Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
128 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
128 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
128 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
128 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
128 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
128 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
128 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
128 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
128 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
128 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
128 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
128 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
128 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
128 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
128 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
128 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
128 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
128 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
128 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
128 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
128 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
128 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
128 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
128 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
128 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
128 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
128 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
128 дн. тому
Розділ 29. Родичі
128 дн. тому
Розділ 30. Весілля
128 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
128 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
128 дн. тому

Вальтер

Так дивно почуватися безсилим, здавалося б, магія – все моє життя. Ще з дитинства мене вабила ця наука, я багато годин проводив у нашій бібліотеці, вивчаючи фоліанти книг з неї. Мені завжди все давалося легко в магії, не доводилося напружуватися. Батька це дратувало, як і будь–яке згадування зіллєваріння, мама була зіллєваркою і ще з малечку вчила їх готувати. Потім вона померла і все, що стосувалося матері, було неприємним нагадуванням для батька, особливо ми з сестрою. Може, тому він намагався менше бувати вдома?

"Чоловік має бути фізично сильним, а не робити все за допомогою магії, чи тим більше зілля!" – говорив він мені під час чергового нашого спарингу.

Мене ж завжди вабила магія найімовірніше, як заборонена. Тож, вирушивши на навчання, я заслужив цілковите несхвалення батька і його відсутню увагу до моїх успіхів, а тим паче поразок. Можливо, я просто хотів, щоб на мене звернули увагу, але цього так і не сталося, тому що батько помер раніше. Ця втрата не залишила в моєму життя такий слід, як війна з ельфами через декілька років після неї. Особливо битва під Червоним дубом і смерть княгині Жовтого вогню. Побувавши там, моє ставлення до своєї сили змінилося. Зникло почуття всевладдя, значущість власної сили, а головне появилось розуміння, що насправді значить бути князем вогню, зброєю Ансари.

Пам'ятаю, я дивився, як мій родовий вогонь пожирав ельфів і їхніх союзників, чув їхні крики та благання про милість, але не робив нічого. Сила князів вогню буквально змінила хід війни. Тому король і тримав нас із міністром на цих постах, як найнебезпечнішу зброю. На тій війні померло багато людей, ельфів та інших істот, але навряд чи вона стала для когось із тих, хто віддає накази, уроком. З мене вона збила пиху, хоча сестра частенько говорила, що після війни став ще нестерпнішим у цьому плані.

Сподіваюся, сестра встигла втекти швидше, ніж до неї дісталися поліцаї. А якщо ні, то доведеться і цю дурепу витягувати. Як же часто Ігнаришнар суне мені палиці в колеса. Я ж йому ще до події сказав, що щось сьогодні точно станеться! Так ні, мало не вбив мене, скотина! Коли він навчиться слухати й чути, що я йому кажу? Треба б поговорити з ним відверто, пояснити, що він не правий. Можливо, він не такий уже й безнадійний і за кілька днів охолоне та увімкне, нарешті, свій мозок. Але чекати цього моменту ніколи й, може виявитися, нерозумно, тому спочатку варто навідатися до нашої улюбленої опозиції в особі Фросманта та інших міністрів. Ніхто ніколи не любив Трута, надто шкідливий у нього характер, мене в принципі теж, але відкрито йти боялися. Взагалі дивно, що ні Фросмант, ні його донька так і не з'явилися на цей бал. Я б навіть сказав підозріло. Нехай поки що немає прямих доказів, що пов'язують міністра з останніми подіями, але щось все–таки не дає мені спокою.

Не звик я, коли все йде не по–моєму, неприємне відчуття. Особливо дратує поведінка моєї бродяжки. Вона врятувала мене, нехай і заради своєї шкури, це нормально, я б теж так зробив. Але те, що було потім, і відбувається зараз, мене злегка турбує. Не так має поводитися дівчина, якій довелося кинути все, чого вона домоглася в житті, щоб врятувати мене і себе, зокрема. Не так має виглядати недосвідчена студентка училища зіллєварів. Не знаю, як до цих фактів ставитися, як і до того, що в неї були кігті відьми. Це за межами мого розуміння, а вона ще й не пояснює нічого. Знаю точно тільки те, що мені не подобається її зв'язок із цією бандою покидьків. Гаразд, робота на найбільшого продавця настоянок на чорному ринку і десяток нігтів відьми в схованці, але зв'язок із бандою?!

