Пенелопа

Корабель хитає з боку у бік, морська хвороба не дає навіть із ліжка встати. Ліжко, між іншим, чудове, ніколи не спала на такому. Пружини в матраці пружні, чиста і дорога постільна білизна, пір'яна перина, невагома, але тепла – що ще потрібно в мінусову температуру? Чи можна мене звинувачувати за те, що мені більше подобається загорнутися з головою в пухову ковдру, ніж відвідувати світські раути на верхніх палубах? Якщо так подумати, ми б могли дістатися до моєї батьківщини, до північних країв, на рибальському судні, але ні, хіба належить колишньому архімагу, нехай він і перебуває в розшуку, тіснитися разом із простими матросами в маленькій каюті? Йому шик подавай і розкіш замість конспірації й хоча б шансу на те, що нас за три тижні подорожі ніхто не впізнає. Ні, сидіти в каюті другий тиждень поспіль безвилазно, імітуючи парочку в медовий місяць (якою ми, власне кажучи, і є) гарна ідея, але люди вже точно почали щось підозрювати. Можливо, тому що на п'ятнадцяту ніч, стукаючи по поручнях, замість стогонів у мене виходило незадоволене мукання. Палкі закохані, палкі молодята, красива пара – так можна назвати кого завгодно, але не про нас.

Каюта в нас не найрозкішніша, лише одна кімната, а не цілі апартаменти, але й цього вистачає, щоб ми перебували ледь не на різних кінцях світу одне від одного. Загорнувшись за звичаєм у перину, повертаюся на бік і під легке заколисування судна таємно спостерігаю за ним з–під повік. У нього за два тижні склалася безглузда звичка підставляти нас, підпалюючи дерево нашим родовим вогнем.

Нашим...

За останні два тижні багато що стало "нашим". Особливо деякі таємниці, і не скажу, що мені сподобалося те, що я дізналася під час нашої «плідної» розмови. Утім, і плюси від неї теж були – він погодився поїхати до мене додому і вбити Провидицю. Мінусом можна ж назвати те, що, якщо я йому збрехала, обіцяв убити вже мене, тільки-но знайде спосіб не розлучитися при цьому з власним життям. Ну, а що ще від нього можна було очікувати в подібній ситуації? Довіри та зізнань, що любить він тільки мене?!

Тихо, серденько, тихо! Не підводь мене, не роби дурним закоханим дівчиськом остаточно. Закохатися в таку людину – все одно, що підписати собі смертний вирок, а мій уже підписано. Ось і залишається мені лише дивитися, як цей психований маг підпалює поліна, страждаючи за своєю Мілою. Чому я зрозуміла, що закохалася в нього, коли вже всі свої карти розкрила? Ні б, раніше зрозуміти, щоб не зробити подібної дурниці! Але я зробила це саме тому, що нерозумно закохалася у нього. Мене це засмучує навіть більше, ніж ревнощі, яких ніяк не виходить позбутися. Через них у мене виникає бажання ковтнути зілля Підкорення власного виготовлення і наказати собі розлюбити, щоб не відчувати болю хоча б кілька годин. Знаю, що так робити не можна, і зілля може не подіяти, тож зупиняю себе від такого небезпечного бажання.

Ми з ним не розмовляли десять днів, вісім годин і п'ятнадцять хвилин, чи вже шістнадцять? Сумно, що я так точно можу озвучити часовий проміжок, просто подивившись на годинник, прикріплений над невеликим закритим каміном. Остання його фраза стосувалася вечері, він заявив, щоб собі все замовляла сама, бо йому розмовляти зі мною обтяжливо. Ні, останнього він, звісно, вголос не озвучив, але, чує моя хвора уява, мав на увазі. Накручувати себе з приводу і без, почала ще в перший день нашої поїздки, коли він не став відповідати, як саме і за що вбив свою колишню. Ось змішані почуття у мене з цього приводу. З одного боку, він убив людину, дівчину, яку, як стверджує, кохав і, можливо, досі кохає, а це злегка лякає. Мене ж він не кохає, отже, шанси, що його погроза не була порожнім звуком, щоб перевірити, чи жива його колишня, чи ні, наближаються до нуля. Зовсім з іншого боку сприйняло цю новину моє внутрішнє "Я". І, докладаючи неймовірних зусиль, мені насилу вдалося придушити радісну посмішку! Реакція, погоджуся, ненормальна, але що поробиш, якщо і мене нормальною людиною назвати не можна? У тому, що Провидиця і є нібито багато років тому вбита ним Міла, особисто я ні краплі не сумніваюся. Але, якщо припустити, що вона насправді померла, і їхня схожість випадкова, або що Провидиця прикидається нею з якоюсь метою, то ця новина гріє душу. Можливо, у мені пробуджується відьомська натура, але думка, що його колишня, про яку він стільки думає, померла, мене тішить. За це мені мало б бути соромно, але я сорому не відчуваю, як і чоловік не кається за скоєне, якщо він, і справді, вбив. Схоже, в цій історії ми такі ж негативні герої, як і сама Провидиця. Цікаво, а хто ж тоді тут хороший персонаж? Шкода, що в реальному житті розібрати, як у казці, хто поганий, а хто добрий дуже складно.

