Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
179 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
179 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
179 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
179 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
179 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
179 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
179 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
179 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
179 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
179 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
179 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
179 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
179 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
179 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
179 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
179 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
179 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
179 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
179 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
179 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
179 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
179 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
179 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
179 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
179 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
179 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
179 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
179 дн. тому
Розділ 29. Родичі
179 дн. тому
Розділ 30. Весілля
179 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
179 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
179 дн. тому

Вальтер

Як же давно цього в мене не було, останньою була та сама Міла, про яку так нагадувала мені некромантка. Вона наче хотіла мені помститись за неї, та правда в тому, що тільки в мене залишилось право на помсту, але до мертвих воно безкорисне.

Міла… Жінка –прокляття.

Дванадцять років тому вона звела мене з розуму. Хоча ні, це я сам звів себе з розуму, закохавшись в неї. Бігав за нею як наївний юнак, втративший голову від кохання. В тих почуття не було ні розуму, ні правди, вони майже знищили мене. Я осліп, оглуп, вбив свій розум, тому що вірив і бачив тільки її. Не помічав, що тільки інструмент, один із багатьох між іншим. Вірив кожному слову, подиху, стону. Вірив у казку, яку вона мені розповідала до самого кінця. Напевне через це в моєму житті більше нема віри.

З волоцюжкою все інакше, з нею казок нема. Немає обізянок і забовязень, одне бажання й це зовсім не погано, особливо в мій останній день життя.

 Від неї пахне травами, і ще чимось дуже приємним. Колись у дитинстві під час застуди мама варила для мене зілля. Вона не була магом, лише звичайним зіллєваром, тож зналася на різних настоянкахУ мами був талант, але батько не дав їй можливості реалізувати його, у нього завжди був дуже деспотичний характер. Серафима, моя сестра, казала, що я його копія. У маминій коморі завжди пахло так само, як пахне від волоцюжки. Якась підозра миготить у голові, але варто їй обійняти мене міцніше, зайві думки зникають із голови.

Дивно, я провів останню свою ніч з дівчиною, імені якої не знаю. Якось це на мене не схоже, але зрештою яка різниця? Від неї, її почуттів до мене, буквально зносить дах. Поруч із нею не хочеться думати ні про кого, і ні про що більше, а це те саме, що мені зараз потрібно. 

Довге волосся лоскоче груди й живіт. Від її переривчастого дихання ворушаться волоски на моїх грудях. Відчуваю її емоції дуже яскраво, як ніколи раніше нічиї не відчував. У мене залишилося занадто мало часу, щоб чекати, поки вона відпочине. А вона ж втомилася, майже засинає у мене на грудях.  Схоже, пора вже закінчувати її милу гру в моє зґвалтування. Руки саднять від шарфа, не спалив його лише тому, що він важливий для неї. Хоча моє терпіння на межі, як і час. Я не бачу мітку на руці, але цілком ймовірно, часу в мене залишилося мало. Ще й спина дивним чином розболілася: шкіра саднить і немов горить. Можливо, це перший симптом Мітки Смерті, але, якщо чесно, уточнювати мені не хочеться. Усе, що я хочу, – це підім'яти волоцюжку під себе і використовувати останній час із задоволенням. Не знаю, як її покликати, тож доводиться викручуватися:

– Солоденька моя.

Вона сіпнулася, здається, я її розбудив.

– Може, розв'яжеш мене? – кажу тихо, прислухаючись до її почуттів. – Тобі сподобається, обіцяю.

У відповідь волоцюжка різко сіла на мені, ошпаривши страхом. Чого вона раптом так злякалася? Якось не віриться, що цей страх вона відчуває щодо мене. Оглянув кімнату, тут нікого немає крім нас. Чому вона мене злякалася? Що за маячня?! Все ж було нормально щойно! Хочу заспокоїти її, відволікти, але як це зробити, якщо вона досі не розв'язала мене?! Та ще й не замічає мене, убиваючи своїм страхом. 

– Не бійся мене, – шепочу їй, чи то приказуючи, чи то благаючи, – тільки не ти, не зараз.

