Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
175 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
175 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
175 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
175 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
175 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
175 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
175 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
175 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
175 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
175 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
175 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
175 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
175 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
175 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
175 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
175 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
175 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
175 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
175 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
175 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
175 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
175 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
175 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
175 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
175 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
175 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
175 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
175 дн. тому
Розділ 29. Родичі
175 дн. тому
Розділ 30. Весілля
175 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
175 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
175 дн. тому

Вальтер

Столична магічна академія мені ніколи не подобалася. Навіть коли я тут навчався, не приносило це місце жодного задоволення. І не тому, що навчання мене обтяжувало, навпаки, в ті часи я жадав знань і частенько пробирався до секретної бібліотеки в головній будівлі великого академічного комплексу. Там я зачитувався до самого ранку, поки не треба було йти на нудні пари професорів. Під час мого навчання, знання, які отримували маги, були настільки скупими та нецікавими, що я сумніваюся, що хоч один маг з мого випуску зміг би начаклувати хоч одне складне закляття третього рівня. Вся справа в традиціях і магах–викладачах. І тоді, мені здавалося, і зараз, що маги аж надто довго живуть на світі. Їм складно прийняти те, що світ змінюється, причому швидко. Ось тому з моєї подачі відтепер максимальний термін викладання майстра магії становить максимум п'ятдесят років, і суттєво скоротив тривалість навчання для студентів. Можна сказати, нинішню навчальну програму я встановив із розрахунком на те, що наші маги дадуть країні нові можливості. Як виявилося, не прогадав: зараз магія і маги – майбутнє нашої країни. Маючи велику кількість магів з хорошим рівнем знань, наша країна показує сусідам свою військову міць. Тому король зробив мене архімагом, хоча особисто мені ні це звання, ні самі магічні академії зовсім не потрібні. У мене немає бажання вчити шмаркатих магів чогось і отримувати від чергового недоука виклики на магічну дуель. Більшість магів надмірно самовпевнені, думають, перемігши мене, зроблять собі ім'я в магічній спільноті й отримають мій титул. Що за маячня? Таких сильних магів, як я, не народжувалося добру сотню років у нашій країні. Ніхто з магів, які зараз живуть у країні, не дотягує до мого рівня, ну хіба що військовий міністр. У ту нашу невелику сутичку дванадцять років тому ми зрівняли кілька гір і створили озеро на їхньому місці, це якщо не брати до уваги, що попутно знесли кілька сіл. Але при цьому мені здавалося, що головні козирі Трут так і не продемонстрував. Чи може він бути сильнішим за мене? Щось мені навіть з'ясовувати це не хочеться.

– Вальтер, ти мене взагалі слухаєш? – так, про неї я зовсім забув, сестриця за спиною спробувала схопити мене за лікоть, але захист її відштовхнув.

– Вальтер! Припини! Пояснити зараз же! – Серафима не сумувала, постукуючи ногою по тротуару.

На нас поглядали натовпи допитливих студентів, от заманулося їй пред'являти свої претензії просто перед головним корпусом. Стягнув заклинання міцніше, і магічні ланцюги на її руках стиснулися сильніше. Сестра зашипіла і спробувала їх зняти, але я постарався, щоб їй це не вдалося. Повернувся до корпусу і смикнув рукою, змусивши звалитися на землю. Вона вкотре вилаялась, ніяково піднімаючись на ноги. Яка ганьба для мене і неї те, що мені доводиться тягти її на ланцюгу в магічну академію. Але що поробиш. Якби я її просто вирубав, було б не так приємно дивитися, як вона отримує по заслугах.

– Хто це? За що він із нею так? – перешіптувалися студентки, здається, вони вперше за весь час не дошкуляли мені своєю нав'язливою увагою і дурними зізнаннями.

– Наш архімаг дівчат б'є, от же нечисть! І головне, ніхто його на місце поставити не може, – своєю чергою шепотілися хлопці.

– Вальтер, не треба! – заперечила Серафима біля самих дверей, тож мені довелося її буквально впихнути в приміщення.

Мабуть, моя поява ніколи ще не була такою ефектною, вахтерка ледь вставну щелепу в кухоль не впустила. Сестриця тим часом лигалася, як дикий кінь, тож довелося майже всю її ланцюгом обмотати.

– Треба, Серафимо, треба! Пора тобі розуму набратися, за той жалюгідний десяток років, що тобі залишився, – шиплю і накладаю на неї закляття мовчання.

