Пенелопа

Руки німіють, так міцно тримаю кермо. Керувати потрібно в нормальному настрої, а не коли ось–ось знепритомнієш. Правильніше було б пустити за кермо більш слушну людину, от тільки де її взяти? Чоловік почувається набагато гірше за мене. Чому весь час відвертаюся від дороги, щоб подивитися на нього. Тому що хвилююся? Чи тому, що знаю, чий саме кіготь дістала з його спини?

Усередині все тремтить, холодно: хутряний плащ залишився в гардеробі, а тумблер для ввімкнення пічки в цій моделі автомобіля розташований з боку пасажира. Іншими словами, щоб увімкнути її, мені потрібно відвернутись від дороги та дотягнутися до важеля. Серйозно, хто придумував планування цієї моделі? Довгорукий грамотій, або геніальний садист, який бажає, щоб люди мучилися? У центрі, як завжди, затор, пробую об'їхати його, але не виходить. Маг лається, коли нам доводиться виходити з машини. Морозне повітря не те, що потрібно в його стані, але вибору немає. Залишатися в цій машині небезпечно, для мене небезпечно взагалі залишатися з ним, але чомусь я не тікаю. Може, тому що вже все вирішила?

Мій маг, як зазвичай, упертий, відмовляється від моєї допомоги, сам виходить із машини, ніби це не він забруднив кров'ю все сидіння. Відчинила задні двері, дістала цей бридкий ніготь і одразу сховала в кишеню сукні. По спині пройшлися мурашки, вкотре нагадуючи, що треба було вбити чоловіка, коли ще вперше розірвала через нього свій корсет. Цілий день вдавала, що не боляче, що витримаю все, а зараз розумію, як усе це було нерозумно. Але доводиться тримати себе в рамках: йому в рази гірше, ніж мені.

Робить крок від машини та зупиняється, занадто сильно його хитає. Хочу взяти його під руку, але він виривається. Самовпевнений маг! Ще один крок, і він майже падає, після чого вже не церемонюся, підлаштовуюся збоку і, закинувши його руку собі на плече, допомагаю йти в потрібному напрямку.

– Куди ми йдемо? – запитує, старанно уникаючи погляду.

– Зараз, уже близько, – шепочу, звертаючи в глухий підворіття.

Те, що він слухається мене, – не дивує, отрута з нігтя почала діяти. По тілу знову пройшлися мурашки, усередині все стиснулося. Часу залишилося мало. Чому думаю тільки про нього, замість того щоб робити щось? Його воля слабшає, і маг уже майже не приховує того факту, що без мене не може йти. Знав би, як мені важко, може хоч трохи ще протримався?

Наприкінці підворіття притуляю його до стінки спиною, а сама впираюся об протилежну, намагаючись віддихатися. Ми обидвоє важко дихаємо, від болю і втоми. Зустрічаюся з його затуманеним поглядом.

– Чорт! – шиплю лайку, це не повинно було статися так швидко.

Знову беру мага під руку і тягну його за собою на головну вулицю, схоже, доведеться йти навпростець. Коли Довгонюк говорив, щоб я приходила до нього, коли зрозумію що не хочу повертатися до дому, він явно не мав на увазі мій нічний візит з напівмертвим магом під руку. В такий час гнома не має бути в крамниці, що і добре, а то він би нас точно здав би при першій можливості за жменю золотих. Закрито, що вельми очікувано, все–таки вже далеко за північ. За товстим жовтуватим склом дверей висить позолочена вивіска, доводячи цей факт. Притуляю мага до стінки, блідий, як сама смерть.

– Тримайся, – кажу йому, хоча не знаю, чи він мене все ще чує.

Знімаю черевик і ним розбиваю скло у дверях. Злодійкувато озираюся, здається, ніхто не звернув уваги на шум. Повертаю засувку на ручці й одразу стираю захисну руну з ручки. Старий гном, звісно, не маг, але деякі пізнання в рунах у нього є. Зрештою руни – наче магія гномів, бо жодна інша їм не піддається, вважається, що ця раса просто не схильна до них. Коли я підробляла тут, старий гном мимоволі розкрив мені таємницю захисту свого магазину.

Світла не вмикаю, надто небезпечно, всі сусіди знають, що власник ніколи не працює ночами. Чи то релігія така у гномів, чи то вік бере своє, але сварливий дідок вважає за краще їхати із заходом сонця до свого особняка у фешенебельному районі міста. Ось саме тоді, з настанням ночі, сюди приходили мої ліві замовники за вельми рідкісними, а часом і незаконними штучками. Тож пробиратися сюди вночі для мене не в новинку, щоправда, зазвичай я все–таки користувалася своїм ключем.

Зайшла за стійку, гном ніколи не дозволяв виставляти свої зілля на вітрину, тож вона порожня і злегка запилена.

«– Ми не якась крамничка для бідних, щоб виставляти свій товар напоказ!» – часто говорив цей скупердяй, бризкаючи слиною.

До дверей, що ведуть у лабораторію, ми так і не дійшли, впали на підлогу, перекинувши столик із магічним світильником. Куля покотилася підлогою, докотилася до дверей лабораторії, чомусь відчинених, і зупинилася там, освітлюючи її.

