Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
285 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
285 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
285 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
285 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
285 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
285 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
285 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
285 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
285 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
285 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
285 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
285 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
285 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
285 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
285 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
285 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
285 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
285 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
285 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
285 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
285 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
285 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
285 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
285 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
285 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
285 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
285 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
285 дн. тому
Розділ 29. Родичі
285 дн. тому
Розділ 30. Весілля
285 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
285 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
285 дн. тому

Пенелопа

Ну ж бо, давай! Просто кинь її, кинь цю чортову отруту! Все, що мені потрібно, це просто кинути отруту в нього! Руки німіють, не слухаються, але не випускають пляшечку. Я не можу, не можу! Його убити так легко, потрібно лише розтиснути пальці й кинути цю пляшечку, і все закінчиться, я буду вільна. Але чому ж у мене не виходить?! Я вбивала тварин, бачила чужу смерть, майже до марення представляла, як уб'ю ту відьму, але йому нічого не можу зробити. Це тому, що він натомість від неї людина? Так, негідна, що скривдила мене не по своїй волі, жахлива людина. Вони з відьмою на різних рівнях зла до мене. Хоча, може я просто все ще відчуваю провину перед ним?

Навіщо я жбурнула йому каблучку? Через якусь таємничу Мілу, через дурні ревнощі? Каблучка давала мені захист від заклинань, а я її викинула, як якась істеричка. Так не схоже на мене, бути настільки емоційною в негодящі моменти. Якщо ж справді хотіла її віддати, то чому зробила це так різко і грубо? Може, насправді я просто не хотіла її віддавати, як тоді в підворітті. Вона наче моя, завжди була моєю. Дивне й недоречне відчуття. Мені так хотілося заховати каблучку, забрати собі. Адже я не уявляла, що знову її побачу. Коли Катаріна її одягла мені на палець, я й забула, що вона на мені. Наче так було завжди. Те, що це була та сама каблучка, я зрозуміла, коли маг підняв мої руки, щоб подивитися на неї. Напевно він навіть не помітив, як ніжно тримав при цьому мої зап'ястя, так ніжно, що я оторопіла. Моє серце забилося дуже часто, а його близькість відчувалася набагато сильніше, ніж раніше. Коли його руки відпустили мене, я відстрибнула, не мати снаги знову відчувати цю близькість. Мене трясло від власного стану і дурних думок, що лізли в голову. Мені сподобалося стояти поруч із ним, і я абсолютно не думала, що роблю, кажу, і який це все має вигляд збоку.

Руки тремтіли, і замість того, щоб знову торкнутися його долоні й віддати каблучку безпосередньо, я її кинула, немов в усьому винна вона. Була шалено зла на мага за те, що він просто існує. А може, за те, що його родову каблучку на мене одягли, не як його нареченій, а дружині. Саме на той палець, на ту руку, ніби насміхаючись над мною. Немов нагадуючи, що я ніхто, лише дівчина, яка переспала з ним помилково. Даючи зрозуміти, що більше ніхто не одягне мені каблучку на цей палець, ніхто не назве мене дружиною, і в мене ніколи не буде дітей. А все тому, що я зробила помилку. Жахливу помилку, втратила те, що цінується у мене вдома більше, ніж інші якості жінки – невинність.

Але я зробила ще одну помилку, зрозуміла це відразу, як побачила його обличчя після моєї витівки. Моє серце пропустило удар, дихання перехопило. Цей холодний погляд змусив мене відчути себе жахливим монстром, найжахливішою тварюкою, яку бачив світ. Він випростався, здавалося, спина ось–ось зламається від перенапруги, гордо розправив плечі, вдаючи, що його зовсім не зачепили мої слова й дії. Нахилився і підняв перстень із землі, подивився на нього без емоцій.

– Чому ж жодна з вас його не захотіла? Недостатньо красива, недостатньо дорога, недостатньо сильна? – на його губах грає іронічна усмішка, йому не потрібні відповіді на його запитання. Його голос не тремтить, він спокійний, немов йому все одно. Наче це просто слова, і я зовсім не зачепила його почуттів. Ось тільки наступна його фраза показує, що це далеко не так.

– Чи справа не в ній?

Він дивиться мені в очі, але здається, що в саму душу, немов читає всі мої думки та відчуває всі емоції. У його очах насмішка і щось іще. Щось, що вивертає мою душу навиворіт. У будь–якій іншій ситуації я б уже просила вибачення за свій вчинок, і це було б щиро, від самого серця. Але з ним усе по–іншому, з ним я не можу знайти потрібних слів, не можу змусити себе сказати й слова. Навіть дихаю насилу, гостро відчуваючи провину і щось ще, схоже на жалість до людини, яка так сильно хоче здаватися сильною і байдужою. Мені раптом захотілося обійняти його, притиснутися так міцно, як зможу, і пообіцяти, що такого більше не станеться, втішити. Але хіба я маю на це право? Це ж через мене його весілля не відбулося, і та, яку він так сильно кохає, кинула цю каблучку. Як і я зараз.

