Вальтер

Вітер і пил летять в обличчя, майже не помічаю цього. Ця дуель – дурість, усе це дурість, як і та ніч, що поєднала мене з дурною дівчиною. Одна суцільна дурість. Моя дружина, яку потім я обов'язково вб'ю, випила якесь зілля і звалилася на землю. Її, так звана подруга, навіть не підтримала, що мене не тільки розлютило, а й злякало.

– Пенелопа! – кричу, прямуючи до неї, але дорогу перегороджує та сама дивна подруга.

– З дороги! – намагаюся відштовхнути її вбік, але наступного моменту мене буквально зносить зі шляху.

Спасибі хорошій реакції, багаторічні тренування не минули дарма: встиг виставити щит і відстрибнути назад. Здійнявся пил, і я злегка розгубився, зрозумівши, що все це результат одного єдиного удару подруги моєї дружини.

– Що вона таке? – запитую сам у себе, не розуміючи, як людина без магічного дару змогла таке зробити.

Земля біля дівчини тріснула, тріщини глибокою сіткою розійшлися навколо неї, як буває під час землетрусу. Хто взагалі здатен на таке?

– Радник, я ж сказала, ви – мій! Зараз ваша черга показувати, на що здатні. Тож можете використовувати свою магію, не для того, щоб перемогти, а щоб просто вижити.

Домовивши цю пафосну фразу, подружка дружини посміхнулася, а потім я відчув задушливу ауру. Настільки сильну, що світло почало тьмяніти, і все навколо стало чорним. Стало складно дихати, рухатися взагалі неможливо. Страх, звичайний тваринний страх, загасив усі інші почуття і скував тіло. Давно я такого не відчував, може востаннє, років двадцять п'ять тому? З Північних гір прибула делегація велетнів, тоді вперше побачив їх живцем. Високі, метри три–чотири заввишки, такі ж плечисті й сильні. Дуже запальні, просили аудієнції в короля і нікому іншому, включно зі мною, не хотіли розповісти, у якій справі. Одні чоловіки, швидше старці. Взагалі ніхто не бачив жінок велетнів, а раптом вони мають такий вигляд? Пам'ятаю їхню ауру, але в цієї дівчини вона сильніша, я навіть поворухнутися не можу. Спочатку подумав, що мене надвоє розірвало, потім зрозумів, вона мені просто кулаком у живіт дала. Мене віднесло назад, темрява і жах зникли, але все, що я зміг, це підлікувати себе магією.

Вона що, вбити мене намагається? Здається, час битися серйозно, от тільки не можу, знаючи, що там десь моя дружина на землі валяється. Подивився на те місце, щоб перевірити як вона, але її там не виявилося. Різкий звук удару, і кудись убік відкидає міністра.

– Пенелопа?

Я не впізнав її, справді не впізнав. Моя дружина завдала міністру удару, відправивши його в політ на добрий десяток метрів. Та як таке можливо? У неї немає магії, крім родового вогню. На її шкірі виступили темні вени, очі почорніли. Що вона з собою зробила?

– Не лови ворон! – чую крик, а потім відбувається щось неймовірне.

Це більше схоже на вибух, а не на один єдиний удар, що пробиває всі мої щити. В останню мить, коли на вигляд невеликий кулак сягнув мого живота, збив себе повітрям убік. Ще б трохи й мене розчавило б на шматочки. Від її удару, немов від вибуху, розкололася земля, від епіцентру на всі боки полетіло каміння й грудки землі. Пригальмував метрів за двадцять, на ходу ставлячи захист, уже здогадуючись, що магія на неї не діє.

– Ну ж бо, раднику, нападай. Якщо так продовжиться, я закінчу наш поєдинок одним ударом. Ти, здається, архімаг, то чому ж не покажеш, на що здатна ваша горезвісна магія?