– Підіймайся, зараз усе буде добре, – прошу, не маючи сил вибратися з–під нього самостійно.

Однак маг не рухається і мовчить, мені навіть здається, що не дихає. Груди здавлює важкість його тіла, ніяково дотягуюся рукою до шиї. Пульс є, видихаю від полегшення, намагаюся привести його до тями.

– Ну ж бо, давай, прокинься! – прошу, смикаючись під ним щосили.

Відкриває очі, і з кректанням звалюється з мене на бік. Очі горять синіми вогниками, в них немає колишньої порожнечі. Міцніший, ніж я думала, чи, може, вся справа в родовому вогні?

– Де ми? – здивовано озирається на всі боки, знав би, який слабкий вигляд має зараз, не намагався б здаватися сильним.

– У магазині еліксирів, я працювала тут раніше, – відповідаю, відводячи погляд.

– Що відбувається? – запитує сипло.

– А що, по–твоєму, відбувається? Отрута почала діяти! І якби ти не забрав у мене сумку, то вже б був у порядку! – лаюся, нарешті, давши волю своїм почуттям.

Підіймаюся на ноги, мене хитає і хилить до землі від болю, але, зціпивши зуби, тримаюся.

– Та скільки можна базікати про свою сумку? Що там такого особливого було? Отрути? Так і без неї ти одна суцільна отрута! – сідає насилу, старанно зображуючи, що йому зовсім не погано.

Ковтаю майже зірвану колючу фразу, не можна, щоб він дізнався, що насправді заховано в тій сумці. Та й тут ми опинилися не просто так, а з певною метою, і це аж ніяк не бажання вилікувати чоловіка. Прямую до дверей у підсобку, але він зупиняє мене запитанням:

– Та хто ти така взагалі?

Цей зневажливий тон, інтонація, з якою маг поставив просте, здавалося б, запитання. Чому так тремтять мої губи? Чому щипає очі, у чому я, на його думку, винна? Наче я вибрала для себе цю долю?! Вибрала де народитися, чи нинішню моторошну ситуацію, в якій опинилася не зі своєї волі? Навіть чоловіка собі хіба я вибрала?! Вибір роблять за мене, завжди вибирає хтось інший. Врятувала я його теж із тієї ж причини, стояв вибір: або дивитися, як він помре, і я слідом за ним, або діяти. Чи почула я від нього хоча б банальне "дякую"? Ні, звісно, ні! Чомусь усі навколишні вважають, що я їм чимось зобов'язана по життю. Усі рідні вважають, що я мало не їхня раба, бо народилася в їхній родині. Викладачі вважають, що можуть не зважати на мене, використовуючи, як дешеву робочу силу, тому що я всього лиш селянка з бідної сім'ї Та й він сам каже, що я лише річ, і в мене немає жодного права вибору через цю печатку! Так, нехай, я в цьому винна, нехай це все сталося через мою дурість, але хіба я не заслуговую хоч трохи людського ставлення? Невже я не заслуговую бодай чогось?

– Хто я? А хіба має це значення? Якщо ти помреш, помру і я. Чи не так ти казав? – повертаюся і довго дивлюся в його очі.

Мовчить, йому нічого сказати, тільки свердлить мене злим поглядом. Щоб закінчити розмову роблю кілька кроків до кімнати, тут якісь різкий запах, пахне травами, маззю від ревматизму і чимось ще гидким. Нахиляюся, щоб дістати магічну лампу і з подивом розумію, що вона лежить у якійсь калюжі. Що це? Старий педантичний гном розлив і забув прибрати? Ледве торкаюся лампи, вона освітлює кімнату і в першу чергу калюжу крові, в якій лежить. 

– Ні, цього не може бути, – шепочу, відходячи назад.

Каблук підвертається, падаю на підлогу і відповзаю якомога далі від дверей, чомусь не в змозі відвернути погляд жаху у підсобці. Нудота здавлює горло, намагаюся дихати ротом, але починаю кашляти.

– Що таке? – чую стурбований голос, чоловік притягує до себе, терпить, коли обіймаю його, давлячись сльозами.

Він хоче сам глянути, але я не даю, припавшись обличчям до його грудей, наче це єдиний спосіб не дивитись в ті прочинені двері. 

– Вальтер, – шепочу, голос не слухається, – він мертвий.

– Хто? Де? Там? – здавлено розпитує, погладжуючи мене по голові, як мале дитя.

Намагається піднятися, але я не даю йому, злегка натискаю на плечі, щоб залишався на місці. Сама знову підіймаюся на ноги, шкандибаю до дверей. Стою в отворі якусь мить, змушуючи себе подивитися на спотворений труп посеред кімнати.