Вальтер клацає пальцями, немов механічною запальничкою, через що з'являється й одразу ж гасне вогонь. Повітря буквально просякнуте магією, хоча на родовий вогонь у мене уже немає алергії, однаково свербить у носі, постійно хочеться чхати й чухати обличчя. Чому з усіх дивних хвороб мені дісталася та, яка робить перебування в одній кімнаті з магом просто нестерпним? Сама доля мені каже: мучся – ти заслужила бути поруч із тим, із ким ніколи не будеш по-справжньому щасливою. Але ж колись я зареклася віддати своє серце хоч комусь, але, схоже, маг забрав його в мене без дозволу. Мають рацію дівчатка, стверджуючи, що кохання, як найбільше покарання, відплачує за заслуги тим, хто в нього все життя не вірив, і в сто разів більше, ніж тим, хто вірив.

Маг підніс до губ келих із вином, не можу зрозуміти, як, випиваючи стільки щодня, він усе ще жодного разу не сп'янів? Не кричить і не лається, як мій батько, а просто мовчить із байдужим порожнім виглядом, сидячи на дивані перед каміном. Мені взагалі здавалося, що він навіть не підійматися, якби прокинувшись одного разу вночі, не помітила, що його в каюті немає. Де він був і навіщо виходив, залишилося для мене загадкою, зате стало зрозуміло, що він і раніше кудись ішов ночами. Він такий холодний, жорстокий і чужий. Найдивніше зараз те, що я ні краплі його не боюся, що б він не зробив далі, болючіше, ніж є, не буде.

Прикушую нижню губу, а потім язик, щоб було боляче, коли він скуйовджує своє волосся, на мить стискаючи свою шию. Хочу зупинити його, заспокоїти, сказати щось хороше, але в мене не вийде. Мій язик здатен тільки все зіпсувати, зокрема наші стосунки. От навіщо мені потрібно було питати про цю Мілу? Навіщо?! Якби мої почуття не захопили контроль над розумом, усе б склалося зовсім по-іншому. І, можливо, між нами не виросла стіна під назвою «його колишня мертва кохана». Дивно, що не розпитував про завдання, не сипав звинуваченнями, його хвилює виключно Провидиця, що схожа на його колишню – більше нічого.

Тихо, серце, тихо! Не видавай мене, не стукай так голосно й надривно. Усе, що мені зараз потрібно, – заснути, щоб якнайшвидше почався новий день, тоді я зможу зачинитися у ванній, готуючи чергову отруту із залишків інгредієнтів. Моя робота – все, що може заспокоїти мені нерви. Прикро, звісно, що, скільки б я не намагалася зробити якесь зілля, у мене завжди виходила або отрута, або щось віддалено схоже на любовне зілля. От якби ефект останнього був довготривалим, я б змогла...але не смію.

Вальтер різко встав з дивана, це сталося так несподівано, що не встигла відреагувати, як він уже стоїть біля ліжка і дивиться на мене згори донизу. Мені погано під його поглядом, у ньому занадто сильно видно його неприязнь до мене. Буквально шкірою відчуваючи холод, що виходить від нього, який змушує зморщитися, ще більше загортаючись у перину, полохливо ховаючи погляд.

Боягузка, жалюгідна боягузка! Але що мені робити, по-іншому я не можу. Роблю над собою зусилля і сідаю, так само ховаючись від нього м'якою периною, немов вона може мене захистити від його холоду. Мимоволі згадуються останні обійми, які подарувала йому, перш ніж розповісти правду. Здавалося, що це легко – провести між нами межу, що не буде від цього погано.

Правда нічого не змінить між нами. Як я взагалі могла так думати?!

Він усе ще нависає над мною, потім робить крок назад від ліжка, я полохливо підіймаю на нього очі й не можу більше відірвати погляду. У його очах палають сині вогники, вигляд змучений, він часто забуває навіть поїсти. На обличчі вже невелика борідка, волосся скуйовджене, найменше він зараз схожий на того мага, якого я зустріла в холі готелю Престиж. Моє зрадницьке серце стискається від бажання обійняти його, пожаліти, попри те, що його очі світяться від злості. Я жалію його, люблю до зубовного скреготу і самогубного рішення обійняти. Руки самі тягнуться до його обличчя, за що й отримую по них спалахом родового вогню. Мені не боляче від нього, він не ранить мене. Мені боляче від того, що він каже після.

– Не смій жаліти мене! – кричить, і я втягую голову в плечі, притискаючи руки до грудей.

Пальці стискаю в кулаки, таке сильне бажання не послухатися. Краще б наказав не любити його. Раптом би подіяло? Зупинило мене хоч трошки, позбавило від краплі почуттів, які роблять так боляче. Мені хочеться, плюнувши на гордість, кинутися йому на шию. Цілувати, доки він не забуде, що хтось узагалі крім мене існував у його житті. Дурна думка і бажання, дурна я! Сподіваюся на те, що неможливо, кохаю того, хто ніколи не полюбить у відповідь, і так у всьому. Навіть у тому, що зможу позбутися відьми, не впевнена. Боюся, що вона все ж таки Міла, боюся, бо знаю: він вибере не мене. Від цього серце стукає і стукає, збільшуючи мій біль і божевілля. Він робить мені боляче, знищує мене зсередини, і йому зовсім немає до цього діла.