Опускаю очі, мені соромно і боляче. Ох, якби я ніколи раніше не обманювалася в людях, якби не випила того підозрілого шнапсу. Якби не прийняла ту ніч надто близько до серця, можливо, не нагадала б йому про те, в чому винна тільки я.

Про це я думала довгу мить, опустивши очі, сховавши свої справжні почуття. Мені варто було зрозуміти, що переді мною маг, що не варто розслаблятися, але я думала зовсім про інше. Закляття зірвалося з його губ, я чула його раніше, Іза якось застосовувала його на мені. Кожну клітинку моєї шкіри буквально обпалило вогнем, біль був настільки сильним, що я не могла навіть вдихнути, не те що стояти. Тіло здригалося в судомах, вони приносили жахливий біль, він хотів, щоб я його відчула, хотів, щоб страждала. Я знала, що скоро знепритомнію, і, хоча відчувала злість і ненависть до нього, дарма що біль, намагалася втримати злощасну пляшечку в руці. Але й розуміла, що біль від цього заклинання – ніщо. Головне те, що трапиться тоді, коли прокинуся після, що лякає мене більше.

***

Пахло ладаном і свічками, я знала, де перебуваю, мені раніше вже доводилося бувати в цій кімнаті. Тут усе було таким, як я пам'ятала, ніби й не минуло чотири роки. У кутку висіли трави, пучками підв'язані до стелі, нижче великий комод, заставлений пляшечками з зіллям. Трохи далі великий камін, у ньому тихо тріщать дрова, перед ним крісло–гойдалка, накрите коцом.

– Ти прийшла, а я вже зачекалася на тебе, – почула за спиною жіночий голос і різко розвернулася. Це її кімната, її дім, але чому ж я так не очікувала зустріти відьму тут?

Жінка подивилася на мене уважно.

– Це  нарешті відбулось, – з дивним виразом обличчя вона пройшла повз мене і присіла в крісло–гойдалку.

– Що відбулось?? Що сталось? – повертаюся до неї, озираючись на всі боки. Відчуття дивні, немов це сон і не сон зовсім одночасно.

– Скажи, він так само гарний, сильно постарів? Так само сильний? – замість відповіді запитує вона, загадково посміхнувшись. Не розумію, про що вона говорить, дивлюся на відьму з подивом, вона не може знати, це просто сон.

– Що я тут роблю, не розумію, – шепочу, бажаючи опинитися де завгодно, аби якомога далі звідси.

– А що тут незрозумілого, коштовність моя, ти в мене вдома, прийшла сказати, що виконала моє завдання, – вона іронічно посміхається. Мені не подобається ця посмішка, мені не подобаються її слова, нехай це всього лише сон.

– Я не виконала ваше завдання і не збираюся його виконувати, – відповідаю жорстко і впевнено. Він не заслуговує на те, що ця відьма може з ним зробити.

– Ти виконаєш його, бо так я напророкувала, і тоді ти отримаєш свою винагороду, – вона усміхнулася, наче тільки й чекала, щоб сказати це.

– Я не буду цього робити, що б ви не сказали й не пообіцяли.

– Навіть якщо я виконаю те, що ти так сильно хочеш? Навіть якщо я відпущу їх? – відьма знущалася з урочистим виглядом, піднявшись у кріслі. – Ти ж так хотіла, щоб я це зробила, чи не так, люба?

Я стиснула губи, вона ніколи не зробить цього, я знаю. Навіть той мільйон, який вона наче жарт запропонувала мені зібрати як викуп, якби він у мене був, не поможе. Ніщо не змусить її відпустити хоча б одного її раба, вона надто любить владу над нами. Мені залишається лише сподіватися, що її влада ослабне на відстані або після того, як я вб'ю її. Руки починають тремтіти, це рішення я усвідомила давно, готувалася до нього довгі роки. Але все ж таки ще не була впевнена, що в мене вийде щось зробити, відьма надто сильна. Тому я просто збирала для неї гроші, дуже багато грошей. Якщо не на викуп, то бодай для того, щоб найняти того, хто може вбити її. Я все ще сподіваюся, що хоча б хтось у цьому світі зможе її вбити.

– Тобі всього–то й потрібно не чинити опір, не тікати, і доля все зробить за тебе. Наприкінці я виконаю твоє бажання й відпущу твою сім'ю, ви зможете піти куди хочете. Навіть більше: я відпущу все ваше убоге село. Як тобі пропозиція?

Вона посміхається, мені завжди не подобалася ця посмішка, десь у глибині душі я її боялася.

– Ні! – це рішення прийшло легко, на одному диханні.

– У такому разі, може, я вб'ю їх? Ти ж знаєш, мені достатньо сказати, і твоя дорога мати переріже горло твоєму маленькому братику. Хочеш, я накажу привести їх сюди, і ти сама на це подивишся? А потім, коли все скінчиться, я скажу їм, хто винен у смерті їхнього дорогоцінного і такого очікуваного синочка? – вона піднялася з крісла і з тією ж страшною посмішкою пішла на мене, мені залишалося тільки відходити назад.

– Ви не посмієте... – іти було нікуди, вона приперла мене до стінки.

– Чому ж? Я зроблю це з радістю, ніхто мені не завадить, – впивається своєю владою настільки, що мені вже здається це зовсім реальністю.