Дівчина посміхнулася, її довге чорне волосся розвівав вітер, не схоже, що вона бреше. Та що з нею таке? Мої щити й закляття не діють на неї зовсім! Спробував стихійну магію, вогонь, повітря, воду. Вона навіть з місця не зрушила, тільки глузливо посміхалася. Вогонь злегка підпалив одяг, але ран не ніс. Якого біса?

– Нудно, – дівчина напоказ позіхнула і наступної миті побігла на мене.

Її удари доволі прямолінійні, вона надто впевнена у своїй силі. Я ніколи не зустрічав настільки сильну жінку! Магія знову не спрацювала, зовсім ніяка. Але я був би дурнем, якби розраховував виключно на магію. Перехоплюю її руку, відводжу удар угору, відхиляюся. Хапаю її другу руку і намагаюся відбити ногу, але несподівано отримую лобом у підборіддя. Та так сильно, що без зцілення ран просто не обійтися. Вона звільняється, при цьому зламавши мені кілька пальців на руках і мало не відірвавши ліву ногу. Відношу себе від її наступного удару потоком вітру.

– О, це щось новеньке! – вона підтягнула червоні в'язані панчохи й підморгнула мені.

– Ти що таке? – запитую, загоюючи собі кістки.

Давно я не отримував таких серйозних травм. Як така слабка на вигляд дівчина може мати настільки сильний удар?

– Я Клара, а тебе–то як звати, миленький? – вона підморгує, посміхається поблажливо.

– Вальтер Скот, але тобі ні до чого це ім'я, ти скоро помреш, – шиплю, викреслюючи руками в повітрі символи.

– Як ти сказав – Скот? Ну, тоді зрозуміло, чому вона не хотіла з тобою битися. Боюся, це тобі зараз доведеться померти, за те, що ти зробив.

Це вона про мою дружину сказала? Поблажлива посмішка зійшла з її обличчя, змінившись серйозністю. Це що я, на її думку, зробив? Вона знає про Шлюбну мітку?

Подалася вперед, але занадто повільно. Закляття закликання духів уже подіяло. З пилу і бруду створилися два десятки триметрових вовків. Вони побігли навперейми дівчині, але вона знищила їх усіх, вдаривши кожного всього раз. Вовки розчинилися в пилу і знову створилися, намагаючись загризти її, але не змогли. Щоправда, злегка затримали, поки я закликав декого страшнішого. Дівчина скинула з себе чергового вовка, розчавивши як комара, і вже майже досягнувши мене, відлетіла на кілька метрів, збита потоком повітря. Гігантський яструб – дух, витканий із землі, піднявся в повітря, потім спікірував на ворога. При кожному помаху крилами, в подругу дружини летіли величезні земляні голки. Ось вони їй шкоди завдавали, хоча й від яструба, як і від вовків, вона ухилилася. Мені здалося цього замало, тож про всяк випадок покликав ще й духів, витканих із вогню, – пустельних кішок. Яструб збиває Клару з ніг, притискаючи руки до землі, вовки хапають за ноги, намагаючись їх згризти, а кішки розривають одяг у спробах розірвати на шматочки.

– Пепа, підсоби! – голосно крикнула вона, і з неба пішов дощ.

Стоп, звідки тут дощ? Це ж купол! Шукаю поглядом дружину і знаходжу, оточену лісом із дивних стебел, таких величезних, що до верху купола дістають. З них з'явився дощ, який загасив вогонь пустельних кішок і перетворив яструба на якогось грязьового монстра. Гігантського птаха розбили, потім кинули в мене моїми ж вовками. Вони відновлюються, але встигають збити мене з ніг. Клара підстрибнула до мене і мало не штовхнула в область паху, ледве вдалося ухилитися, але моя нога все одно постраждала.

– Отримай, козел! – зашипіла ця пекельна дівка, так що довелося самого себе повітрям від неї відносити.

Серйозно, та що з нею таке? Ледве щелепу залікував, а тепер і кістки в нозі доведеться зрощувати. Відлетів до Трута, схоже, йому теж дісталося, ледве на ногах стоїть, руками обличчя прикриває.

