Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
126 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
126 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
126 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
126 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
126 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
126 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
126 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
126 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
126 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
126 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
126 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
126 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
126 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
126 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
126 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
126 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
126 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
126 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
126 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
126 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
126 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
126 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
126 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
126 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
126 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
126 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
126 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
126 дн. тому
Розділ 29. Родичі
126 дн. тому
Розділ 30. Весілля
126 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
126 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
126 дн. тому

Пенелопа

Зілля закипіло, цього разу вийшло золотим, але занадто густим. Що ж я зробила не так? Може, забагато додала сліз незайманої? Повертіла в руках невеликий флакончик, мало залишилося, на нову спробу не вистачить. Пам'ятаю, цього інгредієнта вистачало завжди, сама ревіла звіром, але тепер мої сльози марні. Дивно те, що з моменту тієї ночі я сама на себе перестала бути схожою. У моїй душі буквально бушує такий гнів, що я майже кожного готова розірвати. Можливо, це моя реакція на пережитий стрес, але я все частіше почала перегинати палицю і поводитися не так, як раніше.

Коли я повернулася до себе в кімнату, Вероніка сиділа на моєму ліжку і байдуже дивилася в підлогу, її обличчя було позбавлене будь–яких емоцій. Клара кудись пішла, у неї є дурна звичка робити все на зло. Попросила її доглянути, так ні, куди там! Придушила злість і зібралася, щоб привести до тями подругу.

– Ніка! – покликала, але та не відреагувала.

Опустилася перед нею на коліна, взяла її руки у свої. Щоб трохи її заспокоїти, розповіла про те, що зробила з її кривдниками, з нашими кривдниками. Коли, задоволено посміхаючись, я закінчила, дівчина вирвалася з моїх рук і раптом, похитнувшись якусь мить, заліпила мені ляпаса. Я навіть сіла від несподіванки, вражена таким поворотом.

– Та як ти могла?! – закричала зазвичай боязка дівчина.

Подивилася на мене так, наче це я її під зіллям ґвалтувала! Злість бурею стрепенулася в грудях, і я зробила те, що не очікувала від себе – дала здачі. От тільки від мого ляпаса вона злетіла на підлогу і злякано ойкнула. Я піднялася на ноги та подивилася на неї згори донизу.

– Та що з тобою таке? – Вероніка трималася за червону щоку і дивилася на мене з переляком.

– Зі мною що таке?! А з тобою що? Якого біса ти так поводишся?! Я тебе захистила, а ти мене б'єш?

Звідкись потягнуло димом, так що я мимоволі затиснула ніс. Що горить? Розвернулася на всі боки, все ще відчуваючи пекельну злість.

– Пепа, у тебе рука горить, – пискнула Вероніка, і я відразу ж подивилася на руки.

Руки, і справді, горіли, проте я не відчувала жодного болю. Краї светра диміли, і від їдкого запаху свербіло в носі. Вогонь незвичайний, синього кольору, і чомусь я зовсім не злякалася першої миті, поки дивилася на нього. Потім, коли до мене дійшло, де я раніше бачила такий дивний вогонь, почала скакати на місці, намагаючись загасити. Мені б вода краще допомогла, але в кімнаті в мене її не спостерігалося, а бігти в душову майже через увесь коридор і привертати до себе увагу, теж не варіант. Добре хоч вогонь чомусь сам згас, майже відразу. Светр димить, я його скинула, так само як і корсет. Після цього стало важко дихати, тож я знехотя спочатку присіла, а потім прилягла.

– Це що було? – запитала Вероніка через якийсь час, я вже встигла забути про неї.

– Невдалий експеримент, – збрехала, не моргнувши.

Навіть трохи зраділа, коли почали свербіти руки. Магія, бісова магія. Хоча, що як не магія – синій не палючий вогонь. Так, подумаю про це потім. Повернулася набік і вже без злості подивилася на подругу.

– Тобі не здається, що нам треба порозумітися? – змінила тему.

От краще б я не питала, бо розповідь Вероніки мене дуже вразила. Дівчина говорила довго, розповідала багато зайвого, але я не перебивала, розуміючи, що їй банально потрібно виговоритися. З усього сказаного я почерпнула лише факти.

Вероніка, старша з двох дочок збіднілого поміщика. Колись її рід був дуже знатний і багатий, але все втратив через пристрасть батька до азартних ігор. Дівчина повідала моторошну історію, про те, як її, нині покійна мати, бувши неспромога впоратися зі своїм чоловіком, пішла на хитрість, щоб врятувати своїх дочок – видати їх заміж відразу після народження. У наш час це здається дикістю і пережитками минулого, але у мами дівчини, очевидно, не було вибору. Після цього Вероніка ненадовго замовкла, ніби сумніваючись: чи варто продовжувати? Але, зважившись, повідала страшну й огидну таємницю: її мати боялася, що дівчаток він програє в карти так само як і її.