Довгонюк, нешкідливий старий дід, хіба він заслужив таку долю? Попри кепський характер, навряд чи він узагалі міг заслужити, щоб його розірвали навпіл так, що кишки звисають із відчинених дверцят шафи. Кров всюди, інгредієнти крамниці розкидані по підлозі, на більшості кров і навіть нутрощі. Мою схованку у стінному сейфі, за картиною, розкрито, пляшечки й особливо дорогі інгредієнти розкидані по підлозі.Гном не користувався цим сейфом, тому дозволив мені його використовувати для особливих замовлень, чи зберігання своїх речей і зокрема тієї торбинки, вмістом якої він мене недавно шантажував. Мені потрібен був його сейф через Клару, ця клептоманка раз у раз крала в мене речі. Під моїм натиском, звісно, повертала, але мені все одно хотілося мати місце, куди її загребущі ручки не доберуться. Там я і зберігала те, про що не можна нікому знати, особливі замовлення, заборонені зілля... і нігті відьми. Саме заради них хтось катував старого гнома, а потім убив.

Мене затрясло, замість того щоб шукати протиотруту, знову відходжу. Розвертаюся й опиняюся в чоловічих обіймах, майже задихаючись у його запаху. Судомно вдихаю, притулившись до брудного піджака обличчям. Руки так і норовлять обійняти його, але я стримуюся, вистачить і того, що ганебно кинулася до нього, побачивши цей жах уперше. Хоча цей несподіваний прояв турботи тривав недовго, відсторонився скоро, від чого стало якось холодно.

– Що потрібно взяти? Я так розумію, ми тут через протиотруту? – суворо запитує.

– Так, – голос не слухається, намагаюся не дивитися на нього, – там, біля шафи.

Залишає мене наодинці, і я, нарешті, можу важко вдихнути. Запускаю руку в кишеню спідниці, дістаю кіготь, забруднений у засохлій крові, і відчуваю аромат кореня валеріани та дикої липи. Кігті відьми я сховала в тканинному мішечку з цими інгредієнтами, і вони наскрізь ними пропахли. Цей пахне так само. Значить, один із тих, що я тримала у своїй схованці. Трясти починає ще більше, один я, здається, знайшла, залишається питання: а де решта вісім? 

– Пенелопо, – чую за спиною і знову здригаюся.

Повертаюся до чоловіка, перед цим сховавши кіготь у кишеню. Дивиться дивно, чіпко, немов може бачити наскрізь. Від цього погляду серце мимоволі прискорює ритм, майже вистрибуючи з грудей. Коли починає повільно підходити до мене, злякано відступаю, впираючись спиною в прилавок.

– Знаєш, що мене найбільше здивувало, коли я побачив той кіготь? – запитує суворо, від чого нерви починають здавати.

Підтискаю губи, щоб не бачив, як тремтять. Стоїть зовсім поруч, і я ховаю очі, уткнувшись у його піджак чолом. Миттєво підхоплює за талію і саджає на прилавок. Тепер я вище, дивлюся прямо в очі, і він кидає з огидою кілька кігтів відьми на прилавок. Мимоволі звертаю увагу на те, щоб порахувати, скільки він знайшов. Шість. То забрали лише два з них? Не розумію: навіщо було вбивати старого гнома, а потім забирати тільки два? Та ще й намагатися одним із них убити радника короля? Чи злодій і вбивця знав секрет цих пазурів і прийшов саме за ними?

– Мене хвилював той факт, що, якщо вірити повір'ю, його можна використовувати, щоб убити, а не просто поранити будь–якого ворога. Я не розумію: як ти до всього цього причетна? Чому все крутиться навколо тебе, але при цьому ти ніби й осторонь? Хто ти насправді така і чого хочеш?

Тисне на мене, вимагає відповіді, не знаючи, що її не дочекається.

– Я нікого не вбивала і тим більше не шепотіла кігтю твоє ім'я. Це була не я! – кажу твердо замість відповіді.

– Хіба я в тебе це питав? Ти б не ризикнула своїм життям, це я й так знаю. Мене цікавить зовсім інше!

Злиться, різко хапає за плечі, змушуючи здригнутися. Ліва рука проходиться по плечу до шиї, викликаючи потік мурашок, бажання притиснутися до нього, щоб зігрітися. Настільки гаряча, що розумію: у нього жар, а це погано. Не можна гаяти час, потрібно його вилікувати, а не розмовляти. Кажу йому про це, але він не хоче слухати. Здається, його свідомість помутніла через високу температуру.

– Хто я? Твоя дружина, хіба ти не бачив клеймо на моїй спині? – злюся на нього за впертість, намагаюся вирватися.

– І чого ти хочеш? – запитує з дивною інтонацією.

– Жити, – відповідаю, не роздумуючи.

Він мене цілує, утримуючи обома руками, немов я буду вириватися. Так гаряче... І це я вже не про його температуру тіла, а про свою ганебну реакцію на його дотики. Серйозно, він тут помирає від отрути, позаду труп гнома, а ми цілуємося! Що з нами не так? Відповідь проста: з нами абсолютно все не так. Дихання перехоплює, хочу ще, але все обмежується одним поцілунком.

"Так, так краще!" – подумки погоджуюся я, але не моє тіло.