Хто–небудь, поверніть мене в день нашого знайомства! Хочу знати, як я міг у ній таке прогледіти? Як та бродяжка, з якою я лаявся в холі готелю, може насправді бути такою? Спонсорувати банду? Тримати свої, з якогось переляку, величезні заощадження в їхньому чорному банку? Фліртувати з цим виродком – Червоною Стрілою? Останнє найбільше бісить, що в них узагалі може бути спільного? Хоча в нас із нею, мабуть, ще менше спільного. Але вона моя, якщо вже мені доводиться терпіти цю мітку на своїй спині й прокляття, яке вона з собою несе. Моя і крапка, тож про флірт із кимось стороннім не може бути й мови, а вона вдає, що не помічає мого невдоволення, і це шалено дратує.

Рана в спині болить, тягне глухим болем, але вже легше, ніж було раніше. Усе–таки є реальне благо від її настоянок, нас із пастки витягли та врятували мене. Давно мені так погано не було, як від тієї гидоти, навіть родовий вогонь під'єднався до боротьби організму. Хоча, батько так боявся, що його отруять, що привчав себе до всіх відомих отрут і, попри наш дитячий вік, нас із сестрою теж. То яка отрута була на тому пазурі, якщо Пенелопа не просто дізналася про неї раніше за мене, так ще й змогла зробити протиотруту так швидко? До її персони в мене все більше й більше запитань, вони не дають мені спокою. Але вони поки що можуть почекати: для початку потрібно розібратися з цими покидьками.

Обступили нас з усіх боків, а я ще дивувався, навіщо вона потягла мене за собою. Та ці мурла її б запросто по стінці розмазали! Втомився чекати нападу, тож першим почав бійку. Вирубав здоров'яка, який зайшов зі спини, засунув за себе Пенелопу, а потім уже взявся за інших.

Як же давно я не використовував свої кулаки для подібного. Форма вже не та, відсутність тренувань дається взнаки, тож більше покладаюся на спритність. Ухиляюся від ударів одразу двох, ударив одному кулаком у живіт, другому ногою в коліно. Відштовхую їх якомога далі від Пенелопи стусанами, а потім беруся за інших. Треба ж, зброю дістали, ножички та інше. Троє мчать назустріч, від одного ухиляюся, хапаю за руку і нею ж б'ю другого. Третій уже не ризикує підійти та з відстані кидає в мене ніж, але промахується і влучає в першого. Влучності зовсім не навчені, покидьки. Відштовхую в бік не дуже тверезої компанії останніх нападників, тепер усі в зборі. Один ватажок залишається осторонь. А шкода, я йому крильця б обламав. Серйозно, про що дружина взагалі думала, віддаючи свої гроші бандитам? Божевільна точно!

– Ну що ж ти зупинився? Злякався? Ти – слабак! Я зараз тебе на попіл перетворю! – самовдоволена посмішка на обличчі цього гарненького мурла напружує. Як і те, що його очі загоряються червоним вогнем. Аристократ? Він? Нащадок князів Червоного вогню? Цей покидьок суспільства? Та це навіть смішно, може, тому й сміюся. Якщо хтось дізнається про ще одного князя вогню, це для нього дуже погано кінчиться.

– Іване, – дружина стискає мою руку, але не на знак підтримки, а для того, щоб зупинити.

– Ну, гаразд, твоя взяла. Знав би раніше, що в тебе така фігурка, об'єднав би наші активи давно, – сенс цієї фрази не зрозуміти важко.

Клацаю пальцями, і іскра підпалює диван зовсім поруч із цим виродком. Його самовдоволена посмішка виводить із себе.

– Вальтер, не треба, – бурмоче дружина, ховаючись від чужих поглядів за мною, – одяг теж даси, – кидає вона вже не мені.

– Як скажеш, але в такому вигляді ти мені більше подобаєшся. І нехай твій чоловік більше не палить моє майно, гроші на ремонт я відніму з твоїх відсотків.

– Стріла, так що нам робити? – запитує у свого начальника один із чоловіків.

– Ну, що ж ви такі нетямущі? Радник – чоловік нашої дорогої Пенелопи, хіба ми можемо продавати родичів членів нашої організації? Звичайно ж, ми відпустимо їх.

– Але ти щойно говорив...

Один із головорізів почав протестувати, а потім ні з того ні з сього впав як підкошений.

– Моє слово – закон для всіх, але не для мене. Хтось ще хоче з цим посперечатися? – відгукується Червона Стріла, грізно оглядаючи своїх людей.

Так це і є його сила? На частку секунди мені здалося, що він використав родовий вогонь, але так і не зрозумів, як саме. Про Червоний вогонь давно вже ніхто не чув, звідки він узагалі взявся?

– А тепер усі геть! – крикнув він, і його люди послухалися, витягуючи з собою своїх поранених і мертвих.

