірою.

– Навіть так? Треба ж, коли встиг? – явно насміхаючись і натякаючи на щось дуже непристойне, поцікавився Намісник.

Проігнорував його недоречну цікавість, хоча мені здалося, що в його інтонації була заздрість. Дивно, а я думав, що він ненавидить за звичкою, але, схоже, все ще має зуб на мене.

– У будь-якому разі мої вітання і співчуття. Як я казав тобі й раніше, спорідненість із тобою не дозволить жодній зрадниці корони уникнути покарання. Закон ніхто не скасовував, вона жила з відьмою багато років поспіль, хто знає, що відьма змушувала її робити? Чи тобі не знати, на що здатні ці породження пітьми.

Те, що Пенелопа робила раніше за вказівкою відьми, мене не стосується, більше турбує, чи не робить вона щось зараз? Можливо тому я не впевнений, що вона не перебуває під владою відьми, що б вона не говорила мені. Може, це взагалі їхній план? Моє прокляття підказує, що вона не бреше, її почуття не брешуть, але відьма ж могла і вселити їх їй? Відьми здатні на багато що, зокрема знищувати моє життя.

– Ближче до справи, чого ти хочеш? – розумію його тираду по-своєму.

– Я заплющу очі на участь твоєї дружини у змові, якщо ти спіймаєш відьму живою, вона потрібна для порятунку короля.

– Навіщо? У нього є спадкоємці, до того ж про смерть короля вже оголосили. Ситуація вже не дуже, навіщо країні ще й незрозумілість із королем?

– Усе-то ти знати хочеш, не те що Трут, – бурчить невдоволено Серж.

– Маю звичку знати, у що вплутуюся, а не спочатку позбавляти магії та життя, а потім думати головою.

– Ну, що поробиш, сам винен, з вашою давньою ворожнечею потрапив під гарячу руку. Взагалі дивно, що ви обидва раптом різко вирішили пригадати, що, крім тієї жінки, існують ще й інші.

– Що? – неуважно перепитую в нього.

– Так, нічого... Нам дуже потрібно повернути здоров'я королю, ніхто, крім відьми, не зможе це зробити. Життя короля в обмін на життя твоєї дружини, Вальтер. Ти ж розумієш, що просто так ніхто не закриє очі на зраду, а тим паче не поверне тобі магію. Живі пішаки відьми – свідки, чутки, а там і до паніки та ще одного перевороту не далеко. Країна зараз не може собі цього дозволити, тож армія найближчим часом буде біля Скелі, зв'яжися зі мною, коли дізнаєшся більше.

– Я зрозумів, до зв'язку.

Закінчивши розмову по передавачу, звільнив каюту капітана. Старий моряк, капітан, зустрів мене на верхній палубі з легким замішанням на обличчі.

– Ви були в моїй каюті? – розсіяно запитує він, не розуміючи, що відбувається. – Хто ви?

– Тобі потрібно поспати, просто поспати. Розумієш? – запитую, забираючи з верхньої кишені його кітеля пачку з сигаретами.

Виймаю одну, стискаю її зубами, але не запалюю, бо розумію: капітан – небажаний свідок. Весь час забуваю дати точнішу команду.

– Іди у свою каюту, – додаю, злегка цокнувши язиком.

Капітан слухається, залишивши мене стояти на палубі одного. Повітря пахне морем, злегка хитає, самотній місяць креслить доріжку на горизонті. З рота вилітає пара, змішана з димом, тютюн у капітана поганий, бо всю свою платню він давно програв у карти. Дурень, такий самий, як і я. Щоправда, у мене інша залежність, не ігрова.

Давно я не закурював, навіть коли Міла померла, не робив цього. Думав, ця шкідлива батьківська звичка мені не передалася, але, схоже, у нас із батьком значно більше спільного, ніж я думав. Наприклад, ми обидва не довіряємо своїм дружинам. Погано пам'ятаю матір, точніше її стосунки з батьком, але ось ніколи не забуду те, про що він говорив, напившись після її смерті. Вона була для нього не тільки коханням усього життя, а й чимось на кшталт нашийника, що стримує і контролює його. Часом здавалося, що він задихається, а іноді, що в раю. Його почуття змінювалися так часто, що не зрозуміло, чи був він насправді щасливий, чи сам вибрав її за дружину, чи отримав у покарання.

«Вона моє прокляття, моє сонце і все моє життя», – так говорив він, напившись до чортиків і ридаючи, немов хлопчисько. Якщо подумати, Міла була моїм сонцем і, навіть згаснувши назавжди, примудряється колупати старі опіки. Пенелопа ж... моє прокляття? Вона не сонце, від якого не можна відвести погляду, але жити без неї я не можу. Мені все частіше здається, що Шлюбна Мітка до цього не причетна. Хоча, хіба це зараз має значення? Розібратися б, що взагалі відбувається?