– Що, уже програв, міністре? – запитую з іронією.

– А я бачу, вам теж подобається ваша партнерка в поєдинку, раднику? – відповідає Трут, злегка посміхаючись.

Хоч би як він намагався приховати, йому теж дісталося, до того ж сильно. Хто міг подумати, що моя дружина на таке здатна! Ця Клара стоїть на хорошій відстані від дружини, і не скажеш, що вони б'ються разом, але разом вони задали прочухана найсильнішим магам країни.

– Говориш так, ніби вже з нею бився. Ніколи не бачив нічого подібного, – зізнаюся, стираючи кров з обличчя.

– І ніколи не побачиш, що, зрештою, можна сказати та про мою суперницю, здається, я тепер розумію, чому ти так з нею носишся.

Дивлюся на нього, вивчаю вираз обличчя. Він здогадався, що нас із Пенелопою пов'язує?

– Справді? – видавлюю якомога недбаліше.

– Досить тріпатися, як тітки на базарі! – кричить подруга дружини, навіщось розминаючи руки.

Помічаю, як міністр не зводить із неї погляду, що цих двох може пов'язувати?

– Пора закінчувати, – додає вона, дивлячись на мою дружину.

Пенелопа стоїть нерухомо, настільки, наскільки це можливо, згорбившись майже до землі. Не говорить, не рухається, немов вичікує щось. Та ще й погляд цієї Клари весь час повертається до неї, наче щось пішло не так.

– Що відбувається? – питаю в дівчат, мені це все зовсім не подобається.

Це ж банальний спаринг, дурна дуель, чому вони настільки серйозні? Подруга дружини встала в дивну стійку, занесла руку для удару, і я почув, як голосно лається міністр. Здається, зараз буде щось погане.

– Зупини її, придурок, поки вона нас усіх тут не повбивала! – кричить мені міністр, але я вже біжу на всіх парах.

Оскільки вже магія на неї чомусь не діє, намагаюся вдарити так. Вона перехоплює мою руку, потім намагається вдарити іншою, уперше помічаю, які дивні в неї зуби – одні ікла.

– Радник, не пішли б ви...

Шипить вона, намагаючись знову довбанути мене лобом, але я відбиваюся, заліковувати себе набридло. Спроба дати мені в пах коліном, ледве встигаю відштовхнути її від себе. Повітря вибухає в цей самий момент, звук настільки гучний, що хапаюся за вуха. Спалах світла засліплює нас, повітря стає важким. Знаю, що відбувається, і частково в цьому винен я. Прокляття зустрілося з іншим прокляттям і два вогні повторили вибух, такий самий, як і дванадцять років тому. Від полігону нічого не залишиться, може від столиці теж, ця сила зруйнує все. Але моя дружина виживе, і я з Трутом теж, просто тому, що в нас родовий вогонь.

Знесилено опускаю руки, їх уже ніщо не зупинить. У цей момент бачу, як подруга дружини біжить до них, навіть не підозрюючи, що їй уже не вижити.

– НІ! СТІЙ!!! – навіщось кричу їй, хоча й знаю, що це марно.

Вона хапає обох за руки, у спробі роз'єднати їхні кулаки, довгу мить нічого не відбувається, тільки світло стає сильнішим. Дивно, що вона не кричить від болю, слабо видно, як її руки обпікає це світло. Потім дівчина несподівано спалахує зеленим вогнем, який охоплює спершу її та Трута. І всі троє падають у різні боки: подруга дружини якимось неймовірним чином змогла розірвати контакт між їхніми руками. Деякий час шоковано дивлюся на три тіла, просто не можу в це повірити, а за тим думаю про те, що друзі в моєї дружини на кшталт їй – дивні.

Трут кричить на дивачку, трясе її, але та лише відмахується. З боку це виглядає так, немов він до чортиків за неї злякався. Хоча ні, крім своїх експериментів і спроб мене вбити його зовсім нічого не цікавить.