Відпускаю дружину, підходжу до перевернутого столу і здираю звідти скатертину, а потім мовчки загортаю в неї Пенелопу настільки, що вона не може сама йти, тож хапаю її на руки.

– Спочатку одяг, – приймаю умови їхньої гри.

– А мені він подобається, Пенелопо. Такий тямущий. Шкода, що не зустрілися раніше, у сім'ю б до себе прийняв. Сюди.

Ми підіймаємося сходами, нагорі довгий коридор з однаковими дверима. Відчиняє найближчі й заходить усередину, вмикаючи магією світло.

– Прошу, приємно провести час. Одяг у шафі, беріть, що хочете. Я поки що сходжу по ваші гроші. У чому побажаєте отримати свої гроші? Боюся, мідяками їх ви далеко не понесете.

Показна люб'язність дратує. Його почуття явно суперечать словам, якщо не помиляюся, даючи їм визначення – нетерпіння, змішане з надією. Так і хочеться запитати, що вона йому пообіцяла, але не при ньому.

– У каменях, – відповідає дружина безпристрасно.

– Добре, але це займе якийсь час, години три, мінімум. Подорожуватимете без нічого? Можете залишитися тут до обіду, добре проведете час.

– Пішов, швидко, – кажу спокійно, хоча насправді мені найменше хочеться залишатися в цьому місці й на хвилину.

– Як забажаєте. Папір і ручка на письмовому столі, Пенелопо, – кидає ватажок перед відходом.

І що ж такого вона йому пообіцяла? Щось пов'язане з папером, але що це може бути? Опускаю її на підлогу, не треба було брати її на руки, але так я бодай упевнений, що ніхто не бачив її мітку, мою закривають залишки сорочки. Робить крок від мене, стоїть, закривши обличчя рукою. Скатертина провисає на спині, показуючи Шлюбну мітку.

– Що ти йому пообіцяла? – запитую, прибираючи її волосся зі спини.

Шкіра гладенька, майже шовковиста, навіть попри моторошного вигляду рубці вздовж хребта. Під моїми пальцями по її шкірі йдуть мурашки, візерунки мітки рухаються, показуючи знайомий напис.

– Занадто багато, – приречено видихає вона.

Смикає плечем, подробиць не розповідає. Вона взагалі мало чого про себе розповідає і найчастіше відмовчується. Знаю, що уточнювати не варто й пробувати, тому змінюю тему.

– Звідки шрами на твоїй спині? – торкаюся одного з них, найбільшого й найпотворнішого.

Вона завмерла, поки мої пальці проходяться по ньому, прибираючи волосся.

– Ці? Упала з дерева в дитинстві, – байдуже кидає.

На обличчі усмішка, але я помічаю, як тремтять її плечі. Бреше? Але я не відчуваю брехні. Найімовірніше, знову не договорює. Але, можливо, річ не в цьому, її начебто все ще трясе, як там унизу. Роблю крок до неї, обіймаю зі спини, кладу руки поверх її. Розслабляється і притискається спиною до моїх грудей.

– Що тебе пов'язує з цими покидьками? – ставлю запитання, відчуваючи, що, найімовірніше, зараз відповість мені.

– Це просто банк, – злиться, виривається і швидким кроком іде в бік гардеробної.

– Просто банк? – не приховую своєї іронії.

Сідаю на ліжко поруч із дверима гардеробної, не заглядаю туди, бо бачу, що вона скинула скатертину на підлогу. Дивна поведінка для тієї, що ревіла після моєї дурної спроби її налякати виконанням подружнього обов'язку. Знову відмовчується, це починає бісити. З неї, що, кожне слово кліщами треба витягувати?

– Звичайні студентки училища зіллєварів не водять знайомств із бандитами, – намагаюся знову привернути її увагу, висловлюючи невдоволення її зв'язками.

Мовчить, чую, як скриплять вішалки.

– Не вкладають у їхню справу величезні суми грошей, яких у принципі не може мати бідна студентка родом із зубожілого містечка на кордоні з північчю, донька звичайного автослюсаря й доярки.

Все одно не відповідає, що змушує встати на ноги та скласти руки на грудях. Чого вона домагається своїм демонстративним мовчанням? Від мене їй не втекти, відпустити її від себе в такий момент – повна дурість. І зовсім не через її пафосні промови, що я без неї не зможу, просто так мені спокійніше.

– Мій батько не автослюсар, він розбирається в машинах, але це тільки хобі. Моя мати ніколи не займалася господарством і тим більше не працювала дояркою. Я не єдина дочка своїх батьків: у мене шість сестер і один маленький брат. Живуть вони не в славному місті Боярі, на північному кордоні, а в маленькому селі ще північніше цього міста. Там, де густі ліси, і не діють закони цієї країни, – чую її тихий голос.