Забута всіма каюта, постояльці, яких ніхто не запам'ятає. Комісари, які забувають, який вигляд має їхній колишній головний начальник. Ніколи не думав, що керувати людьми може бути так просто. Варто змінити інтонацію, показати, чого саме ти хочеш, і вони слухаються. Раніше такого точно не було, а то Трут давно б уже гнив у землі. Є лише одна проблема: я не знаю, звідки з'явилася ця влада над людьми.

Хіба так можуть не тільки відьми? Це ж їхня здатність, ніхто так більше не вміє, і жодне зілля підпорядкування не дасть такого ефекту. Щоправда, і відьма навряд чи після використання своєї сили страждає від магічного виснаження. Перед очима пливуть мушки, ноги й руки ватяні, стан схожий на легке сп'яніння. Головна дивина – магія запечатана, а резерв вичерпано. Найбільша кількість людей, яким я наказував, теж не зрівняється з числом відьомських рабів: усього-то три комісари. Випросивши все потрібне і навіявши забути нашу розмову, ледь сам не відкинувся, а все чортів Трут – мстивий виродок. Була б моя сила при мені, чорт забирай, взагалі б не довелося цим займатися. Та й Серж, як виявляється, теж не залишається в боргу. Дратують обидва. Дістаю з нагрудної кишені куртки складений аркуш, червоними від холоду руками розгинаю його і проводжу долонею по портрету. Зображення Пенелопи куди реальніше, ніж моє на розшуковій листівці. Це волосся, очі, втомлений і забитий вигляд. Чому Трут вирішив її теж шукати? Що змінилося? У столиці відбувається щось незрозуміле, і мене дратує те, що я не знаю, у чому справа.

Гаразд, це може зачекати, зараз є куди важливіше питання. Чи варто мені розповісти про умову Намісника, про те, що всі, кого вона знає, помруть? Сумніваюся, що вона відреагує адекватно, не зрозуміє. Навряд чи на таке взагалі можна адекватно відреагувати. Ось тільки це її остання можливість попрощатися з рідними. Якщо нам не вдасться схопити відьму, армія зробить це за нас, зрівнявши все з землею, абсолютно все. Серж, та й узагалі весь уряд, не буде так сильно ризикувати країною, покладаючись на мага без магії та маленьку зіллєварку, армія вже в дорозі, і нам від неї не сховатися. Сам навчав більш ніж половину з магів, тож можу сказати прямо: свою зарплату вони отримують не даремно. Була б у мене магія, можна було б іще спробувати щось придумати, інший вихід із ситуації, поторгуватися, зрештою, однак її немає і не буде, якщо мені її не повернуть. Повернути ж можуть винятково ті, хто запечатав, зокрема Трут, а від нього чекати на подібну милість узагалі не варто, хіба що король змусить.

Проводжу пальцем на зображенню, зараз вона здається ще слабкішою, ніж коли був намальований цей портрет. Коли його зробили, і хто? Найдрібніші деталі видно: від пухкої нижньої губи, до маленької непримітної родимки біля вуха. Ловлю себе на тому, що знову і знову вивчаю малюнок і згадую нашу останню ніч. Думати про неї на відстані зовсім не те саме, що думати, коли вона поруч, її емоції занадто сильні. Мені навіть часом здається, що я також страждаю разом із нею, а це нестерпно. Нехай зараз вона страждає лише через мене. Що буде, коли армія знищить усіх, кого вона любить? Легше вже її вбити, і самому теж померти. Її почуття занадто заразні, не пам'ятаю, коли взагалі відчував щось подібне востаннє, хіба що коли Міла померла? Хоча ні, на відміну від того разу, Пенелопа не ненавидить мене. Мабуть, було б набагато простіше, якби це було не так, тоді б я міг просто залишити так, як є – промовчати. Потім би їй було нестерпно погано, потім вона б згорала від ненависті до мене і звинувачувала б тільки мене. Але мені не хочеться цього робити, не хочеться відчувати її ненависть. Так було б простіше, але в рази гірше і для мене, і для неї. Попередити, що востаннє побачить своїх рідних живими? Я не попрощався ні з матір'ю, ні з батьком і дуже шкодую про це. Мама померла одразу після пологів і народження Серафими, а батько за кордоном. Не хочеться і Пенелопу позбавляти такої можливості, але боюся її злякати правдою. Вона зможе попрощатися, а я – позбутися частини провини, а може взагалі карта ляже по-іншому, і кінець цієї історії буде не таким. Не дарма ж Серафима нас прокляла? Її прокляття, звичайно, особливі, але все ж вони не перестають бути ними.

На моєму обличчі посмішка, дурна сестричка начебто все знала наперед, ось вже кого точно можна назвати Провидицею. Де вона, до речі? У в'язниці сидить, перевиховується? Хоча наявність орієнтування на мою сестрицю свідчить про протилежне. І, судячи зі ще однієї розшукової листівки на подружку дружини, Трут там явно не нудьгує. Сподіваюся, Серафима там нікого не прокляла або, гірше того, зв'язалася з цим реп'яхом, від неї одні лише проблеми.