Адже вона здатна, вона може їх змусити зробити щось подібне. Я бачила, на що вона здатна, це жахливо, настільки що я тремчу всім тілом ледве втримуючи власний жах.

– Якщо ви це зробите, я прийду за вами та вб'ю вас, – вона не сприйняла мої слова навсправжки, розсміялася і продовжила сміятися, доки різко не припинила і дала мені дзвінкого ляпаса.

– Ти така слабка, моя коштовність, ні на що не здатна. Найслабша з сестер, найгірша з сестер, найжалюгідніша з сестер, – вона все повторювала і повторювала ці слова, не припиняючи посміхатися.

В моїй голові вони звучали голосом матері, слова які вона ніколи не говорила, але я завжди знала й чикала, що скаже. Вони хворобливою нудотою віддались в тілі, затьмивши страх. Я відчувала злість, таку сильну, що не могла рухатися і думати.

– Ви отримаєте все, на що заслуговуєте. За кожну смерть, за кожне життя, що ви покалічили! Будете вічно страждати десь на глибині Мертвого моря. Я проклинаю вас! Вам роздасться за все! – проричала я вперше в голос те, що хотіла сказати вже дуже давно.

Вона мить стояла нерухомо, дивлячись на мене дивним поглядом, а потім знову розреготалася. Раптово її сміх обірвався:

– Я ж казала тобі, дівчинко, твої слова мають силу, але також мають наслідки. Побажавши проклясти мене, ти так само прокляла себе, дорогенька. Як думаєш, кому з нас від цього буде гірше? – вона дивилася на мене своїми зеленими очима, ніби препаруючи саму душу.

– Якщо ви після цього здохнете, я не проти пожертвувати собою, – сказала чисту правду, від щирого серця, але вона все одно не повірила мені, знову зловісно розреготавшись.

***

Її пекельний сміх ще дзвенів у моїх вухах, коли я прокинулася, а щока горіла так, ніби мені й справді дали ляпаса. Усе це одразу відійшло на задній план, коли я відчула біль у рази гірший, ніж був від закляття мага. Кожна клітинка мого тіла горіла вогнем і свербіла зсередини. Закричала шалено, дряпаючи все своє тіло, куди могла дістати. Мої нігті рвали одяг, роздирали шкіру до крові, намагаючись розчесати все, до чого можна дотягнутися. Я знала, що так буде, минулого разу було так само, я пам'ятала цей біль, цей стан. Усе це магія, ця чортова магія!

– Що відбувається? – маг поруч хапає мої руки та притискає, щоб я перестала дряпати себе, але я не можу. 

Кожна клітинка мого тіла палає вогнем, я звиваюсь, як удав, стягнувши з себе чоботи, дряпаю себе пальцями ніг, бо просто не можу терпіти й не рухатися. Перед обличчям миготіли стеля й обличчя мага, який намагався скрутити мене, навіть сів на мене зверху, придавивши своїм тілом.

– Заспокойся! Чорт тебе забирай, заспокойся! – мої руки затиснули над головою однією рукою, другу він підніс до закривавлених плечей.

Я не відразу зрозуміла, що він зібрався робити, але, коли зрозуміла, нестямно закричала:

– Ні, ні, ні, ні!!!

Він спробував залікувати мої подряпини магією, зробивши цим ще гірше. Ті подряпини, в які проникала магія, тепер боліли так, немов у них хлюпнули їдку кислоту. Само собою я закричала ще голосніше, намагаючись вирватися і роздерти рани ще сильніше. Мої руки заламали, щоб я не змогла заподіяти собі шкоди, але біль нікуди не йшов, як і нестерпне бажання здерти з себе шкіру живцем, такий сильний біль я відчуваю.

– Вода, – далеко не відразу змогла вимовити це цілюще слово, єдине, що допомогло мені минулого разу. Мене відразу відпустили, підхопили на руки й понесли кудись. У тому стані мені було абсолютно байдуже, що маг робитиме далі, мені хотілося тільки одного: щоб біль припинився.

Він опустився зі мною на холодну плиткову підлогу, притискаючи до себе, щоб я не могла себе поранити, щоправда, у нього не дуже виходило. Махнув рукою і нам на голови потік сильний потік води, ми, напевно, в душі. Вода була всюди, через якийсь час мені стало трохи легше, хоча шкіра під корсетом продовжувала моторошно свербіти, і я спробувала здерти з себе светр, але руки не слухалися мене, як і голос. Зовсім захрипнувши від криків, я тихо стогнала, роздираючи шкіру замість того, щоб спробувати стягнути з себе одяг. Добре, що маг через якийсь час, нарешті, здогадався, що я роблю, і почав сам роздягати мене. Розірвав і так уже підгорілий светр і злегка завис, побачивши під ним мій перешитий старий корсет. Під нього вода не потрапила, тож живіт, груди та спину мені все ще пекельно хотілося розчесати. Смикнула пальцями одну із застібок, вони не слухалися, одній мені його не розстебнути. Я примудрилася зламати нігті, роздерши руки мало не до м'яса. Він м'яко перехопив мої руки, відвів убік і в одну мить розірвав мій корсет на дві частини. І що я тепер робитиму без нього? Це питання лише промайнуло в голові: вода, приносячи полегшення, потекла по грудях і спині, і мені вже було байдуже, що маг стягнув з мене штани та білизну, залишивши зовсім голою. Вода стікала по голові, струменіла по плечах і грудях, поступово змиваючи біль і свербіж. Сором прийшов запізно. Я смикнула руки, намагаючись прикрити хоча б груди, але мою дію розцінили по–іншому. Напевно, подумав, що хочу розчесати шкіру, бо змусив себе обійняти, притиснувши до свого тіла, щоб у мене не було можливості завдати собі шкоди.

