Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
126 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
126 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
126 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
126 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
126 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
126 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
126 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
126 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
126 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
126 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
126 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
126 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
126 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
126 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
126 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
126 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
126 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
126 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
126 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
126 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
126 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
126 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
126 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
126 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
126 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
126 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
126 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
126 дн. тому
Розділ 29. Родичі
126 дн. тому
Розділ 30. Весілля
126 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
126 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
126 дн. тому

Пенелопа

Відкриваю очі від відчуття, що хтось перебуває поруч. Усе тіло злегка ломить, але це добре, значить, не померла. Спочатку, коли під час бою так швидко втратила контроль над собою, думала, не виживу. Як хоч закінчився поєдинок, добре? Нарешті звертаю увагу на те, що перед очима незнайома стеля в красивому розписі. Де я? У лікарні? Це точно не моя кімната, але й для лікарні такі розмальовані стелі – розкіш. О, ні, він не міг цього зробити?! Не міг ославити мене перед усім училищем!

Судомно зітхаю, коли, повернувши голову, щоб озирнутися, натикаюся на знайомі блакитні очі. Ще як міг. Одне радує, коли він виносив мене з полігону перед моїми одногрупниками я уже була без свідомості й не бачила цього позору. Стогін розчарування з'являється сам по собі. Не знаю, чим там закінчився наш бій, але я точно програла. 

– Як виспалася, добре? – з відвертою погрозою поцікавився мій поки що чоловік.

Чому "поки що"? Тому, що судячи з його обличчя, він вважає за краще бути вдівцем, у гіршому разі мерцем. Заплющую очі, нехай це буде всього лише сон, як і той жахливий спогад, який снився до цього. Це все сон, бісів сон!

– Очі відкрий! – вимагає він у наказовому тоні, штовхнувши для переконливості в плече.

Очі відкриваю і з обуренням дивлюся на нього. Знав би, як усе болить, особливо від його такої необхідної "ніжності". Він наче отримує задоволення від мого болю, може воно так і є насправді?

– Ось так–то краще, а то, знаєш, я вже надивився у твої чорні очі вдосталь, – знову з докором тисне на мене.

Маг виглядає злегка пом'ятим, сидить на стільці біля величезного ліжка, на якому, власне, я і лежу. Біля стільця столик зі стосом паперів, він їх, напевно, читав, поки не прокинулася "улюблена" дружина. От краще б не відлучався від роботи, чесне слово! Це не його спальня, хоча в минуле наше "спілкування" я її до пуття й не встигла роздивитися, спершу кричала від болю, а потім ледве не стогнала від жадання. До речі про це: як же рада, що в мене зараз усе тіло болить, а то навіть подумати страшно, чим може закінчитися ця наша зустріч наодинці. Чомусь попередні ні до чого доброго не приводили, тож є певні побоювання.

– Прокинулася? – чую звідкись здалеку жіночий голос і здивовано підводжуся, щоб розгледіти, кому він належить.

Треба ж, сестра його. В одному халаті, з рушником на голові читає якусь газету з чашкою чаю в руці. Зараз, напевно, ранок, невже я цілу ніч тут проспала?

– Може, тоді кави завариш нам, якщо вже тобі полегшало? – буденним тоном цікавиться вона, манірністю в голосі, якою приказують служанці. – А то цю погань пити неможливо!

Від нахабства цієї фрази аж сіпнулось око. За кого ця парочка мене приймає? І взагалі, що тут відбувається?

– Вона тобі не служниця, Серафимо. Приготуй сама, або краще пий чай. Він хоча б цілком придатний для пиття, – відповідає сестриці маг, втративши до мене інтерес і втупившись у свої папери.

Дивно, я була впевнена, що зараз він продовжить нашу розмову довгою тирадою про те, що ми прокляті, а я своїм вчинком поставила наші життя під загрозу. Більшу частину бою я навіть не пам'ятаю, так що впевнена, що так воно і є. От і нащо я використала те зілля? Що я йому хотіла довести? Я ж його створила зовсім не для цього. Поводжусь поруч з ним як дурне дитя. Що зі мною?

