Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
120 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
120 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
120 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
120 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
120 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
120 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
120 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
120 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
120 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
120 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
120 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
120 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
120 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
120 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
120 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
120 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
120 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
120 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
120 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
120 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
120 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
120 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
120 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
120 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
120 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
120 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
120 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
120 дн. тому
Розділ 29. Родичі
120 дн. тому
Розділ 30. Весілля
120 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
120 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
120 дн. тому

Пенелопа 

Кілька днів минули, як у тумані, я весь час ховалася то в лабораторії, то у своїй кімнаті. Якщо наші відстали від мене після гучних погроз Клари, то викладачі зовсім не перейнялися її словами. Вони розлютилися, коли комісари спочатку описали, а потім і конфіскували їхнє майно. Хоча, як на мене, їм ще пощастило, могли й посадити, або стратити, як за особливо велике шахрайство. От тільки вся вчительська рада вже вирішила, хто в усьому цьому винен – я. Наче те, що вчителі з офіційною зарплатою від десяти до тридцяти золотих роз'їжджають на дорогих автівках і купують собі будинки в престижному районі столиці, рано чи пізно не викликало б запитань. Взагалі не розумію, куди дивилася таємна поліція? Це ж їхня робота: бути скрізь і всюди, і першими все дізнаватися. Останні три роки поліцаї й справді неабияк халтурили, навіть наші учні помітили, що спроможність викладачів раптово зросла. У них і розцінки за складання іспитів різко збільшилися, причому разів у п'ятнадцять. Можна сказати, це училище завжди було зіркою корупції. Викладачеві легко тебе завалити на іспиті, щоб ти прийшов на перездачу, знаючи потрібні розцінки. Це все стосувалося багатих студентів. Тих, хто на стипендії, платити ніхто не змушував, бо й так знали, що їм нічим. Нам доводилося зубрити, або шукати гроші. Одна лише Клара ніколи нічого не вчила, ще жоден викладач не поставив їй на іспиті жодного запитання. Серйозно, жодного! Вони мовчки ставили їй четвірку (вища оцінка їй була не потрібна) і вона задоволена йшла. Іноді я їй заздрю. Попри специфічну зовнішність, неприємний характер і все інше, мені б хотілося мати таку саму силу і здібність, що в неї. Хотілося, щоб мене так само боялися, як би дивно це не звучало. Але, з іншого боку, ніколи б не хотіла відчувати її самотність. Напевно, це страшно, коли знаєш, що у світі немає нікого рідного. Хоча по ній і не скажеш, стільки життєвої сили в жодній людині не зустрічала. Таке враження, що її взагалі ніщо ніколи не зможе зачепити та зламати.

З повинною до Клари я прийшла тільки через два дні, у перший день практики. Якраз усі наші збиралися на магічний трамвай, щоб доїхати до штаб–квартири таємної поліції, на перше заняття. Одна Клара ще не виходила зі своєї кімнати, тож за нею послали мене. Схоже, їм просто було важко прийняти той факт, що з нею якось спокійніше йти до поліцаїв.

– Клара? – стукаю у двері наполегливо, озираючись на всі боки.

З–за дверей нічого не чути, але я продовжую стукати. Невже й справді так сильно образилася на мене за ті слова, що й бачити тепер не хоче? Провина стиснула горло, все–таки Клара завжди була для мене кимось на кшталт ще однієї надокучливої старшої сестри. Завжди захищала мене, як сестра, а я з чогось замість подяки, відчула себе неповноцінною на її тлі. На мене так не схоже, поводитися таким чином. Що зі мною відбувається? Я змінююся, і мені це не подобається.

– Кларо, – кличу, вдаряючи у двері востаннє.

Двері відчиняються різко, на порозі сама мешканка кімнати з дивним виразом обличчя, в одному генеральському кітелі на голе тіло. Ні, останніми днями її, здається, понесло не в той степ. Спочатку пальто на голе тіло, а тепер генеральський кітель, на те саме голе тіло. Що за нездорова тяга до оголення? Сказала та, що готелем, у чому мати народила, бігала від голого чоловіка.

Чоловіка... Ну, що я знову про нього подумала, а? Тільки остигати почала.

– Пепа, врятуй! – видала ця, з дозволу сказати, дівчина і без дозволу затягла мене до своєї кімнати.

У Клари завжди був дивний смак в одязі, речах і хлопцях. Це на вигляд вона така колюча і страшна, але обожнює в'язати, мріє про дітей і сім'ю. Дивно, звісно, мріяти про таке, особливо для помісі велетня і гнома доволі страшної зовнішності. У кімнаті в неї, як завжди, панував бардак. Шафа всередині забита всілякими речами, тому й зачинена щільно, щоб ніхто цього не бачив. Під ліжком заховані всі стратегічно важливі речі, одяг і взуття. Підручники припадають пилом сумною стопкою на підвіконні, а ось паскудні жіночі романи на невеличкому столику біля величезного ліжка зібралися стопкою, втричі більшою.

– Ти б одягнулася, чи що? – кажу їй, оглядаючи не застелене ліжко.

– Та до біса цей одяг, мені зараз не до нього! – істерично схлипує зазвичай спокійна велетка.