Кожне слово різниться з тим, що фігурує в її справі, та й раніше в ній були нестикування. Особливо, коли Пенелопа згадувала про сестру, якої, якщо вірити її справі, не повинно було бути. Заглядаю в гардеробну, вона нерішуче повертається до мене обличчям і дивиться в очі. На ній мереживна нічна сорочка, зовсім тонка. Жодною мірою не приховує її привабливої фігури, змушує відчувати збудження і згадувати останній поцілунок у крамниці зіллєвара. Я тоді марив, було так холодно, що до болю хотілося відчути тепло чужого тіла. Занадто пізно усвідомив, що зайшов у своїх бажаннях надто далеко, вона вже тремтіла загнана в кут моєю хворою фантазією. Але зараз, вона так схожа на Мілу, не зовнішністю, вони абсолютно різні. Міла красива була до нестями, а Пенелопа просто мила, але водночас її очі наче дивляться в саму душу. Водночас у них так багато спільного в іншому, вони завжди приховують усю правду, своє минуле і свої справжні почуття. Але є одна якість, що разюче зближує цих двох жінок – вони брехухи.

– І про що ще ти збрехала? – не приховую іронії в голосі.

Відчуваю її біль, легку нотку злості. Невже думала, що я відреагую інакше? Значить, погано мене знає.

– Коли я говорила тобі неправду? – нотки злості в її почуттях стають сильнішими.

– Справді, коли? – заходжу в гардеробну, перегороджуючи їй шлях до виходу.

– По–твоєму я тобі весь час брехала?! – підвищує голос, стискаючи руки в кулаки.

– А хіба ні? Твій чарівний язичок весь час бреше, бреше, бреше...

Відчуваю її злість, злюся і сам. Її почуття заразні, немов смертельна хвороба, вони всюди, не дають мені спокою, заважають зосередитися на чомусь іншому.

– Мовчиш? Звичайно ж, тобі нема чого сказати. Мені ось цікаво, чого ще я не знаю? Те, як ти себе зараз поводиш, моторошно підозріло. Ніхто б не кинув навчання, друзів так легко, як це зробила ти. У тебе ніби весь час був план дій, і ти лише чекала слушного моменту, щоб втекти звідси. Це я можу зрозуміти, нехай із натяжкою. Але я не можу зрозуміти, яке місце в цьому плані посідаю я?

Ми дивимося одне одному в очі, наші почуття однакові. Її плечі злегка тремтять, мої руки, що перегороджують їй шлях до виходу, теж. Чому навіть зараз, я хочу її? Мало в мене сексу було за ці роки, ох, як мало.

– Мені потрібна моя сумка, – вимовляє рівно і впевнено.

– Сумка? – перепитую, змушуючи себе посміхнутися.

– Так, сумка, і щойно я її отримаю, піду.

Придавлю іронічну посмішку, вона й справді думає, що від Шлюбної мітки та нашого зв'язку можна просто втекти? Яка ж вона наївна, чи, можливо, знає те, чого не знаю я? Ці недомовки злять, її поведінка буквально виводить із себе! А, може, вся справа в словах, які вона говорить так упевнено.

– І навіщо тобі те зілля? Кого ти хочеш підпорядкувати?

– Не твоя справа. Допит закінчено? – злиться так, що згадую нашу першу зустріч.

Тоді вона була так само вперта, а потім опинилася в моєму ліжку зверху. Чи не іронічно?

– Ні, – усміхаюся.

– Так, – прогинається під моєю рукою і швидко вибігає з гардеробної.

– Стій, ми не закінчили! – кидаюся за нею, але вона встигає зачинитися в сусідній кімнаті.

– Закінчили, я перша піду в душ, – чую з–за дверей її нервовий голос, а потім шум води.

– Чорт! – даю волю своєму гніву, спалюючи залишки одягу на собі.

Сповзаю по стінці, стискаючи волосся в кулак. З будь–якою іншою я б не возився, змусити говорити людину ніколи не було для мене проблемою. За своє життя мені багато разів доводилося допитувати, а часом і катувати людей, щоб отримати важливу інформацію. Це ніколи не становило труднощів, особливо коли на кону добробут батьківщини. Змусити людину говорити не складно, просто іноді трапляються люди, до яких потрібно підбирати ключі індивідуально, не використовуючи банальний біль. Але з нею так не вийде, з нею взагалі ніяк не виходить. Занадто пізно розумію, що вона намагалася розповісти мені правду, а я, замість того щоб вислухати, звинуватив у брехні. Гарний радник, нічого не скажеш.

