Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Марія Власова
Ненавиджу магів

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Кільце, калюжа і грубіян.
129 дн. тому
Розділ 2. Весілля, обручка і волоцюжка.
129 дн. тому
Розділ 3. Гулянка, шнапс і підлянка.
129 дн. тому
Розділ 4. Ілюзія минулого
129 дн. тому
Розділ 5. Мій чоловік
129 дн. тому
Розділ 6. Спокусниця – моє прокляття і нагорода
129 дн. тому
Розділ 7. Чуже ім'я, сором і втеча
129 дн. тому
Розділ 8. Втеча, пожежа та облава
129 дн. тому
Розділ 9. Друг, що гірший за ворога та помста
129 дн. тому
Розділ 10. Серафима, прокляття та інші неприємності.
129 дн. тому
Розділ 11. Наречена упиря, вогонь і отруєння.
129 дн. тому
Розділ 12. Академія, замах на принца і довгоочікувана зустріч.
129 дн. тому
Розділ 13. Суд, сонний порошок і знайомство із сестрою.
129 дн. тому
Розділ 14. Непередбачуване рішення Трута і каблучка, що повернулася.
129 дн. тому
Розділ 15. Отрута, зустріч із відьмою, наслідки від магії та Шлюбна Мітка.
129 дн. тому
Розділ 16. Легенда, аудієнція та нерівна сутичка.
129 дн. тому
Розділ 17. Дивні аури та страшні спогади.
129 дн. тому
Розділ 18. Незвичайна подруга, за крок до катастрофи і непрохані гості.
129 дн. тому
Розділ 19. Пробудження і спалах люті.
129 дн. тому
Розділ 20. Бал, напруга, танець і заколот.
129 дн. тому
Розділ 21. У крамниці гнома, кігті відьми та акціонер нелегального банку
129 дн. тому
Розділ 22. Сутичка, угода і тимчасове перемир'я.
129 дн. тому
Розділ 23. Чоловік Синьої відьми, ім'я уві сні та відвідування банку.
129 дн. тому
Розділ 24. Допит у сховищі, часткове відкриття таємниць.
129 дн. тому
Розділ 25. Брехлива казка
129 дн. тому
Розділ 26. Бойкот, правда про короля і маленька новина
129 дн. тому
Розділ 27. Доленосні події минулого і дилема вибору в сьогоденні.
129 дн. тому
Розділ 28. Прокляття роду
129 дн. тому
Розділ 29. Родичі
129 дн. тому
Розділ 30. Весілля
129 дн. тому
Розділ 31.Сімейні таємниці
129 дн. тому
Розділ 32. Розвязка
129 дн. тому

Пенелопа
Ми обмінялись з гномом поглядами, що було важко, зважаючи на те, що я на дві голови вища його. Як представник дуже гордої раси гномів Довгонюк тут же попробував виправити цю ситуацію. Ради цього він гримнув по прилавку так, що мішечок монет, які він мені пропонував за рецепт зілля чоловічої сили, розсипались по ньому, декілька навіть упало на підлогу. Поки я їх підіймала, хитрий гном встав на спеціальній стільчик, і тепер гордо величався через прилавок, на голову вищий за мене. Я гучно поставила монети на місце, ігноруючи його зверхній погляд.

— Пане Довгонюк, я ще раз повторюю: цього мало, — коли справа стосувалась грошей в мені проявлялась упертість, якої у звичайному житті немає.

— Рудич, дівчинко, ти у мене уже три роки працюєш, — почав хитрий гном знайому пісню.

— Дуже довгі три роки, — натякаю, що працювати з таким роботодавцем було тяжко, попри те, що він інколи йшов на поступки в справах, які не стосувались грошей. 

— За цей час ми добре спрацювались, — вирішив підлещуватись гном, поки я скручувала лист з рецептом в трубочку, щоб сховати його в сумку. 

— Значить не буде про що жалкувати, коли наша співпраця закінчиться, ви ж знаєте, моє навчання в училищі підійшло до кінця. 

Признаюсь, так я хотіла вкотре нагадати не йому, а собі, що ще місяць виробничої практики і я покину столицю. Часу с кожним днем стає все менше, за то переживань від незворотного тільки більшає. Втім, у Довгонюка був свій погляд на моє майбутнє.