– Чому вона просто не пішла від нього після цього? – запитала я тоді, не маючи снаги стриматися.

– У неї не залишилося родичів, нам би довелося жити на вулиці, а моїй сестрі, Карі, тоді й року не було. До того ж шлюб був не простий, магічно підживлений, – дівчина стиснула губи та більше не захотіла про це говорити.

Свого батька вона ненавиділа і зневажала, що було цілком зрозуміло. Як і в принципі те, що вона звинувачувала його в смерті своєї матері. Маму Вероніка втратила, коли їй було вісім, а сестричці шість. Як саме вона померла, подруга не говорила. Сказала, що після її смерті вони з сестрою прожили з батьком рік, і що це був найжахливіший час у її житті. Потім батько вирішив, що з нього досить і буквально викинув їх на вулицю.

– Так мама видала вас заміж чи ні? – запитала, бо дівчина скривилася, напевно переживаючи заново неприємні моменти.

– Видала, однак, нашим чоловікам ми з сестрою виявилися не потрібні. Кожен із них впливовий і багатий, і мені тільки доводиться здогадуватися, яким чином мама знайшла їх і вмовила взяти нас у дружини, – вона нервово смикала поділ сукні.

– І що, їм на вас наплювати було зовсім? – насупилася.

Це що ще за мужики такі? Одружилися з дітьми, так ще й кинули їх напризволяще. Навіщо?

– Ні, звісно, ні. У перший же вечір ми потрапили в халепу, з дітьми не церемоняться на вулиці. Магічний договір, який мама змусила їх підписати під час одруження, почав діяти, тоді ми з сестрою вперше побачили своїх чоловіків. Але вони, порадившись, відправили нас у пансіонат у провінції, – вона поїжилася, ніби їй це не сподобалося.

Недовго ж вони на вулиці побули, заповзятлива в них матінка, все передбачила. Ось тільки Вероніці понад вісімнадцять, а отже, шлюб уже має бути підтверджений фізично. Я не знала, як про таке питати, але вона розказала сама.

– Він не захотів мене. Сказав, що буде мені платити гроші до кінця мого життя і купить будинок якомога далі від столиці, але реальною дружиною я йому ніколи не буду, – Вероніка розплакалася після цих слів, чим мене здивувала.

Це що виходить, вона закохалася у свого чоловіка? Попри те, що він її віддав у пансіонат і бачити не хоче? Може, вона в нього закохалася від безвиході? Через відсутність альтернативи любити когось іншого? Магічно підкріплені шлюби не розривають, це просто неможливо, тому в наш час на них мало хто наважується. Та ні, так не буває – дурниці які! От якби мене мамка так заміж видала, я б нізащо не полюбила такого чоловіка, навіщо він мені такий корисливий здався? Краще жити десь якомога далі від нього в гарному будинку. Ну, нехай варіант вийти заміж за коханого неможливий, але ж коханця завести можна, і діток від нього. Якщо, звісно, пункт про благочестя не обумовлювався заздалегідь. Про свої думки я розповіла дівчині, але та лише очима заплескала, про це вона і не думала.

– А хто взагалі твій чоловік? І до чого тут упир наш?

– Так професор Захаров і є мій чоловік. І не називай його упирем, будь ласка, – надувши губки, образилася вона, і я мимоволі нервово хихикнула.

Якось мені було не смішно, виходить, я її чоловікові мстилася за ніч із нею? А як тут замішана Лафей і її "подарунки", щось я не зрозуміла.

– Соромлюся запитати, а що ти тоді в його номері вночі робила і чому була така дивна? – поставила запитання конкретніше, радіючи, що я не дуже докладно поширювалася у своїй розповіді про всі муки її, як виявилося, чоловіка.

– Я вчора вперше сильно напилася, не знала, що алкоголь на мене так діє. Розумієш, я відразу після пансіонату пішла в училище, щоб більше часу з ним проводити. Але він цього не оцінив, весь час був такий суворий зі мною. Навчання добігає кінця, і я навіть не знаю, чи зможу бачитися з ним потім. Я знала, що в нього номер у готелі був, і пішла до нього, з'ясовувати стосунки.

– Тобто Лафей тебе нічим не споювала, і ти сама до нього пішла? – уточнила про всяк випадок.

– Ні, а тебе вона чимось споїла? – очі в неї в цей момент стали добрими та співчутливими, але щось не дозволило мені довіритися цій дівчині.

– Ти поводилася так дивно, так ще ця розмова Лафей про подарунок професору. Ось я і вирішила, що вона тебе споїла, – вона мені не особливо повірила, але розпитувати далі не стала, тож я вирішила змінити тему, щоб не грішити. – Так чому ви обидва були злегка не одягнені? У тебе вийшло підтвердити шлюб?