Не знаю, скільки ми так сиділи, переплітаючись у дивній позі під струменями гарячої води, поки цей пекельний свербіж потроху зникав. Коли зі мною сталося таке минулого разу, сестри не заважали мені роздерти своє тіло настільки, що не залишилося жодної ділянки шкіри без ран. Тільки відьма, за якою все–таки послали, прийшла і наказала засунути мене у воду. Вони не придумали нічого кращого, ніж кинути мене в ставок. Тоді я ледь не захлинулася, бо варто було мені виринути, щоб зробити вдих, мене топили знову. Відьма сказала їм, що я маю весь час перебувати під водою, щоб магія пішла з мого тіла. Виявляється, було достатньо залишити мене під душем, щоб мені стало легше.

Після свербіння прийшов звичайний біль, руки та плечі боліли, їм дісталося найсильніше, як і шиї, і щокам. Далеко не одразу я зрозуміла, що сиджу в вельми двозначній позі на підлозі абсолютно гола поруч із чоловіком у повністю промоклому одязі. Він досі не дає мені рухатися, я відчуваю його руки на своїх плечах і спокійне серцебиття в його грудях, під промоклою сорочкою. Якось я не очікувала, що хтось зробить для мене щось подібне, зазвичай усім наплювати. Придушила вдячність і ніжність до цієї людини в зародку. Мені не варто сприймати це на свій рахунок, адже він насправді хоче... а чого він хоче? Помститися? Убити мене? Щоб я страждала? Так для чого рятує? Навіщо допомагає? Може, йому потрібно від мене щось інше?

Він заговорив першим, я так не очікувала цього, що мимоволі здригнулася, відчуваючи гаряче дихання на своєму вусі. Але, перш ніж щось сказати, він розпустив пучок мого волосся, дозволяючи йому вкрити мою спину.

– Що це було? – запитав він дивним тоном.

Зрозумів, що зі мною вже все гаразд, і я можу себе контролювати. Йому потрібно мене відпустити, але він не робить цього. Значить, мені потрібно відштовхнути його, зберігши крупиці гордості, але я теж не стала цього робити.

– Ти... – я почала говорити, але голос не слухався, навряд чи він мене взагалі чує крізь шум води.

– Ти? – глузливо пролунало над вухом.

– Ви? – не втрималася від посмішки, хоча й боляче було посміхатися, у припадку я кілька разів прикусила губи до крові.

– Ні, вже, тепер ми точно на "ти", – він махнув рукою, і вода перестала текти зі стелі, одразу ж стало якось сиро й холодно. Особливо від думки, що тепер у мене не залишилося причини так до нього притискатися.

– Магія робить мені боляче. Те закляття... – у роті все пересохло, слова давалися мені важко.

– Моє закляття? Воно всього лиш мало тебе лишити свідомості, заподіявши короткочасний біль.

– Це закляття не просте, – облизала губи, прикривши очі, намагаючись не звертати уваги на холод. Я повторила його, але, звісно ж, у мене від сказаного нічого не вийшло.

– Ти не маг, звідки такі пізнання в закляттях?

Закляття складні самі по собі, не магів зазвичай цього не вчать, а то скажеш їх ненароком не так, як потрібно, і підірвеш випадково що–небудь, з ними небезпечно мати справу.

– На мені його застосовували тричі, повір, його я запам'ятала добре, – сковтнула від неприємних спогадів. Після першого разу, сестрички постійно погрожували, що застосують його на мені, як підсумок – кілька разів застосували. – Воно проникає вглиб тіла, змушуючи жертву відчувати страшний біль на клітинному рівні.

– Зазвичай до того моменту, коли студенти вчать це заклинання, ніхто з них не запам'ятовує таких подробиць, – пояснив він навіщось, і я відчула, як він проводить рукою по моєму мокрому волоссю, прибираючи з нього зайву вологу. Навіщо він це робить? На шкірі виступили мурашки, так приємно і водночас збудливо це було.

– Замерзла? – якимось дивним, невластивим йому тоном раптом запитав він. 

Це що, ніжність? Зі мною так ще ніхто не говорив. Маг відсторонився, навіть відвернувся злегка, махнув рукою, і до нього прилетів рушник із шафи. Він подав мені, але я не наважилася взяти, найменше мені хотілося відчути цей болісний свербіж ще раз. Прикрила груди руками та власним волоссям.

– Ти чого?