– Та знаю я, просто подумала, якщо вже ти всіх слуг вигнав, може винуватиця що–небудь приготує, – продовжилась жалітись жінка. – Зрештою, вона простолюдинка, вони для такої роботи й існують.

Руки спалахують самі, тільки встигаю їх поспішно віддерти від ковдри, щоб не влаштувати пожежу. Ось же зарозуміла нахаба! Додумати не встигла, стілець, на якому ця сестриця сиділа, раптом заскрипів по підлозі й полетів у відчинені двері.

– Вальтер! – волає дамочка, але двері перед її носом зачиняються, не даючи увійти в кімнату.

У деяких випадках магія все–таки корисна. Дивлюся на свої нормальні руки, а потім на чоловіка. У деяких, але не в моєму випадку.

– Це що було? – із претензією запитує, прости спаситель, мій чоловік.

– А що це було? – відповідаю запитанням на запитання, нервово потрушуючи кистями.

Шкіра свербить, та на фоні решти болі це не так помітно, тож це не проблема.

– Це я тебе питаю, – якось швидко він виходить із себе.

Та ще й тон такий, наче він вчитель, що помітив дитячу витівку свого учня. Так і бачу в його очах бажання дати мені указкою по тих самих руках. Дія зілля пройшла, зрозуміла річ, вогонь знову появляється у відповідь на мої емоції. 

– Родовий вогонь, я вважаю, – граю в дурня, старанно уникаючи його погляду.

– Я не про це! А про те, що ти з собою витворила на полігоні! – он, як на мене дивиться, ще трохи та приб'є.

Все–таки ця розмова і гнівна тирада з його сторони відбудеться. Будь на його місці мама, я б тільки кивала вимолюючи пробачення, щоб гнів матінки швидче вщух. Але він не моя мама, перед ним я не збираюсь принижуватись.

– А що я накоїла? Ми ж билися, ось і все, – намагаюся бути якомога більш байдужою, але цим лише ще більше гніваю.

– Билися? Та ти мало не померла і пів столиці не рознесла! Якби не твоя недоумкувата подруга, тебе б уже повісили, на пару зі мною і міністром! – закричав він так голосно, що я замружилась.

Офіційні папери полетіли в різні боки, коли чоловік різко встав і навис наді мною. Це що ж там таке було? Хоч убий, не пам'ятаю! Добре хоч Клара була поруч, одна вона мене в такому стані й може зупинити. Очі чоловіка спалахують синім родовим вогнем, коли я нарочито байдуже хмикаю.

– І що це означає? – він нагинається до мого обличчя, спершись рукою на шикарне узголів'я ліжка.

Якісь думки знайомі, коли бачу цю деталь ліжка. Здається, до подібної я його ручки й прив'язувала своїм улюбленим шарфом. Як же мені його не вистачає, не мага, шарфа. А він спалив його, просто так, навіть не помітивши. От покидьок! Очі вкриває синя пелена від злості, і я її злегка лякаюся. Настільки, що хочу різко сісти, але замість цього б'юся лобом у підборіддя мага.

– Чорт! – лаюся, відвертаючись в інший бік.

– Ти не відповіла, але й плювати. Тепер ти й близько не підійдеш до цих своїх настоянок! – він відчитує мене, як маленьку дитину. – Бракувало, щоб ти себе вбила і мене заодно, випивши чергову гидоту.

– Що значить "не підійду"?! – підскочила від обурення на ліжку.

– Те й значить! – продовжує він мною командувати. – Ніякого училища, ніяких занять, колбочок, трав і решти! Навіть цукор у чашці перемішувати не будеш!