– Ні, – вона похмурнішала, я думала, що на цьому одкровення скінчилися, але вона продовжила. – Він одразу зрозумів, що я п'яна, затягнув мене у ванну і ледь не втопив, змушуючи протверезіти. Потім, не знаю, що на мене найшло, я полізла цілуватися до нього, а він знову мене відкинув. Сказав, що не хоче, щоб я була поруч, і зробить усе можливе, щоб мене ніхто не взяв на роботу в столиці. Тільки б я перед очима його не маячила.

Вона замовкла і якось згорбилася вся, стала виглядати набагато старшою, ніж є насправді. Ось значить, що її ввело в такий стан. Ну, наш упир на такі слова цілком здатний, як і позбавити її можливості знайти роботу за фахом у столиці. Щось мені підказує, що я з ним трохи переборщила, бо таку пляму на репутації він не змиє. З іншого ж боку, звідки мені було знати, що насправді справи йшли по–іншому? Якщо зіставити всі факти, виходить, Лафей бачила, як я стою під кабінетом Захарова, поки Клара краде потрібні інгредієнти, подумала, що я в нього закохана. Можливо, вона вирішила, як вона висловилася, "підштовхнути до дій". Насправді вона банально хотіла підсунути мене професору, як хабар за диплом, думаючи, що я, як закохана в нього, не буду потім скаржитися.

– Пепа, а після першого разу реально завагітніти? – приголомшила ця тихоня раптом, так що здригнулася.

– Що? – хрипким голосом перепитала. Ой, відчуваю я, як спина сильніше заболіла.

– Я просто подумала, коли була п'яна, що, переспавши з ним, зможу завагітніти. Навіть шкодувала, що на зіллях бажання зовсім не розбираюся, – вона сумно опустила руки, поки я приходила до тями.

Чому я про це не подумала? Чому я зовсім не подумала про те, що можу завагітніти? Через це зілля і тупу Лафей, усе життя піде коту під хвіст! Не те щоб я не хотіла дітей, хотіла, дуже хотіла! Але від чоловіка, а не ганьблячи всю свою сім'ю! Думка виникла, що треба випити зілля переривання вагітності про всяк випадок. Стиснула свої пальці, намагаючись не показувати, як сильно нервую.

– Ти в такий спосіб вирішила прив'язати його до себе? – запитала, щоб вона не помітила, як сильно я переживаю.

– Ні, ні! Що ти?! Я уявила, як добре було б мати його частинку спершу під серцем, а потім виховувати маленьку копію того, кого кохаю, – вона радісно посміхнулася, а я мимоволі скривилася.

Чи хочу я того самого? Однозначно – так, однак, у моєму випадку це явно буде не частинка того, кого люблю. Швидше за все, це буде нагадування про жорстокий жарт і власну фатальну помилку. Мені не хочеться перетворитися на свою матір і після народження дитини дивитися на неї як на власну помилку. Не хочу, щоб моя дитина знала, що таке, коли тебе ненавидить найрідніша людина. Опустила руку на живіт і мимоволі прикусила губу. Чи маю я право вирішувати, жити їй чи ні?

– Навіщо ти так вчинила, навіщо прокляла його? – запитала Вероніка, і я чомусь одразу подумала про дитину і відчула величезну провину за ще не здійснене розв'язання проблеми.

До мене не одразу дійшло, що це вона про упиря нашого говорить.

– Я думала, що мщу за тебе.

– Але це не так! Ти навіть не запитала мене, що було насправді!

– Так ти не розмовляла і дивилася в одну точку! Ось я й вирішила, що сталося найстрашніше! Я ж не знала... – мені не подобається перед нею виправдовуватися, бо я майже впевнена, що мстилася переважно за себе.

– Що мені тепер робити? – здається, вона зараз розплачеться, от тільки цього не вистачало.

– Що, що? Їдь у лікарню, представляйся дружиною професора, будь–який маг це підтвердить, і виходжуй свого чоловіка. Повинен же він тобі хоч за щось бути вдячний!

– Точно! Це ж мій шанс налагодити з ним стосунки! Я побіжу тоді, переодягнуся і відразу до нього! Бувай, Пепа, і спасибі! – вона просяяла так, що муки совісті мене гризтимуть ще довго.

Втекла, зачинивши за собою двері й залишивши мене саму. Може, даремно я Вероніці сказала, що це їй допоможе. Насправді поява у професора не тільки коханки, а й дружини з–поміж студентів поховає його кар'єру. Але все ж таки через те, що статус Вероніки відкриється, звільнитися від неї він уже не зможе. І я зовсім не впевнена, що професор зможе пробачити таку несвоєчасну появу дружини на публіці. Лафей і Захаров спробують мені помститися, особисто я б спробувала. Сподіваюся, вони проведуть у лікарні кілька місяців. За цей час практика закінчиться, і разом із дипломом я поїду з цього міста.