— Саме тому тобі пора подумати про роботу на повний робочий день, до того ж на другому поверсі є прекрасна кімната, за яку я візьму всього лиш двадцять золотих.

— Скільки? — від наглості гнома перекрило подих. 

Двадцять золотих за ту комору?! Там же склад брудних колб і приладдя для прибирання, як там взагалі можна жити?! За двадцять золотих я можу найняти цілу квартиру в хорошому районі, а тут ця діра. Та він, мабуть, знущається з мене! Хоча ні, Довгонюк просто шукав вигоду для себе, такі як він нічого не роблять просто так.

— Дякую за пропозицію, але я так чи так маю вернутись додому, – з моїх вуст це прозвучало як вирок. Може воно так  і є насправді.

— Тоді, це моя остання пропозиція, — він показав на прилавок і мішечок з монетами.

— Я продам його комусь іще, — рішуче сунула папір в сумку, після чого попробувала забрати пляшку з прототипом, але гном схопив мене за руку. Його гострі жовті кігті вткнулись в шкіру, він присунувся ближче, окутуючи мене в аромат мазі від ревматизму, якою у свій час я заслужила від гнома свою першу та останню похвалу.

— Навряд чи у тебе це вийде, особливо якщо я покажу вміст тієї торбинки комусь із таємної поліції. 

Чорт! Хай би його грець взяв! Я не відповіла ні слова, але гном одразу зрозумів, що я в нього на гачку. Він відпустив мене, навіть трохи відштовхнув мою руку, наче торкнувся чогось брудного. Папірець ліг на прилавок, я згорнула монети в мішечок і сховала їх в сумку. Гном трохи посміювався, та нічого більше не сказав, поки я не повернулась, збираючись піти й більше ніколи не повертатись в цю діру.

— Коли нарешті зрозумієш, що не хочеш вертатися додому, приходи. Кімната буде чекати на тебе.

Він так мене принизити хоче? Хоча куди більше. Я зло закинула кінець шарфа на плече і пішла до дверей. Там ледь не збила з ніг пізнього покупця – дорого вдягнену жінку, з чорною вуаллю на обличчі. Вона якось заметушилась, наче злякалась мене, так що ми ледь розминулись. Такі клієнти завжди лякливі, тому що приходять в крамницю не ради настоянки від кашлю. Останні чотири роки саме я їх і обслуговувала, працюючи на пів ставки в крамниці гнома, і також продаючи йому зрідка свої авторські рецепти. Це був стабільний дохід, який дозволив мені відмовитись від інших робот, який у мене було немало з того самого часу, як я приїхала в столицю. Якщо твоя ціль заробити цілий мільйон золотих, приходиться шукати заробітки з більшим доходом. Попри всю свою скупість Довгонюк добре платив, скоріше за все тому, що заробляв з моїх рецептів куди більше, чим вони йому коштували. Перевірила мішечок у сумці, щось там не так багато, як я очікувала. Старий скнара. Ще й про ту торбинку згадав, що я по дурості залишила колись в його сейфі. Обіцяв же, що не зазирне туди, а все одно зазирнув, старий брехун. Хоч не здав і те добре. 

Нога зіслизнула з останньої сходинки, ледь не упала в калюжу мокрого снігу. Що ж так день не задався? Хоча, чому тільки день? Все моє життя мене переслідує смуга невезіння. Вона настільки довга, що насилу можу згадати, коли мені хоч трохи щастило. Можна з іронією зауважити, що так взагалі–то не буває, та й невдахою назвати мене не можна. Весь час не щастити неможливо, після чорної смуги завжди настає біла смуга, й так далі. Принаймні, так розповідала Провидиця в храмі на щотижневих проповідях.

«Робіть добро іншим людям, навіть незначне, і воно до вас повернеться!» – кричала чи то в наркотичному угарі, чи в релігійному фанатизмі стара відьма. Дивно, наївною, Провидицю не назвеш, а казки всім розповідає.

Видихаю пар із рота, стираю піт із чола. В крамниці було тепло, а на вулиці так холодно. Зима не тішить своєю погодою: то мороз такий, що на вулицю не вийдеш, то сніг завалює по перший поверх. Ось і тепер, моя нога зіслизнула по мокрому снігу, провалюючись майже по щиколотку чоботом у калюжу.