– На практику пора, – розгублено кажу їй, але вона наче не помічає.

Важко повірити, що зазвичай активна Клара, поводиться так дивно через якусь дурницю.

– Так, ну її! Ти сюди подивися! – вона мало не в обличчя ткнула мені свою долоню, щоб я побачила золоту каблучку з великим зеленим смарагдом на її безіменному пальці.

Моя щелепа повільно, але неухильно вирушила на зустріч зі gslkjuj., а нехороше передчуття змусило свербіти спину, під тричі перешитим корсетом. Ця каблучка схожа на ту, що належить магу, отже, теж, найімовірніше, родова.

– Кларо, – кажу, дивлячись на неї з обуренням, – ти вбила генерала і вкрала його родову каблучку? Ти хоч розумієш, що тебе за це голови позбавлять?

– Що? Ні! Я, звісно, його вкрала, але генерала, чи когось іще, я не вбивала, точно тобі кажу! – обурилася велетка, ніби мої слова здалися їй неймовірною дурістю.

Та кого вона хоче переконати у своїй нешкідливості? Я пам'ятаю, як вона з нашими ворогами розбиралася, кілька разів бачила її з голови до ніг у їхній крові. Моторошне видовище, чомусь викликало в мені не страх, а захоплення. Клара вибрала зовсім не ту спеціальність, їй треба було йти в комісари, або в таємну поліцію, там би її здібностям дали повний хід. От тільки боюся, жодна армія світу не встояла б, якби посміла піти проти неї.

– І навіщо ти мені його показуєш? Ти хоч уявляєш, як це небезпечно, носити чужу родову каблучку? Зніми її, поки вона тебе зсередини не підсмажила! – шиплю на неї зло.

– Та в тому то й річ! Я не можу його зняти! Ніяк! – верещить надмірно емоційна велетка.

Беру її руку і намагаюся здерти каблучку з пальця, проте нічого не виходить. Я його і так, і сяк, а воно не піддається! Та ще й коли торкаюся його, пальці починають свербіти.

– Я його і милом, і зіллям, і олією зняти намагалася! Не знаю, що з ним робити! – якось це вже на істерику скидається, що для велетки вельми дивно.

– Здається, на ньому магія якась, пальці сверблять, після того, як торкаюся його. Дивно інше, що магія на цій каблучці на тебе діє. Ти погано почуваєшся? Сили почали пропадати? Може, варто до цілителя тебе відвести?

Вона й справді зблідла сильно, під чорними очима нездорові кола. Не пам'ятаю, щоб бачила її такою хоч коли–небудь раніше.

– Навіщо? На мене не може подіяти жодна магія у світі, навіть найсильніші прокляття.

Вона з огидою подивилася на каблучку.

– Хоча я можу й помилятися, – вона посміхнулася якось сумно.

Стягла з себе кітель, дбайливо склала його і сховала під подушку. Клара часто так робила з улюбленими блискітками. Утім, кітель мало був схожий на її звичайні дрібнички, він не виблискував і не був золотим. Чорним і брудним радше. Дивно, що саме ця закривавлена ганчірка потрапила в один ряд з її неоціненними скарбами. Клара одягнулася, поки я дивилася на подушку, під якою вона його сховала, і злегка підштовхнула мене до дверей.

– Ходімо, пики поліцаям наб'ємо! – вона посміхнулася, показуючи, що все гаразд.

Але чи було так насправді? Я так і не просити вибачення перед нею, та й сама Клара немов забула про гучні слова, кинуті мною. Галасливим натовпом ми дісталися до головної будівлі таємної поліції. Цікаво, яка вона таємна, якщо всі ще з дитинства знають, що вона існує?

Саме там, на першому поверсі в очікуванні взводу поліцаїв я й помітила дещо цікаве. На стіні тісного холу висіла велика дошка з оголошеннями під заголовком "розшукується". Копіями одного з таких оголошень була заліплена її більша частина. Це й привернуло мою увагу.

"Невисока, довге темне волосся, негарна, при знаходженні поруч відчувається особлива аура, сильна і дуже небезпечна. Уникати близького контакту, користується особливими зіллями. Захопити живою".

Повернулася, щоб подивитися на Клару, та якраз підпирала стіну навпроти та голосно позіхала. Та ні, вона ж не могла... Подивилася на каблучку на її пальці, згадала про кітель під подушкою і ще кілька неприємних фактів і застогнала. Здерла швидко одне оголошення і підійшла з ним до неї.

– Зізнайся: ти все–таки когось убила? – поцікавилася замогильним голосом у неї, сунувши папірець під ніс.

Велетня читала це оголошення довго, перечитуючи його раз за разом. Її чорні очі заблищали люттю. Здається, якщо вона ще нікого не вбила, то вб'є зараз.

– Зараз я знайду розумника, хто це написав, і вже точно вб'ю! – дуже страшно посміхнулася вона.

– Ти думай, перш ніж щось робити. Це ж штаб поліцаїв, тобі жити набридло? Вони ж тебе однією кількістю задавлять. Може, спробуєш просто не виділятися за час практики? Потерпиш всього місяць?