Пенелопа лежить на землі, не підіймається, її подружка намагається привести її до тями. Якого біса ці двоє при свідомості, а моя дружина ні? Так ще ця зараза не віддає мені власну дружину! Намагаюся її вилікувати, але цей монстр не дає, ще по руках б'є. Обличчя Пенелопи бліде, з чорними венами, це що за зілля вона випила? Невже вміст бульбашок у її сумці настільки небезпечний?! Ні, у мене вона не те що зіллями своїми займатися не буде, цукор у чашці з чаєм перемішувати не посміє! Бісове дівчисько, що вона творить?! Навіщо було доводити себе до такого стану?

Дивна подружка дружини перебирає якісь зілля, при цьому бурчить щось собі під ніс. Вона нервує, надто відверто, щоб це проігнорувати. Значить, справи кепські, і в мене самого починають трястися руки. Чим я можу їй допомогти, без магії? Та нічим! І чому я нічогісінько не відчуваю? Який сенс від того бісового прокляття?!

– Ти знаєш, що робиш? – хапаю її руку, перш ніж вона напоїть мою дружину чимось незрозумілим.

– Звичайно, знаю! Це не вперше! – впевнено відповідає вона, нахиляючись до неї.

Поки вливає каламутну рідину, чую ще тихий коментар.

– Раз сьомий її з того світу повертаю...

Сьомий! Тільки подумати, сьомий! Я думав: одружився з тихою студенткою, а тут такі подробиці! Чого ще я не знаю? Може, вбивати себе, її хобі? Може, некромантка, її спеціально підіслали до мене, знаючи суїцидальний характер? Усе, ніяких більше настоянок та порошків, нізащо! Принаймні, поки я не придумаю, як зняти цю Шлюбну мітку. Клара розплющила їй очі, вони чорні, як первородна темрява, ніколи не бачила нічого подібного. Капнула зіллям у них, після чого вони набули нормального вигляду. Дружина різко прокинулася, здригнувшись усім тілом, і вхопилася за мене.

– Пенелопо, – зітхаю з полегшенням, погладжуючи її по голові.

Мені хотілося вилаятись на неї, та я не настільки легковажний, як міністр. Розмова почекає, головне що жива. Пенелопа важко дихає і нічого не говорить, притулившись до моїх грудей. Хочеться на неї накричати, настільки сильно, щоб зрозуміла, де я бачив її настоянки, але навряд чи вона у змозі мене слухати. Подружка дружини дістає ще одну пляшку їй під ніс, після чого вона знову вирубується.

– Що ти їй зробила? – бажання придушити цю дивачу не передати словами.

– Їй потрібно поспати, сил набратися. Цього разу випила забагато, – силачка тягне руки, щоб забрати Пенелопу, але куди там.

Як виявилося, для неї небезпечніше залишатися без мене, ніж зі мною. Нізащо тепер її не залишу саму, схоже, вона сама для себе більш небезпечна, ніж некромантка для неї. Все–таки, якщо вона помре, я теж помру. А мені це треба? Ні, звісно ні. Клара переходить на офіційний тон, коли інші підходять, але я і не збираюся поступатися дружиною їй. У справу втручається міністр, з його легкої руки вся вина за те, що сталося, скидається на дивну подругу Пенелопи. Схоже, у нього на неї зуб, хоча це не дивує, дівчина явно зі здоровими тарганами в голові. Підіймаюся з дружиною на руках, але звалити під шумок не встигаю. Дивачка хапає мене в останню мить за руку, та спалахує моїм вогнем, але їй байдуже.

– Вона моя, – шиплю, щоб ця ненормальна, нарешті, зрозуміла.

Трут стоїть надто близько, тому Клара нагинається до вуха і зло шепоче:

– Знаю, але якщо ти, скотина така, ще раз доведеш її до сліз, я тебе особисто закопаю. Зрозумів?