Приїхали! Я так застуджуся, поки до готелю дійду! Треба було все–таки відмовитись від цього «прощального» вечора. Зморщилася, відчуваючи, як вода заливає чобіт через дірку з лівого боку. Чоботи мої, відслужили вже не одну зиму, і передаються в моїй родині, майже як сімейна реліквія, від старшої сестри до молодшої. З огляду на те, що я сьома дочка в сім'ї, їх би треба було давно викинути та купити нові. Але на нові гроші шкода витрачати, особливо коли треба назбирати той бісів мільйон. Колись чоботи були гарні, чорні, з червоною вишивкою, але зараз навіть звичайні валянки виглядають солідніше, а головне тепліше. Нагнувшись, струшую мокрий сніг з єдиних, як і ці чоботи, колготок. Тонкій вовняній тканині ще служити й служити мені укриттям від крижаного вітру Мертвого моря, що пронизує до кісток. У довгій спідниці незвично і незручно, треба було штани вдягнути. Напевно, даремно я сьогодні так роздяглася, в розмові зі старим гномом це зовсім не помогло. Шкода, вже пізно щось змінювати, а просто не прийти на власний випускний нерозумно і небезпечно. Нерозумно, бо я на нього вже скидалася, попри своє бажання Небезпечно, бо дехто може це неправильно зрозуміти. Цей дехто має силу велетня, і кожного разу коли вона сердиться, я реально боюсь за своє життя. Навіть на подруг, і то мені не щастить.

Невдачливість з'явилася в мене ще в дитинстві, коли неабияк напідпитку батько повертався додому і починав битися та скандалити з матір'ю. Коли була меншою, завжди намагалася захистити матір, за що нерідко отримувала й сама. Тоді мама була для мене добром, а батько злом, принаймні, коли він був п'яний. Трохи подорослішавши, я зрозуміла, що стосунки батьків не зовсім такі прості, і не все у світі ділиться на біле і чорне. Адже щоразу мама проклинала тата, щойно він з'являвся на порозі напідпитку. Батько ж не залишався осторонь, нерідко нагадуючи, як колись давно вкрав її в якогось злісного аристократа, і тепер вона йому ноги має цілувати, а не сковорідкою погрожувати. У нас рідко бували спокійні вечори.

Одного подібного вечора, так само замислившись над стосунками своїх батьків, я зрозуміла, що в них якесь дивне кохання. Незрозуміле, відмінне від того, яке вихваляють у книжках, кохання буває різним. Найчастіше зовсім не як у любовних романах і в казках. І поки я обмірковувала, наскільки збочене кохання моїх батьків, мені прилетіло сковорідкою в лоб. На мій подив, коли прийшла до тями й зрозуміла, що сталося, моє «мертве» тіло вже спочивало в дерев'яній труні, нашвидкуруч зробленій із корита для свиней. Хоч закопати не встигли, тільки відспівувати почали. От обличчя у Провидиці витягнулося, коли я, посеред промови про безсмертя душі, попросила дати мені ковдру, щоб цю безсмертну душу не застудити. Шкода потім не смішно було, коли батьки не зраділи моєму поверненню з того світу й почали вже за мною з ременем і сковорідкою бігати навколо хати.

То–то я відчуваю, що за домом зовсім не сумую. Чи ні? Адже на моєму лиці недолуга посмішка, а на серці важкість. Можливо це відчуття провини?

Озираюся на всі боки, намагаючись знайти дорогу без калюж, але в таку погоду це не просто. От рядом у воді щось блищить. Шиплячи від холоду, занурила руку у воду з подивом витягнула каблучку. Шикарну, золоту, з великою кількістю дрібних блискучих камінчиків і одного розміром у виноградину. На підробку не схоже, така річ коштує багато, навіть після купання в брудній калюжі, й здається шалено дорогою. Виникло недолуге бажання надіти каблучку і заховати її з рукою в діряву кишеню старого пальта. Якщо я її продам, то зможу заробити декілька тисяч, якщо не більше. Суттєво це не поможе, мені все ще не вистачає набагато більше, так що й сотня подібних каблучок не поможуть. Але… Ні, чорт забирай, ні! Навіть якщо я її й візьму собі, вона не принесе мені нічого хорошого. 