Вона знехотя погодилася, але ми обидві знали, що надовго її не вистачить. Клара надто запальна, а поліцаї виявилися не надто розумними, щоб не злити її. Слова про пекельну фізичну підготовку були правдою. Наприкінці дня всі вже ледве стояли на ногах, а вони все не припиняли знущатися.

Їхній староста кинув на прощання з презирством:

– Завтра ваша черга ділитися досвідом, зіллєвари. Сподіваюся, ви добряче приготуєтеся перед нашими заняттями, відмиєтеся хоча б. Раз уже у вас тут тільки одні баби, то може, приготуєте чогось смачного? Боюся, ви, крім цього, ні на що не здатні.

– Щоб вони всі здохли! – бурчав Юра, тягнучи на собі Лілі та Ніку.

– Давайте, їм завтра помстимося? Принизимо і змусимо страждати! – з нездоровим ентузіазмом запропонувала Лілі.

– Яким чином? – мляво поцікавився Юрко: хлопців нашої групи пресували ще більше, ніж дівчат.

– У мене є план, – видала я несподівано для всіх.

Чесно кажучи, він ще зранку в мене з'явився, просто не могла до кінця на нього зважитися. У будь–якому разі, більшість наших звинувачували в цьому випробуванні не стільки поліцаїв, скільки мене. Тож треба було щось робити, щоб реабілітуватися, а то помститися захотіли б мені.

– Пам'ятаю, вони щось говорили про приготування для них чогось смачного? Може, отруїмо їх, як справжні зіллєвари?

Після моєї фрази, підкріпленої відповідною посмішкою, усі замовкли та навіть зупинилися.

– Пепа, тобі треба трохи менше часу проводити з Кларою, вона погано на тебе впливає, – видала Лілі, трохи оговтавшись від моєї пропозиції.

– А що відразу я? Це її чоловік...

Договорити велетня не змогла, я їй ліктем у живіт штовхнула.

– Та зрозуміла я, зрозуміла! – проричала велетня, закашлявшись.

– От і тримай рот закритим, – шиплю їй.

– Пепа – наш злий геній, просто раніше вона хитро прикидалася, – нервово хихикнув Юра.

Його слова я не стала спростовувати, може так буде і краще, менше задирати будуть. Попереду на нас чекала безсонна ніч, щоб зробити все правильно, без кримінальної відповідальності для всієї групи, тому довелося трохи помудрувати. Рано вранці, наступного дня, коли вже все було готово, я вперше за чотири роки одягла нашу форму. Що б не говорили інші, мені вона завжди подобалася. Сувора сукня до колін, зверху білий фартух із рюшами. Мою ідею вдягнутися саме у форму не всі сприйняли з ентузіазмом, але зрештою всі вдяглися так. Їх я мотивувала тим, що ми в ній викличемо більше довіри в не надто розумних поліцаїв. Насправді ж, мені банально не було чого більше вдягнути. Мій і без того мізерний гардероб сильно постраждав завдяки одному магу, а форма – єдине, що в мене залишилося чистим і сухим.

– Це було обов'язковим? Мені мій одяг і так подобається! – обурювалася Клара.

Вона, попри зовнішню однаковість, все одно виділялася на загальному тлі. Червоні в'язані панчохи впадали в око, а замість форменої сукні – чорна кофта і коротка спідниця, що ледве прикриває зад.

– Ти забула, що саме написано в тому орієнтуванні? Негарна, з довгим волоссям. Треба було все–таки тебе підстригти. Не розумію, у що ти таке влізла, що тебе таємна поліція шукає? Вічно від тебе одні проблеми.

Поправляю фартух, його вона так і не одягла. Добре хоч не повбивала дівчаток, поки вони її до ладу намагалися привести. Обличчя вони їй сяк–так поправили, брови вискубали, волохатий ліс із ніг прибрали, волосся й те розчесали, а все бурчить, наче це не їй треба.

– Та мені якось начхати, як мене бачать інші. Краса – це не головне! – і як сказала–то, немов справді в це вірить.

Хоча, чи мені з нею сперечатися? На обличчя я так собі, красунею ніколи не була, і то чоловіка собі якось знайшла. Він мене, щоправда, мало того, що збудив і не дав, так ще й послав куди якомога далі. Почала писати на дошці рецепти протиотрут, Клара розважила себе суперечкою з Маргаритою і хоч трохи відстала.

– Вони йдуть! – вигукнув Юра, ставлячи на перший стіл стопку підручників.

Хлопці принесли інгредієнти, які я їм сказала, закінчуючи останні приготування перед уроком.

– Усі тут? – запитала нервово, перераховуючи всіх наших.

Костромський разом із Нальнаром і Кларою влаштували суперечку, тож довелося попросити їх відійти трохи далі та не заважати мені.

– Вони вже йдуть, хлопці відійдіть назад, – наказала, морально готуючись до своєї вистави.

– Ти б переодяглася, чи що? – прошипів Нальнар десь на задньому плані.

– Я теж думаю, що без одягу я маю кращий вигляд, – підколола його Клара і всі голоси стихли.

– Дорогі панове поліцаї, проходьте і сідайте за будь–який зі столів. Як Ви й хотіли, скромна жіноча частина нашої групи підготувала для Вас частування. Ви поки що можете присісти та поснідати, трохи пізніше ми проведемо для вас урок.