Дівчина вручила мені сумку подруги та навіть прикрила перед іншими, сказавши, що я її віднесу в лазарет. Зрозуміло, ні в який лазарет я її нести не збирався, навпаки, одразу повіз до себе додому. Там якраз ремонт мали закінчити, хоча б на першому поверсі та в хазяйській спальні. Дісталися до особняка на таксі, водій боявся зайвий раз поглянути в наш бік. Пенелопа спала так тихо, що я майже кожні п'ять хвилин перевіряв, чи є в неї пульс. Не віриться, що все так закінчилось. Дурна дуель, та я дурний, що погодився. Ні, я зробив дурість ще тоді коли її вигнав, подумавши моїх кращих комісарів для стежки буде достатньо. Я просто відклав нагальну проблему на безвік. Вона ж виявилась куди більшою й небезпечнішою, чим я думав. Не приїдь я до таємної поліції сьогодні, що б сталось з Пенелопою? Трут і так проявляв до неї інтерес, а тепер він знає, що в неї мій вогонь. Він так просто не забуде. Звичайно можна надіятись, що його зараз більше займає дивна подружка дружини, але я не настільки легковажний. Пенелопу треба сховати, закрити в такому місці, де вона не зможе причинити собі біль своїми зіллями, а Трут і низка моїх ворогів на чолі з некроманткою не зможуть до неї дібратись. От тільки, як я буду впевнений, що з нею нічого не відбудеться, якщо не буду поряд?

Повіки змикаються, я втомився. Таке враження, що мене машина переїхала, все тіло болить. Стільки втоми відчуваю, мій магічний резерв, звісно, не вичерпаний, але нерви на межі.

Біля особняка мене вже чекали непрохані гості: Серафима і професор, якого я нав'язав їй. Як же її там звали? Здається, Ізабелла?

– Вальтере, що сталося? – сестриця робить занепокоєне обличчя, бачачи мою дружину в мене на руках.

– Радник, – почала говорити русява красуня та осіклася, дивлячись в усі очі на мою дружину.

Отакої, тільки їх мені зараз не вистачало. Мало того, що довелося вигнати всіх слуг за зайву балакучість, так ще й ці зайві свідки завітали. Знову пам'ять стирати, та сил і бажання займатись цим немає. Треба комусь поручити, але поки спровадити їх на швидку руку.

– Що ви забули в моєму домі? Здається, я вас не запрошував. Ви, як там вас? Це ви так стежите за моєю сестрою? Невже Прой в перерві між вашими забавами не пояснив такої простої речі?! – придаю голосу командний тон, бажаючи швидше розібратися з ними.

– Що з нею? – начебто не помітивши моєї фрази, запитує професорка і ледь руки до моєї дружини не тягне.

– Не ваша справа! Що ви тут забули, я вас питаю?! – гарчу вже на сестру, а то друга дивно поводиться.

Судячи з їхніх почуттів, сестриця відчуває цікавість і страх, а її вчитель злість і тривогу. Дивні поєднання, але мені якось не до них.

– Ти поясниш, що відбувається, зрештою?! – зривається сестриця на крик.

– Геть пішли обидві! – своєю чергою кричу на них.

– Може, лікаря викликати? – злегка заспокоюється Серафима, невдоволено підібгавши губи.

– Ні! – відповідаємо чомусь хором із професором.

Підіймаюся сходами до дверей, але сестра ніяк не може вгамуватися.

– Вальтер, ти ж усіх слуг вигнав! Тобі потрібна допомога, давай я допоможу тобі! – майже нав'язується вона.

– Як–небудь сам впораюся.

– Ти хочеш, щоб усі дізналися про це? – хитро запитує настирлива родичка, і я відчуваю загрозу.

Ось же сестриця мені дісталася! Повертаюся, дивлячись на неї  очима у вогні, скоро мій терпець увірветься.

– Ну ж бо, брате, мені хочеться пізнати її краще, – вона підморгує, добре знаючи, як зараз мене бісить.