Її довге волосся тепер лоскотно торкається живота й ніг. Та ще й сіла на мене так, що ковзнути в неї неможливо. Хочу переключити її увагу на себе, щоб вона знову захотіла мене, але вона не хоче. Відчуваю її страх і відчай, її емоції кардинально змінилися. Мені на мить здалося, що переді мною інша людина, не та, що провела зі мною всю ніч.

Усю ніч...

Уже ранок, світанок осяває ту частину кімнати, де немає штор. Ранок, а я живий. Чому? Хочу поглянути на мітку, не можу. Чому я все ще живий? Так не повинно бути, Мітка Смерті сама не зникає, її можна тільки передати. Кому я міг її передати, крім волоцюжки?

У темряві її обличчя не видно, але чую, як судорожно вона дихає.

Та ні, це неможливо. Я не міг... Обручки я на її палець не одягав, та й жерця в цій кімнаті теж не було. Тоді як знялося це чортове прокляття?!

Щось капнуло мені на живіт, волоцюжка плаче. Дивлюся на неї розгублено, від її почуттів якось не по собі. Треба зосередитися на фактах, поки вона зовсім не заплутала мене.

Якщо я все ще живий, то, за словами некромантки, мав передати прокляття комусь з допомогою шлюбу. Іншого способу передати прокляття вона не говорила, я , якщо чесно, і в цьому сумнівався. Хоча бували випадки, коли силу прокляття зменшували розділивши його навпіл. Старий і необдуманий спосіб, убити того хто прокляв легше. Крім волоцюжки зі мною нікого не було, а отже, я передав прокляття їй. Однак щоб це зробити, я мав з нею одружитися. Питання: як? Яким чином я встиг з нею одружитися? Щось мені погано... Ще кілька крапель упали на мене, вона так тихо плаче.

Це що виходить, я з нею якось одружився? Але як? Переспати з нею я переспав, але в коханні не клявся, заміж точно не пропонував, каблучку не одягав! Та як це вийшло?!

Вона все плаче, це збиває з пантелику. Їй боляче? Вона помирає? Адже прокляття мало передатися їй, мало її вбити! Але вона жива, що дивно і підозріло. Не зовсім адекватна, звісно, але жива й ціла. Терпіти не можу, коли нічого не розумію. Може некромантка мене обдурила? Усе–таки Мітка Смерті незвичайне прокляття, не всім під силу його накласти. Та й одружитися, щоб його зняти, без ментальної згоди – неможливо. Щоб укласти шлюб, потрібна згода обох, словесна і ментальна, підкріплена клятвою. Я не міг погодитися, не помітивши цього. Та й вона була досить небагатослівна, як під час, так і до сексу. Та й узагалі, навіщо некромантці виходити за мене заміж? На спадщину, чи що, претендує? Якщо я помру, не залишивши спадкоємців, усе дістанеться Серафимі, або ще комусь із наших далеких родичів. Так батько заповідав, не вірив, що я здатен самостійно вибрати собі гідну дружину, тому й перестрахувався. Цікаво, якби Міла знала про цю умову батька, то, може, й не використала б мене? Її ім'я, немов скрегіт цвяха по склу. Навіщо некромантці було виставляти свій напад як помсту за неї? За неї нікому мстити, ніхто й не пам'ятає її, я вже про це постарався.

Гаразд, треба розібратися з жінкою, що плачить й мене осідлала. Може, треба було поцікавитися її ім'ям, перш ніж спати з нею? Як іноді я буваю дурний, сам собі дивуюся.

"Дурний той, хто вважає себе найрозумнішим!" – говорила колись про мене Міла.

Чорт! Вир спогадів, про які я хотів забути назавжди, знову увірвався в моє життя. Як же я хочу забути про неї знову. На мить заплющив очі, намагаючись зібратися з думками.

– Міла? – вимовляю, надто пізно розуміючи, що назвав оборванку ім'ям своєї колишньої.

Чорт би її побрав! Її почуття б'ють не гірше ляпаса, вона навіть плакати перестала. Захотілося вдарити себе по обличчю, але руки–то все ще зв'язані. Чітко відчуваю її розгубленість і біль. Якщо задуматися, я весь час відчував її біль, ніби це вона прив'язана до ліжка, а не я.