Очі сестри збільшилися вдвічі. Треба ж, ця ідіотка й справді не підозрювала, що розплачується за прокляття роками свого життя? Страшно уявити, як часто вона користувалася своїм "даром". Скільки їй у такому разі залишилося жити, ніхто, напевно, не знає. Усе–таки треба було ввести закон, який би зобов'язував усіх магів навчатися в академіях. А то хіба мало таких ось дурнів, як вона, які несуть небезпеку не тільки самим собі, а й навколишнім?

Першої миті, поки прокляття набуло чинності, я ніяк не міг повірити, що сестриця зважилася на таку дурість. Начебто вона не знає, що за накладене прокляття звичайному магу загрожує відлучення від дару, а по суті, довга й болісна смерть. Впасти так низько, щоб засудити свою сестру на це, я не зміг. Але й залишати безкарною цього разу не збирався.

– Пане радник! – злякано вигукнула секретарка директора академії в приймальні.

Її симпатичне личко витягувалося в міру того, як вона роздивлялася мою сестрицю. Дивитися й справді було на що: сестриця в легкій сукні, вся в багнюці, зі скуйовдженим темним волоссям і змазаним макіяжем виглядала наче відьма з казок.

– У себе? – запитав у жінки, злегка відпустивши ланцюг на сестрі, яка показувала мені непристойні жести. Вона намагалася лаятись, але вийшло в неї лише мукати та чавкати.

– Так, але в нього нарада, – розгублено відповіла секретарка, але я вже відчиняв двері закляттям, буквально викидаючи сестрицю всередину.

Картина, яку я застав у кабінеті, була дуже цікавою. Директор столичної академії сидів за своїм столом, а якась дівчина, осідлавши його коліна, щось шепотіла йому на вухо.

– Я смію сподіватися, вона хоча б не студентка? – іронічно підмітив, майже не звертаючи уваги на те, як сестриця спробувала мене штовхнути ногою, незграбно розвалившись на підлозі.

– Вальтер? – Казимир Прой, директор цього балагану і за сумісництвом мій старий друг, не дуже зрадів моїй раптовій появі.

Зовні він, звісно, посміхався, але ось його невдоволення і роздратування мені підказувало, що він мені не радий. Казі, як я називав його ще з часів навчання, магом був середнім, його і сюди на посаду взяли винятково через чарівність і мою допомогу. Раніше ми дружили дуже міцно, чим, як виявилося, мій друг був не дурний скористатися. Однак, коли мене нагородили прокляттям, я чітко відчув його справжні почуття, і його чарівність перестала на мене діяти. Зовні Казі завжди був привабливим, за ним вічно бігали дівчата, я ж почав користуватися підвищеною популярністю тільки після того, як мені дали цю дурну посаду. Блондин, очі блакитні, рівний ніс, пухкі губи, квадратне обличчя, він завжди мав попит у жінок. Щоправда, ніколи б не подумав, що він любить розважатися в робочий час.

– Архімаг? – чергова пасія директора зіскочила з його колін і майже з жахом подивилася на мене.

Придивившись, я зрозумів, що за віком на студентку вона вже не тягне, та й мантія, яку вона марно намагалася застебнути, на ній професорська, темно–синя. Такого кольору ілюзіоністи зазвичай носять, значить, вона майстер ілюзії? Хороших ілюзіоністів мало, особливо жінок. Як це я переглянув цей кадр? Поглянути та справді, було на що: висока, струнка, з гарною фігурою в дорогій сукні до колін. До речі, обличчя її мені здалося злегка знайомим. Коротке до плечей світло–русяве волосся, яскраві, зелені очі, овальне обличчя – красуня, одним словом. Точно до смаку мого друга–ловеласа, але я не маю ні часу, ні настрою радіти його постільним перемогам. Я тільки зібрався відчитати його, але Серафима так боляче штовхнула мене, що я навіть підскочив.

– Ну, знову ти нариваєшся! – прошипів крізь зуби та змусив її піднятися з підлоги за допомогою магії.

– Що ти робиш?! – ілюзіоністка раптом схопилася і підбігла до сестри, яка ледве стояла на ногах. Мене ошпарило спершу хвилею жаху, а потім таким гнівом і злістю, що я, пропустив момент, як це юне дарування розвіяло мої чари й обійняло її, допомагаючи триматися на ногах. Причому мене приємно вразило, що вона зробила це ніби мимохідь, легко і швидко.