У двері постукали, довелося встати та піти відчиняти. На порозі опинився один із головорізів, без зайвих слів він вручив мені знайомий мішок із зіллям. Зачинив двері за ним, перевірив засув, здається міцним. У всіх цих зіллях до пуття не розбираюся, тож просто кинув мішок на ліжко. Присів поруч, не одразу помітивши, що залишився голим, треба б пошукати одяг, але ганчірки бандитів або їхніх шльондр не викликають бажання одягатися. Окидаю гардероб поглядом, не розумію, навіщо вона вдягнула саме ту нічну сорочку, інший одяг вибрати не могла?

Скрипнули двері ванної, вийшов до неї та зупинився, як бовдур. Здається, я хотів про щось поговорити з нею, про що? Навряд чи зараз згадаю, мені б погляд відірвати. Мокре волосся прилипло до тіла, як і промокла нічна сорочка, що стала прозорою. З подолу тече на підлогу вода, вона милася в одязі. Чому не витерлася? Там що, немає рушників, чи халата? Чому стоїть перед дверима з таким порожнім поглядом? Краще думати про все це, ніж про те, що шалено хочу її. Обрис звабливих грудей під мокрою тканиною має більш сексуальний вигляд, ніж, якби вона була зовсім гола. Злегка стирчать під тканиною соски, округлі стегна, навіть волоски на лобку видно – нічого ця мокра нічна сорочка не приховує. Одна з бретелей сповзла з плеча, рука сама тягнеться поправити її. Ледве торкаючись її рукою зі спини, як одразу ж обсмикую її.

Пенелопа різко оговтується, блимає часто. Повертається до мене обличчям, а потім завмирає. Усе, мені пора в душ, холодний. Ні, крижаний! Не кажу ні слова, просто заходжу у ванну, зачинивши за собою двері. Невелика кімната, менша за мою душову. За звичкою хочу ввімкнути воду магією, але зупиняю себе. Немає в мене вже магії. Ігнаришнар, придурок, пригадаю я це тобі!

Злість буквально клекоче в мені, але все одно не може заглушити просту хіть. Навіть попри її почуття, мене від неї не верне. Навпаки, нестримно тягне, весь час доводиться себе зупиняти. Вмикаю воду, одну холодну, довго стою під струменем, дивлячись у стінку. Її почуття, я й тут відчуваю їх, навіть попри те, що не бачу її. Так було в ніч нашого знайомства, до сексу і мітки. Чому?

Щось торкається спини, різко розвертаюся і притискаю людину, що торкнулася, до стінки. Чому вона тут? Судомно дихає від холоду, дивиться на мене зацьковано. Відпускаю її, питаю, навіщо прийшла.

– Рану потрібно промити та знову змастити. Ти не зможеш цього зробити сам.

Каже, здавалося б, упевнено, але при цьому дивиться куди завгодно, але лише б не на мене. Що її так дивує? Те, що я голий? Нормальні люди миються голяка, а не як вона, у сорочці. Опускаю погляд, під струменем води нічна сорочка ще більше намокла. Помічає мій погляд, червоніє і ховає за рукою груди, явно не розуміючи, що зовсім не рятує становище.

Здається, мені потрібна вода холодніша або лід, щоб напевно відпустило. Однак ця чортівня відкручує кран із гарячою водою, заявляючи, що так і застудитися можна. Від збудження паморочиться в голові, чи це через рану? Відвертаюся до стіни, підставляючи їй свою спину. Зволікає, це дратує, як і те, що через свою комплекцію їй доводиться притискатися до мене стегнами й грудьми, щоб дістати до рани. Промиває її довго, чи, може, мені просто здається, що час тягнеться нескінченно? Впираюся руками об стіну, мабуть, даремно, тому що тепер вона притискається до мене не тільки стегнами, а й усіма грудьми. Одна рука нишпорить по спині, ніби змиваючи бруд, а друга утримує або ж тримається за плече. Що вона творить? Хіба вона не повинна триматися від мене якмога далі?

– Ще трохи і я вирішу, що слова про виконання подружнього обов'язку ти сприйняла серйозно, – не втримуюся від шпильки, злегка повернувши голову.

Вона стрімко відскакує від мене, ледь не падаючи, послизнувшись. Ловлю її за руку і притискаю до себе за талію. Відчуваю біль, змішаний з ненавистю і соромом, в очі не дивиться, тисне на руки, щоб відпустив, просить відпустити її, але не роблю цього. Бажання, весь цей час бажання виходило не тільки від мене, а й від неї. Нахиляюся до її обличчя, слухняно підіймає на мене погляд. Відчуваю, як збуджені соски на її грудях притискаються до моїх грудей, як швидко стукає її серце. Мені подобаються ці очі, тону в них, такі ж затуманені від бажання, як і мої.

