Вальтер

Жіноча солідарність жахлива річ, проявляється раптово і завжди невчасно для чоловіків. Хто міг подумати, що моя дружина так швидко змовиться з сестрою. Пенелопа куди більша проблема за Серафиму, але коли вони разом, це куди гірше. Потрібно було залишити їх наодинці всього на кілька годин, і все – вони вже найкращі подруги. Що взагалі у них спільного? Одна – світська красуня, яку крім грошей, одягу і мужиків нічого не цікавить. Друга – насмішкою долі моя дружина. Судячи з досьє, вона в мене зразкова студентка, надія всього зіллєваріння, майбутній майстер настоянок. Але щось у мене склалося враження, що вона – скоріше божевільна відьма, що ходить із купою небезпечних отрут у сумочці. Хто вона така і чого насправді хоче, лишається для мене загадкою. Та чи я й правда бажаю дізнатись цю таємницю? Поки вона не заважає її моїй безпеці, нашій безпеці – ні. 

Важко зітхаю, знаходжу її поглядом у залі. Непримітна в натовпі серед виряджених придворних та іменитих гостей, підпирає стінку з виглядом мученика. Це зараз її ніхто не помічає, особливо на тлі вирядженої Серафими, що стоїть поруч. Бачили б вони, який вигляд моя дружина мала раніше, всього за пів години до нашого приїзду у палац. Темно–синя сукня, сама по собі показує, що вона частина мого роду, на офіційні зустрічі в кольори князів вогню ніхто не має права вдягатися, крім них самих. Але справа не в тому, що сукня була цього кольору, а у вирізі на всю спину. Я – дурень, помітив його занадто пізно, поки в машині дружина накидку не зняла. Виявляється, це вона підмовила Серафиму їй таку сукню дістати, щоб засвітити наше прокляття й напис на всю спину перед всією знаттю Ансари та закордонними гостями. А я задивився на неї, і не помітив "ножа" якого вона ховала буквально за спиною. Довелося в терміновому порядку наказувати комісарам найти сукню. Знайшлося лише сіре плаття прислуги, тож Пенелопа, яка мала грати роль подруги Серафими, тепер стала, чи то її служницею, чи то нянькою. Хоча це саме Серафимі поставлено в обов'язки за нею наглядати, на ділі ж дружина вп'яте забирає в сестрички келих, не даючи їй напитися, як зазвичай. Стежу за цією парочкою потайки, а то хто їх зна на що вони скооперувавшись здатні? Ох, відчуваю, натворять вони справ.

– Про смаки не сперечаються, дорогий Вальтер, але щось не так у вашому виборі, – король помічає мою підвищену увагу до не робочих справ.

Роблю байдуже обличчя, мовляв, не розумію, про що він говорить. Наче тут справа у смаку, радше вже п'яна помилка. При цьому відчуваю роздратування, дружина в мене дуже навіть симпатична, особливо коли очі чорною пеленою не залиті. Трут зацікавився недбалою фразою короля, примружився і тепер спостерігає за мною. Відстав тільки коли з'явилася та неадекватна подружка моєї дружини, він із неї очей не зводив. Уже шкодую, що пішов на поступки королю василісків, хоч би яким цінним було вугілля, що видобувається на їхній території, не варте воно моїх мук. А все цей король їхній, який вирішив з'явитися на бал в останню хвилину. Думаю, Трут здогадується, навіщо він прибув, та і я теж. Одного зрозуміти не можу: що всі ці чоловіки знайшли в тій страшній жінці? Ельфійський принц, і король василісків, і той же Трут наче оскаженіли. Ось у кого проблеми зі смаком на жінок! Щоправда, проблем не зі смаком від моєї дружини куди більше, чим від її навіженої подруги. Що там говорив ельфійський посол, вона щось украла у короля василісків? Щось не схоже, він навіть не помітив її у компанії ельфійського принца. Скільки тих принців і королів в ельфійській імперії, та всі на одне лице з тим же чванливим набором вад. Якби не мирний договір, ні за що б не терпів їх зарозумілі лиця. Та на жаль я не Трут, що може поводитись, як безголова дитина і навіть не повернути голову в сторону ельфійської делегації, чи висловитися зовсім не в рамках етикету. Він і так відомий серед ельфів, як м'ясник і божевільний, його поведінці майже ніхто й не дивується. Цей бал в честь ельфійської принцеси, чи інша урочиста зустріч, де є ельфійська делегація, для Ансари та короля в чесності, спосіб нагадати ельфам, що «зброя» котра закінчила війну, все ще на місці. Я виступаю в ролі в ролі раціональної половини, з якою можливо договоритись (на перший погляд), а Трут порохової бочки, яку кожну мить можуть підпалити та зірвати десь на території ельфійської імперії. Такий контраст дарує сусідам ілюзію, що з Ансарою не варто воювати, легше договоритись. Тож я посміхаюсь, дотримуюсь етикету і граю в політичні ігри, виконуючи свою роль. Дурень Трут, схоже навіть не догадується про свою роль в політичних іграх Ансари та нашого короля. 