Що більше я думаю над ситуацією, у яку потрапила, то більше знаходжу в ній нестикування. Найбільше питання викликає зілля, яким мене обпоїли. Занадто майстерне і явно дуже дороге. Навіщо Лафею було купувати таке зілля? Невже лише для того, щоб підкласти мене в ліжко Захарова? Вона не могла створити його самостійно, занадто складне навіть для мене. Я вже два дні намагаюся відтворити колір, структуру й ефект цього зілля, але в мене поки що нічого не виходить зробити.

Моя власна лабораторія слугувала притулком від неприємних думок багато років, тут час є тільки для роботи. Лабораторія розташовувалася в підвалі головної будівлі училища, у приміщенні, де раніше зберігалися старі меблі. Це виключно моє місце, щоб отримати його, мені довелося укласти досить невигідну для мене угоду. Директриса спихала на мене всі замовлення від державних структур, не виділяючи при цьому грошей на купівлю інгредієнтів і виплачуючи сущі копійки за величезні обсяги продукції. Можна подумати, що пропозиція невигідна, але для мене вона такою не виявилася. Не знаю чому, але ще ніхто до мене не додумався перевести зіллєваріння в промислові масштаби. У моїй лабораторії стояло чотири казани розміром з мене, в яких майже цілодобово варилися різні зілля. Стояла нестерпна спека, а запахи численних інгредієнтів давали на виході такий сморід, що професори обходили цей поверх стороною. Відповідно ніхто і не помічав, що крім держзамовлень і приватних від знаті, я варю ще зілля і порошки, які не зовсім законні. Частину з них я продавала через крамницю настоянок, у якій підробляю у вільний час, частину – через чорний ринок так, щоб ніхто не здогадався, хто зробив це зілля. Про те, як люди потім розпорядяться ними, я воліла не думати. Не знаю, винен той, хто створив знаряддя вбивства, чи той, хто його застосував. Але мені особисто здавалося, що коваль, який виготовив ніж, не буде винен, якщо його ножем хтось уб'є. Це перебільшена думка, зовсім неправильна. Мені часто надходили замовлення на такі отрути, які ніхто не зможе вирахувати. Кілька я навіть зробила, однак так і не змогла продати, залишила на крайній випадок. Але й багато моїх інших розробок не сказати, що безневинні. Чого вартий порошок, що присипляє всіх, хто його вдихне, перебуваючи на досить великій відстані. Його я не продавала не тому, що на нього немає попиту, або тому, що боялася, що ним скористаються з поганою метою. Просто, якщо про нього підуть чутки, проблем буде багато, військовий потенціал його безмірний, а значить, погані люди підуть на багато що, щоб його роздобути, та ще й дізнатися секрети його приготування. Тут одразу стає зрозуміло, що зі мною ніхто церемонитися не буде, хоча б тому, що захистити мене нікому.

–  Пепа! Ну, пробач мені! – просила з–за дверей Клара, і я вкотре за день розлютилася. Схоже, час пити заспокійливе.

Порошок, який не можна нікому продавати та показувати, вона використала повністю незрозуміло де і незрозуміло на кому! Їй цього було замало, вона і решту рідкісних настойок, і порошки з собою захопила. Але головне інше, вона взяла одну–єдину пляшечку зілля підкорення, а готувала я його кілька місяців і збиралася використати для дуже важливої справи. Але тепер нічого немає, і я навіть не знаю, куди вона все це поділа!

– Пішла геть! – закричала, виливаючи чергову порцію, яка не вдалася.

– Ну, Пеп, чого ти дуєшся? – почулося за дверима.

– Залиш мене, а то отрути в мене залишилися! – злість знову клекотала в мені, і права рука запалала синім вогнем. Та що це таке?! Знову!

Чортихаючись, засунула її у воду. За пару днів це вже вшосте. Варто мені розлютитися, і руки починають палати цим чортовим вогнем, знову нагадуючи мені про ту ніч. Чому так відбувається, я здогадувалася, але не була впевнена. Після розмови з Веронікою, я залізла в бібліотеку і там, за кілька годин, знайшла книгу про магічні роди з вогнем різного кольору. Спочатку я її не помітила, але потім розлютилася, що нічого не можу знайти та ледь не спалила бібліотеку. Випадково торкнулася цієї книжки, але вона не згоріла, навпаки, сама по собі з запорошеної й майже гнилої руїни перетворилася на практично новий томик. Вогонь я погасила насилу і почала читати цю захопливу книгу. Магічну літературу мені вдома читати не дозволяли, мовляв, я не маю дару, а потім мені й самій не дуже хотілося її читати. Цю ж я читала сама, не звертаючи уваги на те, як сильно сверблять руки. Річ у тім, що в ній описувалося сім стародавніх магічних родів, що володіють різними кольорами вогню. Синій, до речі, там теж був, розділ про цей рід я перечитала десять разів поспіль. Інформації там було небагато, тільки, що прізвище роду – Скот, яке мимо волі викликало бажання назвати мого кривдника скотиною. Далі в описі були особливості, якими володіє кожен з інших родів. Деякі з них вражали: можливість підіймати мертве, як у князівів Зеленого вогню, або миттєво змінити вигляд, як у князів Червоного вогню. У синіх теж була своя особливість – магічний хист у будь–якому напрямку шкіл магії. Горнувши сторінки, зупинилася на доволі цікавому розділі, присвяченому дітонародженню.