Відсторонюється різко й рішуче, ніби прокинувшись, що боляче б'є по самолюбству. Настільки, що зістрибую і йду по інгредієнти та протиотруту. Намагаюся не дивитися на тіло, але кров і нутрощі гнома, здається, всюди. Уцілілі пляшечки спершу засовую в кишені своєї брудної сукні, потім, коли місця не залишається, знаходжу мішечок із тканини та збираю все туди. Повертаюся до мага на ватних ногах, ніяково риюся в мішечку, дістаючи основу для протиотрути. Свою роботу знаю, та й протиотруту роблю не вперше, тож виходить швидко.

– Роздягайся, – командую, виливши на блюдечко частину протиотрути.

Очі його затуманені, загальмовано знімає піджак, за ним сорочку намагається розстебнути, але руки погано його слухаються. Втрачаю терпіння і сама розстібаю маленькі ґудзики, допомагаю зняти сорочку, старанно не дивлячись йому в очі. Повертається спиною до мене, спираючись руками на прилавок. Далі все роблю правильно, концентруючись на роботі, а не на тому, що бачу його голу спину всю в завитках нашого прокляття. Ось тільки гормони вирують, не даючи як належить зосередитися, коли змиваю кров і обробляю рану. Коли ж настає черга наносити протиотруту, мимоволі все ж дивлюся на його спину, вкриту візерунками шлюбної мітки. Можливо ці завитки й не візерунок насправді, а радше якась дивна мова? Завитки починають рухатися і збираються в знайомий напис: "Князь Синього вогню Вальтер Скот". Не думаючи, що роблю, торкаюся напису, легенько проводжу по ньому пальцями, на що завитки реагують. Старий напис зникає, і з'являється новий.

– Що ти робиш? – різко обертається маг, від чого я відстрибую від нього, впустивши блюдечко з протиотрутою.

Нагинаюся за ним, старанно витираючи рідину з підлоги, намагаючись не помічати, як тремтять руки.

"Це ж неправда, брехня! Мені просто здалося, так не буває!" – вмовляю себе, піднімаючись із підлоги.

Придушую бажання перевірити, чи так це, як і уникаю дивитися йому в очі. Хоча це важко, особливо коли від тебе не відводять погляд. Наношу протиотруту, нагнувшись через його плече, навіть очі заплющила.

– Ти що соромишся? – чую їдку фразу, на яку відповідно не відповідаю.

Наношу протиотруту на рану й одразу відстороняюся, відходячи вбік. Підіймаю кігті, що впали з підлоги, і збираю їх у купу. Той, хто їх не забрав із собою, знав, що робить. Нехай, вони все ще цілі, але використовувати їх за призначенням не можна, тому що страшні нігті від пересохлих фаланг я давно вже віддерла і використовувала. Вся ж їхня магічна цінність полягає саме в нігтях, тому їх і називають кігтями відьми. Як на мене, це огидно, та й магії в цих пересохлих кінцівках я ніколи не відчувала, руки після них ніколи не свербіли. Але щось було в цих огидних обрубках, та й на чорному ринку весь час з'являються нові покупці, охочі їх придбати. Однак, відрізнити нігті відьми від обрубків звичайного скелета для покупця важко, але легко для того, хто їх добував. Якщо після того, як викопали могилу, труп жінки не встає і не нападає на вас, значить могила відьмі не належала. Хоча її можна зрозуміти, мені б теж не сподобалося, якби якісь люди розкопали мою могилу і з сокирами намагалися відрубати мені пальці. По спині пройшовся холодок, здається, у світлі останніх подій віддам перевагу не могилі, а кремації.

– Наскільки я знаю – це рідкісний інгредієнт. Хто знав, що вони були тут? Твій роботодавець розповідав комусь про них? – почав допит чоловік, одягаючись.

Скосила на нього погляд, напис на спині все той самий. Заплющую очі, а коли наважилася розплющити очі, він уже стоїть перед мною в незастебнутій сорочці. Чисто інстинктивно застібаю ґудзики, майже змирившись із тим, що доведеться знову брехати.

– Ніхто не знав, ми їх не продавали, – доходжу до верхнього ґудзика, і мої руки перехоплюють.

– Ти брешеш, – каже з докором.

– Ці нігті відьми належать мені, гном не знав про них, – доводиться зізнатися.

Звичайно знав, чи може догадувався, інакше не шантажував мене ними. Хоча може він в тій торбинці помітив щось інше заборонене?

– Звідки вони в тебе? – давить на мене Вальтер.

– Звідти, звідки й решта: з могили відьми, ти ж знаєш, чим я займаюся.

– Хто знав про те, що вони були в тебе і зберігалися тут?

– Ніхто, я ніколи не продаю таких речей.

– Хочеш сказати, що це просто збіг? Хтось вирішив пошукати знаряддя для мого вбивства тут, на твоєму колишньому підробітку і знайшов твою схованку? Ти хоч розумієш, як безглуздо це звучить?

Його недовіра вже починає дратувати. Я йому тут життя рятую, а він, замість того щоб подякувати, вимагає від мене відвертості

– Що робити з тілом? Може, варто викликати комісарів? – кидаю швидкоплинний погляд на двері в лабораторію

– Думаю, його вранці знайдуть, навіть я чув про це місце, тож клієнтів тут багато. А тепер, завдяки залишеним тобою слідам, цією справою займуться поліцаї, а не прості комісари. І з чого така турбота, гноми – не той народ, за яким сумують.