Вільям Другий, король всієї Ансари та собі продовжує грати роль дурника, що не помічає того, що діється у нього під носом. Там де політика завжди багато брехні та пусти балачок, та все ж король продовжує діяти на нерви своєю дивною посмішкою. Хоча ще що від нього можна було чекати? Багаторічна ворожнеча між міністрами завжди була для нього улюбленою розвагою, чимось схожою на бійку малюків у пісочниці. Той факт, що частенько від неї страждають інші люди, нічого для нього не змінює. Хоч би що говорила пропаганда, королівській сім'ї давно плювати на свій народ з високої вежі палацу. Вони живуть у зовсім іншому світі, тому й розваги у них інші. Хоча, як на мене, це просто способи помститись іншим, за те що над власною долею вони не власні. 

– Мій королю, зустрічаючи короля однієї з народностей нашої країни, потрібно хоча б встати, – тихо нагадую етикет старцю, за ввічливістю ховаючи роздратування.

Щось сьогодні має статися, погане передчуття ніяк не покидає мене. Гноми, ці дрібні засранці, останніми роками зовсім рідко з'являються в наших краях, особливо високопоставлені. Вони зазвичай дуже пунктуальні, тримаються відокремлено, від ельфів так взагалі на великій відстані, а тут – на тобі! – з'явилися вперше за десять років на урочистості на честь ельфійської принцеси. Знаходжу їхнього посла, брата короля: Рагнар Рудий стоїть посеред натовпу і, не відриваючись, дивиться на знайому жінку в чорній сукні. До чого ж яскрава особа, скоріше не чорна орхідея, як висловився король, а реп'ях серед лугових трав. Знайшов поглядом дружину, вона не помітила свою подругу, або просто не подати знаку. Якщо її подруга – це реп'ях, то моя Пенелопа – це волошка. З першого погляду проста, зовсім непримітна квітка, але погляд чіпляє набагато більше, ніж яскраві маки, або прісні ромашки. Чи може річ у тому, що ця волошка моя, темно–синя, наче рідна?

– Вічно ти мене учиш мене етикету, мій дорогий раднику, ще з того часу, як я був недолугим дитям, – підводиться з посмішкою старий хитрун, згадавши давно забуте минуле.

– Всього лиш нагадую, – поправляюсь, не бажаючи виставити короля в дурному світлі.

– Ти б сам менше головою вертів, Скоте, – сухо підмітив міністр по другу сторону від трону. – У тебе, звісно ж, мила служниця, але хіба не ти тут нещодавно говорив щось про субординацію і міжнародну політику?

Трут насміхається, вказуючи на моє слабке місце, але в цю гру можна грати у двох, адже я теж знаю його. Находжу в залі чорну точку і ледве посміхаюсь.

– Можливо ти правий, Трут,– удаю, що з ним погоджуюсь. –  Адже я майже пропустив шлюбну пропозицію ельфійського принца, а таке видовище пропускати не варто.

Про те, що Трут розжився якоюсь хворою пристрастю до подруги дружини, я здогадувався, але не очікував побачити, як цей хворий почне розкидати делегацію василісків, торуючи собі шлях, щоб підібратися до тієї дивної пари. Очі військового міністра палають зеленими вогниками, і це радше ревнощі, ніж злість. Спаситель, що у цих пришелепкуватих зі смаком? Уже за звичкою повернувся перевірити свою волошку і закашлявся, не побачивши її на колишньому місці. Натомість сестра вкотре "порадувала", кинулася до міністра, намагаючись зупинити. По спині пробіг холодок, я б не встиг схопити Серафиму до того, як прокляття підсмажить, але на диво Трут навіть не звернув на неї уваги. Все обійшлося, поки я не подумав, чи не про це встигли домовитися ці моторошні жінки, поки мене не було? Нерви знову натягнулися дзвінкою струною, і залишатися на місці не було ні сил, ні бажання. Хотілося побачити в галасливому натовпі одну єдину дівчину в сірій сукні, але вона наче зникла з кінцями.

– Вальтер! – обурився король, коли я, так само як і міністр, ринувся у натовп, розштовхуючи його в пошуках дівчини, але вже іншої.

– Ваші слуги завжди поводяться не за етикетом? – чую глузливі слова василіска, але не звертаю на них уваги.

Підходжу до стіни, але Пенелопи, само собою, там немає. Треба було її все–таки закляттям прив'язати до Серафими, або краще до себе. Перш за все не треба було йти на поводу в короля, щоб не виставляти себе посміховиськом. Що тепер робити, якщо вона втекла? Ні, з палацу надто тяжко втекти, він просто кишить комісарами та поліцаями, а в неї при собі жодного документа, а тим паче права находитись тут. Вирішую поки не поспішати з рішеннями, виходжу із зали в коридор для слуг. Якби був на її місці, вибрав би це місце для втечі. Через нього втекти набагато швидше, ніж через головний вхід. Повертаю за ріг і зупиняюся, не вірячи своїм очам. Дівчину в сірій сукні притискає до стіни високий худорлявий хлопець у білому костюмі. Мої очі застилає синя пелена, коли худорлявий виродок нахиляється для поцілунку, а моя дружина. Моя, чорт забирай, дружина навіть не намагається ухилитися від нього! Закляття вирвалося саме собою, відкинуло можливу жертву нашого прокляття на столик на колесах. Столик поїхав під вагою горе залицяльника, і принц Антоній приземлився дупою в чан із рожевим пійлом. Тільки мені цього замало, уже шкодую, що не почекав, доки прокляття не спалило його вщент у пекельних муках.