– Гаразд, заходь, але якщо хтось дізнається, я тебе у в'язницю до кінця життя закрию! Вас, професоре, теж стосується. На цьому вільні, сподіваюся, ви досить розумні, щоб зайвого не базікати.

Штовхнув двері ногою, родова магія захищає дім від грабіжників, але думаю, мені варто переглянути свій підхід. Усе–таки магія, як виявилося після зустрічі з дивною подругою дружини, не завжди ефективна. Варто було зробити кілька кроків до хати, як відчув чуже розчарування і злість, такі сильні, що по спині пройшов холодок. Повернувся, щоб помітити задоволену сестрицю і спину професорки, яка віддалялася від будинку. Чиї це емоції? Вони майже одразу зникли, і я помітив, що обіймаю дружину міцніше.

– Навіщо ти притягла професорку із собою? – запитую, дивлячись на вже зачинені двері.

– Вона сама напросилася, сказала, що завжди мріяла побувати в домі радника короля, от я її й узяла з собою.

– А сама чого прийшла?

– Чутка пройшла, що ти будинок спалив, ось прийшла перевірити, чи цілі мої речі! – вона безтурботно посміхнулася, йдучи попереду мене.

– Ти це про скарбницю, чи не так? – отруйно зауважую, куди вона весь час поглядає.

– Хто знає, у всіх різні скарби! От для мене найголовніше – колекція моїх суконь!

Вона зникла за дверима своєї кімнати, я ж попрямував у свою нову спальню. Довелося гостьову під неї обладнати, від старої нічого не залишилося. Виникає відчуття дежавю, коли знову вношу свою дружину в спальню в несвідомому стані. Цього разу не залишаюся з нею в кімнаті, лише вкриваю і йду до себе в кабінет.

– Вальтер, – кличе через якийсь час сестриця, і я підіймаю на неї очі.

Зарившись у паперах, зовсім втратив лік часу, уже темно за вікном. До цього часу в домі було так тихо, наче і нікого крім мене тут не було. Не схоже на сестру, вона була шумною дитиною, та так і не виросла, можливо через те, що я у свій час дивився на всі її витівки крізь пальці.

– Що таке, Серафимо? – запитую втомлено.

– Вибач мені.

Мені почулося? Чи сестриця справді це сказала? Їй що, гроші настільки потрібні? Підіймаю на неї погляд і відчуваю її провину. З чого це раптом?

– У тебе є дуже погана риса, спочатку робити, а потім думати, – вирішаю з неї не лаятись.

– Ну так, тому в мене й такий розумний братик, щоб витягати мене з неприємностей, – вона усміхається, сідає в крісло навпроти та ставить на стіл тацю з двома чашками кави.

Тягнуся до чашки, випиваю і кривляюся з усмішкою:

– Готувати ти ніколи не вміла, навіть каву.

– Але в дитинстві ти навіть мої пісочні пироги їв! – жартівливо обурилася вона.

– Ага, а після цього мені цілителя викликали, – усміхаюся спогадам.

– Гарні були часи, – вона відпила зі своєї чашки й з огидою відставила її назад на тацю.

– Але ми вже не діти, і дурним прокляттям ти створила проблеми не тільки мені та моїй дружині, а й собі. Навіть попри те, що я знаю як саме працюють твої прокляття. Все одно, це дуже небезпечно, розумієш? – стараюсь надавити, щоб вона зрозуміла чому мене це так заділо. – Ти заплатила за нього роками свого життя.

– Я знаю, знаю, – зітхає вона закривши очі руками та опустивши плечі. – Я інколи просто не можу себе зупинити. Та що тепер я можу з цим вдіяти?

– Ти ніколи не подорослішаєш, я правий? – усміхаюся з іронією, відпиваючи ще ковток тієї гидоти.

– Вальтер, але все ж таки, що ти маєш намір робити зі своїм життям? Ти довго не зможеш приховувати, що одружився. Вона зовсім не того статусу, що ми. Ти станеш посміховиськом. Та й про мітку можуть дізнатися, а з твоєю роботою це дуже небезпечно. Чи не краще заховати дівчину якомога далі? Може в якомусь з родинних маєтків?