– Тобі боляче? – запитую, помічаючи, як злегка неприродно зігнута її спина. – Втомилася?

Ніколи не вмів втішати, особливо жінок. Терпіти не можу, коли хтось плаче, все через сестру, вона в дитинстві була такою примхливою, що окрім її плачу нічого й не запам'яталося. Обірванка застигла, кінчиками пальців торкаючись мого живота. Не можу розібрати її почуття, вони занадто поривчасті. До речі, а що бродяжка забула в моєму номері, а?

– Мила, розв'яжи мене, – намагаюся говорити спокійно, але відчуваю, що ось–ось у мене здадуть нерви.

Щось із нею не так, просто відчуваю, неспроста вона тут опинилася так "вчасно". Паніка заразна, немов хвороба, її передалася і мені, змушуючи теж панікувати. Її емоції надто яскраві, ніяк не можу звикнути до них, зрозуміти їх і відокремити від своїх. Уже голова починає боліти від цього шквалу чужих емоцій.

– От чорт! – вилаялася дівчина, і я відчув щось дуже нехороше.

Паніка, усвідомлення, злість, сором і моторошні ревнощі – який яскравий коктейль. Чомусь ревнощі здаються в цьому коктейлі зайвими. Не можу зрозуміти, звідки вони взагалі там узялися? Ох, якби я тільки цього не розумів. Вона мене заплутала вкрай! Прошу її заспокоїтися, але вона не чує. Що з нею відбувається? Зазвичай люди для мене як відкрита книга, а ця дівчина схожа на якусь шифровку – таємниця без ключа.

Захист прогнувся, хтось зовні намагається його пробити.

Некромантка повернулася подивитися на мій труп, чи що? Зараз я тверезий, і цілком здатний витримати другий раунд із цією тварюкою. Але лише після того, як розберуся з бродяжкою. Треба б їй допит влаштувати, хто така, звідки і навіщо взагалі прийшла в номер до незнайомого чоловіка і з ним переспала? Шкода, що сама оборванка, схоже, і не думає брати участь у допиті. Вона схопилася на ноги, заплуталася в ковдрі й звалилася на підлогу. Яка ж вона незграбна, хоча якщо згадати перший раз, грації в її рухах не було ніякої. Чорт із нею, з грацією, вона ж зараз намагається втекти звідси! Причому кинувши мене прив'язаним до ліжка!

– Розв'яжи мене! – кричу, намагаючись хоча б сісти.

Біжить, як боягузлива миша. Мені почулося: "Ага, зараз!". Ще й знущається?!

У голові безладно рояться запитання: що взагалі волоцюжка забула в моїй кімнаті? Як дізналася, що я тут і чому зі мною переспала? У першу нашу зустріч не сказав би, що я їй сподобався. Та й вона мені не особливо сподобалася, хоча здалася кумедною, та й очі красиві. Усі питання згинули в ту мить, як на її голу спину впало світло з вікна. Змійки синього вогню танцювали на світлі, перетворюючись на чорну фарбу татуювання на її спині. Маленькі завитки склалися в красномовний напис, який я, на жаль, не зміг прочитати цілком через її волосся. Але й прочитаного мені цілком вистачило: "Княгиня Синього вогню".

Я з нею одружився... Ні, навіть не так! Я не просто одружився! Це Шлюбна Мітка! Я що її зґвалтував? Що за маячня?! Бродяжка була невинна? Та в житті не повірю! Вона ж сама прийшла, готова і абсолютно оголена!

Все діло в проклятті магічних родів! Звідки воно взялося, майже ніхто не знає, але ходять різного роду легенди. Якщо якийсь маг зі стародавнього магічного роду забере цноту в дівчини без її дозволу, то поплатиться за це на все життя. Їхні долі переплітаються, і ніхто не зможе їх роз'єднати. Коротше моєму життю настав кінець, бо тепер я проживу стільки ж, скільки і волоцюга. Та бути того не може, що за маячня?! У романтичній версії легенди про Шлюбну Мітку її вважають вершителькою доль, мовляв, сама доля з'єднує разом душі проклятих, таке собі своєрідне трактування "жили вони довго і щасливо і померли в один день". Це набагато більше, ніж звичайний шлюб, це з'єднання душ в єдине ціле. Волоцюжка – моя друга половинка... Убийте її хто–небудь! Адже я навіть зрадити їй не зможу! Прокляття вб'є будь–яку, якщо тільки спробую!