– Якого диявола ти робиш? – волає шмаркатий ловелас.

Прямо з язика зняв, мені це якраз у дружини хотілося запитати. Ні, треба було і молодшого принца давно поставити на місце, а то уже вирішив, що якщо на дівчині форма служниці, то вона його власність! Кидаю погляд на здивовану дружину і бішуся ще більше. Могла б хоч спробувати його вогнем підпалити, але вона й не спробувала. Невже сподобався? Не можу зрозуміти її почуття, наче вона нічого й не відчуває. Чи думає про цього щуплого шмаркача?

– Іди в зал, – наказую їй, ледве стримуючись.

На мій подив вона одразу виконує мій наказ, від чого з'явилася думка, що до стінки її притискали не з власної волі. Повертаюся обличчям до злого принца.

– Ти що собі дозволяєш? Вальтер! Тебе батько стратить за це! – шипить це самозакохане створіння.

– Справді? – міг ударити його ще раз магією, але не роблю цього.

Посміхаюсь, після чого даю йому кулаком в живіт, після чого жбурляю на стіл із брудним посудом. Посуд падає на підлогу і розбивається. Якби не галас в залі, це звичайно б помітили. Витираю кулак хусткою, наче торкнувся чогось огидного. Його повний болю й ненависті погляд викликає ті самі почуття. Раніше я ніколи не давався до покарань, граючи роль слухняного слуги свого короля, але й мені інколи уривається терпець. Не можна тримати рядом з собою зброю і бути впевненим, що одного разу вона не ранить тебе самого. 

– Ще раз побачу, що ти до дівчат чіпляєшся, нехай і до прислуги, твоя королівська голова злетить із плечей. Добре, що в короля два сини, а ти навіть не старший із них.

Відчуваю злість і страх дрібного засранця, розумію, що мої доводи дійшли до його порожньої голови. Повертаюся в зал і знаходжу свою жінку в компанії горезвісної подруги. Таке враження, що вона намагається сховатися від мого гніву, що доволі немудро. Можливо мені потрібно подякувати принцу, адже завдяки його домаганням Пенелопа не змогла утікти.

– Пенелопа, – шиплю, підходячи зі спини та змушуючи її здригнутися.

– Радник, – вітає мене крізь зуби реп'яшок вельми красномовною посмішкою.

Мені погрожує дівчина незрозумілої раси у відвертій сукні, причому реально погрожує, а не фліртує. Біль у нозі нагадує, що її погрози досить вагомі. 

– Я приготувала сюрприз для всіх гостей, – підозріло посміхається цей реп'ях моєму волошкові.

Ми не можемо обговорити те, що сталося, поки її страшна подружка не займає Трута і його генерала. Хапаю жінку під лікоть, злегка відводжу назад.

– Це що було в тому коридорі? – запитую різко й тихо.

– А що, по–твоєму, це було? – ставить зустрічне запитання волошка замість відповіді.

– Ти забула, що прокляття вб'є кожного, крім мене? – натискаю на її лікоть, змушуючи відчути біль.

Розчиняюся в її болю, змішаному з подивом і злістю. Схоже, дружина і не думала про це і просто так мало не вбила принца. Вона небезпечніша для мене, ніж я думав.

– Він же дитина, – розсіяно бурмоче вона і настає моя черга дивуватися.

Вона серйозно? Хто дитина? Принц? Антоній, звісно, виснажений завдяки її отруті, але як було можна його не впізнати? Та кожна симпатична дівчина з палацу побувала в його ліжку. Хоча, чого я тут дивуюся, мене вона ось теж не впізнала, інакше в ліжко до мене не полізла б. Щоправда, вона так і не відповіла, як опинилася в моїй кімнаті.

Порожня балаканина закінчилася, король згадав молодість і розібрався з іншими гостями сам. Настав час танців, подруга дружини одразу ж схопила собі в кавалери короля, чим створила ще один дипломатичний скандал, який мені доведеться потім залагоджувати. На який біс ельфійський принц її сюди привів?

– Не знала, що Клара так добре танцює, – дружина стоїть поруч, крутячи келих у руці та дивлячись на ефектну пару в центрі залу.

Уже прикидаю, скільки листів із вибаченнями доведеться писати пихатим ельфам за образу їхньої принцеси та за настільки неналежні танці на офіційній зустрічі.

– Ага, як колода, спущена з гори, – коментує міністр, стоячи поруч.