– Думай, що хочеш, твою рану я залікувала, тепер не помреш, тож я йду! Сам вибирайся з цієї ситуації, в яку і мене втягнув!

Прямую до дверей, але мене хапають за руку боляче і розвертають назад до себе.

– Не поводься, як істеричка, – гарчить на мене.

– Я заберуся якомога далі від тебе, а що думаєш робити ти? – боляче давлю його руку у відповідь. – Як вчиниш тепер, коли в тебе немає ні копійки за душею, і тебе розшукує таємна поліція?

– Куди ти зібралася? – втомлено зітхає Вальтер. –  Ми тепер в одному човні, тобі без мене не вижити.

Сміюся над його пафосною заявою, хапаю за воріт сорочки, нахиляючи до себе, моя шия болить, бо так довго задирати голову догори.

– Я була там, знаю, що в тобі більше немає магії, – нагадую йому холодно. – Те ще питання: кому без кого не вижити?

Замість відповіді він розвертається і спрямовує руку в бік пальців відьми та підпалює їх родовим вогнем.

– Ну, і чудово, значить, моя совість чиста, – відпускаю його і прямую до дверей.

– Твоя сумка, я її не викинув, – чую кинуті в спину слова і розвертаюся.

– Де вона? – намагаюсь зрозуміти бреше він, чи ні.

– У банку, моєму сімейному сховищі, – відповідає, підходячи ближче.

– Пропонуєш ще й банк грабувати для повноти картини? – сміюся майже істерично, тому що тепер її не дістати.

– Ні, не зовсім, – він виглядає більш упевненим за мене. –Усе залежить від того, що є у твоїй сумці такого важливого, і на що ти готова заради нього?

Підтискаю губи, роздумуючи: чи варто відповідати. Якщо ми його не дістанемо, який сенс мовчати?

– Там є зілля, яке може змусити будь–кого зробити будь–що за твоєю примхою.

Деякий час він стоїть нерухомо, вивчає мене, як під мікроскопом.

– Навіть не питатиму, навіщо воно тобі, гадаю, ти все одно не відповіси. Упевнений в одному: у такому вигляді в нас точно нічого не вийде, потрібно переодягнутися.

– У такому разі підемо, так і бути: одягну колишнього радника короля, а тепер, по суті, такого ж волоцюгу й жебрака, як я, – із задоволенням зловтішаюся.

– Ми не можемо йти у твоє училище, тебе теж шукають,  – нагадує, наче я дурна і сама не догадалася.

– А хто говорив про училище? – видавлюю собі щось подібне на посмішку, хоча мені зовсім не до сміху. –  Я теж тримаю свої заощадження в банку, щоправда, він злегка не для таких багатих, як ти.

– Дай вгадаю, ти говориш про банку з–під варення? – іронізує, направляючись до дверей за мною. Його хитає, мене теж. Нам би поспати, але для втікачів сон це розкіш.

– Не кожну банку зберігають на Чорному ринку. Там якось надійніше, ніж у вашому банку зберігати гроші, – іронізую з усмішкою.

– Ти що здуріла? Це ж банк банд, його раз на пів року мало не штурмом беруть комісари, – лається, поки ми виходимо на вулицю.

– Найважливіше твердження "раз на пів року", це означає, що його не просто так взяти штурмом. Та й за три роки мої заощадження ніхто не чіпав, тож я можу чесно сказати, що працюють ці комісари погано. Хто в них, до речі, начальник, не знаєш? На ринку часто вітаються, кажучи: "щоб головний комісар здох", а йому відповідають "і в могилі перевернувся". Місцева традиція вже, особливо під час сезонних погромів.

Чоловік закашлявся, поки я видавила посмішку. Далі вулицею йдемо мовчки, надаючи перевагу підворіттям. Звісно, куди нам на вулицю виходити, у забрудненому кров'ю одязі складно бути непомітним. Однак у нещасливому кварталі Чорного ринку завжди повно народу, у будь–який час доби.

– І що нам робити? – критично оглядаю свою забруднену кров'ю сукню.

Мало того, що ми без теплого одягу, так ще й усі брудні та в крові, а в мене так ще й каблук зламаний. Маг знімає свій піджак, змушує одягнути його, хоча я не надто протестую, уже пальців не відчуваю.

– Мене можуть упізнати, тож іди сама. Я тут почекаю.

Слухняно роблю крок уперед, але зупиняюся і невпевнено повертаюся до нього обличчям. З одного боку, йти в банк самій – правильне рішення, але мене не полишає відчуття, що мене просто хочуть кинути, попри те, що зовсім нещодавно стверджував протилежне. Незграбно переступила з ноги на ногу, не знаючи, як сказати, що дещо боюся йти в банк одна. Не те щоб місцеві головорізи й справді були надійним гарантом вкладених грошей, просто будь–який інший банк не підходив мені з однієї єдиної причини: щоб відкрити в ньому рахунок і сховище, потрібні справжні документи, а не липові папірці. Утім, і зараз стверджувати, що мої гроші мені повернуть, не беруся, усе–таки за три роки я не знімала ні мідяка.

