Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
175 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
175 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
175 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
175 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
175 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
175 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
175 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
175 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
175 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
175 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
175 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
175 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
175 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
175 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
175 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
175 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
175 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
175 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
175 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
175 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
175 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
175 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
175 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
175 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
175 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
175 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
175 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
175 дн. тому
Розділ 29. Родичі
175 дн. тому
Розділ 30. Весілля
175 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
175 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
175 дн. тому

Вальтер

Ліфт повільно їде нагору, наче хтось зламав артефакт, завдяки якому кабіна рухається. Дивно якось це, й дуже підозріло. До того ж я все ще відчуваю її почуття. Вона все одно злиться на мене, думає про мене, і це дуже дивно. Зазвичай, щоб відчути чужі почуття до себе, я маю бачити людину, або хоча б бути поруч з нею. Але бродяжка залишилася далеко внизу, а я все ще відчуваю її. Щось із нею не так, не можу забути її приголомшливі очі.

«Кумедна волоцюга», — шепочу, злегка посміхаючись й сам себе зупиняю. Люди її рівня не варті того, щоб про них думати, просто дратівлива машкара. Але от її очі тяжко забути, щось в них є.

Повільно вийшов з ліфта на своєму поверсі, там де одні «люкси». Моя кімната в самому кінці, недалеко від пожежних сходів. Біля самих дверей помітив сліди втручання, замок зруйнований, його хтось виломив магією. Спочатку вирішив покликати комісарів, але передумав. Є лише один ідіот, достатньо самовпевнений, щоб ризикнути виламати двері в мої апартаменти. Відчинив двері з відчуттям чергової підстави від свого головного і на жаль не єдиного ворога. Зайшов усередину, у коридорі немає світла, як і в інших кімнатах. Ну, і де цей придурок причаївся?

— Заходь, Валь! — почув трохи хмільний голос колишнього друга.

У кімнаті здебільшого темно, проте частина штори трохи відсунута, і нічне світило таємниче висвітлює постать Трута. Розсівся в моєму кріслі й п'є моє вино. Між іншим, подарунок посла з Анталти! Дороге вино, він мені всього два ящики подарував, а королю тільки один дістався.

— Ти що тут забув? — вирішую не бути ввічливим, якщо вже він до мене без попередження з'явився.

— Захотів привітати тебе з весіллям, — Трут підняв келих і відсалютував мені.

Не знаю чому, але він здається дивним, навіть більше, ніж зазвичай. Його обличчя, як і раніше, прикрите ілюзією, я, як маг, завжди її помічав. Дивний він, носить ілюзію весь час, але не для того, щоб сховати потворний шрам.

— Твоя робота? — байдуже запитую.

Сідаю з ним за стіл, відчуваючи роздратування від його хамської поведінки.

— Скажімо так, твоє одруження мені невигідне, — Трут усміхається, і я вперше за сьогоднішній день сповна відчуваю весь букет його емоцій щодо мене.

Лють. Ретельно приховувана лють і крапля досади.

Дивно, зазвичай саме від мене він не приховує своїх почуттів. Зовсім навпаки: йому подобається мене мучити. Усе–таки це він мене прокляв. То з чого ж він намагається приховати свою лють? Щось тут не так.

— Ти вшанував мене своєю присутністю, щоб повідомити про це? — наливаю собі так само келих, стежачи за своїм співрозмовником.

— Ти такий негостинний, — міністр усміхнувся, відпиваючи з келиха.

— Я не кликав тебе до себе в гості.

— Ти ніколи не вирізнявся гостинністю, — уїдливо зауважив він, і я трохи розслабився, почувши знайомі іронічні нотки.

— Після того, що ти зробив із моїм життям, це цілком закономірно.

Я очікував відповідної шпильки, якоїсь гидоти. Він хоча б мав згадати, що той огидний шрам на його обличчі — моя заслуга. Найчастіше подібної відповіді можна було очікувати від військового міністра, але в цей раз той лише загадково посміхнувся. Неприємне відчуття, ніби є якийсь підступ у цьому візиті тільки збільшилось.