Здригнулася всім тілом, залізла рукою в кишеню штанів, там стиснула пляшечку з зіллям. Це зілля має позбавити мене дитини, але я поки що не готова його випити. Можливо, тому що не впевнена в тому, що воно існує. У книзі було сказано, що мати спадкоємця чоловічої статі може тимчасово користуватися силою вогню, навіть якщо шлюб між нею та батьком дитини не здійснено. Дружина ж отримує цю силу одразу ж після підтвердження шлюбу. Таке враження, що цей вогонь на кшталт венеричної хвороби, гидота–то яка! Щоправда, бентежило мене те, що вогонь у разі вагітності з'являється лише на другому триместрі, а не на наступний день! Це нестикування мене спантеличило, у нерішучості я могла лише чекати того, що станеться далі. Щоправда, терпіння мені завжди не вистачало, і через це я займала себе роботою, часом жертвуючи своїм сном.

У двері знову постукали, і я зірвалася, підбігла, відчинила їх і застигла.

– Рудич, ось де ти! Усе працюєш, як я подивлюся, – на порозі стояла директриса, вона окинула мене недобрим поглядом і з холодною посмішкою пішла до казанів.

– Що це в тебе? – запитала вона, дивлячись, як закипає жовте зілля малого лікування.

– Зілля лікування, – не повірю, що вона не знає, що це за зілля.

– Добре, добре, – закивала жінка, подивилася на другий казан, де кипіла "мала отрута" і повернулася до мене.

– Ви щось хотіли? – чемно посміхаюся, хоча насправді мені цього не хочеться.

– Так, тут замовлення прийшло. Термінове. На зілля потенції, ти вже постарайся, зрозуміла? – жінка підійшла до мене і подивилася поблажливо.

– У мене немає часу на це замовлення. Доручіть його комусь іншому, або зробіть самі! – відповіла доволі різко. Мене долала втома, сенсу працювати сьогодні півдня над таким зіллям я не бачила.

– Дівчинко, мене не цікавить, є в тебе час чи ні. Зроби! А то доступ до лабораторії закрию, або взагалі позбавлю диплома. І кому ти будеш потрібна, без заповітної корочки? – вона хитро посміхнулася, що вельми мене розлютило. – І взагалі, це замовлення мала робити Лафей. Але оскільки вона опинилася в лікарні, зробиш ти. Зрозуміла?

Останнє запитання вона поставила для проформи, бо відповіді не хотіла чути. Жінка пішла, залишивши мене. Саме це допомогло мені, бо через мій гнів, руки знову загорілися. Добре хоч я додумалася вдягнути літню сорочку без рукавів, а то так увесь свій одяг би зіпсувала. Порилася в шафах, знайшла заспокійливу настоянку і випила її одним махом. Треба їй зілля для потенції, зроблю! От тільки замість стояка воно допоможе якомусь багатенькому дідусеві обгидитись.

***

Мені снився сон, дуже неприємний сон. Спочатку все було добре, мені було тепло і комфортно. Я лежала на м'якому ліжку, голова на сильних чоловічих грудях. Та сама кімната, той самий чоловік.

Чула, як спокійно б'ється його серце під вухом, яке рівне в нього дихання. Одна його рука обіймала мене за талію, друга утримувала руку в себе на грудях. Мені не здавалося це неправильним, навпаки було щось дуже привабливе в тому, щоб бути поруч із ним. Принаймні до того моменту, як я згадала про його Мілу і чортове зілля. Злість опанувала мною, і синій вогонь охопив усе навколо ліжка. Язики полум'я з'їдали важкі штори, знищували напівтемряву, що панувала. Світло почало падати на ліжко, а людина, що дарувала мені тепло і комфорт, прокидатися.

Мене охопив жах, я боялася того, що він прокинеться, але вже було пізно. Світло осяяло кімнату, повіки мага сіпнулися, очі відкрилися, і мою руку боляче стиснули.

"Він не пробачить, він не зрозуміє!" – билися в голові судомні думки, і страх мій набув жахливої форми.

Сині язики полум'я перекинулися на ліжко, а потім оточили чоловіка. Він не кричав від болю, коли його шкіра вкривалася бульбашками, лопалася і чорніла, але він все одно тримав мене за руку. Вогонь охопив нас обох, а я все намагалася вирвати свою руку, але не могла. Чоловік помирав, згорав живцем і все дивився на мене, не кліпаючи, з докором, з ненавистю, як на чудовисько. Наприкінці, коли волосся спалив вогонь, обличчя його втратило нормальні риси, він зловісно посміхнувся та обійняв мене. Напевно, сподівався, що так змусить горіти та мене, а може, знову бачив у мені свою Мілу. Він видихнув востаннє, і в ніс ударив різкий запах горілого.