– Що? – запитує, нарешті, коли пауза затягується.

– Ми підемо разом, – стверджую, риючись у мішку з зіллям.

 Для маскування, звісно, нічого не було, але все ж таки маю парочку тузів у рукаві. Вручаю йому сумку, поки сама беру пляшечку зі сльозами русалки, дотягуюсь до його сплутаної шевелюри. Довірливо підставляє голову і не здогадується про те, що роблю, коли капаю кілька крапель йому на маківку. Клацаю язиком від досади, може, не така вже й погана була моя ідея з шампунем на основі сліз русалок? Чорне волосся полізло, як за помахом чарівної палички. Є тільки одна проблема: росте ця гидота за найменшого контакту зі шкірою, але й волосся це не звичайне, його можна просто водою змити та все, як і не було. Щоправда, виглядає радник із довгим волоссям смішно, занадто гарненьке личко, на жінку схожий, про що, хихикаючи, і розповіла.

– Що це таке? Що ти зробила з моїм волоссям? – шипить чоловік, коли його волосся вже досягло талії.

Придушила усмішку, коли сіпнувся від іншої пляшечки з зіллям. Вручив мені мішок із зіллям і з огидою почав смикати себе за волосся, запитуючи, навіщо я зробила його схожим на дівчину.

– Тебе так точно ніхто не впізнає. Може, і бороду відростимо? – пропоную з усмішкою, ні словом не натякнувши, що цього можна легко позбутися.

– Ні, – запевнив, з огидою фиркаючи та відкидаючи волосся за спину.

Жест вийшов трохи кокетливим, тож не втрималася і знову хихикнула.

– Що? – напружився маг.

– Підемо? – запитую, давлячи недоречні веселощі, і критично оглядаю його обличчя.

– Ніякої бороди, – поспішно повторює, беручи мене під лікоть, – пішли вже.

Зараз він зовсім не схожий на самого себе, того нахабного мага, якого я зустріла в готелі: обличчя в подряпинах, ніс злегка розпух, на брові підсохла кров, на лобі синяк. Зате така шевелюра, що будь–яка модниця від заздрощів облисіє. Однак, навіть змінивши зовнішність, ми все одно привертали увагу, і якось непомітно для мага, але цілком відчутно для мене, його рука перекочувала з ліктя на талію, притискаючи до себе. Усякий набрід, покупці та продавці крамниць проводжали нашу ефектну парочку поглядами, поки ми йшли до великого особняка, який своєю пишністю явно дисонував з основною масою місцевих будівель.

– До кого? – перегородив шлях до дверей охоронець.

Величезний, порівняно з ним я просто комашка.

– Відійди, – наказує мій маг, узагалі не розуміючи, що робить.

– До Івана, – прохолодно кажу йому.

– До кого? – ставить ще одне запитання незворушний бугай.

– Акціонер, Пенелопа Русич, – представилася своїм не справжнім ім'ям.

Добродій пропустив нас, чемно відчинивши двері. У великій вітальні було тьма народу, я якось забула нагадати, що, крім того, що це банк банд, так ще й головне місце зустрічі лідерів криміналу. Судячи з кількості порожніх пляшок і того, що більша частина гостей уже спить, засідали вони тут цілу ніч. Знайшла поглядом Івана в компанії двох куртизанок і з пляшкою вина в руці.

– Мені здавалося, в тебе інше прізвище, – бурчить маг на вухо.

– Ми з тобою знаємо, яке в мене прізвище, тож закриємо цю тему, добре? – шиплю у відповідь і тягну за собою, до цих п'яних мужиків.

– Тоді що означає "акціонер"? Ти що спонсоруєш бандитів? – продовжує насідати мій дуже балакучий чоловік.

– Та звідки в мене такі гроші? Усі мої заощадження поміщаються в банку з–під варення, – нагадую йому фразу, яку він говорив.

– Іване, – кличу, і майже одразу нас усі помічають.

Чи варто казати, що місцевий фатальний чоловік мені зрадів настільки, що забув про своїх дам і "прискакав" нетверезою ходою на мій поклик? Звичайно, "прискакав", я ж раніше тільки вносила гроші, а не забирала їх. Хто ж не буде радий людині, яка тобі гроші добровільно віддає?

– Моя чарівна Пенелопо, радий тебе бачити, – він потягнувся до моєї руки, щоб поцілувати, але маг смикнув мене за руку не даючи.

Івану його поведінка не сподобалась, тож він доволі холодно поцікавився:

 – А це хто?

– Не твоя справа, – гаркнув маг, чомусь заводячись.

– Та що ти кажеш, красунчику? – награна посмішка бандита гарантувала нічого доброго. – Якщо вже ти прийшов у мій банк із моїм дорогим головним акціонером, то чому б тобі не поводитися шанобливо?

– Головним акціонером? –  повторив Вальтер, злегка стиснувши мою талію, але майже одразу повернув свою увагу чоловікові.

– Він дещо перебільшує, – кисло усміхаюся, моїх грошей на головного акціонера точно не вистачало.