У центрі уваги перебувати було дивно, але кумедно. Посміхалася я якомога добродушніше, наприкінці навіть злегка вклонилася і відвернулася до дошки, вдаючи, що не все дописала. Хлопці з поліцаїв сприйняли все, як і мали б, сміялися, відпускаючи неприємні жарти, але, найголовніше, їли запропоновані солодощі та пили чай із порцелянового посуду. Дівчата неголосно обговорювали нові вбрання і романтичні пригоди знаменитостей. Цей миролюбний настрій одурманив поліцаїв від того, що вони повинні були помітити раніше. Коли перший із поліцаїв раптом схопився за живіт і застогнав, не змогла стримати сміху. Повернулася до поліцаїв, які ще нічого не підозрювали, із кровожерливою посмішкою.

– Ну що ж, дорогі панове, настав час розпочати наш урок. Усе, до чого ви торкалися, що їли або випивали, отруєне. Причому отруєне різними отрутами, на дошці за моєю спиною ви бачите рецепти протиотрут. На перших партах підручники та всі необхідні інгредієнти. У Вас є година, щоб приготувати протиотрути, якщо не встигнете, вони Вам уже не знадобляться.

Хоч починала я говорити не так голосно і пафосно, як мені хотілося, але наприкінці своєї промови вже не могла стримати урочистої посмішки. Хлопці підскочили зі своїх місць, у багатьох із них уже прихопило живіт. А думка про те, щоб прикопати нас просто тут, так і читалася на їхніх обличчях.

– Згідно з правилами таємної поліції, учні не можуть погрожувати іншим студентам, або викладачам, у стінах навчального корпусу. За непослух, фізичні погрози та користування магією під час занять одне єдине покарання – виключення та стирання всієї пам'яті. Як Вам перспектива забути про все і всіх, кого знаєте?

– Звідки ви знаєте про це правило? – запитав староста.

– Нас змусили підписати папір з усіма правилами таємної поліції, тож довелося їх запам'ятати. Але Ви б краще починали варити протиотрути, а то не встигнете.

Як у принципі й очікувалося, зварити хоч щось віддалене на протиотруту в них не вийшло. Тож усі поліцаї корчилися від жахливого болю в животах.

– Це не чесно! Протиотрути занадто складно приготувати! Вже не кажучи про те, що ви нас отруїли! – скаржилися вони.

– Та що ви кажете? А Вам не здавалося, що та норма тренувань, що ви дали нам учора, була занадто жорстокою для непідготовлених? Тож, роблячи ці отрути, ми теж не розраховували, що протиотрути готуватимуть непідготовлені поліцаї. Як то кажуть зуб за зуб!

– От же лярва! – висловився їхній староста.

– Слідкуйте за словами, я Вас не ображала!

– А що може бути більш образливим, ніж це?! Дуель, ми викликаємо вашу групу на дуель! – закричав шкідливий поліцай, і решта зелених друзів його підтримали.

– Згідно з правилами таємної поліції...

– Плювати на правила! Є спеціальний полігон для дуелей, підемо на нього! Хутко!

Дивно, що вони ще стояли на ногах, від такої–то дози нехай нешкідливих, але отрут. До полігону ми дійшли швидко, нервово перешіптуючись. Про те, що доведеться з ними битися, і так було зрозуміло з самого початку. Тож у мене була надія лише на те, що вони хоча б не всіх викличуть.

– Ну що, хто від вас, боягузів, зайде на полігон? Чи ви, зіллєвари, тільки труїти нишком умієте? – висловився один із них, на що решта схвально загалділи.

– От ти, лярво, точно будеш битися з нами! – мене безапеляційно підштовхнули до дверей.

– Ти руки не розпускай, покидьок! – прошипіла Клара, штовхаючи його у відповідь.

– О, і страшила ваша тут! Що, злегка марафет навела, щоб на жінку походити? – староста поліцаїв навис над подругою з явною погрозою.

Хоча насправді це йому потрібно було боятися, схоже Клара хоче плюнути на всі мої заборони.

– Дайте спокій дівчатам! – зголосився Нальнар, разом з іншими хлопцями, обступаючи нас із велеткою.

– Хто це заговорив? Ваші чоловіки? Хоча які з вас чоловіки?! Баби ви, кволі! Навіть ваша страшила краще за вас віджимається.

Поліцаї зареготали, а ми з Кларою самі увійшли на полігон.

– Щоб впоратися з вами, нас двох цілком вистачить, – Клара гордо розправила плечі та пішла вперед.

Бій і справді, був недовгим, попри те, що ми вдвох були проти всього взводу поліцаїв. Велетня здійняла пил і м'яла всіх, мені залишалося обсипати решту порошком корости та все. Менше ніж хвилину, і всі вони лежали на землі. Теж мені страшні поліцаї.

– Усі, чи що? Та я навіть не розважилась! – занила Клара, штовхаючи когось із поліцаїв.

– Кларо, ми тут не для того, щоб розважатись! – обурилася я.

Ох, не вміє вона стежити за словами, зовсім не вміє.

– Ні, хлопчики, не вмієте ви жінок задовольняти, – презирливо цокнула язиком велетня.