Трут НІЧОГО не робить без причини, отже, і заявився не просто так до мене, свого ворога, він не міг. Імовірно, знову щось придумав! За останні дванадцять років через каверзні витівки одного незрілого міністра я звик, що постійно потрібно бути насторожі. Іноді його плани щодо позбавлення мене життя були настільки оригінальними й цікавими, що я ледве міг утриматися і не піддатися на його виверти. Аж надто сильно хотілося дізнатися всі частини плану, який придумав цей геніальний бовдур. Але, на жаль, найбільшим прорахунком у планах дорогого військового міністра був він сам. Як же його розпирало від гордості, коли цей нахаба вкотре очікував, коли я попадуся.

Однак зараз я не відчуваю гордості, властивої його самозакоханій натурі. Поведінка й почуття міністра не відповідають йому. Немов переді мною зовсім інша людина.

Подивився на нерозлучного ворога трохи уважніше: всупереч військовій звичці сидіти з прямою спиною, Трут розсівся в кріслі. Та й одягнений незвично: у темне розстебнуте пальто і дорогий костюм, хоча зазвичай міністр носить чорну форму із золотими нашивками. Коли ж хоче бути інкогніто, переодягається в одяг придворного слуги. Усе–таки Трут — мій ворог, і в мене теж є шпигуни з комісарів, як і в нього, тож я його знаю краще за всіх.

— Якщо тобі не важко, Труте, будь ласка, провалюй звідси, — навіть не намагаюся користуватися манерами, щоб виставити його. — Я хочу відпочити, а не вислуховувати твою балаканину.

Трут піднявся й обійшов мене, але до дверей не пішов.

— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитує міністр таким тоном, що я мимоволі створюю невидимий захист.

З нього не убуде в спину вдарити, хитрий і виверткий гад. Дістаю з шухляди ще одну пляшку вина, показуючи тим самим, що в моєму уявленні він до такої міри слабак, що йому і спину показати не страшно. Яке задоволення приносить знати, як розлютить його моя демонстративна зневага, але не цього разу.

— День, коли я майже одружився? — усміхаюся, повертаючись до ворога, і засмучуюся, зрозумівши, що він не розлючений.

— Сьогодні померла Міла, — похмуро каже він, а на ілюзорному обличчі жодної емоції.

Відчуваю його лють і бажання помститися. Йому безсумнівно є, за що мене ненавидіти, але це ніколи не було для мене проблемою.

— І що з того? — надаю голосу байдужості й теж сідаю в крісло, роблячи ковток вина прямо із пляшки.

Алкоголь не обпікає горло, намагаюся нічого не відчувати, буквально вбираючи в себе лють співрозмовника. Перехоплювати чужі емоції, звернені на мене, дуже виснажливо.

— Як «що з того»? Ти що зовсім не відчуваєш своєї провини за її смерть?! — вибухає Трут, піднімаючись на ноги так різко, що стілець, на якому він сидів, падає.

Обурений, розлючений, причому так сильно, що мав би спалахнути родовий вогонь. Але вогню немає, лише лють у погляді. Дивно, Ігнаришнар завжди погано контролював родовий вогонь під час емоційних перепадів. Саме тому я й прокляв його вогонь, так щоб ні одна жінка більше не могла до нього навіть доторкнутися.

— Це було так давно, — кидаю гачок, спокійно дивлячись на свою жертву, – волію залишати минуле в минулому.

— Та як ти смієш?! — несамовито кричить він.

Вогню немає, але є магія. Захист пружинить від безмовних заклять, кинутих моїм супротивником. Однак це не Трут, це хтось інший. Магія міністра інша, більш груба. Ця ж людина не витрачає сили даремно, завдаючи точкових ударів у мій захист.

— Ти хто? — запитую тільки для того, щоб відвернути його, вибудовуючи свою лінію нападу.

Незнайомець з обличчям Трута відстрибнув убік, я ж подався за ним. У руці з'явився магічний меч, але непроханий гість ухилився, відскочив до вікна і мій наступний удар обрізав штори. Рука спалахнула синім родовим вогнем і, скориставшись обманним помахом меча, схопив його за праву руку. Родовий вогонь спалахнув, підпалюючи одяг і плоть, змушуючи невідомого візитера морщитися від болю. Меч ковзнув до шиї, погрожуючи закінчити його страждання передчасно.