На цій райдужній ноті я і прокинулася, щоб помітити, що один котел уже порожній і просто википів. Вимкнула плитку, поморщилася від запаху. Усі м'язи страшенно боліли. Учора допізна тестувала нове зілля, що позбавляє магічних здібностей. Як я не додумалася створити щось подібне раніше? От би тоді сестрички в мене наплакалися, без магії вони не здатні навіть посуд за собою помити, просто не вміють цього робити! Відчула власну зловтіху і важко зітхнула. Сіла назад за свій стіл, дістала пляшечку заспокійливого, останнім часом лише завдяки йому мені вдається позбутися надмірної жорстокості. Ніколи раніше не було такого, щоб я поводилася настільки погано і не відчувала за це провини. Як в очі Ніці тепер дивитися, адже мені й справді здалося чудовою ідеєю відправити її до свого чоловіка. Ось тільки навряд чи це налагодить їхні стосунки та зробить подругу щасливою. Можна сказати, я зруйнувала її щастя, але не відчувала з цього приводу нічого. У що ж таке жахливе я почала перетворюватися? Дістала п'ять пляшечок зілля антимагії, сховала їх у свою сумку. Того, що я випила вчора, має вистачити ще до вечора.

– Рудич! – крик я почула раніше, ніж двері з гуркотом відчинилися, – Ти що накоїла, маленька негідниця?!

Обличчя директриси витягнулося, виглядала вона страшенно злою і наляканою. До того ж прибігла вона не одна, а зі своєю юрбою акул. Три інші виразки були в такому ж стані. Мені захотілося перевірити всі свої зілля, може, я наплутала чогось і щось підірвала?

– Про що ви?

– Ой, не прикидайся! Зілля! Що ти підклала в зілля, маленька погань?! – директриса спробувала схопити мене через стіл, але я вчасно ухилилася.

– Я не розумію, про що ви, поясніть. Яке зілля? – мій показний спокій зовсім не видавав у мені жертву власного настрою. Усе–таки я дещо підмішала в те зілля потенції.

– Замовлення, яке я дала тобі вчора! Зізнайся, що ти зробила?! – директриса змахнула рукою, і я чисто інстинктивно відсахнулася.

– Не розумію, про що ви? Звичайне зілля, я ж вам учора його віддала, – робити безневинне нетямуще обличчя стає дедалі важче.

– Так? Ти хоч уявляєш, які в нас тепер проблеми?! Хтось із палацу отруївся цим зіллям! – завила Маргарита Павлівна, жінки почали мене оточувати, тож я суто інстинктивно вчепилася в сумку з зіллям.

– Із палацу? Отруївся? – мій переляк був справжнім, звідки мені було знати для кого це зілля?

– Так, з палацу! Ти хоч розумієш, що тепер буде? І це зовсім не жарти, дорогенька, постраждав хтось із королівської родини! Жоден лікар не може вилікувати наслідки твого зілля! Ти що туди намішала?

Хтось із королівської родини? Щось мені недобре, так його ще й вилікувати не можуть? Справи мої погані, дуже погані.

– А зіллєвар потерпілого оглядав? – спробувала пригадати, які інгредієнти підмішала і зрозуміла, що явно переборщила.

– Ні, – розгублено заявила директриса, і стало зрозуміло, що ніхто про це навіть не подумав.

– Ти хоч уявляєш, що з нами тепер буде? Нас викликали до палацу! – злякано пищала Маргарита Павлівна, помічниця директриси.

– То чого ви стоїте, треба поспішати до палацу! Якщо потерпілий страждає на отруєння вже добу, вже це може його вбити, – пробурчала і, розштовхавши жінок, попрямувала на вихід із кімнати.

Убити не вб'є, але от здоров'я підірве і змусить страждати. Провина почала гризти мене зсередини, раптом я заподіяла біль зовсім незнайомій людині? Раптом він не заслуговує на це, адже є й хороші люди в цьому світі, можливо, навіть із королівської сім'ї? Що зі мною таке коїться, не розумію!

Ми їхали всією делегацією в машині директриси, тепер я розуміла, куди йшли гроші, що вона крала з фондів училища. Машина дуже престижної марки, "Фея" не "Блискавка", звісно, але теж нічого. Такі зазвичай були в аристократів і знаті. Сама Лідія Іванівна Сава не належала ні до перших, ні до других, але, гадаю, вважала себе однією з них, завдяки нечесно заробленим грошам. Хоча, що мені про це говорити, у самої мене так само був таємний рахунок у банку, з грошима, які я заробила не зовсім законно, та й банк той не сказати що звичайний. До палацу ми під'їхали швидко, директриса погано водила або просто хвилювалася.