Купол загорівся жовтим і згас, а поліцаї лишились лежати на землі.

– Клара! Пепа! Крутіші за всіх! – закричали хором Лілія та Ніка.

Наші вбігли на полігон, я дозволила собі посміхнутися і зітхнути з полегшенням, як виявилося, поквапилася. Наче нізвідки з'явився мій чоловік. Якось швидко я звикла до цього його статусу, що само по собі дивно. Мій чоловік добіг до мене швидше за інших. Його вираз обличчя не віщував мені нічого хорошого. Ніби він ось–ось мене вдарить. Найбільше мене хвилювало, що він узагалі тут забув.

– Що тут відбувається? – крикнув він, бурячи мене злим поглядом.

Він заздалегідь вирішив, хто в усьому цьому винен, і цього разу, як і минулого, він не помилився. Однак я не збиралася йому говорити правду, як і брати всю провину на себе.

– Невеликий дружній спаринг, пане раднику, – злегка схилила голову в знущальному поклоні.

– На полігоні для дуелей дружній спаринг?! В такому випадку мені б хотілося дізнатися, чому всі поліцаї лежать на землі із зеленим відтінком шкіри? – все насідав він, все більше навісніючи.

– У нас був урок, дуже повчальний для поліцаїв. Ми просто ділимося взаємним досвідом. Ми ж не могли не поділитись знаннями з поліцаями у відповідь на їх вчорашній урок. На жаль під час нашого уроку виникло деяке непорозуміння, які ми змогли вирішити тільки за допомогою невеликого змагання. На жаль поліцаї не розрахували своїх сил і примудрилися програти двом беззахисним дівчатам.

Так загралася, що навіть оченятами зробила хлоп–хлоп, мовляв, невинне ягнятко, нічого не розумію. Судячи з перекошеного обличчя мага, зробила я це даремно. Він і так не хорошої думки про мене, зважаючи як він виставив мене зі свого дому.

– Ви знову когось отруїли, дорога студентко? – він вилучив з моїх слів тільки основне. – Була б моя воля, ви б вже давно зустрілись з ешафотом.

Погрожує, але сам знає, що даремно. Тепер–то я знаю, що наші життя пов'язані, помру я – він помре. Радник же занадто трясеться за свою шкуру, щоб так зі мною вчинити.

– Але воля була не Ваша, а судді, – гордо розправивши плечі майже насміхаючись з нього.

Цього разу він мене не принизить, як минулого.

– До речі про це, суддя ж тут. Може, йому варто переглянути своє рішення хоча б щодо Вас і призначити гідне покарання? Гострий язичок ваш, наприклад, відрізати?

Та як він сміє, пихатий маг! З єхидною посмішкою злегка повернувся і покликав:

– Ігнаришнар!

– ТАК? – грубо відгукується мій суддя, судячи з усього, відірваний від чогось важливого.

Так і не повернувшись, стоїть до нас спиною, навпроти Нальнара і Клари. А чому наша люта велетка притихла? Підозріло.

– Міністр? – повторив радник уже голосніше.

– Та що тобі потрібно, чорт тебе б побрав, Вальтер?! – суддя різко повертається до нас, і ми помічаємо, що його рука охоплена зеленим вогнем.

Його так Клара роздратувала, що родовим вогнем погрожувати став? Мій погляд скосився на одяг чоловіка, а саме на кітель. Він одразу ж здався мені знайомим, дуже схожим на скарб Клари, захований під подушкою. Зачекайте, це що виходить? Він живий? Володар того кітеля живий, здоровий і дуже злий. Стає зрозуміло, чому велетню шукає поліція, але не зрозуміло, що такого жахливого могла накоїти моя подруга.

– Не мені, міністре, цій... дівчині, – махнув на мене рукою радник, віддаючи на розправу злому чоловікові.

– Ну і чого тобі треба, дівка? – різко звернувся він, усе ще виблискуючи полум'ям в очах.

Мама колись казала мені, що злого чоловіка може заспокоїти три речі: поцілунок, їжа і ввічливість. Їжі під рукою немає, цілувати його все одно, що вбити, тож візьмемо цю фортецю ввічливістю.

– Вибачте, нас не представили одне одному, я не знаю, як до вас звертатися, – роблю крок до нього і схиляю свою голову набагато нижче, ніж перед чоловіком.

– Ну, якщо тобі так хотілося дізнатися ім'я, тоді його звати Ігнаришнар Трут, князь Зеленого вогню – досить кепський військовий міністр і начальник цих ідіотів.

Мій маг вставив свій їдкий коментар, чим злегка мене розлютив. Добре, що сам військовий міністр поставився до цього так само неприхильно, як і я.

– Навіщо дівчині знати всі титули, Вальтер? Настільки прекрасна особа може називати мене просто міністром.

Чоловік усміхнувся і нахилився, щоб за традицією поцілувати мою руку, от тільки зробити цього не встиг. Мій маг боляче хапає мене за плече, відсмикує назад. Що він собі дозволяє?! Особливо після минулої нашої принизливої розмови.

– Пане раднику, відпустіть мене, – кажу якомога холодніше, прибираючи його руки зі своїх плечей.