– Припини! – вигукує різко.

Перші слова за цілу декаду, і кожне пронизане вбивчим холодом. Його руки пробивають мій захист із перини, стискають шию, змушуючи не тільки стати перед ним на коліна, а й дивитися в очі.

– Припини, – повторює він, але тихіше, обдавши мене запахом перегару.

П'яний, до біса п'яний, а мені радісно, від того що він хоча б подумав про мене. Мої губи тремтять, особливо куточки рота, я не можу їх контролювати. Я абсолютно не можу контролювати свої почуття до нього. Безпорадна.

– Припини, – повторює він, але ще тихіше, прикривши свої повіки.

Його злегка хитає, так що здається, що руки на шиї не для того, щоб зробити боляче, а щоб зберегти рівновагу. Від такої різкої близькості паморочиться в голові, і я не можу втриматися, користуюся тим, що він заплющив очі, підношу руку до його обличчя. Щетина коле долоню куди менше, ніж його погляд, коли він відкриває очі. Намагається зловити мою руку, щоб прибрати її від обличчя, при цьому хватка на моїй шиї слабшає, і я подаюся вперед, бажаючи зруйнувати стіну між нами поцілунком, але в мене не виходить. Його руки з дивовижною швидкістю хапають мене за плечі та струшують, варто моїм губам торкнутися його. На очі навертаються сльози, і я радію, що від тряски волосся впало мені на обличчя, приховуючи непрохану вологу. Він кидає мене, струснувши ще раз наостанок, поки я не прибрала руку від нього сама.

«Іди, просто йди, щоб я не почувалася ще гірше», – благаю його подумки, але він ніби чує і чинить на зло. Залишається в каюті, відійшовши від ліжка настільки, щоб я точно не змогла до нього дістати.

Мені хочеться забути про це, хочеться, щоб це був страшний сон, але це реальність. Відстань між нами весь час збільшується, перетворюючись на безкрайню прірву, яку ніяк не подолати. Опускаю руки та мну простирадло, майже ламаючи нігті. Усе забарвлюється в синій: мої очі горять нашим вогнем, видаючи мене з головою. Тому закриваю їх, заплющивши очі щосили та низько опустивши голову.

«Іди, просто йди й нічого мені не кажи.»

– Хто така некромантка? Навіщо та жінка послала її до мене тієї ночі? Ти прийшла туди, бо в неї не вийшло? – закидає він мене запитаннями, заганяючи в кут.

– Некромантка? Іза? – роблю помилку, піднявши на нього погляд, і тут же опускаю голову.

У кольорі нашого вогню він виглядає ще красивішим, не можу дивитися на нього.

– Значить, і її ти знаєш? Хто вона? – його голос жорсткий, холодніший за морозне повітря моєї батьківщини.

– Моя старша сестра. Я не бачила її багато років, вона була в готелі тієї ночі? – запитую, ховаючи очі, виправдовуюся немов і справді в чомусь винна.

Мені хочеться розповісти йому все, від самого початку, з усіма подробицями. Виправдатися, сказати, що я не спеціально, я не винна. Хочу заслужити його довіру, підтримку, любов. Хочу так багато, що ці почуття буквально роздирають мене.

– Ти не бачила власну сестру багато років? – перепитує він із недовірою.

– У мене шестеро старших сестер, кожну з них я бачила востаннє чотири роки тому, коли мене відправили до столиці.

– Навіщо?

– Вчитися і...

– Дістати мою кров? – чую в його голосі іронію, таку знайому, що серце стискається від болю.

– Це правда, відьма наказала дістати кров архімага, – підіймаю замутнений синьою пеленою погляд, – але я навіть не намагалася виконати її наказ! Не шукала зустрічі з тобою і до нашої зустрічі в палаці взагалі не знала, що це був ти!

Я була щира у своєму бажанні довести йому свою невинність настільки, що кинулася в прірву, що відділяє нас. Босі ноги мерзнуть на паркеті, я дивом не звалилася, заплутавшись у перині. На мені лише сорочка, валізи, які ми спеціально про людські очі купили на причалі – порожні, одягу в них немає, просто не встигли придбати. З ліжка я встала, але, зробивши від нього кілька кроків, так і залишилася стояти, мимоволі простягнувши до нього руку.

– Навіщо твоя сестра хотіла одружити мене на собі? Вона навіть Мітку Смерті поставила, щоб домогтися свого, але в підсумку моєю дружиною стала ти. Чому Мітка Смерті не подіяла на тебе?