– Король уже знає. Не все, я йому казочку розказав, не згадавши деякі важливі подробиці, – зітхаю, наче вперше за цілу вічність пригадавши розмову з ним. – Він хоче, щоб я привів її на зустріч на честь приїзду делегації ельфів.

Допиваю каву, відчуваючи, що зароблю собі нетравлення.

– І що тепер робити? – розгубилася сестриця, відчуваю її незрозумілий страх.

– Вона піде на бал, але ніхто не повинен дізнатися, що вона моя дружина. Тож представимо її як твою подругу, або дальню родичку, зрозуміла? – мені доводилося про це думати, тож приблизний план дій одразу ж визрів у моїй голові.

– То я теж піду? – спочатку зраділа вона, а потім осіклась. – Вальтере, а тобі не здається, що ти дещо про щось забув?

– Я дам тобі стільки грошей, скільки захочеш, за твою допомогу і мовчання, але прошу, більше не потрапляй мені на очі, добре? – відкладаю папери вбік і дивлюся на неї допитливо.

– Та до чого тут гроші? – дивується наче щиро сестра. – Я про твою дружину говорю! Думаєш, вона легко погодиться з цим?Вона ж не собачка, яку ти повинен показати королю!

– У неї немає вибору, – говорю прямо, але помітивши погляд сестри пояснюю, – ти ж знаєш, ми залежимо одне від одного.

– Ох, – вона зітхнула важко, – як тільки тебе так вийшло?

Відповісти нічого не встиг: з боку вулиці спалахнув червоний спалах, почувся моторошний гуркіт, і я відчув, як лопнув захист будинку. Родовий, який вважався найнадійнішим, захист зламали, незрозуміло як порвали. Зірвався з крісла й одразу побіг у нову спальню, відчинив двері й застиг на порозі. Сестра мнеться позаду, а я не знаю, що робити.

Дружина стоїть біля вікна, воно розбите, наче когось через нього викинули. У кімнаті бардак, покривало на підлозі, стілець перевернутий, розламаний столик лежить біля стіни. Її спина не рівна, неприродно скорчена. Повертається на здавлений зітхання сестриці, і ми обидва здригаємося. Знову чорні вени по всьому тілу, очі чорні й абсолютно безпристрасний вираз обличчя.

Переводжу погляд на її сумку, валяється там же, на дивані, де я її й залишив. Вона випила ще зілля того, чи ефект не скінчився? Чому вікно розбите і пробитий захист саме в цій кімнаті? Що взагалі відбувається?

Роблю кілька кроків, Пенелопа спостерігає за мною, якось дивно шиплячи. Це немов і не вона зовсім. Це через зілля? Та що вона творить? Чекаю реакції, але її немає.

– Серафимо, знайди зілля в її сумці, – наказую, наближаючись до дружини швидким кроком.

Чекаю, коли вона нападе, але підійшовши впритул ловлю її. Холодні руки хапають за плечі, її трясе. Підхоплюю її на руки.

– Яке із зілля, Вальтер? Їх же тут тьма! – нервово риється в сумці сестриця.

Чую, як Пенелопа щось шипить, тільки тепер розумію, що вона шепоче в маренні.

Насилу розбираю кілька слів:

– Вона... забере... боляче... знову... не віддавай...

Останні слова явно звернені до мене, після чого вона знову втратила свідомість, додавши запитань до мого списку. Встановив на будинок потужніший захист, не випускаючи дружину з рук. Серафима невпевнено м'ялася біля мене. Як хтось зміг пробити мій захист знову? Схоже, мені пощастило, що дружина ще від зілля свого не відійшла і відігнала непрошеного гостя. Пенелопа сказала "вона", невже некромантка все–таки спостерігала за мною і вирішила, що зможе дістатися до мене через дружину? Що ж їй треба, зрештою?