— Хто тебе підіслав до мене? Хто розповів тобі про Мілу? — запитую, насилу контролюючи вогонь, щоб не вбити його завчасно.

— Попався! — гримаса болю на обличчі незнайомця раптом змінюється на огидну усмішку.

Рука з хрускотом ламається, вириваючись від захоплення, але мій вогонь утримує її. З рани від меча з шиї незнайомця бризкає кров, але рана одразу затягується. І рука, що пропалює моїм вогнем майже до кістки, вже хапає мене. Магія буквально струмує з понівеченої кінцівки, щось темне, огидне за своєю натурою, прагне до мене, складається враження, що мене торкається сама темрява. Якесь смертельне прокляття?

— Ти проклятий, Вальтер Скот, князь Синього вогню! Зі світанком твоє тіло перетвориться на попіл! Ти поплатишся за те, що позбавив її життя, як і твій дружок! — на масці мого ворога моторошна посмішка, і я насилу розумію, що будь–яка рана цьому чудовиську не страшна.

Некромант, справжнісінький некромант!

Тіло пронизує гострим болем від закляття паралічу, що пробило захист. Але найжахливіше бачити, як на моїй руці проявляється випалена чорним вогнем Мітка смерті у вигляді молодого місяця. До ранку він стане повним місяцем, і я помру. Про це прокляття я якось читав у стародавньому фоліанті, але в тому, що хтось здатен його застосувати, сумнівався. Перед очима стеля і схилений наді мною некромант з обличчям Трута. Адже я був упевнений, що всіх некромантів давно знищили, а виявляється не всіх.

— Знаєш, що найкумедніше? Я навіть підкажу тобі, як можна залишитися в живих. Ти можеш одружитися, тим самим передавши прокляття дружині, — каже незнайомець із насмішкою. — Тож у тебе є шанс! От тільки як ти це зробиш, валяючись під закляттям паралічу тут?

Передати прокляття таким способом? Насилу пригадую про це прокляття, зазвичай його називають Міткою Смерті, і про такий, або будь–який інший спосіб його позбутися, я ніколи раніше не чув. Некромант же просто пішов, залишивши мене помирати. 

Лежу на підлозі довгі хвилини, поки знімається закляття. Некромант переоцінив свої можливості або недооцінив мене, не дарма ж мене називають найкращим магом у країні. Однак чи не занадто пізно хвалитися цим званням? Адже мене обдурили, немов третьокурсника.

Що він там казав? Одружитися? Передати своє прокляття дружині? Мій єдиний шанс залишитися в живих? А навіщо він мені? Мені багато років, маги живуть довго. Я і так занадто довго живу, хоча за мірками магів і триста років мало. Я кохав по–справжньому всього два рази за своє життя, і остання моя любов померла дванадцять років тому. Усі ці роки здавалися мені пеклом на землі, адже я жив виключно коштом своєї впертості, на зло ворогам. Зараз же, усвідомивши, що смерть зовсім близько, єдине, що я відчув, це полегшення. Бачив би мене справжній Трут, стрибав би від радості. 

Піднявся, підійшов до дверей, на них сильний захист, я не зможу ні вийти, ні покликати на допомогу. Огидний кінець не менш огидного життя. Мені абсолютно не цікаво, хто цей некромант, до чого тут Міла, і що взагалі відбувається. Усе, що я хочу в останні години свого життя — це напитися. Подарунок від посла дуже до речі скрасить мою останню ніч. А може й не тільки він...

***

Вино непогане, хміль так і б'є в голову. Яка це пляшка? Шоста, сьома? Та яка різниця! Усе трохи розпливається, наступну пляшку зміг дістати лише з третьої спроби. Відпив із горла і різко піднявся на ноги. Стілець із гуркотом упав за мною. Гойднувся вперед, ривком підійшов до вікна. На ньому висять розшматовані мечем обвуглені штори, зірвав залишки тканини й кинув собі під ноги. Глянув униз, і від різкого світла ліхтарів і машин, що проїжджають проспектом, очі колють.