– Та хто ти такий, щоб я тебе поважав? – доволі по хамськи спитав маг, поки я думала про те, що варто було його лишити на вулиці.

– Я – Червона Стріла, це місце, та й майже все місто належить мені, – пафосно заявив Іван, – а ти хто?

Так і не скажеш, що кілька років тому, в нашу першу зустріч, я знайшла його на вулиці п'яного і пораненого в якійсь підворітні, коли поверталася з крамниці гнома в гуртожиток. Хтось буквально встромив йому довгу шпильку в спину, скоріш за все це зробила якась жінка. Мені довелося потім пообіцяти йому, що його банда ніколи не дізнається про це. Що такого особливо в цьому було, не знаю. Іван і пізніше напивався зі своїми хлопцями та мене кликав провести з ними час, але я прекрасно розуміла, чим це закінчиться, і трималася від усієї його компанії якомога далі.

Мій маг напружився, сіпнувся вперед, але я його зупинила. Підлеглі бандита почали підійматися і йти до нас, від чого ставало ніяково.

– Чоловік мій, – ляпнула я правду, – ми нещодавно одружилися.

– Одружилися? Ти ж завжди казала, що серйозні стосунки не для тебе? – у мене нервово сіпнулося око від обвинувального тону бандита.

От як пити дати мій маг не те подумав, у мене вже не тільки спина, а й ребра болять від його "ніжних" обіймів. Насправді історія наших взаємин з Іваном була така: зустрівши його кілька років тому, я зробила одну помилочку, піддалася на його чари та вклалася в сумнівне підприємство. Про те, що він бандит, і куди вклала гроші, дізналася лише через деякий час, коли заїкнулася про те, що рано чи пізно заберу свій внесок із відсотками назад. Мені, звісно, погрожувати не погрожували, однак увага цього парубка перемістилася в зовсім інший бік, він на побачення навіть кликав. Те, що ним рухає, і сліпому видно, тож довелося ухилятися, нести якусь нісенітницю і з'являтися на його території якомога рідше. Вибору–то все одно не було, або нести гроші йому, або чекати, коли їх поцупить Клара. В сейфі Довгонюка гроші тримати теж було не можливо. Гном був помішаним на золоті, йому нічого варто було поцупити його, або просто привласнити.

– Говорила, але ...

Фантазія відмовила, думки крутилася навколо фрази, "чого напідпитку не зробиш", але вона була не надто доречною.

– Закохалася в мене з першого погляду, – з єхидною посмішкою вліз чоловік, випередивши мене буквально на мить.

От чесно, мені хотілося дати йому по обличчю за таку дурість, але я стрималася. Занадто самовдоволена фраза, ніби він подарунок долі, і я від нього без розуму. Тьху!

– Не важливо як, важливо те, що ми їдемо в медовий місяць, а для цього потрібні гроші, як розумієш. Тому я хочу зняти зі свого рахунку все, – начепивши на обличчя фальшиву посмішку і кокетливо обійнявши чоловіка, роз'яснила бандиту.

– Ні, я, звісно, розумію, медовий місяць і всяке таке, але за ту суму, що накопичилася на твоєму рахунку, увесь світ об'їхати можна, разів так п'ять. Може, розсудливо буде не спускати на вітер усі гроші із сумнівними особистостями?

І хто мені тут про розсудливість втирає? А нічого, що вклалася я в його банк на величезне прохання, коли він проґавив величезну суму грошей із громади бандитів, а наступного дня потрібно було показувати її на зборах? Я його виручила, між іншим!

– А я хіба не сказала? Ми не плануємо повертатися, може, будиночок у якійсь країні купимо, дітей заведемо, – ледь стримуючи злість.

Вальтер раптом закашлявся, а на обличчі бандита застигла неправдоподібна усмішка. Люблячи побила чоловіка прямо по рані, щоб надалі всякі дурниці про мою закоханість не базікав. Судячи з гримаси болю, він усе зрозумів.

– Розумієш, яка тут справа, Пенелопо, – почав Іван говорити, і його мурло обступили нас з усіх боків, – твій внесок дуже важливий для нашої організації, і ми просто не можемо стояти осторонь і дивитися як...

– Як я хочу забрати свої гроші? – перебиваю, розлютившись ще більше.

– Вони, безумовно, твої, нехай ти й заробила їх завдяки нашим великим зв'язкам...

– Не перебільшуй, – різко шиплю, засовую руку в мішок із зіллям.

Усі дружно від мене відсахнулися, навіть маг і той злегка відсторонився.

– Як скажеш, але в будь–якому разі ми не можемо собі дозволити, щоб такого цінного члена нашої родини...

– Іване, – попереджаю, він не звертає уваги, не розуміє, що побоюватися їм варто не мене.

– …обвів навколо пальця заради грошей якийсь слабак, – закінчує свою пафосну промову бандит, і його головорізи кидаються на нас.

"Тобто, не слабаку можна обводити мене навколо пальця?" – крутиться в голові так і не поставлене єхидне запитання, поки маг засуває мене собі за спину, перед цим знешкодивши точним ударом у щелепу бандита, що підійшов ззаду.