– РОЗВ'ЯЖИ МЕНЕ НЕГАЙНО! – закричав на все горло, даючи волю своєму гніву.

Вогонь охопив мене і все ліжко. Піднявся на ноги, відчуваючи її страх і власну злість. Та як так вийшло?! Це коли ж я взяв її невинність силою, якщо це вона мене зв'язала? Та якого біса звичайний спосіб розважитися перед смертю переріс у довічне рабство?

Розпилався не на жарт, ще й зовні на мій захист ломиться некромантка. Ліжко тріскається від вогню, і на мене падають балки.

– От чорт! – чую знову крик волоцюжки, і в ньому немає страху за мене.

Навпаки, я явно відчув її досаду від того, що мене не прибило. Ця зараза, тепер помилково іменована моєю дружиною, вибігає в коридор напереваги з речами. У ту ж мить я відчуваю, що мій захист перестали трощити. Але ж некромантка там, за дверима, куди вибігла волоцюжка. І що вона зробить із моєю новоспеченою дружиною? Адже тепер ми пов'язані, помре вона – помру я!

Рвонув до дверей і зупинився, почувши голоси в коридорі. Ні звуків бою, ні магічних сплесків. Розмовляють чоловік і жінка. Некромантка не зачепила волоцюгу? Чому? Вони у змові, адже не дарма мені здалося дивним, що волоцюжка прийшла до мене. Може, волоцюга і є спосіб, за допомогою якого некромантка пройшла мій захист? Що, як волоцюга і некромантка – одна й та сама особа, просто в неї є спільник – чоловік, що ломився в мій захист відволікаючи? Почуваюся ідіотом. Чому я взагалі дозволив їй до себе торкатися?!

Різко смикаю ручку дверей, коридор порожній. Але я все ще відчуваю її страх, вона боїться мене. І правильно робить!

– Гей, я тебе чув! Виходь негайно! – кричу, дивлячись по сторонах. – Я нічого тобі не зроблю. Не бійся, я всього лише хочу дізнатися дещо...

Відчуваю, вона десь зовсім поруч. За дверима номера навпроти чується якийсь шум, я підходжу до неї і завмираю. Її страх змушує серце битися частіше. Правильно робить, їй зараз варто мене боятися!

– Солоденька, якщо ти не вийдеш зараз же, я рознесу цей чортів готель у пух і прах, але знайду тебе! – пообіцяв їй, відчуваючи її паніку.

Притуляюся лобом до цих дверей, мені здається, вона за дверима. Немов насправді відчуваю цей дивний зв'язок, пов'язаний зі Шлюбною Міткою.

– Пане, що ви робите?! – закричав якийсь придурок, і я з небажанням повернувся до нього.

Одягнений у форму працівника готелю. Офіціант, коридорний? Сирена дзвенить так, що здатна розбудити мертвого, з відчинених дверей мого номера валить дим. Здається, там почалася справжня пожежа, але мені якось байдуже.

– А що я, по–твоєму, роблю?! – запитую, не особливо церемонячись.

– Ви влаштували пожежу! – перейшов на вереск метрдотель, який з'явився звідкись. – З усією повагою, але це не Ваша власність! Це готель "Престиж"! Тут не можна поводитися подібним чином і ходити в такому вигляді!

А що не так із моїм виглядом? Злегка спантеличено оглядаю себе. Голий, і що з того?!

– Ти хоч уявляєш, з ким розмовляєш? – загрозливо виставив руку, дозволяючи їй спалахнути вогнем.

До сирени з мого номера додалася коридорна, люди почали виходити з номерів. Чоловік злякано гикнув і звалився на коліна.

– Пане радник! Вибачте! Вибачте! Не впізнав вас у такому вигляді! Що сталося, пане раднику? – мямлив він ледве чутно в цьому галасі.

– Мене обікрала дівка з довгим волоссям. Вона ще десь у готелі, не дайте їй піти! – у голову не прийшло нічого кращого. – Ти мене зрозумів?