– Я не буду просити вибачення, – шепочемо в самі губи одне одному одночасно.

Кумедно, навіть думаємо про одне й те саме. Цілую бліді губи, але вона напрочуд не виривається, натомість раптово кусає за нижню губу під час поцілунку. Кусаю її у відповідь, дивний поцілунок із металічним присмаком крові. Відриваємося одне від одного лише, коли закінчується повітря. Стискаю рукою її груди, цілую в шию, змушуючи майже стогнати. Стискає моє волосся в кулак, притискається стегнами до живота. Знає, чого я хочу, і хоче того самого.

– Отже, тобі потрібна тільки сумка? – усміхаюся, займаючись знову її губами.

– Отже, хочеш задовольнити свої потреби? – шепоче з легкою іронічною посмішкою, а очі горять синіми вогниками.

Цілує перша, обіймаючи за шию. Чорт, яка ж вона гарна. Підхоплюю її за дупу, притискаю до стінки, так щоб вода падала на мене, а не на неї. Смикаю мокру тканину нічної сорочки, роздираю її на дві частини. Заглушую всі можливі протести ще одним поцілунком, проте скоро стає не до них. Вона обхоплює ногами мою талію, обіймає плечі, член упирається в її лоно.

– Ти ж не пила ніякого зілля? – тягну час, щоб її роздратувати.

– Ні, – цілує з легкою посмішкою, вигинає спину, підлаштовуючись під мене.

– І ніхто його не міг тобі підсунути? – все одно не вгамовуюся, злегка покусуючи її плече, змушуючи тремтіти.

– О, Спасителю, ні, – награно зітхає, закочуючи очі.

Цілую її якомога ніжніше, а потім входжу під її тихий стогін. З кожним поштовхом входжу в неї дедалі глибше. О, як же вона збудливо стогне! Кусаю за вушко, залишаю на шиї палкі поцілунки. Її руки по–хазяйськи ковзають по моєму тілу, то стискають волосся, то дряпають спину нігтями, коли вона досягає оргазму. Її губи, здається, розцілували все моє обличчя і шию, так само до непристойності ніжно. Зараз вона найбільше схожа на ту божевільну, що осідлала мене зв'язаного на ліжку. Невблаганно захотілося повторити цей досвід, от тільки цього разу її черга бути зв'язаною. Посміхається, коли кажу їй про це, навіть сміється, обіймаючи за шию. Цілує так ніжно, що забуваю про все на світі.

***

Знайома зала, чергова зустріч, усе як завжди, але мені чогось не вистачає. Сліпуче оздоблення залу тьмяніє на тлі яскравого одягу придворних. Вдалині грає музика, і кружляють у танці пари.

– Вальтер, хлопчику мій, підійди. Хочу тебе познайомити з одним чарівним створінням, – чую голос короля і повертаюся на нього.

Хитрий старий сидить на своєму троні. Посміхається всім і кожному, грає на публіку найдобродушнішого в історії нашої країни правителя. Він не такий простий насправді, всі люди не такі прості. У кожному є щось гидке, що він ховає від інших, лише зрідка показуючи найріднішим. Ну, а наш король воліє демонструвати своє справжнє обличчя виключно своїй таємній раді. Особливо під час війни з ельфами, яку, попри громадську думку, спровокували ми.

Поруч із троном стоять три дівчини та нерозумно хихикають при моїй появі. Дві з них здаються мені знайомими, третя чимось на них схожа. Усі світловолосі та зеленоокі, тільки у знайомих мені дівчат більш овальні обличчя, з різкими рисами, а та, що залишилася, – круглолиця і шалено вродлива.

– Пані, – за етикетом злегка схиляюся перед ними, поклавши руку на серце.

– Радник, – регочуть дівчата, так само схиляючи голову, але значно нижче.

Лише після цього починаю пригадувати, звідки їх знаю. Це спадкоємиці роду Аркас, дві, що залишилися. Пам'ятається, був якийсь грандіозний скандал, коли їхня старша сестра втекла з дому хоч і з талановитим, але безрідним магом. Сам я з ним не був знайомий, але майже три сезони всі виключно про це й говорили, тож вуха почали в'янути. Проте сестри залишаються найзавиднішими нареченими держави, в основному через багатство їхнього роду. До того ж судячи з чуток, маги з них теж непогані, інакше б їх у фрейліни не взяли. У нашій країні фрейліни – це не підстилки короля, а охоронці королеви. Сама королева на сусідньому троні, але вже, схоже, спить, прикрившись віялом. Її здоров'я після народження другого сина стало погіршуватися, тож навряд чи хто наважиться її розбудити навіть на офіційну зустріч. Самі принци носяться навколо столу з фуршетом, а за ними бігають їхні охоронці та няні – кумедна картина. Чомусь дуже знайома.