***

Декілька років тому

Зазвичай, коли хтось бачить, як оживає купа кісток у могилі – він лякається, причому сильно. І вже точно не регоче, як справжній некромант, як деякі неадекватні особистості. Люди так стрибати не можуть, як стрибнув цей скелет у вінчальній сукні. Відходжу, злякавшись, і падаю на спину. Кікімора за моєю спиною шипить, дряпається, намагаючись вирватися. Моторошне чудовисько витріщається на мене своїми чорними очницями та раптово простягає до мене свою кістляву руку, я аж дихати перестала.

– М'ясо, м'ясо, – чую зловісний жіночий шепіт, запізно розуміючи, що шепоче це не скелет, а кікімора.

Одноока зараза зубами впилася в плече, а я просто від страху не відчула. Скелет у сукні робить випад, але схопити мене не встигає. Іза зносить його лопатою назад у могилу. І ось тоді я зрозуміла, що кікімора ще не моторошно шипить, звук стукітливих зубів набагато страшніший.

– Біжи, дурепо! – кричить Іза, перестрибуючи через мене і біжить кудись.

І я під дикий вереск кікімори з низького старту кидаюся слідом за сестрою, до пуття не розбираючи дороги. Іза бігає краще за мене, та ще й зигзагами, немов бачить, де можна пройти, не звалившись у болото. Зуби відбивають чечітку, ще голосніше кричить на вухо кікімора. Бажання обернутися і подивитися, де цей скелет, величезне, але своя шкура дорожча. Невдало підковзнулась на мокрій траві, падаю. У цей же момент наді мною щось пролітає, тільки не зрозуміло, що саме це було. От даремно я подумала про це, бо це "щось" раптом повернулося і полетіло на мене. Довелося різко перекотитися вбік, ледь не звалившись у болото. Але це не врятувало, і кістлява рука, окремо від найстрашнішої нареченої, зробила розворот і знову рвонула в мій бік.

– Чого розляглася? – кричить Іза, збивши лопатою кінцівку в болото.

Хапає мене за руку, змушуючи піднятися. Відьма, мертва наречена, чи що це таке, не знаю, стукає зубами десь за сто метрів від нас. Вона повільно летить повітрям, ніби впевнена, що ми не зможемо від неї сховатися. Її щелепи рухаються, немов вона намагається щось сказати, але не може.

– Що це таке? – кричу сестрі, але вона повертається і біжить якомога далі від відьми та мене.

Біжу слідом, Іза ховається за деревом, я за сусідніми кущами. Легені болять, у боці коле. Віддихатися ніяк не можу, перед очима чорні цятки. Зв'язана кікімора, здається, втратила свідомість від страху. Хоч однією проблемою менше. Що ми робимо? Чому цей скелет у вінчальній сукні прокинувся? А чи не Іза його підняла? Хіба повинен некромант так драпати від мерця?

– Ізо, припини це! Не смішно! – благаю її.

– Що припинити? Це я, по–твоєму, її підняла?! – злісно шепоче сестриця, озираючись на всі боки.

– А хто тут із нас некромант? Якщо не ти її оживила, то хто? Припиняй ці ігри! – уже починаю злитися.

Усі ці її жарти та приколи після випадку з півнем ненавиджу.

– Дурепо, а я від чого тікаю, по–твоєму? Думаєш, мені просто подобається бігати з тобою по болотах? Не можу я! – розвертається до мене, хапає мене за комір.

Тепер перебуваючи так близько до сестри, бачу, як сильно вона налякана. Зіниці розширені, дихає часто, кусає посинілі губи. Ізабелла у нас завжди була красунею, а зараз якась страшна, змучена до того ж.

– Чому? – запитую тихо.

–Тому, що життя в цих кістках немає. Її підняла не сила некромантів, а прокляття.

– Яке ще прокляття?

– Відьми, хіба ти не чула раніше про нього? Хоча ти занадто тупа для цього.

Сестра відмахується від мене і сповзає по стовбуру дерева, обійнявши лопату. Свою грізну зброю стискає до білих кісточок пальців. А чому вона цю відьму магією не вдарила? Вона ж маг, на відміну від мене. Запитую її про це, але вона не відповідає, сидить і дивиться в одну точку. Визираю з кущів, страшної фігури в білій сукні не видно.

– Навіщо ти взагалі її розкопала?

– Провидиця наказала дістати її нігті, – відповідає з якимось похмурим трепетом сестра.

– Навіщо їй нігті? – шепочу з огидою.

– Ти що зовсім тупа? Хоча це не дивно, у тебе навіть магічного дару немає.

Навіть у такі моменти Іза може найти час, щоб розізлити мене – справжня любляча сестра. Вона й справді думає, що мене може зачепити той факт, що я магією не володію? Може, раніше й комплексувала з цього приводу, але після історії з півнем магію буквально ненавиджу. Магів, зокрема, теж ненавиджу, особливо таких пихатих, як Іза.

– Раніше вірили, що відьмі варто лише вказати на людину і вимовити її ім'я, щоб вона померла. Кажуть, що піс