В училищі, де я зараз навчаюся, здебільшого навчаються діти з багатих сімей, а нас, стипендіатів, дуже незначна кількість. У якомусь плані ми ніби їхні раби, до нас навіть ставлення зовсім інше і планки за оцінками вищі. Ось чому, а тому я сумувати не буду, коли навчання нарешті закінчиться. Якось одна мерзенна особа, з тієї самої заможної сім'ї, заявила, що в неї зникла каблучка. Пропала і пропала, але вона ж підняла скандал, заявивши, що в училищі крадуть. А кому в училищі красти? Правильно, бідним стипендіатам, які й так ледве виживають у суворій реальності. І відтоді, щотижня, комендант риється в наших речах, перевіряючи, чи немає у студентів недозволених речей. У мене звичайно є свої сховки, але про них знає та сама подруга з силою велетня. Чорт, Клара! Вона ж буде в готелі, і якщо помітить її, то точно вкраде, з нею не буває інакше. Але якщо з нею я впораюсь, сумніваюся, що мені повірять, якщо скажу, що знайшла таку каблучку в калюжі. Я й сама в це не вірю, мені так не щастить! Щастя взагалі рідкісний гість в моєму житті. Каблучка й правда дорога, і той, хто її втратив, віддав цілий статок. Можливо, це бідний робітник, який збирав на нього все своє життя, щоб попросити руки коханої дівчини. Якось соромно, що я як щур стою з цією дрібничкою. На ватних ногах піднялася, і тільки тепер відчуваю як пальці, якими тримаю її сильно сверблять. Вона що магічна? Одразу перелякано ахаю, мало не кидаючи її назад в калюжу. Щось наче втримало мене від того, щоб кинути її назад, напевне на ній така магія. Так що ж так не везе сьогодні, бісова магія! 

— Ніхто не загубив каблучку? — запитала голосно, більше від бажання позбутися магічного артефакту, чим реально повернути її власнику. 

Магічні речі просто так не розкидують, знаючи своє везіння, залишати цю дрібничку в себе не варто. До того ж я знаю, хто її поцупить у мене за першої ж нагоди, й сама від цього постраждає. Люди, що проходили повз, мигцем дивилися на каблучку, від чого витівка здається ще більш дурною. Повторила своє запитання, і тут раптом до мене підскочив чоловік. Високий, одягнений у чорний бушлат, такі зазвичай торговці на ринку носять.

— Перстень кажеш? — він мигцем глянув на мене, а потім уперся поглядом у каблучку.

З його хижої посмішки відразу стало зрозуміло, що каблучка йому не належить. Він потягнувся своєю великою брудною рукою до неї. Дурний, хто його знає, що там за магія. 

— О! Моя каблучка! — вигукнув інший чоловік невеликого зросту, з'явившись із нізвідки, і вихопив каблучку.

Низький із чорним розпатланим волоссям і довгим носом. Гном, чи що? Може навіть мішанець, він посміхнувся так кровожерливо, розглядаючи дрібничку при світлі величних ліхтарів, як одна моя знайома.

— Віддай! Це моя каблучка! — завив великий, і кинувся на коротуна.

Зав'язалася бійка, під час якої коротун бігав по колу, ухиляючись від високого, але дуже незручного мужика. Уся ця ситуація дедалі більше схожа на фарс, або на досить дивну бійку. Я просто стояла і дивилась на це, роздратовано розчісуючи пальці, так що вони почали поколювати. 

— Не лізь! Це моя каблучка! — кричав невисокий, усміхаючись, як божевільний.

— Що ти сказав, таргане?! — крикнув здоровань. Коротун його не чув, з противним сміхом він помчав крізь натовп у бік набережної. Вилаявшись, здоровань побіг за ним, дорогою збиваючи з ніг перехожих і першою з них мене.

«Робіть добро іншим людям, навіть незначне, і воно до вас повернеться», — повторила слова Провідниці, при цьому на повну відчуваючи, як до нитки промокає моя спідниця і п'ята точка, якою я плюхнулася в калюжу завдяки цим двом. Я ж казала: мені ніколи не щастить! Але навіть якщо таке трапляється, то це несе за собою ще більші проблеми. Напевне, я просто проклята, як усі в моєму роду. 

Чорт!

«Як же, як же... Ось, щоб усе твоє "добро" до тебе повернулося, стара відьмо!» — шиплю, встаючи з калюжі.