Він не в настрої, подруга дружини його повністю проігнорувала. Справжні почуття Ігнаришнара так і грають на понівеченому обличчі. Хто б пояснив: з чого раптом наш військовий міністр захотів таку дівчину? Не розумію, про що він узагалі думає? Моє прокляття все ще діє на нього? З цією неправильною жінкою складно про це дізнатися, адже змогла ж вона зупинити те, що до неї ніхто не зміг. Дивна ця Клара, дивна. Ну і дружина моя не далеко пішла, секретів не розповідає, а ця її показна слухняність уже діє на нерви. Хоча про смаки не сперечаються, як сказав король. На його думку, мені більше підходить панянка схожа на Каміллу. До речі, дивно, що я її ще не бачив сьогодні, як і пана Фросманта. Щось тут не так, міністр фінансів не став би ховатись від сорому через той скандал зі шлюбом. 

– Ігнаришнар, потанцюємо? – солодкувато проспівала Серафима, змусивши мене застогнати.

– Згинь, – байдуже кидає міністр, буквально прикипів поглядом до свого реп'яха.

Сестриця презирливо цокнула язиком і майже силоміць потягнула Пенелопу вбік, щоб наскаржитися їй на своє нещасне "кохання". Кидаю на них погляд і шумно зітхаю, від того, що Трут поруч, відчуваю якусь внутрішню напругу.

– Вальтер, а ти пам'ятаєш умову, яку я поставив для зняття твого прокляття? – несподівано запитує міністр, тим самим приголомшив мене.

Мені не почулося? Відколи ми говоримо на такі теми?

– А що? – перепитую.

– Я нещодавно згадав про твою умову, – об'являє він.

Міністр відвертається від споглядання натовпу і дивиться мені в очі. У них палають зелені вогники, але більше лякає його моторошна усмішка. По спині проходять мурашки, нехороше передчуття змушує примружитися, дивлячись на нього.

– Ти таємних поліцаїв добре приховав серед обслуги? Скоро має щось трапитися, я відчуваю це, – змінюю небезпечну тему.

– Розставив, усе напоготові, хоча не зрозуміло, що має статися, – байдуже відказує він, поглядом переслідуючи свого реп'яха. –  Але все ж Вальтер, спробуй згадати мою умову, інакше зовсім програєш.

Кидає він незрозумілу фразу, а потім рішуче перехоплює в короля свій реп'ях і веде в танці. Мої очі округлюються, міністр танцює вперше за дванадцять років. Уперше за ці роки жінка торкається його і не корчиться від болю в його родовому вогні через моє прокляття. Я правильно зрозумів: так міністр натякає на те, що його прокляття розвіялося? Підтискаю губи, він справді вважає, що через це виконуватиму його умову, щоб зняти свою? Ніколи, я все ще при своєму розумі та більше ніколи не наступлю на ті самі граблі.

Імпровізована дружба сестриці й дружини добігає кінця, чому я невимовно радий. Волошка хмуриться, обличчя в неї дуже нещасне, у мене точно таке саме після розмов із сестрою.

– У тебе немає й шансу, – злегка втомлено коментує її висловлювання Пенелопа.

– Гей, я ж твоя подруга, навіщо ти так кажеш? – ображено надуває губи сестричка.

– Моя подруга – вона, – легкий кивок у бік міністра і Клари, які кружляють у танці, – і до того ж ти запізнилася. Просто даю тобі зрозуміти, що не варто більше навіть намагатися.

Перш ніж мої гарпії одна на одну кинулися, хапаю Пенелопу за руку і веду танцювати. Вона не виривається, кладе руку мені за спину, як і належить. Оглядаю всіх, хто танцює, і зал загалом, поки кружляю з нею в танці, якась напруга витає в повітрі. Моя здатність відчувати почуття інших до мене грає погану службу в такому натовпі. Відчуваю себе п'яним і розчавленим через них. Уся ситуація, що склалася, і нервове напруження не дають заспокоїтися.

– Який скандал, радник танцює з прислугою, – переказує дружина вихоплену з натовпу фразу.

Мимоволі посміхаюся, надто по–жіночому для неї поводитися так. На мене старанно не дивиться, але це мені й не потрібно, її почуття від мене не приховані. Найбільше забавляють якісь власницькі відтінки, які так і прослизають на тлі роздратування, злості та банальних ревнощів.

– Образилася? – нахиляюся до її вуха, для того, щоб люди менше стежили за нашим діалогом, а більше за нескромною поведінкою.

– Ви вмієте змусити людей вас ненавидіти, – кепкує, що мені й сподобалося, якби не одне "але".

– Ми знову на "ви"? – не приховую іронії, трохи зсуваючись від неї, щоб подивитися в очі.

Не відповідає, показово дивиться вбік, боляче стискаючи мою долоню. Одне коло безмовного танцю, під час якого кожен із нас старанно вдає, що йому байдуже до іншого.

– Та ми й не припиняли, пане радник, – шипить, уперто нахиливши голову, наче збирається буцнути.

– Це через сукню? Чи не подобається свій новий статус? Жертва зґвалтування звучить цікавіше? – теж заводжуся, хоча й приховую це за посмішкою.