Там, де його руки торкалися відкритих ділянок тіла, шкіра наче запалала. Він відпустив, неохоче, але відступив.

– Ти надто гостро реагуєш, Вальтер, – військовий міністр добродушно посміхається, його очі вже не горять, – то що ви хотіли в мене спитати, студентка Рудич?

– Ви запам'ятали моє ім'я? – здивовано запитую в нього.

– Завжди запам'ятовую все, що мені цікаво, – хитро посміхається.

Міністр зі мною фліртує?

– Не заткнувся б ти, – гарчить мій чоловік під боком.

Це ревнощі були, чи що? Та не смішіть мене! Хто серйозно сприйме цей флірт? Гаразд, перевіримо, все одно втрачати нічого.

– На відміну від пана радника, пан міністр обізнаний зі світським етикетом, – придавлюю усмішку, наближаючись на крок до військового міністра, щоб позлити мага.

– Що є, те є. То що ж ви хотіли, прекрасна красуне? – продовжує фліртувати зі мною міністр.

Це я, прекрасна красуня? Не смішіть мене! Але все одно приємно, нехай це лише привід, щоб позлити мого чоловіка.

– Скасуйте своє рішення щодо практики в таємній поліції. Мені здається, цей бій цілком довів, що зіллєвари навіть без фізичної підготовки цілком можуть обійтися. Тож практика у вашому закладі нам не потрібна, – кажу серйозно, але бачу, як тремтять губи міністра, стримуючи глузування.

– Ви впевнені? – і тон такий у нього знущальний.

– Так, цілком.

– ВСТАЛИ! – різко скомандував міністр, і взвод поліцаїв піднявся, наче тільки й чекав цього наказу.

Обдурили, чи що?

– Ось ці ідіоти вирішили, раз до вас не підібратися за допомогою грубої сили, використати несподіванку атаки та перебити вашу сміливу компанію поодинці. Я правильно сказав?

– Так точно, пане військовий міністре, – хором гаркнув взвод.

– О, піднялися підбиті пташки! Другий раунд? – знову Клара зі своїм нездоровим ентузіазмом.

– Як бачите, ваша невелика вистава не мала належного ефекту. З таким прагненням не перемогти у справжньому бою, прекрасна красуне.

У його словах іронія, але так просто я не здамся.

– Я з вами не згодна, наших навичок цілком вистачає, щоб піти живими та здоровими з поля бою, цього цілком достатньо. 

Ми з Кларою часто потрапляли в халепи та вибиралися з них не тільки за допомогою її сили, а й моїх настоянок. Нікому не дозволю ображати мою роботу, зілля здатні перемогти навіть магію.

– Від кого? Від цих ідіотів? Та вони ні на що не здатні. Попався б вам противник хоч трішки розумніший, від вас би мокрого місця не залишилося.

– У нас із Кларою були супротивники й сильніші, і ми їх перемагали без виснажливих тренувань, більше схожих на каторгу!

Злість підіймається в серці, добре зілля випила, не хочу, щоб хтось бачив цей вогонь.

– Та що ви кажете, дорогенька, може, і мене з радником можете побити?

Він насміхається над мною, так само як і решта, і це так дратує. Зрозуміло, чому мій маг його так ненавидить, є в цій людині щось гидке.

– Легко, навіть якщо ви магією користуватися будете!

Ледве озвучила цю дурницю, зрозуміла, що наробила. Купол загорівся білим і згас, виклик прийнято.

– Дурна дівка, – прокоментував мою поведінку чоловічок, і бажання кинути йому в обличчя колбу з їдкою кислотою стало нестерпно сильним. – Згоден, – підтвердив він свій вибір.

– О, нарешті! Згодна, – Кларі теж сподобалася ідея битися з двома найсильнішими магами в країні.

Ну, що з неї взяти, божевільна ж. Хоча і я недалеко пішла, от хто мені скаже: навіщо у все це влізла? Купол загорівся знову, і міністр вигнав решту з полігону.

Клара попрямувала до мене, і ми відійшли на пристойну відстань від чоловіків.

– Подружка, ти щось задумала? – велетня дивилася на мене з докором, поки я ділилася з нею порошками та зіллям зі своєї сумки.

– Не знаю, – відповідаю їй невиразно.

Проти магів складно боротися, особливо мені. Є в мене тільки одне зілля, яке може допомогти, але воно має надто тяжкі наслідки.

– Боюся, ми не зможемо битися в обороні, як звикли. Найкраще буде їх розділити. Візьмеш на себе радника? – судомно міркую, придумуючи план на ходу.

– Радника? А ти впевнена, що зможеш упоратися з нек... з міністром? Він дуже сильний.

Клара нервово перебирала в руках мої порошки.

– Проти магії архімага я все одно нічого не зможу зробити, тож вибору немає, – дістаю з потаємної кишені сумки один із флакончиків із чорним зіллям.

– Стій, ти вирішила зілля Псування випити? Ти взагалі у своєму розумі?! – зашипіла велетка на мене, але я відмахнулася від неї.

– У мене немає вибору, по–іншому ми не переможемо!

– Це занадто небезпечно! – Клара взяла мене за руку, але я відмахнулася.