Палац вражав своєю красою, ще на другому курсі ми з групою були тут на екскурсії. Величезні товсті оборонні стіни з білого каменю на вході, а за ним розкішний сад із широкою під'їзною дорогою для офіційних делегацій. Ми ж поїхали одразу до вивороту палацу, до будівель, яких не видно з фасадів. Весь палац кишів підземними ходами, що з'єднували всі будівлі та споруди, а також таємними проходами. Палацу було понад триста років, це все, що я встигла запам'ятати з екскурсії. Просто у Клари стався рецидив, і мені доводилося буквально відтягувати її від чергової позолоченої ручки дверей. Її любов до блискучих речей іноді набуває маніакальних обрисів, тож я майже вірю в те, що в неї жахлива форма клептоманії. Біля входу для прислуги на нас уже чекав чоловік у темно–коричневій формі, комісар. Він коротко, без привітання наказав слідувати за ним, і нам не залишалося нічого іншого.

У палаці всі коридори мені здалися однаковими, сірі стіни зі скромним оздобленням. Навіть не скажеш, що палац. Я озиралася на всі боки, намагаючись запам'ятати дорогу назад, але сама не помітила, як відстала і, найімовірніше, звернула не туди. Спробувала повернутися, але лише ще більше заплутала. Стукати у двері я боялася, та й що я маю запитати в перехожих? Куди ведуть тих, хто отруїв когось із королівської родини? Мені взагалі–то пожити ще хочеться, тільки б цього разу все обійшлося.

Через пів години блукання коридорами, я зрозуміла, що це місце занадто безлюдне, і почала панікувати. У цей момент із найближчих дверей вийшов молодий хлопець. Виглядав він неважливо, високий, худий як тріска. Обличчя бліде, за живіт тримається, одягнений у якусь білу сорочку і світлі пошарпані штани. Та й волосся світле, він весь такий білий і млявий, що на привида схожий.

– Гей, хлопчику! З тобою все гаразд? – запитала злегка стурбовано. Хлопчина, який до цього дивився в підлогу, підняв на мене здивовані очі й зупинився. – Я питаю, з тобою все гаразд? Виглядаєш дуже неважливо.

Хлопець не відповів, якось дивно оглянув мене з голови до ніг, і, здається, злегка розлютився. Напевно, йому важко так от стояти, он як хитає з боку в бік. Мені не залишилося нічого іншого, як підхопити бідного хлопчиська під руку.

– Ти що робиш? – образився він, намагаючись вирватися, але я не дала йому й шансу. Поки не посадила його на великий горщик із якимось деревом, не відпустила.

– Ти що робиш? Хто така? – заволав хлопець, практично відбиваючись від мене.

– Ну, тобі ж погано, я можу допомогти, що в цьому такого? – спробувала оглянути його очі, але він відмахнувся від мене.

– Ти при своєму розумі? – розлютився він і піднявся на ноги. Треба ж, настільки вищий за мене.

– Чого ти такий худий? Що вас у палаці не годують зовсім? – простягнула руку, щоб помацати лімфовузли на шиї, але він від мене відскочив, як від якоїсь зарази.

– Хто тебе підіслав? Це що жарт такий? – хлопець зробив кілька кроків і мало не впав, здається, у нього пекельно болить живіт.

 Він зігнувся навпіл і побіг в ту саму кімнату, з якої вийшов. Заглянула туди, це ж туалет. Схоже, в нього отруєння, причому дуже сильне. Щоб переконатися, довелося схопити хлопця за голову і все–таки розгледіти очі, якщо він став жертвою зілля, капіляри в білках мають полопатися. І справді, полопалися, я отруїла цього хлопця? Та йому всього–то років шістнадцять на вигляд, навіщо йому це зілля? Подивилася на його одяг ще раз, не схоже, що він член королівської сім'ї. Хто він, якщо випив моє зілля? Може дегустатор? Раптом він перевіряє на собі все, що їсть і п'є хтось із королівської родини. Виходить, я отруїла не одну людину, а двох?

– Мені дуже шкода, – клубок стиснув горло, чому я зважилася на таку дурість, ніяк не зрозумію. Через мене постраждала зовсім ще дитина, як я так взагалі могла вчинити?! – Вибач мені.

Слова самі вирвалися з мого рота, а руками я вже нишпорила у своїй сумці, дістаючи зілля, яке може його вилікувати. Воно застрягло під підкладкою, тож я відвернувся, поки діставала його. Коли ж дістала, то з подивом помітила, що хлопець стискає спрямований на мене кинджал.

– Хто тебе підіслав? – запитує він крізь зуби, але як би він не намагався мене налякати, у нього це не вийшло.

Його бліде обличчя не вселяло жаху і страху, крім страху за його життя. За його комплекції дивно, що він не помер від зілля. Від цієї думки щось боляче кольнуло, а раптом той другий, що випив його, з поганим здоров'ям? Холодок пройшов по спині, я відчула себе вбивцею, справжнісінькою вбивцею, як сьогодні уві сні.