– Мені плювати на сукню, – відгукується байдуже.

– То навіщо вдягла її? Хотіла розлютити? – запитую зі знущанням, але на мій подив вона лише байдуже киває.

Нахиляється непомітно для решти, так щоб ніхто крім мене не почув. Гаряче дихання обпікає обличчя, я задихаюся від бажання так само нахилитися й поцілувати. Вродлива, що б там не казав король, тільки в неї в сукні прислуги вдається мати настільки чарівний і милий вигляд.

– Я хочу свою сумку, – зі сталевими нотками в голосі, вимагає вона вкотре.

Не втримуюся від замученого зітхання. Та скільки можна, дістала з тією сумкою!

– Мені вже починає здаватися, що факт обмеження твоєї свободи турбує значно менше за те, що забрав у тебе сумочку, – помічаю з іронією.

– Так... ні. Просто віддайте мою сумку! – розгубилося це диво.

– Нащо? Хочеш втекти від мене, використавши чергову отруту? Поспішаю тебе запевнити – у тебе цього ніколи не вийде. Просто, тому що її більше немає.

– Що значить "більше немає"? – лякається жінка.

Яка ж вона все–таки довірлива: тільки подивіться на ці перелякані й здивовані очі, на миле личко, злегка дурнуватий вираз обличчя. Вона виглядає невинною, як мале дитя,  але я знаю що це тільки омана. Мене більше ніхто не обдурить, як це зробила Міла. 

– Як немає? – повторює вона, дивлячись на мою мимовільну посмішку зі страхом.

Скільки ж смутку і розгубленості в цих очах, зараз розплачеться? У мене мимоволі виривається посмішка, за що я тут же отримую каблуком по нозі. Шиплю, різко притискаю її до себе, навмисно роблячи боляче. Її біль, змішаний зі злістю, тішить, як і спроби знову віддавити мені ноги.

– Віддайте мою сумку! – гарчить крізь зуби.

– Ні, – кажу з усмішкою.

– Віддай! – упирається знову.

– Ми знову на "ти"? – помічаю глузливо – Похвально.

Її злість і повний ненависті погляд гріють душу, поки ми робимо ще одне коло, оминаючи Клару і міністра, що стоять на місці майже у центрі залу.

– Ти не маєш права так чинити зі мною! – шипить моє диво.

– Маю, – кажу із задоволенням.

– Те, що в нас було... – вона осіклась, наче стидається говорити подібне у слух. – Що нас пов'язує, не дає тобі право вважати мене своєю власністю!

Палкі промови, очі виблискують темно–синіми вогниками. Цікаво, на що взагалі вона розраховує, особливо коли ось так невигадливо облизує губи? Що я їй дозволю піти? Зглянуся над сільською дурепою? Ну, гаразд, нехай не дурепою, але факт залишається фактом: вона небезпечна сама для себе. І якщо наші життя залежать одне від одного, значить, буде моєю власністю, просто тому, що я сильніший. Але я не кажу про це прямо, тому що вона надто молода і може на зло мені натворити шкоди. 

– У нас був випадковий секс на одну ніч, який призвів до вельми неприємних наслідків, – навмисно гніваю її. – Мені лише цікаво, навіщо ж ти пішла до мене в кімнату? Для чого лягла в моє ліжко? Спочатку думав через гроші чи, може, ти здогадувалася про те, що буде прокляття?

– Через зілля, – відповідає вона різко.

– Зілля? Що значить "зілля"? – не можу повірити її словам.

– Те й означає, – бурмоче собі під ніс.

– Почекай, це що виходить: ти переспала зі мною через зілля?

– Так, – убивча у своїй стислості відповідь, з красномовним відхиленням убік.

– Я не зрозумію, нащо? Це ти його створила? Це був твій експеримент? 

Відчуваю її паніку і нерішучість, ось–ось збреше.

– Не бреши! – вимагаю, стискаючи її руку.

– Ні, те зілля створила не я, – неохоче відповідає і з долю відрази додає. – Мені б таке й на думку не спало.

Нахиляюся майже до губ, перестаючи танцювати, наклавши полог тиші навколо нас.

– Говори, – вимагаю твердо.

– Зілля мені підлили, – нервово шепче прикушуючи губу, – я не розуміла, що творю.

Опускає погляд, в очі не дивиться – явно щось не договорює.

– Пенелопа! – злегка підвищую голос, бажаючи почути всю правду.

Різко підіймає голову і дивиться на мене рішуче:

– З тими, хто так зі мною вчинив, я вже розібралася, тож можеш вважати наш тимчасовий зв'язок результатом моєї дурості.

– Тимчасовий? – не приховую сарказму. – І що означає розібралась?

– Якщо є спосіб його позбутися, я його знайду і зроблю це, – які сміливі слова позбавлені всілякого сенсу.

– Давай, тільки я хочу подивитися, як ти це робитимеш, не віддаляючись від мене і на пару метрів.