Від його слів я ніби удар під дих отримала, добре, якби відьма перестрахувалася і послала Ізу за кров'ю, але змушувати її одружити на собі архімага за допомогою Мітки Смерті? Чого взагалі відьма навчила мою сестру? Вбивати?! А решта сестер, вони теж вбивали заради неї? Її сила настільки велика, що здатна примусити людей піти на вбивство? Мене хитнуло назад, коли я схопилася за голову, не знаючи, куди подіти руки. Я ніколи не думала про це, мене насправді не хвилювало, навіщо сестри навчаються в найкращих академіях і школах нашої країни, просуваються по службі на найважливіших теренах, наче пішаки, що тільки й чекають, коли проб'є їхній час бути використаними в чиїйсь грі. І це мої сестри, моя сім'я!

Роблю ще крок назад, натикаюся на ліжко і тому роблю крок уперед, але ноги мене не тримають, і я падаю вперед. В останній момент він підхоплює мене, міцно притискаючи до себе. Від запаху алкоголю і його шкіри свербить у носі, але це дрібниці порівняно з тією лихоманкою, яку являють собою мої почуття. Руки, як зазвичай уже, загоряються, змушуючи його білу сорочку тліти. Злість, лють і бажання вбити, жалість, біль і каяття – я п'яна від своїх почуттів. Зате він п'яний буквально, його руки болісно повільно ковзають від талії до плечей і стискають їх, відсуваючи мене від нього.

– Заспокойся, – каже він просто, і мій вогонь гасне від його холоду. – Відповідай, чому мітка не подіяла на тебе?

Замість того щоб надати підтримку, якої я так зараз потребую, він знову віддаляє мене від себе, будує між нами перепони.

– Її магія більше не діє на мене, – ледве чутно відповідаю на його запитання, дивлячись на обгорілу сорочку.

– Як це не діє? Що значить «більше не діє»? – закидає він мене запитаннями.

– Кілька років тому Іза спробувала...

Прикушую язик, я так послабила свою оборону, майже розповіла все, про що він вимагав. Опустила погляд у підлогу, смикнула плечем, намагаючись вивільнитися з його хватки, але він не помітив цього.

– Тато зробив дещо, щоб її магія більше ніколи не нашкодила мені, – обійшлася замість розповіді короткою відповіддю, закутуюсь в перину, як у захисний кокон. – Якщо це всі питання, тоді я піду спати.

– Це ще не все! – мало не шипить він і смикає мене на себе. – Шлюбна Мітка, чому вона з'явилася? Навіть якщо припустити, що все це було помилкою і випадковістю, як вона з'явилася? Чому?

Його натиск пригнічує, і моя відповідь здається безглуздою і розгубленою:

– Я не знаю.

Ми дивимося одне одному в очі занадто довго, його руки стискають мої плечі занадто сильно, явно бажаючи зробити боляче, перш ніж відпустити. Здалося, що він хотів змусити мене відчути полегшення від того, що перестав мене утримувати, але, на жаль, домігся зовсім іншого ефекту. Роблю різкий крок до нього, прогинаюся під нього, заткнувши гордість якомога далі. Мої руки вислизають з під перини, обіймають його. Притискаюся до нього всім тілом і, заплющивши очі, щоб не наштовхнутися на колючий погляд, притискаюся обличчям до його грудей. Під вухом швидко і гулко б'ється серце, сплету руки у замок на його спині, так мені здається, що так він мене не кине.

– Я, правда, не знаю. Це випадковість, дурний жарт Христини з отруєним шнапсом не вдався, бо я переплутала номери. Вони заманили мене на той поверх через Ніку, сказали, що вона в номері та може накоїти дурниць, і я повірила. Просто повірила їм, прекрасно знаючи, що довіряти їм не можна. Це було так безглуздо.

– Ти сказала «вони». Хто вони? Прізвища назви! – мої слова зовсім не заспокоїли його, навпаки він наче з ланцюга зірвався. Більше не намагається відштовхнути мене, але стискає мою голову, змушуючи дивитися на нього.

Найдивніше, що він не звинувачує мене у брехні, наче вірить мені, точніше дуже хоче вірити. Це дає мені надію і чомусь викликає сльози. Його поведінка така неоднозначна, заплутала мене, я вже не розумію, що він відчуває насправді.

– Христина Лафей і Тетяна Фросмант, – відповідаю йому. – Ми разом навчались, того дня в нас був випускний у ресторанному залі Престижу.

– Як ти сказала? Фросмант? – перепитав чоловік із дуже дивним виразом обличчя.

– Фросмант, її батько один із радників короля, – неуважно пояснюю я і лише потім згадую, що він теж радник короля, точніше ним був. – Ти знаєш її батька?

– Ще б пак я не знав батька моєї колишньої нареченої. Ось тільки про те, що в міністра фінансів дві доньки чую вперше.

– Зазвичай знатні люди соромляться дітей без магічного дару, – бурмочу злегка загальмовано, не одразу розуміючи, що це все означає. – Почекай, це що виходить: Тетяна сестра твоєї Каміли?

– Вона не моя! – вигукує чоловік і виривається з моєї ослаблої хватки.

Не може знайти собі місця, бо міряє кімнату кроками, судячи з усього, про щось розмірковуючи.