– Ось, тримай, це зілля має тебе вилікувати. Мені дуже шкода, що ти постраждав через мене, – простягаю пляшечку, але хлопець на неї не реагує, на відміну від моїх слів.

– Що ти сказала? То ти із зіллєварів?! – останні слова він майже прохрипів, бо його знову почало згинати від болю.

Кинджал мені не здавався вже такою страшною штукою, тож я, попри його протести, знову підхопила хлопця під руки.

– Та не бійся ти, я не зроблю тобі нічого поганого, чесно, – він спробував знову погрожувати мені кинджалом, який, до речі, незрозуміло звідки дістав, але я не звернула на нього уваги. Посадила назад на горщик і трохи обмацала живіт, він дуже великими очима стежив за моїми діями. Кинджал так і не відпустив, але підняти зброю для загрози, схоже, не міг.

– Бідненький, небезпечна в тебе робота. Занадто великий ризик отруїтися, так? – дістала з сумки крім зілля ще й мазь від болю. Комусь із королівської сім'ї я б її не віддала, вона виготовлена за моїм особистим секретним рецептом. Але хлопець здавався таким жалюгідним і нещасним, та й був простим підлітком, що я просто не могла дивитися на його біль.

– Що? – він розгублено дивився на мене, поки я закочувала його сорочку і наносила мазь на живіт.

– Що ти робиш? – він запитав це таким писклявим голоском, що я одразу відчула себе ніяково. Хлопець молоденький же, безневинний, а я тут йому живіт натираю без сорому й совісті. Кашлянула і відступила на крок, залишивши мазь на його коліні.

– Ця мазь знімає біль, нанеси на живіт, і майже одразу біль минеться, – пробурмотіла, а потім простягнула йому пляшечку із зіллям, – тільки спочатку випий це зілля.

– Не буду.

– Чому?

– А раптом ти його теж отруїла?

– Не отруїла!

– Чим доведеш?! – і голос такий у нього неприємний, прямо лікувати розхотілося. З іншого боку, що з нього взяти, підліток ще!

Хапаю бульбашку і відкриваю її, але замість того, щоб показово відпити, засовую бульбашку йому в рот. Він кашляє, намагається мене відштовхнути, але я особливо не заважаю йому. Головне, що він встиг ковтнути трохи зілля.

– Що це за гидота? – хлопчина кашляє, намагається виплюнути, але вже надто пізно.

– Зілля, яке тебе вилікує!

– Я не це питаю, чому воно таке гидке?!

– Це справжнє зілля, яке поставить тебе на ноги, а не та нісенітниця, що пропонують цілителі!

– Нісенітниця? Яка ще дурниця? Це взагалі можна пити?! Що ти там намішала?!

– Сечу гнома, яєчники домовика, фекалії кікімори болотяної та екскременти єдинорога, – я говорила це впевнено і нешкідливо, але хлопець повірив. З його синього обличчя стало зрозуміло, що його тепер нудить. Хоча насправді я брехала, реакція мені сподобалася.

– Та я тебе... – він спробував мені погрожувати, але я не почула.

– РУДИЧ! – десь вдалині закричала директорка, і я обернулася на її голос.

– Вибач, мені вже час бігти, живіт намаж, добре? – помахала йому рукою на прощання і побігла до решти жінок.

– Ти де була, негідниця? – зашипіла на мене жінка.

– Заблукала, вибачте.

– Швидше, нашою справою зацікавився сам перший радник короля, справи кепські! – прошепотіла і собі її помічниця. Жінки були налякані, що цілком зрозуміло. Про радника ходили такі чутки, що його уявляли мало не демоном у плоті, кажуть, король – лише його маріонетка.

– Сам радник? – тихо перепитала, відчуваючи, як усередині все тремтить. Жінки в супроводі комісара привели в невелику вітальню з двома диванами та невеликим кавовим столиком. Там на нас уже чекав чоловік у компанії кількох комісарів і стражників палацу.

– Ну що, знайшлася ваша пропажа? – іронічно запитав він, обертаючись, і я, здається, перестала дихати. Мої груди здавили невидимі лещата, коли він повернувся до нас обличчям. Я не могла не впізнати його голос, не згадати його обличчя, яке цілувала. По тілу пройшли мурашки, що він робить тут, він знайшов мене? І що тепер буде?

– Пане раднику, вибачте нам. Пенелопа така недолуга, заблукала в цих величезних коридорах, – директриса намагалася лестити, але це в неї не виходило.

– Ваша студентка так часто губиться, – ці слова прозвучали з насмішкою, а прикутий до мене уважний погляд не залишав сумнівів, що радник аж ніяк не схильний жартувати.

Від цього погляду мені погано, руки трясуться, я стискаю лямку сумки так, що рука болить. Зачекайте, зачекайте–но... Я переспала з радником короля? Він упізнав мене? Зрозумів, що це була я?