– Думаю, ти добре знаєш сестер Аркас, вони бережуть мою дружину вже кілька років. А це їхня далека родичка...

Король клацає пальцями, забув ім'я дівчини? А як же його феноменальна пам'ять? Він же досі напам'ять пам'ятає шестизначну суму відступних, сплачену ельфами за закінчення війни.

– Моє ім'я Міла Аркас, мій правитель, – третя дівчина опускається з глибоким поклоном перед королем.

Це минуле, моя перша зустріч із нею. У грудях усе розривається від давно затихлих почуттів, старий біль повертається. Рани на серці відкриваються, як після удару під дих. Хочу піти звідси, все це припинити, не бачити її більше ніколи. Стерти образ із пам'яті, але він не стирається.

Міла посміхається мені, не відводячи й погляду. Пам'ятаю цей момент, зараз вона схилить свою голову і скаже, яка для неї честь зі мною познайомитися. Біль, який я так давно зберігаю в серці, повертається, можливо, через цей спогад. Пам'ятаю, яке захоплення в мене викликала її краса, манери, поведінка. Вона завжди вірила в те, що краще за неї нікого не може бути, завжди брала те, що хотіла.

– Приємно познайомитися з Вами, пане раднику, – лілейним голоском проспівала вона.

Бездонні зелені очі пожирають зсередини, їй мало просто забрати в мене волю й увагу, їй хочеться більшого. Не відповідаю їй, хочу, щоб це бачення з минулого зникло. Нахиляю голову, нахиляюся до її руки, щоб за етикетом поцілувати, але не роблю цього. Руки холодні, немов у небіжчика.

– Нова фрейліна моєї дорогої королеви, – король злегка торкається руки своєї дружини, але її скоро не стане.

– У Міли унікальний дар – бачити майбутнє, – влазить у розмову одна з сестер Аркас.

Здається, це її вб'ють під час вдалого замаху на королеву через пів року після цього балу.

– Ти перебільшуєш, – зніяковіло усміхається Міла, забираючи в мене свою руку й опускаючи очі.

Вона завжди вміла зачарувати чоловіків не тільки своєю красою, а й награною скромністю. Поки не побачив її з Трутом, ніяк не міг повірити всім чуткам, що про неї ходили по двору.

– Ну чому ж, Міл? Мені ось ти наворожила величезне кохання до самої смерті, я плекаю надію, що це правда, – регоче та сама дівчина, навіть не підозрюючи, що це пророцтво – жорстока брехня.

– І справді, не прибідняйся перед радником, – штовхає фрейліну друга Аркас.

– Вальтер, придивися до нашої нової фрейліни гарненько, – каже король із добродушною посмішкою.

Уперше розумію, що неправильно зрозумів сенс сказаної ним фрази, можливо, сам правитель розкусив цю дівчину куди раніше за мене. Я ж, сп'янілий її красою, ще довгий час був її рабом. На обличчях дівчат ввічливі посмішки, Міла теж посміхається, сором'язливо опускаючи очі, ніби вони говорять не про неї.

– О, білий танець оголосили, – радісно плескає в долоні одна з фрейлін і тікає шукати собі кавалера.

– Раднику, ви не відмовитеся потанцювати зі мною? – Міла підіймає на мене очі, вони заворожують мене.

Погляд сповнений обожнювання і любові, як часто він обманював мене, перетворював на дурного молодика. Більше жодна жінка не обдурить мене.

– Міла, – хочу сказати їй усе, що думаю про неї.

Накричати, може навіть побити, бо уві сні можна все, на відміну від реальності, де від її тіла й попелу не залишилося. Але погляд її зелених очей уже не такий, як був колись. Тепер я не можу відірватися від них, не можу до пуття думати. Холодна рука стискає моє зап'ястя, її усмішка більше не здається мені прекрасною. Це вищир, справжнісінький вищир звіра.

– Вальтер, – кличе солодким голоском Міла, тягнучи мене за собою.

– Вальтер! Прокинься! – перекрикує її інший голос.

Різко розплющую очі та сідаю на ліжку. Якийсь час не можу зрозуміти, де я, шкіра на правій руці крижана, наче це і не сон був зовсім. Потираю замерзле зап'ястя другою рукою.

– Усе гаразд? – долоня Пенелопи накриває мою, ділячись своїм теплом.