– Пенелопо, – власне ім'я з його вуст застало зненацька, і я підстрибую на місці.

Розвертається до мене і, перш ніж я що-небудь зрозумію, цілує. Поцілунок короткий, палкий і явно на емоціях, але мені плювати. Ноги підгинаються, хапаю комірець його сорочки, але неслухняна тканина прослизає повз пальці, коли він виривається і йде, не сказавши й слова.

***

Він повернувся на світанку, коли від занепокоєння за нього вже тряслися руки. Скрипнули вхідні двері, і я не знайшла нічого кращого, ніж накритися периною та удати, що сплю. Це нерозумно, знаю, але нічого не можу із собою вдіяти. Усе всередині завмерло, скручуючись у тугу пружину, і всі почуття перетворилися на слух.

Робить крок у кімнату і зупиняється. Шарудить одяг, немов він роздягається. Щось падає на підлогу. Піджак? Адже, він же взяв його з собою, щоб не було видно, як я обпалила сорочку.

Куди він ішов, що робив і чому повернувся? Весь цей час мене мучило саме це питання. Навіщо йому повертатися до мене? Тому що тільки я знаю назву свого богом забутого села? Адже навмисне не сказала йому, де саме воно розташоване. Це мені він потрібен, а я хочу бути йому потрібною. Навіть якщо ця потреба тимчасова, навіть якщо я буду потрібна, з метою дістатися до відьми. Але якби він запитав у мене прямо: куди саме ми прямуємо, я б відповіла, бо моя любов сліпа. Сліпа до нього, сліпа до батьків і сестер. Я знаю, що роблю помилку, приводячи його прямо у руки відьми, не хочу туди їхати, але не можу інакше, тому що там моя сім'я. Тому що це через мене їхнє життя в небезпеці. Тому що лише я зможу їх врятувати!

Однак десь глибоко всередині мене гризе черв'як. Він шепоче мені, що вони цього не варті. Ні батьки, ні односельці, ніхто! Частина мене бажає забути про них, втекти з магом куди-небудь далеко, від зобов'язань, розшуку і самої себе. Адже мені всього лише потрібно напоїти його зіллям, наказати забути минуле, змусити любити себе. Але, хіба я зможу? Адже якщо відьма занадто сильна, то не факт, що можна змусити його забути своє минуле. Як мені це зробити, якщо не вийшло відмовити його від поїздки до відьми? Утім, не дуже я й намагалася. Ця нова і жорстока частина мене хоче використати його, чи то для того, щоб убити відьму, чи то для того, щоб обміняти на свободу своєї сім'ї. Самій здається це безглуздим, бо він теж сім'я, але при цьому я не намагаюся зупинити його, захистити так само як і сестер та батьків.

Я огидна насамперед для самої себе.

Сльози скочуються щоками на подушку. Він робить кілька кроків у бік ліжка, і в мене німіють руки від напруги, заплющую очі щосили, щоб не показати, наскільки слабка. Мене ламає від бажання відкинути перину і кинутися йому на шию, шепотіти ніжності, благати втекти зі мною на край світу і любити тільки мене. Це дурне бажання, знаю, що він ніколи не погодиться на таке, як і знаю, що ніколи не змушу себе це запропонувати. В іншому разі це буду вже не я.

Ліжко за спиною, зовсім поруч зі мною, прогинається під його вагою. Змушувати себе дихати абсолютно рівно, коли він поруч, це нестерпно важко. Пальці самі по собі смикаються від бажання торкнутися його, очі мимоволі відчиняються: таке сильне бажання подивитися на нього, що заплющую очі, але не можу зупинити їх. Лежу на боці, спиною до нього, волосся закриває обличчя. Він не бачить цього, не бачить, що творить зі мною. Рахую довгі секунди тиші, не розумію, чому він продовжує сидіти, мучити цією недозволеною близькістю. Два тижні він і не підходив до мене близько, а тепер сидить зовсім поруч. Як же сильно хочу просто торкнутися його, хоча знаю, мені буде мало цього. Одного звання дружини мені мало, як і того, що наші життя назавжди пов'язані. Я хочу все, але сама не можу дати натомість нічого. Це мої почуття, мій секрет і моя мука, він про них ніколи не дізнається. Я не готова все ускладнювати, не готова обирати між батьками з сестрами та ним, не готова когось втратити, хоча ми зараз рухаємося саме в цей бік.

Його рука торкається мого стегна, нехай через перину. Усередині все завмирає, я забуваю дихати, і, здається, це видає мене з головою.

– Я знаю, що ти не спиш, – чую його голос, втомлений і спокійний.

Здригаюся всім тілом, і його рука повільно проходиться по вигинах мого тіла до плеча, щоб потім повернути мене з боку на спину. Він не був ніжний, коли боляче стиснув плече, а тим паче коли навалився зверху, обдаючи перегаром. Розплющила очі, щоб зустрітися з ним поглядом і зрозуміти – він не злиться. Його руки повільно і чи то болісно, чи то ніжно проходяться від плечей до пальців, беруть мене за руки тільки для того, щоб затиснути їх над головою. Не розумію, навіщо це він робить і чому, не розумію, чи не хочу розуміти? Він так близько, що запах моря, перегару і поту вбирається в шкіру. Відчуваю тепло його рук і напругу грудних м'язів, немов ледве стримується.