На руці горить проклята Мітка, тепер уже не з молодим місяцем, а половиною кола. Коли буде коло, я помру. За вікном тече життя: попри пізню пору, їздять машини, поспішають запізнілі перехожі. У столиці повно людей. Усього–то й треба, що знайти якусь бродяжку, привести її до жерця й отримати схвалення шлюбу. Мабуть, я все ще встиг би це зробити. Але я так втомився, від почуттів інших людей. Не хочу, щоб якась шваль раділа можливості стати моєю дружиною, нехай і не підозрюючи, що її щастя буде тривати недовго, всього лише до світанку. Навіть у мене є свої принципи, я не прирікатиму когось на смерть, обдуривши. Сказавши ж правду, я точно нікого не знайду. Навряд чи існує жінка, готова вийти за мене не з корисливих мотивів.

Спекотно, чи це хміль так вдарив у голову?

Знімаю піджак, за ним зриваю краватку і сорочку. Найпростіші, буденні рухи даються важко, перед очима все пливе. Руки тремтять і не слухаються. Голова так огидно гуде, що важко про щось думати. Давно я до такого стану не напивався. Мабуть, востаннє перед тим, як Трут з'явився до мене, заявивши, що я організував замах на короля. От сміху–то було! Я, перебуваючи в повній прострації від моторошного похмілля, язиком, що заплітається, намагався з'ясувати, що від мене хочуть Трут і таємна поліція, і на якій підставі виписано ордер. Здавалося б, безнадійна ситуація, але для мене вона була досить–таки комічна, бо в сусідніх покоях мирно сопів сам король. Це він двома днями раніше втік із палацу, бо "скучив" за мною, і наскочив просто в розпал мого запою, перетворивши мене на кілька днів на подобу хробака. Серйозно, мені ніколи не було погано, як тоді. І ось зараз я самовіддано намагаюся повторити колишній досвід, напитися до стану несамовитості, тому що набридло все до біса, і хочеться нарешті перестати думати, та й узагалі існувати.

— Вальтер, — покликала моя ніжна Міла, і я обернувся на поклик.

Красива, якою я пам'ятаю її ще тоді, коли вона була зі мною. Світле волосся до плечей, великі красиві зелені очі, загадкова усмішка на пухких губах. Одягнена в напівпрозору нічну сорочку, що не приховує зовсім нічого. Невеликі високі груди, тонка талія і довгі красиві ноги. Усе в ній кричало, що вона не просто дівчина, а зразок краси, ідеал. Шкода, але ідеальною в ній була лише зовнішність. Колись вона була фрейліною королеви, усі придворні дівчата заздрили її красі. Усі чоловіки озиралися, коли вона проходила повз, усі домагалися її прихильності. Але вона вибрала мене, так, принаймні, вважав я.

— Здається, я марю, — втомлено пробурмотів собі під ніс і щедро відсьорбнув із пляшки ще вина.

— Вальтер, це я, твоя Міла, — каже так ніжно, як уміла тільки вона.

Проводить рукою від шиї до ледве прикритих грудей, змушуючи задивитися на її принади. Шикарна жінка, як колись, очі відірвати складно від її краси. Шкода, мене нудить від неї.

— Міла померла, — відповідаю, туго розуміючи, що відбувається.

Не знаю, це через випитий алкоголь, чи через мітку, але хочу, щоб вона зникла. Минуле має бути в минулому, а не бути наяву.

— Іди до мене, любий, — каже вона, і я ледве стримався, щоб не побігти до неї, як песик на перший поклик, — я так сумувала.

Заплющую очі та знову прикладаюся до пляшки, зовсім не відчуваючи смаку алкоголю. Відвертаюся назад до вікна, судомно намагаючись пригадати, чи було написано в книзі про галюцинації, як побічну реакцію на прокляття?

Тепла рука торкається лопаток, і я мимоволі здригаюся, згадуючи давно забуті відчуття. Тонкі витончені пальчики проходять хребтом до шиї, потім ковзають плечем і спускаються рукою, що тримає пляшку. Гаряче дихання торкається потилиці, і на шкірі виступають мурашки. Хочу, щоб вона поцілувала мене, дуже хочу. Так, як робила це раніше, так щоб мозок зовсім відключився, і я провалився в забуття без здатності думати про щось іще, крім неї. Хочу повернутися, торкнутися її волосся, подивитися в зелені очі й сказати їй правду: що не люблю її більше. Час лікує рани, але в моєму випадку залишаються глибокі рубці, що не дають забути про те що вона скоїла.