Не повідомляти ж йому, що шукаю дружину–втікачку, і основною її прикметою, яка буквально впадає в очі, є відсутність на ній одягу. Взагалі деталь про оголення краще опустити, враховуючи, що я теж не зовсім одягнений.

– Але пожежа, пане, – промямлив метрдотель, піднімаючись на ноги. – До того ж ви не одягнені.

До нас підійшли ще кілька людей з обслуги, всі побоюючись поглядали на мене, один із них тремтячими руками вручив мені білий халат.

– Чого стовпом встали?! Знайдіть її! НЕГАЙНО! – крикнув на них, втрачаючи терпіння і насилу вгамовуючи пожежу у своїй колишній кімнаті.

***

У душі клекоче лють, але я маю бути стриманим. Розплющую очі, відчуваючи, як при вигляді цих бовдурів знову закипає гнів.

– Я знову повторюю, для особливо НЕ обдарованих: ДІВЧИНА, З ДОВГИМ ТЕМНИМ ВОЛОССЯМ!!! – наприкінці фрази все–таки зриваюся на крик. – А ви мені кого привели?!

Метрдотель, від страху витріщаючись на мене в усі очі, намагався мімікрувати під навколишнє оточення, змінивши кілька відтінків зеленого. Дратує! Кого вони мені притягли? Дві п'яні дівчини, судячи з усього, маги. Але вони руді! Ще одна: не маг, до того ж зелена, вкрилася чомусь мохом і ридає без зупинки. Бабця, що тримається за серце, і якийсь блідий ельф весь у порізах. Він–то з якого переляку в цій компанії опинився?! Щось не спостерігаю тут нікого схожого на ту, яку я шукаю!

– Ви де їх узагалі відкопали? – дихати в кабінеті важко, занадто багато народу. – У вас тут що, таємний з'їзд виродків був цієї ночі?

Мені дедалі більше здається, що витівка із затриманням волоцюжки безнадійна. Вона не маг, я не відчував у ній магії, принаймні поки спав із нею. Є ще варіант, що це була некромантка, але від цієї думки мені хочеться проломити собі голову, тож намагаюся про це не думати. Але хто їх знає, можливості цих некромантів? Якщо вірити казкам, вони безмежні. Навіть якщо я мав рацію, припускаючи, що нічна гостя і некромантка одна й та сама жінка, то в будь–якому разі щось тут не сходиться. Чорт, здається, я заплутався. Проводжу рукою по обличчю, відчуваючи, що досі пахну нею.

У моєму розумінні головним аргументом того, що бродяжка і некромантка пов'язані, було те, що моя дружина ще жива. З чого я це взяв? Просто якесь ірраціональне відчуття дивного зв'язку. До того ж я живий, хоч мені й здається, що я в пеклі. Треба буде почитати про Шлюбну Мітку більш докладно. Прокляття Смертельної Мітки на оборванку не подіяло, вона не померла, і я теж. Ще б зрозуміти, що тепер із цим робити далі? Адже неспроста волоцюжка з'явилася в моєму номері саме в "потрібний" мені момент.

– Ні, пане радник, училище зіллєварів випускний святкували, – похмуро пояснив один із громил охоронців.

Скосив на нього погляд і помітив синці на обличчі та відсутність двох передніх зубів. Усі травми свіжі, дуже свіжі. Оглянув інших, крім двох рудих, усі побиті. Ельф, який з відсутнім виглядом сидів на кріслі у кутку, потягував із пляшки дорогий портвейн.

– А вас хто так прикрасив? – поцікавився в обслуги, не зводячи погляду з ельфа, він здався мені дуже знайомим.

– Та тут була одна... – почав було говорити щуплий коридорний, але охоронець дав йому ляпаса.

– Їх було троє... три десятки! Увірвалися в зал ресторану і влаштували погром! Навіть скло розбили, яке магічне, непробивне! – закричав охоронець, відкидаючи коридорного за спину.

Решта охоронців ствердно закивали, при цьому явно погрожуючи поглядом решті обслуги.

– Так їх було троє чи три десятки? – перепитую, дивлячись на цих телепнів із прищуром.