– Вальтер, – шепочу захриплим голосом, не знаючи, як розуміти його дії та мовчання.

Його губи накривають мої так несподівано, що навіть сіпаюся припинити поцілунок, але він не дає. Таке враження, що йому важливо підім'яти мене під себе, знати, що я підкоряюся. Я прогинаюся, моя гордість тріщить і майже зникає в полоні решти почуттів. Його язик лоскоче піднебіння, хазяйнував у роті, поки рука хазяйнує по моєму тілу. Ось вона ковзнула під перину, пройшлася по грудях і животу, для того, щоб прослизнути під сорочку і викликати мурашки по всьому тілу. Під його пальцями по тілу розходиться тепло і збудження. Він знає, що робить і чого хоче, залишається лише підкоритися. Мої почуття скачуть від щастя до цілковитої зневіри та відчаю. Не можу просто довіритися, не можу просто відчувати й забути про все на світі в його обіймах, але рухаюся в цьому напрямку. Його права рука притискає мої руки до подушки, але замість того щоб вириватися, я сама утримую його руку, переплітаю наші пальці.

Думки зникають, залишається одне бажання – розтанути поруч із ним. Ліжко злегка скрипить, коли він повністю забирається на нього, скинувши перину на підлогу. Мені стає холодно, але тільки на мить, поки він не притискає своїм тілом до ліжка, зігріваючи мене. Губи торкаються моїх, але це лише подоба поцілунку, бо він одразу відсторонюється. Відпускає мене, майже відриваючи свої руки від моїх, знову різко сідає, змушуючи відчути холод і розгубленість. Впирається ліктями в коліна і стискає власне волосся з такою силою, що біліють кісточки пальців. Сама поза говорить про те, що його щось мучить. Не впевнена, що хочу знати, що саме, але все одно сідаю та обіймаю його зі спини. Стискаю руки в замок на його животі, у мене таке відчуття, що зараз він вирветься або раптово зникне. Притуляюся чолом до його плеча, відчуваючи, як власне серце надривається всередині. Усі його м'язи напружені, ми сидимо так дуже довго. Здається, він навіть не помічає, що я його обіймаю, аж поки не цілую в шию. Його руки накривають мої, і на мить я лякаюся, подумавши, що зараз прожене. Обіймаю його ще й ногами, сподіваючись, що так йому буде складно позбутися мене. Його руки гладять шкіру від колін до стегон і назад, немов йому просто подобається мене торкатися.

Ми сидимо в цій позі довго, настільки, що повіки самі закриваються, і я майже засинаю, притулившись до його спини головою. Шалено добре просто бути поруч із ним, просто насолоджуватися його теплом, але неспокійні думки повертають до реальності, від якої зараз так хочеться втекти.

– Пенелопо, – чую його голос і підіймаю голову, змінивши положення затерплої шиї.

М'язи злегка ниють, так буває від довгого сидіння в незручній позі. Пальці на руках теж оніміли. Тому продовжую його обіймати та замість відповіді сонно стогну, уткнувшись чолом у його плече.

– Усі, хто допомагав відьмі, помруть, – каже з дивною інтонацією, що не подобається мені більше, ніж сенс слів.

– У сенсі? – неуважно перепитую, притулившись до нього міцніше.

Його руки накривають мої, а потім дбайливо, але багатозначно відсувають їх від своїх грудей, стискають пальці, щоб потім відпустити. Різкий маневр, і я вже сиджу не на ліжку, а на його колінах, продовжуючи обіймати його ногами. Тепер, коли бачу його обличчя, стає ніяково. Брови зсунуті, орлиний погляд ще більш виразний, його руки на моїх колінах, ніби він хоче, але не наважується зіштовхнути мене з себе.

– Вальтер? – нервово сприймаю його мовчання.

– Твої батьки, сестри, односельці, усі, хто був пішаком і слугою відьми – помруть.

Від погляду його очей і того, що він каже, виступає холодний піт на спині. Мені холодно, його близькість уже не зігріває мене. Навпаки, здається, що він джерело цього холоду.

– Чому? – не знаходжу, що ще сказати, поки мене починає колотити.

– Тому, що поки жива відьма, її слуги будуть їй служити, – його рука торкається моєї щоки, прибираючи локон за вухо. – Тебе ніхто не зачепить, але їх – ні.

– Що значить, поки жива? Що це означає?! – звалююся з його колін на підлогу, він намагався втримати мене, але тільки отримав по руках. Відповзаю назад, до кінця не розуміючи, чого він домагається від мене цією маячнею.

– Вальтер, – шепочу на межі злості й розгубленості, коли він підводиться з ліжка і буквально нависає над мною.

– Пенелопа, – його погляд холодний, хоча голос сповнений ніжності, – я не буду її вбивати.

– Чому? – зривається з губ запитання, хоча мені здається, я й так знаю відповідь.