Стискаю її руку міцніше, поки накладаю заклинання. Одне з найскладніших, для виконання якого потрібен обов'язковий контакт. Дружина знає, що я роблю, смикає рукою, намагається звільнитися, але занадто пізно. Я почав плести його ще під час танцю, це просто останній штрих, додаючи незриму нитку на наші аури, довжину якої обмежую.

– Ти чортів маг! – шипить моя волошка.

– Який вже є, – посміхаюся, дивлячись на її перекошене від гніву обличчя.

– Тобі не здається, що буде підозріло, якщо з тобою весь час ходитиме служниця? – марно пробує мене переконати.

– Не здається, я тобі статус швидко поміняю на той, який ти тут нещодавно хотіла позначити. Щоправда, навряд чи тобі сподобається, коли черговий мій ворог, вирішивши помститися, обере тебе, як легку ціль.

– Напевно, тільки в нашому випадку ти б став рятувати свою дружину від чергового ворога, – іронізує дружина.

Здається, я на неї погано впливаю, чи вона не така, як мені здавалося?

– Звісно, дружин може бути багато, але ти, на жаль, у мене одна єдина, – підношу її руку до губ і цілую наприкінці танцю, – принаймні доти, доки нас пов'язує ця мітка.

– Тобто я маю подякувати мітці за те, що ще жива? – заводиться Пенелопа.

– Можливо, – не стримую посмішку.

Утримую її за руку, не даючи втекти, попри те, що танець уже закінчився. Мені подобаються її очі, цей рішучий погляд. От тільки не подобається, що вона вирішила, її почуття не дають мені відпустити її руку, наша Шлюбна Мітка не дає. Дивне тяжіння між нами не дає й шансу витлумачити почуття, що охоплюють її, по–іншому.

Потужний вибух струсонув стіни, піднявши в повітря клуби пилу і викликавши паніку. Ці почуття: страх, жах, паніка буквально витають у повітрі. Крики чути звідусіль, але не розібрати причину переполоху. У повітрі запах гару, ніби горить просочена лаком шкіра. Люди штовхаються, збивають інших з ніг, затоптують їх на смерть. На виході із залу затор, зазвичай спокійні ельфи б'ються з іншими придворними та гостями за шанс першими вибратися звідси. Натовп розсіюється, і, нарешті, можна побачити те, від чого вони тікали.

Комісари, яких я приставив до короля, ріжуть усіх наліво й направо без розбору. Однак мої люди зазвичай використовують магію, а не мечі. Отже, це були не вони? Сховалися за ілюзією? Та й навички залишають бажати кращого, поліцаї швидко шматують їх на шматки. Але найбільш дивне у всьому цьому не натовп фальшивих комісарів, а синє полум'я, що охопило всю стіну за королівським троном, який вже тліє. Воно пропалює камінь, як справжнє, як моє. Ось тільки я не використав родовий вогонь і не можу його загасити – він не мій, він узагалі не магічний!

– Варта! Схопити радника! – кричить Антоній, корчачись на підлозі поруч із тілом понівеченого батька і захлинаючись сльозами.

Здається, мене підставили, якось дуже грубо і халтурно. Один із людей у формі моїх комісарів кидається з мечем на нас із дружиною. Мені вистачає миті, щоб вирубати його простим заклинанням. Адже вони навіть не маги, звичайні люди. Хто при здоровому глузді приймає їх за комісарів? Але, схоже, прийняли, бо в цій плутанині всі почали шукати мене.

– Що відбувається? – шепоче злякано Пенелопа, стискаючи мою руку.

Коли я встиг її обійняти? Коли від натовпу захищав, чи коли почався весь цей кривавий фарс? На жаль, зараз не той момент, не той час і місце, щоб показувати всім, хто вона для мене. Штовхаю її від себе, так щоб упала.

– Ховайся, – кидаю, навіть не глянувши.

Не знаю, хто ці ідіоти, що все це затіяли, але вони явно прорахувалися. Адже я не тільки радник короля, а й архімаг. Вогонь гашу стихійною магією води, потужний потік хльостає звідкись згори, зриваючи портьєри та колись дорогі гобелени зі стін. Потім вітром збиваю самозванців, що залишилися, і б'ю об стіну, доки не припиняють кричати.

– Зловіть його! – кричить принц, командуючи вартою і поліцаями.

З цими обходжуся легше, банально підіймаю в повітря метрів на п'ять і кидаю, немов обридлу іграшку. Тих, хто залишається стояти, розкидаю вітром у сторони, поки сам спокійно йду до королівських осіб.

– Та ви що, зовсім ні на що не здатні?! – кричить принц, навіть не зробивши спроби підвестися й самому спробувати протистояти мені.

Принц, що з нього взяти?! Добре хоч не буде королем, дасть Спаситель. Добре, що наслідний принц уже пів року в просвітницькій місії далеко від столиці, і не бере участь в цьому всьому. До речі, а де командир поліцаїв – Трут? Чому його таємними поліцаями командує цей дрібний покидьок? От краще б не згадував про нього, чесне слово! Закляття прилітає в спину, міністр ніколи не соромився використовувати брудні методи.