– Як ти? – прошепотіла вона, намагаючись прибрати сплутане волосся з обличчя Серафими, і мені здалося, що була в цій фразі та її діях якась надмірна турбота. Вони що знайомі?

– Вальтер, боюся запитувати, хто ця жінка? – з посмішкою запитав Казі, він підійшов до мене, не приховуючи свого легкого здивування з приводу поведінки його коханки.

– Дозволь представити тобі, моя... – на цій фразі я заткнувся, бо відчув ненависть, таку сильну, ніби я зробив цій людині щось дуже кепське. І звідки вона взялася в майстра ілюзій, якого я бачу вперше? Феміністка, чи що?

– Хто?

– Ні, не так! Відтепер це ТВОЯ студентка, Серафима Скот, мій головний біль і за сумісництвом моя сестриця, – усміхнувся, ледь не на фізичному рівні відчуваючи, як ненависть сестриці вдаряє в спину. При цьому майстер ілюзій, на мій подив, якось дуже різко відпускає Серафиму, від чого та ледь не падає знову.

– Я не згодна! – так вона ще й закляття на мовчання зняла, чудово.

Серафима чисто інстинктивно спробувала підпалити мене, забувши, що більше не може цього зробити, і, зазнавши невдачі, розлютилася ще сильніше.

– Тебе ніхто не питає. Настав час, хоч трохи тобі повчитися на своїх помилках, – прохолодно кажу їй, не відводячи погляду від Казі, той явно не був у захваті від подібної звістки.

– Але новий навчальний рік ще не почався. Усі класи укомплектовані. Що я з нею робитиму? – спробував він заперечити мені, але коли мене це зупиняло.

– Думаю, ти погодишся зі мною в тому, що Серафимі давно час набути необхідних знань. Тож я буду радий, якщо ти приставиш до неї когось із професорів, щоб до початку нового навчального року вона набула бодай мінімум тих знань, що мають решта першокурсників.

– Першокурсники?! Мало того, що ти змушуєш мене занапастити десять років свого життя на це навчання, так ще й навчатися я буду разом зі шмаркачами? Та за кого ти мене приймаєш?! Я не згодна! А без мого дозволу ніхто не має права змушувати мене вчитися тут! – яка полум'яна промова, шкода, мені на неї наплювати.

– Справді, без згоди учня, я не маю права, – він навіть не спробував зобразити жалість, аж надто добре знає характер моєї сестриці. Колись дуже давно вона і в нього була закохана, він тоді ледве живим залишився.

– У тебе буде згода, Казі, – прохолодно буркнув він і повернувся до сестри, – люба моя, згідно із законом, за те, що ти зробила, тебе повинні вбити вельми жорстоким методом. Тож, я вважаю, навчання для тебе – найкращий варіант, чи не так?

– Ти не посмієш!

– Ну, чому ж? Зразково–показова страта може стати вельми ефективним політичним ходом. Може, ти хочеш це перевірити? – довелося додати голосу неприхованої погрози.

– А що вона зробила? – поцікавився допитливий Казі, але я не збирався ділитися з ним такою важливою інформацією.

– Боюся, присяга на крові не дасть тобі дізнатися, що накоїла моя сестриця. Так, люба? То що ж ти вирішила? – беру паузу, прекрасно знаючи, що вибору в неї немає.

Очі сестри забігали, немов вона шукала захисту, але марно: тут не було нікого, хто міг би їй допомогти.

– Я згодна... Де підписати? – усе–таки промовила вона, опустивши плечі та, здавалося б, змирившись зі своїм покаранням. Але я ж її брат, тож краще за багатьох знаю, що вона вже обмірковує плани помсти. Мені залишається сподіватися, що академія вистоїть під її гнітом.

– Чудово, Казі, оформляй папери, – уже звично розпорядився я.

– Але, Вальтер, класи та рада... – він знову почав відмовлятися, але я вже не звернув на його слова жодної уваги.

– А ви, пані, хто така? – звернувся я до дівчини, яка мовчала, мені здавалося, вона майже не дихала, поки слухала нашу розмову.

– Я Ізабель Фугич, майстриня ілюзії, – вона злегка схилила голову, злість і роздратування, змішані із занепокоєнням, вельми кумедний коктейль. Турбується з приводу сцени, випадковим свідком якої я став?