– У мене алергія на магію, від будь–якого магічного впливу моя шкіра починає страшенно свербіти. Коли ж ти наклав на мене те заклинання, воно проникло в кожну клітинку мого тіла, змусивши відчути пекельний біль, – на свій подив розумію, що не злюся на нього за застосування закляття.

 Може, це в мені говорить вина? Я все ще відчуваю, як болить щока, той сон не був сном. Що, якщо віддавши всього кілька крапель його крові, я зможу звільнити всіх, кого знаю з дитинства, звільнити свою сім'ю? Всього лиш пару капель, це ж не так страшно. Чому я думаю про це? Невже я готова так вчинити з ним? Ні, невже я готова вчинити так із будь–ким? Відьмі не можна довіряти навіть пари крапель крові, та й вона не говорила скільки їй потрібно. Їй не можна довіряти.

Маг встав і підійшов до шафи, відчинив її й дістав інший рушник, повернувся до мене і простягнув його без зайвих слів. Руки в мене погано слухалися, тож, взявши рушник, я впустила його на мокру підлогу. Його сильні руки схопили мене за плечі й підняли на ноги, хоча я й сама, напевно, могла встати, просто занадто соромилася своєї наготи. Певно, для тієї, що, роздягнувшись, сама прийшла в його номер і його зґвалтувала, це виглядає більш ніж дивно. Він дістав ще один рушник із шафи та, не питаючи нічого, накинув його мені на спину, хоча мені хотілося спочатку прикрити сором спереду. Стояти так мені було важко не тільки тому, що соромно, а й тому, що я була без корсета. Біль у спині посилювався, але від мого корсета, як і від мого одягу, залишилися лише клапті. І в чому я додому піду? Хоча зараз мене більше цікавить, як я це зроблю, з цією чортовою спиною. Ну і, нарешті, найскладніше для мене питання, що я взагалі тут роблю?

Озирнулася: шикарна ванна кімната. Просторо, дзеркальні, запітнілі від гарячої пари стіни. Добре, що хоч у них нічого не відбивається, інакше мені було б ще більш некомфортно тут перебувати. Він стоїть за крок від мене, мовчки, я в нерішучості, не можу підняти на нього очі. Стягую рушник зі спини на груди, щоб прикритися, не відчувати збентеження перед ним. Здається, німа пауза затягнулася і триває вже цілу вічність. Він теж мокрий, чорна сорочка і штани прилипли, даючи змогу мені бачити всі рельєфи його тіла і з соромом згадувати ту фатальну ніч.

– Навіщо ти це зробила? – запитує він, і я підіймаю на нього розгублений погляд.

Знаю, про що він говорить, бачу, з яким виразом обличчя він дивиться на мене. Мені нічого сказати. Не хочеться виправдовуватися у своєму вчинку, не хочеться відповідати за те, що, можливо, зруйнувала його життя, розлучила з коханою нареченою. Відчуваю біль від цієї думки, опускаю очі, ховаючи за мокрим волоссям свої почуття. Мої дії розуміють по–своєму, маг повертається і, розстібаючи мокру сорочку, прямує до виходу з ванної.

– Вибач мені! – слова вириваються самі, я не відчуваю провини за свій вчинок, але відчуваю щось більш бридке. Настільки бридке, що я навіть самій собі не можу зізнатися в цьому.

Маг зупиняється біля самих дверей і повільно повертається до мене.

– Пробач, і за каблучку вибач, мені не варто було так чинити з тобою, – опускаю голову ще нижче, нервово притискаючи рушник до себе.

– Так? І чому ж ти так зі мною вчинила? Навіщо? – у його голосі іронія, думає, що зробить мені так боляче?

Мовчу, не збираюся відповідати на його запитання. Тієї ночі мною керувало зілля, воно затуманило мій мозок, заплутало почуття, усі, крім одного, наймерзеннішого, найпринизливішого і раніше мені не властивого: почуття власності. Хоч би як дивно це звучало, але мені здавалося, що він безроздільно належить тільки мені, хоча фактично не повинна мати на нього жодних прав. Дарма що ту чортову Мілу, я відчувала, вважала, що він мій, як іграшка, як річ, як чоловік. При цьому я не потребувала його, він мені не потрібен. Але від думки, що маг належатиме комусь іншому, мене брали такі злість і ревнощі, так що я почувалася маніяком, ґвалтівником, із хворою байдужістю до почуттів своєї жертви. Адже мені було справді наплювати на те, що він відчуває. Іноді в мені прослизала іскорка провини за свій вчинок, але вона танула, згораючи у вогні злості, варто було мені згадати, як він називав мене її ім'ям. Я б сказала, що це навіть не ревнощі, а щось набагато гірше, що не підлягає опису словами.

Маг підходить до мене і боляче хапає за плечі та шию, змушуючи подивитися собі в очі.

– Ти не відчуваєш каяття за свій вчинок. Я завжди розпізнаю брехню, тобі краще запам'ятати це на майбутнє, – я відчула полегшення, вже краще, коли він такий, ніж яким здавався раніше, добрим, чи що. Нехай буде для мене поганим, так легше ненавидіти його, так легше звинувачувати в усьому його, так легше розібратися у своїх почуттях.