– Гаразд, як скажеш, – прохолодно кинула вона, виступаючи вперед.

– Ну що, хлопчики, почнемо? – крикнула вона чоловікам, ігноруючи світські умовності.

– Ви якось надто зволікаєте, для тих, хто може перемогти нас "легко", – відгукнувся з усмішкою військовий міністр.

– Отож, Пепа, сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я візьму собі красеня? Ніколи не била радників короля, це обіцяє бути захопливим.

Навіщо вона це питає? Хоче розлютити їх?

– Не проти, – погоджуюся, дістаючи дві пляшечки з зіллям Псування.

Ніколи не пила так багато, гадаю, наслідки для тіла будуть значно гіршими, ніж раніше. Добре хоч тепер знаю, що вогонь цей огидний у мене з'явився не тому, що я від нього залетіла.

– Чув, красунчику? Ти весь мій! – крикнула Клара, і ця фраза якось боляче кольнула самолюбство.

З чого це він її? Він мій чоловік, принаймні, поки що!

– НІ! – злагодженим хором висловили свою незгоду чоловіки, але їй на це було начхати. Схоже, вони обидва вже терпіти не можуть мою чарівну подругу.

– Готова? – Клара обернулася до мене якраз, щоб побачити, як я відкриваю пляшки та одним духом їх випиваю.

Реакція відбувається миттєво, мої нутрощі наче горять зсередини, біль пекельний.

– Може, не треба так багато? – злякано запитує Клара, але вже пізно.

Реакція почалася, вени на моєму тілі потемніли. Очі застилала темрява, а потім я перестала розрізняти те, що відбувається, ноги стали ватяними, і я ледь не впала, зробивши крок у порожнечу.

– Пенелопа! – чую голос мага, але не відчуваю з цього приводу нічого.

У мене є від сили двадцять хвилин, щоб розібратися з ними, потім я не зможу контролювати тіло. Це зілля я створила сама, раніше ніхто й не здогадувався створити щось подібне. Моє тіло стає сильнішим, швидшим і майже не реагує на магію. Хтось схопив мене під лікоть, але це даремно, мене не можна чіпати, це занадто небезпечно.

– Відпусти, – прохрипіла, вирішивши, що це Клара.

Мене відпустили різко, я впала на землю, потихеньку починаючи бачити те, на що людина не здатна. Колірний спектр змінився, очі розрізняють усе по–іншому, я бачу не тільки магію в повітрі, а й ауру людей. У Клари вона, до речі, дивна, подвійна, чи що. Зовнішня – чорна, як сама ніч, а внутрішня – невелика й зелена, як вогонь міністра. Це через те, що вона носить його каблучку? Дивно те, що аура не в її руці, а в районі живота, немов...

– З дороги! – кричить мій маг, і я, все ще лежачи на землі, злегка повертаюся, щоб побачити його.

Він горить синім кольором, як і його родовий вогонь, проте від його серця тягнеться якась тонка світла нитка. Вона тягнеться до мене, точніше до мого серця, схоже, так виглядає Шлюбна Мітка в аурі. Моя аура теж дивна, така ж чорна, як і Кларина, але, на відміну від напівзотлілого всередині неї зеленого вогника, розходиться бірюзовими іскрами від нитки, що зв'язує нас із магом. Це навіть красиво, але не настільки, щоб дивитись на себе вічно.

Клара знесла мого чоловіка хвилею від одного удару по землі ногою.

– Радник, я ж сказала, ви – мій! – крикнула велетня, відходячи від мене якомога далі.

Правильно робить, я так і вбити її можу.

– Зараз ваша черга показувати, на що здатні. Тож можете використовувати свою магію не для того, щоб перемогти, а щоб просто вижити.

Клара поглинає своєю аурою все навколо, заповнюючи її темрявою і жахом. Ось тільки я його не відчуваю і добре всіх бачу по аурі. Найдивніше, що попри те, що велетня рухається у своїй чорній аурі, її зелена серцевина начебто стискається і тьмяніє в ній. Зелений колір зникає і стає білим, прямо, як аура міністра, вона теж змінює колір, як і Кларина. Здається, я тепер розумію причину, через яку в штабі поліцаїв висять оголошення з описом велетні, через що так сердився міністр, і дивно поводиться сама подруга. Схоже, її мрія здійснилася.

***

Сталася ця неприємна історія багато років тому, спекотного літа.

 Сестри повернулися додому на літні канікули, і щосили знущалися наді мною своїми витівками – бачте, їм у нашому, всіма забутому селі, нудно. Мені ж нудьгувати не було часу, рано вранці вставати, погодувати живність, відправити на випас корів, та ще й приготувати сніданок на цю ораву баб. Не розумію, як вони жили–то до моєї появи на світ? Жодна не вміє готувати, насилу можуть випрати власні речі, але кожна вміє скиглити, що брудно замість того, щоб прибрати самій. Єдина радість у житті – розуміння, що скоро осінь, і вони поїдуть по своїх академіях, і стане легше. Коли їх немає, мама поводиться зовсім по–іншому, готує, прибирає. Та й тато менше п'є, ми з ним колупаємося в машинах – це так весело. Тож, зціпивши зуби, чекаю, коли турбот поменшає, як і баб, що репетують у хаті.