Він мовчить, а потім відводить погляд убік, немов ще роздумуючи відповідати мені чи ні! Підіймаюся на ноги та кричу його ім'я, схопившись за його плечі. Що він таке несе?! Що це за маячня?!

– Ти ж сказав, що вб'єш її або мене, якщо я брешу! – кричу, не здужавши впоратися з емоціями. – Ти ж обіцяв!

– Я обіцяв, але дещо змінилося, і все набагато серйозніше, ніж ти собі уявляєш. Ця відьма небезпечна, ти навіть не уявляєш наскільки.

– Не уявляю? Серйозно?! Ти хоч уявляєш, що вона змушувала мене...

Обриваю себе, поки не стала в його очах ще більше жалюгідною або потворною. Відвертаюся, щоб перевести подих і витерти непомітно непрохані сльози.

– Якщо я, по-твоєму, не уявляю, на що вона здатна, тоді чому ти не хочеш її вбивати? Хіба не нормально навпаки позбутися проблеми? Убити цю чортову тварюку!

– Ні, – обрубує він жорстко й нещадно.

Він навіть не намагається! Ні піти мені назустріч, ні пояснити, ні зрозуміти мене! Хіба так можна?! Та як він сміє?!

У повітрі витає дим і сморід від згорілого на мені одягу. Стою перед ним абсолютно гола, поки наше полум'я і не думає заспокоювати й зігрівати мене.

– Пенелопа! – різко й холодно каже, і я остигаю від його холоду. – Вона їм потрібна живою.

– Кому "їм"? Тобі?! – скрикую, запізно розуміючи, що вже не в собі, і він розуміє, що зараз у мені говорять ревнощі. – Мілу свою воскресити захотів? Скучив за своїм величезним і трагічним коханням?! Ну, так, як можна порівняти босячку без магічного дару з купою проблем і фізичних вад із русявою німфою? Можу припустити: її ти не тільки хотів, а й любив.

Останнє вирвалося само собою, і я одразу пошкодувала, що сказала це. Цими словами я відкрилася йому більше, ніж хотіла. Тепер я не можу сказати, що він для мене нічого не означає. Не зможу знову збрехати, що це всього лише хіть. Я просто не можу! Відвертаюся, придушуючи клубок паніки й образи, шукаю вихід, але не знаходжу.

Його руки боляче хапають за плечі й розвертають до нього. Відбиваюся, даю йому по руках, але він сильніший. Стискає мою шию, змушує подивитися на себе. Обличчя напружене, він до біса злий, так що в очах то з'являються, то гаснуть сині вогники.

– Король живий, – каже так, ніби це має все пояснити, але я нічого не розумію.

– І до чого тут відьма та вбивство всіх, кого я знаю й люблю? – не приховую сарказму, встромляючи нігті в його руки, щоб відпустив.

– Поки що живий, і лише відьма знає, як його врятувати.

– Та до чого тут вона...

Починаю злитися, а потім різко все розумію. Замах на короля її рук справа, маленька частина її величезного плану, і сестри, і я сама – частина інструментів, якими вона домагається бажаного, а відьма бажає одного – влади. Не падаю на підлогу тільки тому, що він мене тримає. Тепер я, здається, розумію, чому нас уб'ють: з власної волі, чи ні, але ми – учасники перевороту, а закон у нашій країні в цьому плані набагато жорсткіший, ніж в інших.

Колись, дуже давно саме через відьму та її спробу перевороту і запровадили покарання не тільки для учасника перевороту, а й для його кровних родичів, причому всіх. Кожна спроба перевороту закінчувалася жорстокою різаниною, знищенням навіть тих, хто ніяк не був до неї причетний.

– Ні, уряд не може вбити стільки людей, це ж...

– Ніщо, порівняно з тим, що трапиться, якщо відьмі вдасться здійснити переворот. У неї спадкоємець престолу, і моя кров потрібна, щоб зняти захист, який не дає їй підпорядкувати його.

Він відпускає, спостерігаючи за мною так, немов хоче зрозуміти: чи знала я про це. Звідки? Як я могла знати про таке? Ні, те, що його кров потрібна їй для чогось дуже поганого, знала, але для такого... Чорт, якщо в неї вийде, то нашій країні кінець!

– Я не розумію, якщо ти це знаєш, то навіщо...

– Навіщо йду до неї прямо в руки? Щоб зупинити її, це під силу лише мені.

– Під силу? – кричу на нього на грані істерики. – Вальтер, мій батько колись був найсильнішим магом в окрузі, але їй вистачило одного погляду, щоб змусити його підкорятися. Усі в цьому селі поклоняються і, гірше того, поважають її, немов вона якийсь месія. З чого ти взяв, що з тобою не буде так само? З чого ти взяв, що в тебе вийде їй протистояти?

– Я знаю, на що ти здатна, Пенелопо. Знаю, що в тебе є спосіб і, можливо, навіть план, як її вбити. Ти набагато сильніша і розумніша, ніж здаєшся, на перший погляд. У цьому я впевнений.