Уже світає, усі цигарки бідного капітана викурив, пора йти, поки на палубі не з'явилися перші роззяви.

***

Наша кімната пропахла гаром, потом і якимись травами, ніхто з нас не був у настрої прибиратися за ці тижні. Схоже, не варто було наказувати покоївкам забути прибирати цей номер. Двері у ванну прочинені, але Пенелопа не у своїй імпровізованій лабораторії, вона лежить на ліжку, як і весь останній тиждень. Останнім часом її постійно вивертає навиворіт, схоже, у неї морська хвороба. Знімаю піджак, він наскрізь пропах тютюном, не хочу, щоб їй знову стало погано. Кидаю піджак на невеликий письмовий стіл, завалений листами й доповідями від тих, хто залишився вірним мені. Навіть від Катаріни є якась користь, хоча досі сумніваюся, чи не вона інформатор Трута. Завжди потрібен хороший план, а краще кілька, люди завжди підводять. Проблема в тому, що всі мої плани різні, але одне залишається незмінним – дружина на моєму боці.

Раніше я ніколи так довго не перебував в одному приміщенні з людиною, яка ПОСТІЙНО думає про мене. Напевно, про мене так багато ніхто ніколи не думав, це вже злегка лякає. Мені здавалося, це було пекло з її почуттів, але так було тільки в перший тиждень плавання на кораблі. На другий, її почуття ніби стали моїми. Немов вона частина мене, без її почуттів моїх просто не існує. Навіть коли займається роботою, вона теж думає про мене, напевно, тому все, що зварила – вилила. Дивуюся, як відчуваючи щось настільки сильне, вона може ще не те що думати, а й працювати. Її тривога, страх, відчай, занепокоєння, а подекуди й ніжність спочатку заважали, не давали дихати. Часом її емоції буквально душили, і я вирушав на палубу, прекрасно знаючи, що це небезпечно. Ось і зараз хочеться піти, її почуття женуть мене звідси. Особливо важкі зараз тривога і біль, вона переживає занадто сильно, щоб ці почуття не передалися мені. Стискаю руки в кулаки, повертаючи самовладання, і йду до ліжка, на якому вона вдає, що спить. Сідаю поруч і відчуваю болісне бажання торкнутися, це її бажання. Знаю, чого вона хоче, тому кладу долоню на її бік, щоб воно здійснилося. Я так втомився від усіх тих важких і виснажливих почуттів, що вона ховає за спокоєм і удаваною байдужістю. Можливо, попри те, що нам потрібно поговорити, я хотів зовсім не цього. Мені раптом дуже захотілося відчути її знову, те, що так складно забути. Затискаю її руки, дивлюся в її очі, але не відчуваю її страху. Вона мене не боїться, складно боятися того, кого хочеш.

– Вальтер, – шепоче ні питання, ні прохання, а просто підштовхує.

Мене не зупиняє ні її невеликий опір, ні каша з її почуттів. Хочу її, вона хоче мене, чому ми маємо стримуватися? Вона не тисне більше на мене своїми емоціями, ми відчуваємо одне й те саме – бажання. Її руки стискають мої, немов боїться мене відпустити. Скидаю перину на підлогу, щоб підім'яти її під себе, вона не заперечує, не зупиняє мене.

Чорт!

Зупиняюся сам, сідаю і не знаю, куди подіти себе. Я не можу їх врятувати, навіть заради неї, особливо заради неї. Усе що потрібно – це повернути те, що належить мені по праву: – посаду, а ще магію, без неї життя здається безглуздим. Навіщо я витрачав стільки сил і років на навчання, щоб в одну дурну мить усе втратити через якогось запального придурка? Намісника можна позбутися, за нинішньої ситуації це не складно, але не армії та того, що почнеться, варто комусь із того села заговорити. Думаю, саме сила відьми заважає багатьом людям зрозуміти, що в них коїться, але щойно вона помре – чари спадуть, і почнуться різанина та самосуди. Саме тому потрібна армія і зачистка, по-іншому паніки не уникнути, у страху великі очі. Усе це логічно, дії Намісника логічні, детально прораховані, легше вбити, ніж змусити мовчати. І нас він теж спробує позбутися. Це набагато логічніше: скинути на мене всю провину за те, що трапилося, і приховати правду. Серж думає нам кінець, але це не так, кінець йому і Труту, якщо вони будуть заважати. Мої люди розберуться з усім, але тільки після того, як я знищу головну загрозу – відьму, але навіть із цією новою силою я не зможу домогтися бажаного результату... без неї.

Вона не довіряє мені та правильно робить. Найменше мені хочеться давати їй помилкові надії та мрії. Але мені це не на руку, я так і не знаю, куди ми прямуємо, не знаю назву її села. Можна, звичайно, перевернути всю місцевість, але на це потрібен час і люди, куди простіше змусити її сказати, але проблема в тому, що я не хочу змушувати. Мене не полишає відчуття, що якщо натисну на неї сильніше, отримаю діаметрально протилежний результат, а пам'ятаючи слова з прокляття Серафими, ця помилк