Навіть у такій дрібниці вони настільки не схожі. Почуття й емоції переповнюють, душать, буквально не даючи дихати, цей кошмар нагадав мені те, про що я ніколи не хотів би згадувати – як сильно я любив Мілу. Чому я побачив цей безглуздий сон саме зараз, після сексу з іншою? Все ще не можу забути її? Стільки ж років минуло, я ж усе давно забув, а тут раптом знову все ті ж почуття, та такі яскраві, що аж нудить.

Намагаюся відсторонитися від недавніх відчуттів, зосередити думки на подальших планах, але виходить погано. Наче та, що змушує мене все це відчувати, перед мною. Але в цій кімнаті нікого, крім мене і Пенелопи, немає. Зустрічаюся з нею поглядом, але вона майже одразу відвертається і відходить від ліжка.

Коли взагалі заснув? Секс, палкий і спекотний ще як пам'ятаю, на спині з одного боку залишилися сліди від її нігтів. Губи болять, так сильно вона їх зацілувала. Хочу її знову, мені мало тих кількох разів у ванні та парочки на ліжку. Це бажання здорово струшує, не даючи думати про зайве і минуле. Потім обов'язково продовжимо, спочатку розберемося з насущним. Судячи зі світла за шторами, уже полудень.

Дружина вже вдягнена в теплі чорні штани й коричневий светр, тепла товста куртка висить на спинці стільця перед письмовим столом. Пенелопа сідає на стілець і швидко закінчує писати щось на аркуші паперу.

– Нам час іти, Іван скоро принесе каміння, – кидає вона, не повертаючись.

Холод у її словах змушує напружитися. Для неї це всього лише секс? Швидкоплинне задоволення? А чи ця дівчина ревіла на моєму ліжку, коли я тільки хотів її налякати? Стискаю волосся до болю, а потім удаю, що мені байдуже до її почуттів. Одягаюся, як і вона, просто і без надмірностей. Допомагаю вдягнути їй куртку, хочу обійняти зі спини, але вона різко виривається.

– Пенелопа? – намагаюся приховати своє роздратування її поведінкою, але виходить погано.

Не дає навіть наблизитися до себе, попереджувально виставивши руку перед собою. Що з нею відбувається? Роблю крок до неї, але у двері стукають, не залишається нічого іншого, як відчинити їх. Червона Стріла з мішком завітав, так би мовити "вчасно".

– Ну, як? Добре провели час? – підморгує мені покидьок.

– Приніс? – переходить одразу до справи Пенелопа.

Бандит віддає їй мішок, вона заглядає всередину, а потім дістає зсередини жменю діамантів. А я просто втрачаю дар мови, всі слова буквально завмерли на губах. Це ж величезні статки! З моїм, звісно, не зрівняється, як і зі статками будь–якого іншого спадкоємця стародавнього роду, але для безбідного життя у власному замку явно вистачить. Звідки в неї стільки грошей? Ховає цей мішок у рюкзак на спині, звідки вона його взяла?

– А твоя частина угоди? – нагадує про себе ватажок.

– Тримай, – вона віддає йому той самий папір у конверті, він одразу ж перечитує його, – сподіваюся, ти не використаєш це на шкоду.

– Сподівайся, – каже з іронією цей виродок і виходить у коридор, сховавши папір у внутрішню кишеню піджака.

Дружина перша залишає кімнату, не задівши мене поглядом. Чому мене це зачіпає? Що з нею коїться? Усе ж було добре, навіть більше. Здається, я точно перестав розуміти жінок, якщо взагалі їх розумів коли–небудь. Спускаюся за нею сходами та хапаю за руку, не звертаючи уваги на її спроби вирватися.

– Пенелопо, сподіваюся, ти схаменешся і ще повернешся в нашу сім'ю. Твої таланти просто неоціненні, тож бережи себе, – прощається з нами Червона Стріла і майже одразу йде.

Вхідні двері відчиняються перед самим нашим носом, здоровань пропускає всередину низького гнома. Поспішно натягую капюшон, ховаючи обличчя від того, хто увійшов. Що в такому місці забув Рагнар Рудий, брат короля гномів? Здається, Пенелопа теж упізнає його, від чого ще швидше намагається вийти та тягне мене за собою. Тільки на вулиці, у натовпі на чорному ринку, злегка заспокоюється і відпускає мою руку. Силою повертаю собі її долоню, а потім узагалі притискаю до себе за талію, попри те, що виривається. Вона не буде більше гратися зі мною, жодна жінка не буде гратися зі мною! Якщо моя, то значить моя і нічия більше. Хочу сказати їй про це, але не кажу. Цілую в потилицю, притуляюся чолом до і не кажу ні слова. Затихає, заспокоюється, але я більше не відчуваю її почуттів, як раніше.