Розвертаюся, на ходу змінюючи курс, завдати сильного закляття в умовах ведення бою в оточенні ворогів складно, тож доводиться користуватися стихійною магією, як найпростішою. Мої щити пружинять під атакувальними заклинаннями, як і захист родового вогню. От чомусь ні на мить не сумнівався, що цей бовдур забуде про нашу вчорашню розмову, про мою підозру щодо підготовленої підстави. Хто ж знав, що ці найманці зважаться на таке, та ще й захочуть підставити мене?

– Трут, візьми себе в руки! Я ж казав тобі чого очікувати! Ти забув? Ми з тобою на одному боці! – намагаюсь привести до тями цього дурня.

– О ні, раднику, це ви забули, що ми з вами ніколи не будемо на одному боці. Сторін узагалі немає, є лише переможці й переможені. І вже повір, такий шанс позбавитись від тебе я не втрачу!

Ухиляюся від грубого удару в живіт, майже отримую вогняною магією в обличчя. Здуваю вогонь вітром, перебиваю його руку, але у відповідь отримую сильний удар в обличчя чолом. Раніше наш кволий міністр не використовував свої кулаки в бійках зі мною. Це його подруга дружини навчила так битися? Розсік брову, кров залила око, погано видно. Відштовхую його вітром, намагаюся здути струмінь полум'я міністра, але несподівано отримую, чи то ножем, чи то кинджалом в область лопатки. Хто? Хто його кинув, якщо в мене за спиною нікого не було? Я ж весь час намагався тримати дистанцію, стежив за ворогами. Як зумів пропустити когось?

Трут користується моментом і вимовляє заклинання, маленький білий спалах прилітає мені в плече, змушуючи відчувати біль, який тяжко описати словами. Він змушує впасти на коліна, але не здатися. Намагаюся завдати сильного удару міністру, але він його з легкістю відбиває. Один із поліцаїв замикає за моєю спиною кайдани на руках, хоча я й вибив йому парочку зубів і зламав ніс, поки він це робив. Міністр не витрачає часу на балачки, його люди оточують мене, виставивши обвиті полум'ям мечі. Знаю, що вони зараз хочуть зробити, від цього ще більше вириваюся, ставлю захист, але вже пізно.

Нестерпний біль проникає в кожну клітинку тіла, змушує думати, що смерть краща за ці тортури. Я забирав магію в інших людей, запечатував її на замок, і щоразу засуджений до цього жорстокого покарання ось так само корчився від болю. Убити при цьому труднощів не становить: варто злегка зменшити щілину у замку, і серце не витримає, зупиниться.

Стояти навіть на колінах нестерпно важко, і справа не в принизливій позі: сили закінчуються. Магія вичерпується в моєму тілі, міністр затягує процес, милуючись моєю агонією.

– Ти навіть не представляєш, як я давно мріяв про цю мить, – каже цей псих, купаючись у своїй ненависті до мене. – Скільки я вірив, що цей день настане і я побачу, як сам Вальтер Скот валяється у мене в ногах, як побита собака. 

Хворий виродок! Я б йому сказав це, хоча ні, із задоволенням вломив би, та так, щоб запечатування магії здалося б йому укусом комара. Ось тільки руки тремтять, губи не слухаються, а біль луною розходиться по всьому тілу. Родовий вогонь теж не слухається, то спалахує, то гасне у відповідь на мою агонію. Якщо використаю родовий вогонь всі тут помруть, тому що Трут застосує свій. У мене не буде й шансу виправдатись, та й не буде перед ким, більша частина столиці точно згорить.

– Як вам, раднику? Подобається бути ніким? Хто ти без твоєї магії? Ніхто, просто черговий черв'як, якого я розчавлю!

Недооцінив я міністра, хто ж думав, що він настільки тупий, або його ненависть настільки сильна, що переважила здоровий глузд? Але чому ж мені здається, що на мені банально зривають злість? Уся ситуація схожа на маячню, якийсь дивний сон, який ніяк не закінчиться. Може, й справді, варто було просто померти від тієї мітки, яка чомусь не спрацювала. А чому вона не спрацювала? Чому Пенелопа все ще жива? Хоча, зараз про це явно не варто думати.

Знаходжу поглядом дружину, вона ховається за колоною, поруч зі своєю подругою. Чому не втекла? Ах, так, я ж її до себе прив'язав. Що ж, ці кайдани вже не зможу зняти, поки мені не повернуть магію, точніше, якщо повернуть.

Пропустив крізь вуха самосвальний монолог міністра, але, коли він заговорив щось про "негайну відплату", до мене дійшло, що ніякого "якщо" не буде. А, може, міністр у змові з нападниками? Не знаю іншої причини, з якої він вирішив убити мене так швидко, без суду і слідства? Знає, що невинний, і в нього не буде іншого шансу мене позбутися.

Виродок.

Знаходжу поглядом дружину, нам у такому разі обом кінець. Стоїть, забруднена в крові, тремтить, стискаючи якісь флакони. Зовсім здуріла? Вирішила мене визволяти? Та що вона може зробити з усім цим натовпом? Нам не піти звідси живими.