– А чого ти хочеш від мене, маг, навіщо я тут? Хочеш помститися? Так ти вже достатньо помстився, – підіймаю праву руку, торкаюся його щоки та дозволяю собі розлютитися. Синій вогонь охоплює мою руку, цього разу завдаючи мені не тільки болю, а й свербіння. Йому він зовсім не нашкодив. – Цей вогонь не покидає мене з тієї ночі. Не знаю, чому він з'являється, варто мені розлютитися, але він достатньо мучив мене.

Він дивиться мені в очі, зображуючи нерозуміння.

– Забери його! – зло шиплю, відсмикуючи від нього руку, і нервово махаю нею, намагаючись збити полум'я, яке не піддається. Ця гидота приносить мені біль, я все ще злюся, і через це вогонь не зникає. Холодна рука стискає мою, що палає, до болю.

– І як я, по–твоєму, маю його забрати? – у голосі явно знущання, він розлютився у відповідь.

– Не знаю, він же твій! Забери! Я взагалі не розумію, чому він у мене! Я ж заміж за тебе не виходила! – висмикнула руку і притиснула до мокрого рушника, почулося шипіння, і від мокрого рушника повалила пара, моя злість посилювалася, як і біль у всьому тілі. Поглянула на свій розірваний одяг, тут не було моєї сумки з зіллями, а мені так знадобилася б загоювальна мазь.

– Не виходила? – почула дивну інтонацію з вуст мага, але не звернула на неї уваги, бо двері до ванної з гуркотом відчинилися.

– Вальтер, я ще довго чекатиму, поки ви тут будете розслаблятися?! Я принесла одяг для твоєї обірванки. Смак у тебе, звісно, не дуже, але й для такої "красуні" в мене знайшовся балахон, тож годі вже роз... – протараторила його сестра, тримаючи в руках щось схоже на сукню, і затулилася на півслові, глянувши на нас.

– Повтори те, що ти щойно сказала, – прошипів він мені в обличчя, боляче піднявши мене за підборіддя маг.

– Вальтер, – сестра мага зробила кілька кроків до нас і впустила з рук жіночу сукню. – Вальтер, ти що наробив? Та як ти міг, брате?! Я знала, що ти на багато що здатний, але на таке?! Зґвалтувати бідолашну дівчину, та як ти так міг?!

Після цих дивних звинувачень маг різко мене відпустив і, швидким кроком підійшовши до сестри, схопив за руку і буквально витягнув її за двері, залишивши мене одну. Зґвалтував? Кого? Мене? Це хто ще над ким поглумився! Про що вона взагалі? Вона говорила про щось, зрозуміле тільки їм, і дивилася на щось позаду нас. Повернулася туди, куди вона дивилася, але не побачила нічого, окрім трохи запітнілого, уже майже чистого дзеркала. У ньому відбивалася я, гола, мокра, вся в подряпинах – жалюгідне видовище, чесне слово. Мій погляд ковзнув по відображенню спини, натрапивши замість жахливих, але майже звичних шрамів на те, чого там раніше не було, на якісь чорні завитки. Вони були схожі на візерунок тату, але варто було мені придивитися, як завитки, немов живі, почали рухатися на шкірі, виявляючи напис. Читати, що було написано на моїй спині, у дзеркальному відображенні було складно, але варто було мені вловити сенс слів, як ноги вкрай ослабли, і я звалилася на холодну плитку, боляче вдарившись попою. Я все не могла відірвати погляду від відображення своєї спини, насилу намагаючись дотягнутися до неї покаліченими руками.

Що це? Що це таке? Магія якась? Що це за погань?!

На моїй спині красивим, дещо химерним від великої кількості завитків каліграфічним почерком красувався напис: "Пенелопа Скот.княгиня Синього вогню".

***

Насильство, це завжди насильство. Якими б словами, вчинками, чи віруваннями його б не намагалися виправдати. Так ще кілька століть тому всі прокляли некромантів і, прикриваючись релігією, почали їх винищувати. Мовляв, вони чинять всупереч із волею Спасителя, воскрешають із мертвих, уявляють себе богами. Але чи уявляли самі некроманти себе богами? Їхня магія існує не для того, щоб воскрешати тих, хто помер, а для того, щоб давати життєву енергію для тих, хто без неї помре.  Просто в якийсь момент історії один із них вирішив, що замість порятунку ще живих, можна повертати мертвих, і після цього образ некроманта став асоціюватися з чимось поганим. Але чи мали рацію люди, маги, та решта, коли вбивали дітей, повитух, що, користуючись цим даром, не раз рятували немовлят? Чи мали вони рацію, вважаючи, що можуть вирішувати, кому варто жити, а кому ні? Чи не уявили себе богами, вбиваючи некромантів?

Усі династії некромантів давно мертві, нікому передати їхні знання, нікому навчити нових некромантів використовувати свою силу так, щоб вона йшла на благо всім. Адже навіть знищивши всіх некромантів, їхня сила нікуди не зникла. Сама природа повертає її людям, на світ з'являються нові некроманти. Ось тільки тепер вони ховаються від усіх і більше не спрямовують свою силу на благо.