Він злегка посміхається, що в подібній ситуації виглядає трохи недоречно, як і його сліпа віра в мої здібності. Чи в мою підступність? Ніхто ніколи не вірив у мене, не говорив мені подібних слів, і я не знаю, що зараз відчуваю: образу, сором, чи вдячність?

– Є, – погоджуюся з ним, – але навіщо мені допомога мага, який не може чаклувати? Ти ж здогадуєшся, навіщо ти мені насправді потрібен, так?

Я могла просто сказати йому про ультиматум відьми, як і про те, що він давно втратив для мене сенс. Адже, справді, який сенс у тому, щоб проміняти життя того, кого я кохаю, і своє власне, на можливість врятувати свою сім'ю? Примарну можливість! Адже жодна присяга, чи слова, не діятимуть, коли я помру. Чому я вдаю, ніби сильніша і безжальніша, ніж є насправді? Щоб здаватися тією самою підступною ошуканкою, а не жалюгідною закоханою дурепою, якою і є.

– Я знаю, – погоджується він з посмішкою, яка так схожа на маску, – і нічого не маю проти цього плану, але тільки у вигляді запасного варіанту. Не забувай: ми все ще залежимо одне від одного. Якщо знешкодимо її – залишимося в живих, а там прийде й армія.

– Армія? – повторюю злегка здавлено, голос не слухається.

– Армія, Пенелопо. Вони зрівняють із землею ці місця, у разі, якщо я не впораюся.

Його голос спокійний, але я чую в промовах погрозу і брехню. Я потрібна йому виключно тому, що наші життя пов'язані, і більше причин немає.

– А якщо я допоможу тобі, і ми її зупинимо, що тоді? Мої рідні все одно помруть! – кричу на нього.

– Я розповів тобі про це не для того, щоб ти вирішувала між своїм життям і їхнім.

Та як він так може?!

– А для чого? Навіщо ти це зробив? – запитую, намагаючись заглушити істерику.

– Щоб ти встигла з ними попрощатися.

Мої руки сіпаються, у грудях страшний біль. Мені здається, що я відчуваю товстий кинджал, який встромили в моє серце, та ще й провернули, завдаючи пекельного болю. А я–то думала, він дає мені вибір, нехай жорстокий, але вибір між убивством себе і його, і смертю всіх моїх рідних! Але, схоже, для колишнього радника і цей важкий вибір недозволений подарунок для мене, він мені дозволив попрощатися! Попрощатися!

Моя шкіра горить, не можу стримати свої емоції, спалахи синього полум'я стають неконтрольованими, але я не помічаю нічого.

– То, значить, ти думаєш, що маєш право вирішувати за мене? – кажу, вказуючи на нього охопленим вогнем пальцем.

– Я не думаю, а знаю.

Та як він сміє?!

– Навіщо ти взагалі це зробив? Навіщо розповів їм про відьму і про те, що вона в цьому замішана? Навіщо?!

Він мовчить, а під моїми ногами вже палає паркет.

– На кону дещо більше, ніж наші життя або життя жителів одного села.

– Та ти що?! Ще скажи, що одна відьма може змінити долю цілої країни. Так, що там країни – цілого світу! – сарказм і брехлива посмішка виходять самі по собі.

– Це траплялося і не раз, – відповідає він мені так, що відчуваються повчальні нотки.

Для нього я що, безправна істота, дитина? Навіть у такий момент він повчає мене, немов я не розумію, що по-справжньому важливо в цьому житті. Що може бути важливішим за моїх рідних: маму, тата, сестер і крихітного братика? Що?!

Беру себе в руки, гашу своє полум'я з таким зусиллям, ніби вбиваю в собі щось. Різко видихаю, заплющивши очі, і довго не можу зосередитися на тому, що хочу сказати. Він наче знову і знову прокручує в моїх грудях кинджал, йому подобається мій біль. Підіймаю на нього очі й на мить підтискаю губи, щоб затримати крик, сповнений злості й відчаю.

– Вальтер, – важко зітхаю з сумною посмішкою, – навіщо мені рятувати світ, у якому не буде тих, кого я люблю?

Хіба так важко зрозуміти, що я відчуваю? Зробити хоча б крок мені назустріч? Не бути таким до чортиків самовпевненим і жорстоким? Ну, чому моє серце обрало саме цього нестерпного мага?!

– Якщо ти зробиш, як я сказав, у цьому світі залишиться хоча б одна людина, яку ти любиш.

Він знає? Та ще й так жорстоко маніпулює моїми почуттями!

– А чи не занадто ти високої думки про себе? – кажу саркастично, при тому, що голос не слухається.

Стискаю руки в кулаки, таке відчуття, що він знову і знову встромляє в мене кинджал, пробиває грудну клітку і вириває серце. Воно б'ється в його руці, поки він не розчавлює його, немов велику сливу, але мій біль на цьому не закінчується. Це замкнене коло, все повторюється раз за разом, і я вже не знаю, як зупинити це пекло, як перестати його любити.

– Я говорю не про себе, – відповідає він мені так спокійно, що з подивом помічаю те, чого не бач