– Майстриня? Ну що ж, я думаю, вам можна сміливо віддати на поруки мою сестрицю. Сподіваюся, ви наглянете за нею? – щось ніяк не можу прибрати тінь погрози зі своїх промов, можливо тому, що сестра знервувала мене.

– Так, – із запинкою і, не дивлячись мені в очі, відповіла. Я вловив у її почуттях нотку радості, змішаної зі зловтіхою, чи що. Дивно це все, дуже дивно.

– Вальтер, але все ж таки... – Казі почав мене дратувати, бо він уже давно зрозумів, що це марно, але все одно намагався змінити мою думку.

Від мого гнівного розносу директора врятував магічний лист. До кабінету влетів білий голуб і плавно опустився на мою руку. Магічна пошта справа складна, її просто так не посилають. Голуб тут же зотлів і перетворився на попіл, залишивши тільки маленький папірець. Прочитавши зашифроване послання, я переконався, що день остаточно зіпсовано. Якийсь ідіот зазіхав на життя одного з принців. Мені не залишалося нічого іншого, як мчати до палацу, щоб розібратися з усім цим. Якось останнім часом мені дуже не щастить, а все це через жінок, які мене оточують.

На вході мене вже чекав голова варти палацу. Молодий підполковник був блідий, як крейда, що цілком зрозуміло, з нього першого спитають за те, що трапилося. Більшість придворних у паніці у поспіху покидали свої покої, цей бовдур і не спробував їх зупинити. Поспішив у крило королівських покоїв, я очікував побачити багато чого, аж до кривавого місива, але те, що я побачив, вразило мене настільки, що мені не вистачило всіх слів у культурному і некультурному лексиконі.

Наш принц, другий за рахунком і перший за ідіотизмом, Антоній, сидів на позолоченому горщику в одній сорочці. Праворуч від нього водили хоровод цілителі, вони дуже голосно і галасливо вирішували, чим "труїти" нашого мученика і страждальця. Виглядав при цьому другий син короля не дуже: кола під очима, при цьому він начебто висох, за раз втративши кілька кілограмів, і став схожим не на двадцятип'ятирічного ловеласа, а на підлітка. Ліворуч на величезному ліжку сиділи майже голі жінки, цілих п'ять штук. Обличчя кожної вельми красномовно відображало бажання перебувати де завгодно, але не тут.

– І що тут відбувається? – поцікавився я після довгої паузи, протягом якої намагався підібрати потрібні, допустимі цензурою слова. – Найбільше мене цікавить: чому жертва замаху сидить на горщику?

– Принца отруїли! – майже злагодженим хором оспівали цілителі під акомпанемент вельми характерних звуків, які видає королівський нащадок, що наповнює позолочений горщик.

– Це не пояснює, чому він... на горщику. Скільки він, до речі, вже там сидить? – запитую в цілителів. Але сама жертва раптом подала ознаки життя.

– Може, в мене запитаєш, виродку?! – нащадок короля, здається, зовсім здурів, мені довелося стримати свій вогонь, хоча бажання поставити дрібного гада на місце наполегливо крутилося в моїй голові. – Ти взагалі, де був?! Мене отруїли ще ввечері, а вже скоро північ! Ти повинен захищати мене! А ти чим займався?!

Мало того, що цей дрібний поганець учетверо молодший за мене, так ще й права нащадка короля качає! Ох, якби це було вперше, коли пихатий індик смів зі мною так розмовляти. Злість розчинилася в мені, я відчував його почуття, від них мене нудило.

– Отже, його отруїли ввечері? Ну, то чому ж він ще в такому стані? – найкращий спосіб розлютити принца – ігнорувати його, тож говорю тільки з цілителями.

– Гей, ти з ким розмовляєш?! Я тут, між іншим! – він знову спробував пред'явити претензії, але потім його зігнуло навпіл, і королівський зад приріс назад до позолоченого друга.

– Ми не можемо, пане радник, жодне наше зілля і жодна магія не допомагає, – заговорив один із цілителів, і я зрозумів, що справа і справді не проста.

– Ну, і хто ж мені в такому разі розповість, що ж усе–таки тут сталося? – махнув рукою, і слуга приніс мені зручний стілець. Я якось втомився від нервування і шаленого дня, тішило лише те, що закінчується він на приємній ноті.

– Чого розсівся, знайди та страти того, хто в цьому винен! – крикнув вінценосний хлопчисько, знову схопившись за живіт.