— Ну ж бо, обернися, — шепоче вона на вухо.

Тонкі красиві руки обіймають зі спини, а привабливі груди лоскочуть крізь нічну сорочку лопатки.

— Поцілуй мене, — майже благає мене.

Підняв пляшку і знову п'ю з горла, вдаючи, що не помічаю її. Вона злиться і змушує обернутися подивитися на себе силою.

— Вальтер, я так скучила, — шепоче, дивлячись від низу до верху, притискаючись грудьми, та й усім витонченим тілом до мене. — Я так люблю тебе.

Тонкі пальчики торкаються щоки, м'яко погладжують її, від чого хочеться піддатися на ласку. Вона подається вперед, навалюється на мене витонченим тілом і торкається моїх губ своїми. Теплі губи цілують мене, а я думаю про те, як би не виригати на неї раніше випите.

Вільною рукою торкаюся її волосся, так я й думав! Навіть на дотик не схоже на волосся Міли. Для галюцинації занадто реальні відчуття. Швидкий поцілунок, за ним легкі торкання спини, і вона втрачає терпіння. Клацання ременя на штанах, і я розумію, що їй від мене треба. Хапаю її за волосся і підіймаю вгору, змушуючи кричати.

— Хто ти така? Поплічниця некроманта, який поставив мені мітку? — намотую волосся на кулак і знову смикаю його.

Вона кричить, намагається вирватися і, злякавшись, вдаряє мене безмовним закляттям, від якого мене відкидає на вікно. Тягну її за собою, і вона, щоб не впасти, раптом просто зрізає волосся закляттям. Падаю на підлогу, з огидою відкидаючи волосся, і дивлюся знизу вгору на ілюзію Міли.

— Як ти зрозумів? — шипить невдоволено щось, що перебуває в образі Міли, але при цьому нещодавно перебувало в образі Трута.

— Ти хоч не чоловік, сподіваюся? — усміхаюся і допиваю залишки вина відразу, відкинувши порожню пляшку. — А то якщо Трут дізнається, що я дав себе поцілувати чоловіку — помре від сміху.

— Це єдине, що вас хвилює, пане архімаг? — людина під личиною перестала прикидатися, чим видала себе.

Найімовірніше, це все–таки дівчина, що трохи тішить. Вона не знає про моє прокляття, а то тисячу разів би подумала, перед тим як заявлятися до мене, відчуваючи таку моторошну лють і впевненість у своїй перевазі. До того ж вона назвала мене паном архімагом, тож виходить це одна зі ста тисяч студенток магічних академій столиці. Хоча, судячи з того, що вона некромант, який зумів обдурити приймальну комісію, противник вона сильний. Некромантам немає місця в нашому світі, але природа продовжує породжувати їх на цей світ.

— Чому ж, мене цікавить, навіщо ти повернулася, прийнявши вигляд тієї, про яку я не хочу згадувати? — запитав з удаваною байдужістю і потягнувся в бік жаданого ящика.

Її верне від мене, навіть прокляття не треба, щоб це зрозуміти. Скривилася від відрази, але впевненості у своїй перевазі не розгубила.

— Чому ти не пішов шукати собі дружину? — запитує вона серйозним тоном.

— А навіщо? — включаю дурника. — І як я б це зробив, якщо ти мене замкнула?

Чорт, сподіваюся, це не остання пляшка.

— Ти не хочеш жити? — припускає вона, демонструючи знаменитий некромантський вищир. — Може, мені тебе відразу вбити?

— Ти забуваєшся, — дозволяю очам загорітися родовим вогнем і розфарбувати все в синій колір для мене.

Я не часто вдаюся до вогню, мені й магії цілком вистачає для захисту. Ось тільки я зараз надто п'яний, щоб вибудувати в розумі магічну формулу і розподілити правильно магію.

— Та що ти кажеш?! — вона раптом нахабно посміхнулася, як ніколи не посміхалася Міла. — Адже я поставила тобі цю чудову Мітку Смерті, тож ти скоро помреш через мене.

Зовсім зелена ще, та й нахабна.

— Я не переходив із тобою на "ти", дитино, — вирішив трохи осадити свою вбивцю.