Моя сестра одна з них, вона старша за мене на два роки. Коли вона народилася на світ, сім'я сприйняла її появу, як благословення. Мати мало не померла, народжуючи її. Але, щойно з'явившись на світ, бувши немовлям, сестра залікувала її рани, врятувала життя і на знак подяки отримала від мами ім'я Ізабелла. Щоправда, ми ніколи її так не звали, для нас вона Іза – жахлива, шкідлива розбійниця. Якщо щось відбувалося вдома, то всі знали, хто в цьому винен – Іза. Її жахливий характер усі вважали наслідком сили некроманта, але, як на мене, її просто розпестили. Нікого зі своїх доньок мама не любила більше, ніж Ізу, вона часто повторювала: яка це гордість – мати у своїй родині некроманта. Щоправда, так вважали тільки в нашій родині, від усіх сторонніх сили дівчинки доводилося ховати, щоб її не вбили, як і інших некромантів. Решта сестер їхали вчитися в магічні академії, і лише ми з Ізою залишалися вдома з мамою і ходили в школу для звичайних дітей. Сестрицю завжди це дратувало, вона влаштовувала істерики, бажаючи, як і решта, вчитися магії. Для неї було занадто ганебно ходити зі мною до школи, вона взагалі часто говорила, що не хоче бути такою ж невдахою, як я.

Усе змінилося, коли в нашому селі оселилася відьма або, як її інші звуть, Провидиця. Ось їй одразу припала до смаку сила моєї сестри, вона навіть взяла її на виховання до себе. Усе хотіла навчити її своїх премудростей, проте сестру зовсім не цікавили настоянки та зілля, в яких відьма була майстром, її хвилювала виключно магія. Дівчинка бажала мати владу над своєю силою, можливо, мріяла, щоб усі її боялися, як жахливу некромантку. Їй не хотілося ховатися, боячись за своє життя, їй хотілося вселяти жах в інших. Так, проти волі батьків, Іза вирушила підкорювати столицю під чужим ім'ям, навчившись першокласно ховати природу своєї сили. Після цього вдома сестра майже не бувала, їй більше подобалося в містах, разом із друзями–магами, про яких вона розповідала з придихом і гордістю. Одного разу приїхавши до нас разом із сестрами, вона влаштувала вечір страшилок, де й повідала нам традиційні історії магів.

Одна з казок запала мені в пам'ять, її я і згадала, поки намагалася здерти напис зі спини нігтями. Залишаючи криваві сліди на шкірі, намагаючись здерти з себе завитки, що весь час складаються в один і той самий напис. Я не вірила в цю історію, не вірила, що це правда, коли одягала принесену сукню і розповідала її магу, поки не почула його слова, скріплені легким поцілунком.

"Ти забула сказати, що на спинах тих, на кого падає прокляття, з'являється Шлюбна Мітка, яка фактично робить їх чоловіком і дружиною", – сказав він.

Дружиною? Дружиною?! Я стала його дружиною?! Це пояснює, чому його весілля з цією Мілою не відбулося. До цього моменту він напевно вже був одружений зі мною. Про те, що Шлюбну Мітку так само вважають і весільною, я не знала, але цілком могла повірити. Ніщо так не скріплює двох, як той факт, що кожен із них помре, варто померти іншому. До того ж на моїй спині красувалося вже не моє, а його прізвище і безглуздий титул княгині Синього вогню. Наче він мені потрібен?! Мені й сам маг не потрібен! Я ніколи не мріяла про такий шлюб, не такого чоловіка я уявляла. У моєму уявленні це завжди був хтось простий, без магії, як і я. Звичайний хлопець, добрий, непитущий, який, можливо, не любив би мене, але зате любив би наших дітей. А тепер які в біса діти?! Яка сім'я? З ким? З ним?! З магом? Ні, ні, цього мені не потрібно! Якщо є спосіб, хоч маленький шанс зняти це прокляття, прибрати цю мітку, я обов'язково ним скористаюся.

Так я думала, маг же хотів отримати відповідь на питання, що мучило нас обох: чому вона взагалі з'явилася? Через зілля, яке я випила? Чи вважається це примусом, оскільки я не могла себе контролювати, а він міг? Суто з моєї точки зору – так, ось тільки підступ полягав у тому, що він думав, що займався коханням зі своєю нареченою, а не зі мною. Може, тому я не можу до кінця звинувачувати його в тому, що сталося? Усе ж таки я сама випила цей клятий шнапс Лафей, сама піддалася дії отрути в ньому і сама увійшла в його кімнату, залізла в ліжко і переспала з ним. Я зробила все це сама, як би гірко мені не було про це думати. Вина ж мага непряма, не настільки очевидна, як моя. Не хочу, щоб моє життя залежало від нього, не хочу бути його дружиною, не хочу належати йому.

– Вибач, – кажу йому, собі, нам.