– Знайду, знайду, – байдужим тоном підтвердив, сідаючи у вишукане крісло, – але спочатку хочу почути правду, повну й детальну.

Від цього недалекого недоука правди чекати не варто було, вилупив очі свої нахабні, мовчить. Поглянув на дівчат на ліжку, ось ті точно все знають, навіщось же принц залишив їх тут.

– А що ці дівчатка тут забули?

– Зітри їм пам'ять, чуєш? І цим теж, – він кивнув у бік цілителів, ті аж позадкували від мене, – але спочатку нехай мене вилікують!

– Як забажаєш, але виключно після того, як ці дівчата повідають мені справжню, правдиву історію. Щоб я міг, нарешті, в усьому цьому лайні розібратися, – ледь не зареготав наприкінці, бо при слові "лайно" в принца страдницьки сіпнулося око.

Судячи з усього, дівки мене боялися більше за принца, тому мало не навперебій почали віщати. А історія вийшла вкрай цікава. Наш герой–коханець Антоній уявив себе статевим гігантом, для чого й покликав до себе в кімнату одразу п'ятьох юних дівчат і, щоб продовжити собі задоволення, замовив у придворного цілителя зілля для потенції. Цей юний властолюбець не врахував той факт, що такі зілля варять тільки зіллєвари, все ж державні замовлення для країни виконує училище зіллєварів. Ті замовлення виконали та того ж дня надіслали зілля. Воно й було доставлене спочатку цілителям, а потім і принцу. Антоній його випив і отруївся. На моє невисловлене запитання, чи подіяло зілля за своїм прямим призначенням, і навіщо воно взагалі було потрібне молодому хлопцеві, ніхто відповісти не зміг.

Не знаю, хто так нерозумно спробував пожартувати над принцом, але жарт вдався. Мені навіть щоки зводило від старанності, з якою я намагався не засміятися. Справа, звісно, була серйозна, але не тягнула на гучне звання "замах на принца", тут радше помста принцу. Викресливши з довгого списку його ворогів себе (не тому, що не міг цього зробити, а, тому що банально було не до того), вирішив пройтися далі по ньому. Для уточнення фактів викликав комісарів, відірвавши їх від пошуків моєї дружини. Занадто багато часу витратив на очікування її наступного ходу, а тут у палаці знову проблеми почалися. Комісари зібрали придворних, які втекли з палацу, і я почав допит. Допитавши дівчат і цілителів, відпустив із кількома комісарами, щоб очі не муляли. Принц сам пішов, щоправда, найімовірніше, не далеко. Як про це думаю, доводиться стримувати посмішку.

До ранку я з'ясував, що ніхто з палацу не причетний до отруєння, тож залишилося шукати лише в одному місці – самому училищі, яке виготовило замовлення. Наказав відправити за професором, який виготовив це прокляте зілля. На мій подив, до палацу з'явилася ціла делегація жінок з училища.

Сам цей факт дуже зацікавив, адже не встиг я за ними послати, як вони прийшли самі, заявивши, що їх викликали. Далі взагалі трапилася якась чортівня: десь дорогою зникла студентка, яку вони незрозуміло навіщо з собою взяли. Жінки кинулися її шукати, і я відправив їм на допомогу своїх комісарів. Поки тривали пошуки, у мені росло якесь неясне передчуття, щось турбувало, і зрозумів, що, тільки коли почув її голос.

– Заблукала, вибачте...

Її голос звучав глухо порівняно з іншими, але я почув його і майже одразу впізнав. Просто якийсь час не міг повірити, що чую саме його, поки вона не заговорила знову.

– Сам радник? – я відчув її страх, ледве помітний, що майже злився з байдужістю.

Почулися кроки за моєю спиною, жінки повернулися в приймальню біля зали суду.

– Ну, що, знайшлася ваша пропажа? – іронічно запитую, повертаючись до них, і докладаю максимум зусиль, щоб не показати, наскільки схвильований.

Це була вона, точно. Я зрозумів це перш ніж побачив уже знайоме пальто на ній. Чорні штани явно їй завеликі, і такий самий великий темно–синій светр, поверх усього цього сумка через плече. Волосся зібране в пучок на потилиці, так що не зрозуміти, наскільки воно довге. Обличчя бліде, але риси ті самі, і головне – очі, їх неможливо забути.