— Та що ви, пане архімаг. Ви весь час плутаєтеся, звертаючись до мене то на "ти", то на "ви"! — вона знову посміхнулася, вкотре переконуючи мене, що під личиною Міли зовсім несхожа на неї людина. — Визначтеся вже.

— Ми знайомі? — вхопився за примарну ниточку в її фразі.

— Скажімо так: днями познайомилися, і наше знайомство було вельми неприємним, — солодкуватим тоном проворкувала вона і стала повільно підходити до мене, злегка виляючи стегнами.

Спробував згадати останні дні, але чи то так сильно напився, чи то її нехитрий танець сильно відвертав увагу, пригадати так нічого і не зміг. Вона зігнулася й опустилася на карачки, дозволяючи лямкам нічної сорочки сповзти з плечей і майже оголити груди. Навіть нерівно відсічене магією волосся не псувало спокусливої картинки. Однак мене все ще нудить від її почуттів.

— Ти хоч уявляєш, скільки огиди у твоєму погляді? Навіщо ґвалтуєш себе? — від її справжніх емоцій ледь не вивертає.

І як у неї виходить, так добре зображати пристрасть і бажання?

— Що? Справді? Чорт! — вона різко сіла й невдоволено надула губки, не звертаючи жодної уваги на свої оголені груди.

На мордочці відбився розумовий процес, і я вкотре подумки дав собі запотиличник, як мене могло перемогти ось "це"?! Ні, тут справа, звісно, в моменті несподіванки, вперше зустрівся з некромантом. А ще я п'яний, але все одно соромно то як.

— Може, тоді одружишся зі мною? — раптом усміхнулася вона, ніби осяяна раптовим осяянням.

— Чого? — я здригнувся від жаху.

— Одружуйся зі мною! Прокляття перейде мені, але воно ж моє, тож нічого не буде. А ти залишишся живим, на деякий час... Погоджуйся, любий, — знову посміхнулася вона класичною посмішкою некроманта, і я відчув лють.

Можливо, я протверезів від злості, що накрила мене. Бо зміг накреслити руну у свідомості, схопив пасмо з підлоги та стиснув, вливаючи в нього свою магію.

— Четвертий закон магії: Ілюзія не може втілитися з нічого, — менторським тоном коментував я свої дії, дивлячись, як волосся дівчини миттєво перетворилося на змій і кинулося на неї. — Якщо волосся, що ти сама собі відрізала, не зникло, значить, під їхньою ілюзією твоє справжнє. А це означає я можу використати його проти тебе.

Посміхнувся, спостерігаючи, як вона намагається вбити своєю магією змій, але ті все одно шиплять і намагаються вкусити її за голі ноги. Вона завищала, застрибнула на стіл, намагаючись забратися вище. Даремно це вона, вони ніколи від неї не відстануть.

— У некромантів, з їхньою швидкою здатністю зцілюватися, має бути вразливість. Поміркувавши, я дійшов висновку, що регенерація і є їхньою найбільшою слабкістю. Оскільки біль ніхто не скасовував. Ось ці чарівні змійки нікуди не зникнуть, поки ти не знімеш ілюзію. Ран вони, звісно, тобі не завдадуть, але ти відчуватимеш сильний біль.

Встаю на ноги, злегка похитнувшись. Занадто багато випив, мене хитає.

— Прибери їх! Прибери! — верещала гостя, а я з усмішкою зробив ковток вина з останньої пляшки.

Магія їй не допомогла, вона схопила стілець, намагаючись забити змій ним.

— Спочатку ти мені розкажеш, звідки дізналася про Мілу, і навіщо хочеш, щоб я з тобою одружився.

— Я? Хочу?! Та яка дівчина у своєму розумі захоче за тебе заміж вийти?! Навіть попри твоє багатство і гарне личко! Ти хоч знаєш, який ти моральний виродок?! – кричить вона так, що вуха болять. — Прибрав їх, живо!

Яка нахабна малявка, приказувати мені видумала.

— І чим я такий поганий? — байдуже перепитую, знову прикладаючись до пляшки, вина зовсім небагато залишилося.

— Чим? Ну, не знаю...

Вона удала, що задумалася.