Власна дурість вражає. Мене так часто називають генієм зіллєваріння, але я ніколи насправді ним не була. Я не розумна, зовсім не розумна. Насправді відправивши Ізу вчитися до столиці, відьма просто вибрала собі нову ученицю – мене. І цього разу вона не повторила свою помилку в навчанні, мене вона вчила зовсім по–іншому. Я знаю на смак кожну отруту, яку зможе приготувати дипломований зіллєвар. І ще з десяток таких, які ніхто, крім відьми, не приготує. Для відьми я була чимось на кшталт піддослідної мишки. Вона часто посилала мене до лісу із завданням знайти якусь рідкісну ягоду, чи гриби, забувши згадати, що навіть вдихати їхній запах, чи спори, дуже небезпечно для життя. Пам'ятаю, як довго плакала і благала маму й тата не відводити мене до неї. Але мені ніхто не вірив, мама повторювала, що це велика честь для такої безталанної дівчини, як я, бути ученицею Провидиці. Мені не залишалося нічого іншого, як вчитися. Я вчилася у відьми зіллєваріння, щоб вижити, в училищі, щоб її вбити. Усі мої знання, що давалися мені важко, виявилися марними проти якогось зілля, що зламало мені життя.

– Думаєш, мені тепер потрібно твоє "вибач"?! Ні, одним "вибач" ти точно не відбудешся! – і він має рацію, цим "вибач" нічого не виправиш. Адже своєю дурістю я зламала не тільки своє, а і його життя. Він має право злитися на мене, але не цілувати.–

Грубо притиснув до себе за талію, цілує жорстко, кусаючи й так поранені губи, завдаючи болю. Це його форма помсти? Шкода, бо як би не було боляче губам і огидно мені, моєму тілу це подобалося. Низ живота тягне від бажання, соски труться об грубу тканину сукні, завдаючи дискомфорту. Мабуть, моя реакція на його зовсім не ніжні пестощі, мене злякала куди більше, ніж сам поцілунок. Мене цілували раніше, але ніколи всього одним поцілунком не збуджували, та мене взагалі ніхто з чоловіків не збуджував, крім мага, під дією зілля. Зараз же свою реакцію зіллям пояснити не можу, хіба що прикритися Шлюбною Міткою. Він на коротку мить припиняє поцілунок, щоб вдихнути повітря, у цей момент із криком "відпусти!" намагаюся відштовхнути його.

– Відпусти? Ні, не відпущу! Тепер ми з тобою пов'язані. Помреш ти, помру я. Помру я, ти підеш за мною прямо в пекло, – він усміхається, ніби його зовсім не хвилює думка, що наші життя залежать одне від одного. Так здається, доки як покарання він не цілує мене знову, ще сильніше, ще болючіше і ще більш збудливо. Для мого тіла, але не мене. Мені слова про зв'язок не дають спокою, я щось упускаю, якщо він дізнався про мітку раніше за мене, тоді чому...

Думка вислизнула з моєї голови, щойно його рука стиснула мою дупу, притискаючи до себе міцніше, примушуючи відчути, чим усе скінчиться. Десь у підсвідомості лаюсь, майже не помічаючи, як хапаю його за комір сорочки. Цього разу мені теж не вистачає повітря, я задихаюся від поцілунку, від міцної суміші ненависті та збудження. Десь у грудях голосно стукає серце, немов я пробігла цілий кілометр. Можливість мислити повертається далеко не одразу, я все ще сп'яніла від поцілунку.

– Якщо так, чому ти намагався повісити мене? Навіщо? Якщо помру я, то ти теж помреш! – нарешті згадую те, про що хотіла в нього запитати.

– Я не був упевнений, що це була ти. У мене немає звички запам'ятовувати обличчя тих, з ким сплю, – рука сама сіпнулася, раніше я нікого в житті не била. Відкрите насильство для мене завжди було наймерзеннішою і найогиднішою дією, завжди віддавала перевагу іншим методам. З магом я падаю все нижче й нижче, відчуваючи біль і образу від так безтурботно кинутих слів.

– А що ти думала, що була однією єдиною і неповторною? У мене, таких як ти, було за сотню, і про кожну я забував, варто було настати ранку. Ось тільки ти, обірванка, примудрилася зіпсувати моє життя цим чортовим прокляттям!

У мене не вистачає слів, я не можу просто послати його до біса. Цього недостатньо, щоб показати, наскільки сильно я його ненавиджу. Як сильно радію і водночас нещасна від того, що ця чортова мітка з'явилася на наших спинах, і нестерпно чути, що, як він висловився, я "зіпсувала його життя". Але магу не потрібна моя відповідь, він усього лише хоче покарати мене. Він цілує мене, не даючи сказати й слова, не даючи запротестувати. Підхоплює і стягує на підлогу, змушуючи піднятися на ноги, поки я запускаю руку в його шевелюру і з усієї сили смикаю. Маг проробляє те ж саме з моїм волоссям, змушуючи скрикнути й розімкнути міцно стиснуті зуби, щоб запустити язик у мій рот. Його великі руки хапають мене під зад, я знаю, що він збирається зробити. Від цього знання болісно ниє внизу живота, напевно, тому й намагаюся придушити його, або банально тримаюся за нього, щоб не впасти. Поки він сам не кидає мене на ліжко, як іграшку.

Серце шалено калатає в грудях, востаннє, коли таке відчувала, коли я була під зіллям. Може, в тому шампанському щось було? Або

×

Вітаємо,🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь зараз та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!