Вона дивиться мені в очі, ймовірно, не очікувала мене тут побачити, я ось абсолютно точно не очікував. Її дивовижний погляд буквально прикутий до мене, і я майже нічого не помічаю навколо. Мені щось говорять, але мені це байдуже, якщо не брати до уваги вимовленого кимось імені дівчини. Пенелопо, мою дружину звуть Пенелопою?

– Ваша студентка так часто губиться, – кажу тихо, з усмішкою, звертаючись до директора училища, але при цьому не можу відірвати погляд від дівчини.

Вона не схожа на ту, що тієї ночі стогнала на мені. Більше на ту, якою вона здалася мені під час нашої першої зустрічі, звичайну волоцюжку. Її одяг зношений, зовнішній вигляд свідчить про те, що збиралася вона поспіхом і, схоже, не спала кілька днів. Ось тільки все це ніяк не прояснює мені, дружина вона чи ні.

– Пане раднику, невже справа настільки серйозна, що її доручили вам? – директриса все ніяк не могла вгамуватися, але вона мене цікавила найменше.

Насправді я страшенно хотів перекинути волоцюгу на диван і задерти її светр на спині, щоб побачити, чи є там Шлюбна Мітка. Це бажання було настільки сильним, що я ледве себе стримував. Точніше це робив не я, мене зупиняв її вологий і гидкий страх. Від її страху спина холоділа, а на лобі виступав холодний піт. Вона мене боїться – це всі її почуття. Але цей страх дуже відрізняється від страху решти жінок. Цей я відчував настільки, що мої руки починали мимоволі тремтіти, тому довелося сховати їх за спину.

– Ви навіть не розумієте, наскільки, – загадково усміхаюся і перестаю дивитися на неї, це надто помітно, жінки вже косяться на мене підозріло.

– Хто ж постраждав, пане радник? Хтось із придворних? Можу запевнити, раніше такого неподобства в нашому училищі не траплялося. Ми завжди пишалися своїми зіллями, виготовленими справжніми майстрами своєї справи з найкращих інгредієнтів. Усі професори з гордістю ставляться до своєї роботи! – директриса віщала і віщала. Про всі нагороди, які отримували її студенти, про важливу роль зіллєваріння в державних справах країни, але я ледве її слухав, спостерігаючи, як від її тиради дівчина, на ім'я Пенелопа стримує іронічну посмішку. Вона більше не дивиться на мене, її погляд порожній і впирається кудись у підлогу. Не відчуває до мене нічого, і це так ранить моє самолюбство.

– І хто ж із вашої вельми нескромної делегації виготовив те саме зілля? – запитую, щоб заткнути директрису, і отримую несподівану відповідь.

– Пенелопа.

– Ви доручили королівське замовлення студентці?! – здивування й обурення буквально спалахнули в мені, але причиною став аж ніяк не проступок директриси, а те, що навіть зараз вона нічого не відчуває до мене.

– Так... Ні. Тобто так. Пенелопа Рудич – найкраща учениця на курсі, вона майже випускниця училища, тож я порахувала... – директриса почала виправдовуватися, але я вже відчув запах смаженого.

– Тобто, ви доручили виготовлення королівського замовлення дилетанту без диплома?! – повторив я, і мені довелося підвищити голос, щоб домогтися потрібного ефекту. Гнів, змішаний з образою від дівчини, був мені нагородою, але він швидко минув, не залишивши й сліду.

– Вибачте, пане радник, вибачте, – почала бурмотіти директорка, низько вклоняючись разом із жінками, сама дівчина залишилася стояти рівно, не промовивши й звуку.

– Рудич, ти що робиш?! Проси вибачення! – інша жінка схопила дівчину і силою змусила її кланятися. Від цього я відчув її злість, настільки сильну, що мій вогонь уже мав би підпалити, якщо не в мене, то жінку, що змушує її плазувати. От тільки вогню не було.

– Боюся, простими вибаченнями тут не відбудешся, – промовив розгублено, мучачись сумнівами. Кого я бачу перед собою: дівчину, яка стала моєю дружиною, чи всього лише волоцюгу, що стала основою для ілюзії?

– У такому разі, чим ми можемо допомогти вам, пане радник? Ми всім своїм скромним колективом готові посприяти, щоб ніхто не залишився обділеним, – директриса розігнулася і солоденьким голоском запропонувала мені хабар? МЕНІ? Раднику короля й архімагу, вона що знущається?!