– Ірка! – кричить Іоланда, моя четверта сестра з ганчіркою напереваги.

У спортивній формі стоїть у віконному отворі – це я її так попросила вікна вимити. Вона ж водний маг, після навчання збиралася піти в пожежники, та потім якось не зрослося. Таз із водою перевернутий, це Ірка спіткнулася об нього.

– А нічого його тут розставляти! Тут, між іншим, люди ходять! – обурюється наша десята, штовхаючи таз із кам'яних сходів на землю.

– Так то люди, а то ти! Бегемот наш рідний! – заволала страждальниця, втративши таз.

– Я хоча б не така курка, як ти! – обурюється наша найбільш пухкенька.

Русяве волосся Ірка в червоне пофарбувала вже у випускному класі вогняних магів, а туди потрапити важко, особливо якщо не маєш родового вогню. Ось тому нашу бойову Ірку весь час задирають, а вона то в бійки влазить, то смуток солодощами заїдає. От тільки цього разу солодощів немає, бо мама, побачивши свою доньку в такому вигляді, оголосила, що їй час худнути, і всі солодощі з дому зникли. Тож ці двоє знову почали битися, водяні залпи зустрічались з вогняними кулями, наповнюючи дім парою. Коли зруйнують щось, їм влетить від мами, і лише тоді заспокояться. У цей час я перебирала двигун машини відьми разом із татом, тому тільки зітхала на їх крики.

– Вічно від цих баб одні проблеми, – бурчить батько з ями.

– Не те слово, – погоджуюся з посмішкою, але тихо, а то в них слух хороший.

– Ах ти, стерво, волосся мені підпалила! – верещить Іоланда.

– Так загаси, ти ж водниця, чи не можеш? Ну, і який із тебе пожежник? – сміється Ірка, відходячи на безпечну відстань, майже до нашого гаража.

– Отримуй! – заводиться та, й Ірку зносить хвилею далі на город.

– Ну, хоч огірки полили, – зітхаю, чуючи, як регоче батько.

– Ну, і хто тут не може? Вода набагато сильніша за вогонь! – тріумфально змахнула рукою сестриця.

Так усміхається зловтішно, і не скажеш, що вчиться на цілителя третій рік поспіль. Їй би заміж уже, щоб дурницями всякими не займалася. Хоча нашій Інзі це не допомогло, вона швидко додому вернулася після цього.

– Ще чого! – шипить Ірка, і Іоланда летить прямо в курник.

Здається, я тепер знаю, хто перемагає в бійках у цьому класі вогневиків. Курки репетують, сестри теж репетують, пір'я розлітається в повітрі під гучний сміх Ірки на кшталт найстрашнішого героя. І начхати, що вся мокра й брудна, зате сестра вся в екскрементах курячих і пір'ї.

– ІРКА! – волає наша красуня і знову несе хвилею бідолаху на город.

– Цього разу і помідори полили, які молодці, – коментую батькові з іронією.

Тато хихикає, піднімаючись із ями, даю йому рушник, щоб витер руки.

– Ну, давай, сідай за кермо, – каже з усмішкою.

З трепетом відчиняю дверцята, сідаю на сидіння водія і завмираю від трепету. Люблю машини, ніякої магії – одна механіка. У ті часи я мріяла стати водієм, нехай жінок водіїв і не було раніше. Руки тремтять від передчуття, коли кладу їх на кермо, оббите шкірою.

– Подобається? – запитує тато, усміхаючись і все ще потираючи руки.

– Так, – зізнаюся із задоволенням.

– Колись ми з тобою зберемо таку ж, добре? Ні, давай ще краще, зберемо "Блискавку"! – з ентузіазмом ділиться своїми мріями батько.

Сідає на сусіднє пасажирське сидіння, з усмішкою дивиться, як я з ніжністю гладжу оббивку.

– Із тебе б хлопець вийшов би ось такий! – він показує великий палець, любить так говорити про мене.

Посміхаюся, не хочу образити його, головне, що між нами хоч якийсь зв'язок, а не як із мамою. Ось, до речі, і вона виходить із дому навмисне повільно й поважно, як королева, не менше.

– Що тут відбувається? – запитує холодно, тим самим зупиняючи бійку двох сестер, що вже перейшла на стадію кулачного бою.

– Нічого, мамо! – відповідають вони поспішно, піднявшись із багнюки й опустивши низько голови.

Мама для нас куди більший авторитет, ніж тато. Можливо, тому що тато, як би не лаявся, все одно нас любить, дарує подарунки, піклується. З мамою все не так: у нас здорова конкуренція, одній Ізі не доводиться боротися бодай за шанс із нею поговорити. Опускаю голову, не хочу, щоб вона мене помітила. Весь час лається, коли бачить мене біля машини, каже, що це не жіноче заняття, але й дівчиною мене ніколи не називає.

– Чому тут такий бардак? Де Пенелопа? – її голос стає ще суворішим, втискаюся в крісло, але знаю, що це не врятує.

– У гаражі, – здає з потрохами мене Іоланда, Ірка штовхає її в бік ліктем за це.

– Знову? – прохолодно