У мене перехопило подих від обурення. Чому ця людина намагається мною помикати? Мені що мало було власної матері, сестер і тим більше відьми?! Чи не збожеволів він таке говорити й вимагати? Це що ще за наїзди такі?! Він мені не батько, не матір і тим паче не чоловік! Плювати на прокляття, обручку і таке інше, я на це не погоджувалась і ніколи не погоджусь.

– За яким правом ти мені вказуєш?! – обурююсь спочатку, потім розумію, що мені потрібна якась «зброя», щоб відчувати себе спокійніше рядом з ним. – Де взагалі, де моя сумка?!

– За правом чоловіка! – крикнув він на мене, далі зразу понизив голос, та гніву в ньому менше не стало. – Ти сама для себе несеш небезпеку, а значить і для мене! І якщо продовжиш сперечатися, то взагалі тебе замкну в якійсь темниці, де тебе ніхто і ніколи не знайде.

– "Сперечатися"? – опішила від його наглості. –  Це моє життя, і ти мені не указ! І тим більше не чоловік, щоб там у нас на спинах не написано!

– Та що ти кажеш?! – ніколи не думала що чоловік його статусу може так мерзенно іронізувати. –Поки ось та сама печатка на наших спинах залишається, твоє життя належить мені та нікому більше. Тож, якщо не хочеш доживати свій вік у камері в'язниці десь на краю світу, ти будеш мене слухатися, зрозуміла?

– Ні!

– Так! – кричить на мене, хапає за руку і різко смикає на себе. – Так, Пенелопо, так! Цього разу твоя впертість і дурість коштували тобі свободи.

Мовчу, дивлячись на нього зло, але нічого не кажу.

– Чудово, здається, тепер ми зрозуміли одне одного! – він усміхається, але дуже гидко.

Відпускає мою руку, відходить на кілька кроків від ліжка. Наче щось згадує і підходить знову ближче.

– Ти проспала кілька днів. Сьогодні ввечері буде королівський бал на честь ельфійської принцеси. Ти підеш на нього зі мною, звісно ж, не в ролі дружини. Краще буде, якщо ніхто не дізнається про тебе, тим паче, що в нас Шлюбна Мітка. В іншому разі мене спробують дістати через тебе. Зрозуміла ситуацію?

Мені не подобається його гордовитість, хочеться плюнути йому в обличчя. Він наче упивається своєю владою над мною, наче та мерзенна Провидиця. Від думок про неї по спині пройшов холодок.

– Я хочу додому, – кажу крізь зуби, не дивлячись йому в очі.

– Тепер твій дім тут, поруч зі мною, дорога дружино, – він просто знущається промовляючи ці слова з іронією. – Так я хоча б упевнений, що ти не помреш раніше того часу, коли я дізнаюся, як зняти цю мітку з наших спин і розлучитися. Але я питав у тебе інше: ти мене зрозуміла?

– Так, – кидаю сухо, подумки вже придумуючи план втечі з цієї в'язниці.

– Чудово, Серафима займеться підготовкою тебе до балу. На ньому ти будеш її подругою, дальньою родичкою, і будеш мовчати. Якщо бодай крок вступиш від мене і Серафими, то вернешся не сюди в кімнату, а в темницю одного з моїх замків.

Не відповідаю, лють буквально рветься назовні. Вогонь спалахує знову, підіймаю руки над покривалом, хоча хочу підпалити тут усе, абсолютно все! Особливо його, хоча знаю, що він не згорить. Від вогню сверблять руки, але я терплю, потім, коли він мене полишить, почухаю.

– І так, можеш підпалити тут усе, мені все одно. Ось тільки це ніяк тебе не врятує, а спати на згорілому матраці дуже незручно.

Він підбирає магією папери та сідає назад у крісло, замість того щоб піти. Мені ж поки що не вистачає сил, щоб це зробити. Якби в мене була моя сумка, я б зцілювальне зілля випила, та й у нього отрутою якоюсь кинула. Так же я зовсім беззахисна перед ним, і мені це не подобається.