– Пробач, – шепочу одними губами, але вона розуміє це по–іншому.

Зникає в темряві, і я тільки сподіваюся, що Шлюбна Мітка не подіє на неї, як і те прокляття.

– Ігнаришнар, – підіймаю очі, дивлюся на Трута, – ти рідкісний бовдур.

В очах міністра горять зелені вогники, що викликає в мене усмішку. Дурень продовжує свій монолог, очорняючи мене дедалі більше, й більше, так що нечисленний натовп починає ледь не скандувати, вимагаючи моєї смерті. Мій погляд мимоволі зачепився за якийсь рух: крізь агресивний натовп проривається подруга моєї дружини. Подальше не піддається жодній логіці, бо вона несподівано зупиняє міністра, який упивається своєю перемогою, ефектно встромивши в нього ніж. У моїй голові миготить думка, що обидві зіллєварки з'явилися на цьому балу зовсім не випадково. Можливо, вони частина чийогось плану? Адже безглузда спокусниця вільно підібралася до військового міністра і вбила його, а це свого часу не вдалося навіть мені.

Метушливі без належного керівництва поліцаї збивають дівчину на підлогу. Вона не рухається, не пручається. Наступної миті люди починають кричати й роздирати себе нігтями, і, коли моя шкіра на обличчі та шиї починає жахливо свербіти, здогадуюся про причину.

– Тримайся, – шепоче дружина десь над вухом, коли, заплющивши очі від болю, що завалився на мене, я смикаюся від її дотику.

Очі відкриваю, коли ця тендітна на вигляд дівчина, хапає під руку і ставить мене на ноги. Йти, нехай і насилу, можу сам, тому вперто ігнорую її подальшу допомогу.

– Ключі, – кричу, показуючи на вирубаного мною сержанта.

Розумниця одразу знаходить їх, звільняє мої руки. От тільки більшість поліцаїв уже оговталися від її порошку. Ми, не змовляючись, кидаємося в підсобні приміщення. На ходу Пенелопа кличе свою подружку, але та не відповідає, доводиться майже силою тягнути дружину на вихід. Ще одне зілля розливає за собою, поки біжимо коридорами до виходу.

Навіть коли ми опиняємося на вулиці й намагаємося змішатися з натовпом переляканих людей, що миготять серед машин на парадному під'їзді до палацу, не можу повірити, що в нас вийшло вибратися з цієї дурної пастки.

У голові купа думок, ніколи б не подумав, що така маячня може трапитися зі мною. Ми залазимо в першу–ліпшу машину, яку безтурботний водій залишив без нагляду.

– Ти поранений, – злякано каже Пенелопа, помічаючи мою рану в спині.

– Усе нормально, поїхали, – спокійно брешу, не хочеться, щоб вона знала, наскільки я зараз марний.

– Почекай, – нахиляється через коробку передач, змушуючи лягти на кермо.

Спина, у яку хтось невидимий для ока кинув щось, горить вогнем. Але коли Пенелопа різко смикнула за це "щось", заболіло у рази сильніше, стиснув зуби, щоб не закричати.

– Що це? – прошепотіла тихо дружина, і я оговтався від власного болю.

Вона тримала в руці закривавлене щось, схоже на довгий кіготь із пальцем. Хтось кинув у мене цим? Що за абсурд? Ножа не знайшлося? Майже одразу вона відкинула його на заднє сидіння, навіть не давши мені торкнутися. Її жах змусив здригнутися, вона знає, що це.

– Пенелопо, що ти приховуєш? – запитую, не приховуючи загрози.

– А тобі не здається, що ти вибрав не той час і місце, щоб з'ясовувати? – вона заставляє себе відірвати погляд від заднього сидіння машини. – Краще поміняймось, я поведу.

– Ти вмієш? – дивуюся, поки ми, не виходячи назовні, міняємося місцями.

Вона не відповідає і мовчки заводить мотор, демонструючи свої навички. На виході скупчення людей, комісари намагаються стримувати натовп, не позволяючи гостям роз'їхатись. Вони ще не в курсі про те, що мене звинуватили у замаху на короля і спробі державного перевороту, тож помітивши мене в машині, нас просто пропускають. Довга мить, за яку комісар вирішував дати нам проїхати, чи ні здавалась вічністю. Пенелопа зі страху крикнула на нього, так що тільки після цього нас пропустили. Жінка спритно об'їжджає зустрічні машин, ми мчимо дорогою повз королівський ліс, а десь за його кронами в небі видніється білий дим. Повертаюся до заднього сидіння, незвичайний метальний снаряд так і притягує погляд, таким чином на мене замах точно ніхто не вчинював.

– Не чіпай, – попереджає Пенелопа, не відволікаючись від дороги.

– Що це таке? Звідки ти знаєш, що воно ще небезпечне? – закидую її питаннями, щоб не думати про своє скрутне становище і болі, від ран, які я не можу залічити.

– Ти ж знаєш ту байку? Казку, що розказують матері ді