— Наприклад, тим, що виключили більш ніж половина першокурсниць, коли вони  вам шоколад подарували на День Кохання, — одна зі змій залізла на стіл і хапнула дівчину за стегно, тож тій довелося зістрибнути зі столу й відходити до коридору. — Ай!

— Ну, і що? Їм же наука, не дратувати мене.

— А те, що кілька з них від нещасливого кохання наковталися настоянок і мало не померли, вас зовсім не хвилює?! І на війні з ельфами ви вбивали не тільки чоловіків, а й жінок і дітей! Такі моторошні історії ходять про вас у народі, втім, ви їх успішно підтверджуєте своєю жахливою поведінкою! Проклинаєте всіх направо й наліво, ламаєте чужі життя й долі! — вона палала гнівом і, здається, зовсім не помічала, як змії вчепилися в її ноги й руки, роблячи отруйні укуси.

— Я чинив правильно, — байдуже відповів на її гнівну тираду, із задоволенням дивлячись за тим, як вона шипить від болю.

Треба ж насолодитися муками того, хто підписав мені смертний вирок. Змій–то як багато, ціле гніздо і всі лізуть хапнути колишню господиню.

— Ви вбивали! І продовжуєте вбивати! — вигукнула вона, намагаючись відігнати від себе змій.

— Та чим ти краща за мене, в такому разі?! — пляшка полетіла в дівчину, але не долетіла, впавши в купу змій, тим самим розполохавши їх. — Усі йдуть на поводу своїх бажань і жадають лише грошей і влади. Ти ось зустрічала хоч одну людину, яка не хотіла цього? Сумніваюся, що такі існують.

— На жаль, існують. Більшої дурепи, ніж вона, світ не бачив! Усім допомагає, всім довіряє! Не розумію, як її земля ще носить, адже на кожному кроці трапляються такі виродки, як ти, — голосила моя безголова вбивця, відбиваючись від змій босими ногами. В якийсь момент їй надоїло це й вона зважилася сказати:

— Це твій останній шанс, архімаг! Ніхто, крім мене, не зможе увійти сюди, а ти не зможеш вийти до самого ранку!

— Ти ще парочку забула! — зачаровую ще волосся, і вже майже вся підлога ворушиться від кількості змій.

Вона з пронизливим вереском вискочила з мого номера, наче перелякане дівчисько. Дурна дівка. Ще й дурості говорила. 

Я вбивав, багатьох вбивав. Але що з того? Те, що я робив, не спокутувати, та й совість мене не мучить. Вино скінчилося, ну й чорт із ним! Збираю залишки розуму і викреслюю формулу пальцем у повітрі, чари накладаються погано, весь час роблю помилки. Сяк–так поставивши захист, щоб ніхто, крім моєї родини, не міг зайти сюди. Нічого на мені знову ілюзію цієї некромантки випробовувати. Навіть померти спокійно не дасть, противна тварюка. Стягнув із себе залишки одягу, вважаю за краще голим спати. Комфортно і прохолодно: ліжко застелене шовковою білизною. Заплющую очі, не сподіваючись їх знову відкрити.

Здається, я заснув, бо, помітивши чужу присутність, був уже майже тверезий. На мить мені здалося, що це всього лише сон. Але потім від бажання стало дуже жарко, а нижня частина тіла прокинулася швидше за мене. У голові промайнула дурна думка про те, що це мене хтось настільки сильно хоче, що я з ні з того ні з сього так розпалився, яку я відкинув як неможливу. Двері зачарував, ніхто не зможе увійти. Але навіть якби інша людина була на поверсі, мені б усе одно не вдалося почути її почуття, бо нас розділяють стіни. Щоправда, сьогодні з волоцюгою сталося протилежне, але, можливо, вся річ у тому, що я був у ліфті?

Зітхнув і повернувся на спину. Попри мітку, точно знаю, що ще не світанок. І як мені тепер заснути, якщо нижня частина мого тіла вже прокинулася?!

Промайнуло світло, і думка, що ненормальна некромантка повернулася, щоб мені дошкуляти, викликала в мене стогін. Розплющив очі й підвівся на лікті, намагаючись у темряві роздивитися непроханого гостя.

І яку ілюзію некромантка обрала цього разу?