Відчув її насмішку, солодку і знущальну, ця дівчина зневажає мене. Якась бродяжка зневажає мене! Та будь вона тричі моєю дружиною, ніхто не сміє відчувати до мене нічого подібного! Але вона відчувала, хоча й не говорила ні слова, навіть не дивилася на мене. Якби не моє прокляття, вирішив би, що їй все одно. Придушив бажання вбити всіх у цій кімнаті й дозволив злегка загорітися своїм очам.

– Ви що хабар мені пропонуєте? – від мого тихого запитання всі жінки здригнулися, ніхто не сміє мене принижувати, тим паче якась директриса зіллєварів.

– Ні, в жодному разі, ні, – вона почала відмовлятися, три її подруги теж, вони навіть боязко відійшли від мене на кілька кроків. Одна дівчина залишилася стояти на своєму місці, не помічаючи мене.

Роблю крок до неї, стою за кілька сантиметрів від її тіла і відчуваю її запах. Вона пахне травами та скошеною травою. Вона завжди пахла так приємно? Чи це деталь, яку некромантка скопіювала теж? Але найбільше мене цікавить зовсім інше: це була вона чи ні?

– Ви мені здаєтеся знайомою, студентка. Ми не зустрічалися з вами раніше? – це запитання перевірка, я пильно стежу за її почуттями до мене.

Вона підняла на мене погляд і довгу мить просто дивиться в очі. Її почуття до мене такі незрозумілі.

– Боюся, ви помилилися, – каже дівчина, на ім'я Пенелопа, і я майже відчуваю, як вона договорює "знову".

– Справді? – перепитую з насмішкою, але вона ніяк не реагує. Злегка схиляє голову і відходить до жінок.

– У будь–якому разі, на вас чекає суд, за замах на життя принца, – після цієї фрази всі жінки подивилися на мене величезними очима, здається, про принца вони взагалі вперше чують. 

– Чекайте, коли вас викличуть, – промовив і розвернувся до комісарів, які охороняють двері в зал суду і в коридор, – принесіть жінкам чай, боюся, вони тут надовго.

Варто було мені вийти в коридор, як у кімнаті почалася метушня, звернувши в сусідню кімнату, зайшов у спеціальне приміщення. Стіна в кімнату очікування була магічною, спеціально, щоб спостерігати за підозрюваними перед судом. Вона стояла на тому самому місці, так недалеко від стіни, що здавалося, простягни руку, зможу торкнутися її щоки. Її обличчя не виражало жодних емоцій, на відміну від жінок. Вони були налякані, але майже одразу знайшли винного у своїх бідах – студентку училища зіллєварів.

– Рудич, ти що зовсім здуріла?! Ну, як? Як ти могла помилитися в зіллі?! За всі ці роки ти не допускала помилки! Що на тебе найшло? – кричала одна з жінок, смикнувши дівчину за руку і змушуючи подивитися на себе.

– Я просто втомилася, дуже втомилася, – каже вона і сідає на стілець, проводить рукою по волоссю, що вибилося з гульки на потилиці.

– І що, тому ти вирішила отруїти сина короля?! Нам кінець, ти це розумієш?! Нам прийшов кінець! Це ж державна зрада! Нас усіх уб'ють! – жінка голосно, підвиваючи, заплакала, інші зі свого боку продовжили голосити й докоряти дівчині.

– Це була помилка, всього лише дурна помилка, – промовила дівчина, на ім'я Пенелопа, і я відчув її почуття до мене, це був біль і провина, яку ніяк не могла відчувати проста волоцюга, яку я зустрів у холі готелю "Престиж". Але моя дружина, яка так швидко втекла від мене, цілком могла відчувати та біль, і провину. Провину за те, що так підставила мене? Але чому біль?

Простягнув руку до її щоки, магічна стіна пішла хвилями та вкрилася розводами, ніби вона складається з води. Дівчина здригнулася і навіть озирнулася. Її погляд змусив мене застигнути. Для себе вирішив, що зроблю все, щоб це була саме вона, волоцюжка, моя дружина. Але якщо це не так, я зітру її в порошок, як нагадування про свою дурну помилку.

Нехай некромантка прийняла її вигляд випадково, але цього цілком вистачило, щоб покарати її.

Заплющуючи очі, я все ще чую її стогони, бачу її незвичайні, затуманені пристрастю очі, відчуваю смак її поцілунків. Для мене це була вона, тільки вона і ніяка некромантка. Як бісить те, що я не впевнений у цьому. Але я тепер її точно не відпущу, поки не отримаю відповідь: з ким я все–таки одружився.