– Тридцять троє! – хором заговорили охоронці, і я мимоволі здивувався їхній груповій тупості.

Це кого вони обдурити хочуть? Мага, та ще й радника короля?! Втрачаю терпіння, що проявляється вогнем, який спалахнув у моїх очах, змушуючи громил здригнутися.

– То скільки їх було?

– Одна... Одна дівка! – злякано пискнув охоронець, задкуючи до дверей.

– Який вигляд мала?

Чоловіки чомусь зам'ялися.

– Страшненька дуже, з довгим темним волоссям, – пробурмотів один із них, і щось із дзвоном розкололося.

Ельф відкинув убік шийку від розбитої пляшки і, мовчки, не питаючи мого дозволу, вийшов. Занадто знайома мені його пика, чи не королівської він крові? Ну, про це я потім подумаю, важливіше знати: що це за самородок такий усю обслугу готелю прикрасив? Некромантка, звісно, цілком здатна на такий вчинок, от тільки навіщо?

– І що ця страшненька зробила?

– У сенсі? – перепитав метрдотель.

– Розгромила зал, розбила скло, а що далі? – запитав, уважно спостерігаючи, як чоловік після мого запитання мало не за серце хапається.

– Пане, ми не винні! Пане! Сили були нерівні! – раптом падає на коліна він і поглядом змушує всіх службовців робити так само.

Недобре передчуття лоскоче нерви, напустив грізний вираз на своє обличчя. Цього виявилося достатньо, щоб чоловік злякано гикнув і, нарешті, видав:

– Вона розбила вашу машину.

Спочатку я не зрозумів, про що він, а потім, втративши самовладання, рвонув через хол на вулицю. Ця машина дісталася мені насилу. Справжня "Блискавка"! Такої майже ні в кого немає, навіть у міністра фінансів! Я стільки грошей за неї віддав, щоб тепер, проїздивши на ній лише півроку, знайти у вигляді купи металобрухту! У мені спалахнув родовий вогонь, але я стримався. Люди на вулиці вже в натовп зібралися, щоб подивитися на те, що раніше було моєю гордістю! Не пробачу заразу! З–під землі дістану!

Різко розвернувся і попрямував назад до готелю, де на мене вже чекав блідий обслуговуючий персонал.

– Чого стоїте?! Швидко всіх, хто ще залишився в готелі, у хол, і без мого відома нікого не випускати! – закричав, підходячи до стійки метрдотеля, уперся в неї руками і ледь не зламав. – ШВИДКО, Я СКАЗАВ!!!

Зуби скрипнули, з таким зусиллям я їх стиснув. Хол почав стрімко наповнюватися людьми, усі сварилися й голосили, але мені було начхати. Я сів за стіл і без особливого успіху намагався заспокоїтися. Гаразд, чорт із нею, з машиною! Як мені пояснити те, що волоцюгу треба взяти живою і неушкодженою? Добре хоч не ляпнув, що потрібно шукати голу дівчину, а то, хто їх знає, цих ідіотів.

– Пишіть! – наказав метрдотелю, що стояв поруч.

Чоловік трясся і з побоюванням поглядав на натовп незадоволених відвідувачів.

– Що писати?

– Усе пишіть! – роздратовано повторив йому.

Невже так важко зробити повну доповідь про те, що відбувалося вчора ввечері?

– І імена писати? – перепитав недолугий чоловік, а я вже ледве стримувався.

– Усе пишіть! – повторив різко і невдоволено подивився на натовп людей.

Серед них немає нікого схожого на мою бродяжку.

– От чорт! – серед багатоголосого шуму почулося до болю знайоме висловлювання, і я краєм ока помітив довге каштанове волосся, яке промайнуло біля вхідних дверей готелю.

Це вона, це точно була вона! Причому не одна, майже тягне на собі іншу дівчину.

– СТІЙ!!! – кричу, бачачи, як вона безперешкодно відчиняє двері й майже йде.

Де ці ідіоти?! Я ж велів їм нікого не випускати! На мить мені здалося, вона обернеться, але ні, волоцюжка зникла в натовпі роззяв. До того моменту, як я розштовхав усіх у холі, щоб дістатися виходу, її й сліду не було.