Послизнулася і знову приземлилася п'ятою крапкою у воду, а цього разу, промокнувши повністю. Ось тепер єдина суха річ на мені – це широкий в'язаний шарф. Обожнюю цей шарф, холодною зимою він слугує мені й шапкою, і шарфом, а іноді й подушкою. Найяскравіша моя прикраса, моя головна коштовність, бо зв'язаний мамою, спеціально для мене! У сім'ї, де в тебе ще шість сестер, неможлива розкіш – мати річ, яку ніхто ще не носив до тебе.

Тримаючись за великий кам'яний паркан, піднялася на ноги. Цікаво, хто живе в цих особняках, захованих від решти світу триметровим парканом і купою магічних щитів? Чи що там маги накладають, щоб ніхто не міг залізти до скарбниць? Ось і зараз під рукою тремтіла стіна, наче від вібрації. Не подобається, бачте, що паркан чіпаю!

Рука почала шалено свербіти, як щоразу, коли торкаюся чогось магічного, тому поспішно прибираю руку від паркану. Мені здається, на світі немає такої людини, яка страждала б так само сильно від впровадження магії у звичайне життя, як я. Не можу їздити на тролейбусі, бо він рухається тільки коштом магії машиніста. Не можу їсти в їдальні, бо весь посуд там миють за допомогою заклинань. Ця магічна промислова революція доводить мене до корости. Найбільше мене бісить не те, що доводиться ходити пішки, їсти зі свого посуду і прати руками, а самі маги – пихаті самовдоволені виродки. Таке враження якщо ти народився без дару, то ти бруд під їхніми ногами! Магів не люблю, та ні, гірше, я їх ненавиджу! Коли в тебе шість сестер, і КОЖНА з магічним даром, а ти ні – це, м'яко кажучи, неприємно. Але коли ця КОЖНА прагне підколоти – це просто нестерпно!

Зітхаю натужно, з роздратуванням згадуючи минуле. Корсет боляче врізається в бік, нагадуючи, як одного разу моя сестра Іза вирішила наді мною пожартувати й чим для мене це закінчилося.

Оскільки більшу частину чоловічої роботи по дому робила я, особливо після того, як тато йшов у запій, доводилося і гній на поля в тачці возити, і коням підкови прибивати, і навіть птицю забивати. 

Ось останнім моїм обов'язком і вирішила скористатися Іза, моя старша сестра, тоді студентка столичної академії. Треба було мені запідозрити недобре, коли в літню спеку сестра вирішила зварити бульйон з індика. Хоч я спробувала відмовитися від такого заняття, але після маминої фрази мені довелося погодитися.

«З тебе все одно толку ніякого, так хоч щось корисне зробиш», — звичайнісіньким прискіпливим тоном наказала мати, не залишивши мені вибору.

Руки трусилися, коли я тільки за сокирою пішла, коли ж прийшла до курника, мене вже похитувало. До того часу ще жодного разу нікого не вбивала, тільки інколи татові допомагала тримати бідну птицю.

Іза обрала в жертву вгодованого індика, птах наче відчув, що на нього зібралися зазіхати, розправив крила і з бойовим кличем понісся на мене. Якось і сокира забулася, яку я впустила собі на ногу під дружний регіт сестер. Понеслася подвір'ям, поки нестерпний птах намагався вкусити мене за п'яту точку. За пів години біганини, втомилася не тільки я, а й бідний індик, навіть сестри вже реготати втомилися і зайнялися своїми справами. Зрештою, після нерівного бою, і постраждалого від укусу вуха, я все–таки змогла схопити індика. Оскільки він усе ще виривався, довелося просити, щоб хтось потримав птаха на старому пні, де йому і настане кінець. Чесно кажучи, після понівеченого вуха і п'ятої точки, мені вже не терпілося обезголовити цю тварюку. Охочі підтримати індика на смертному одрі, на мій подив, знайшлися. Іза, лукаво посміхаючись, присіла поруч із пнем.

Індик почав голосити, мені насилу вдалося його покласти на пень. Взяла сокиру, і індик жалібно завив. Цей вереск був настільки жалібний, що я відчула себе справжнім катом. Але потім індик скористався моїм збентеженням і хапнув мене за коліно.

Він сам напросився, чесне слово! Удар, і індик пішов у інший світ. На мій подив, я нічого не відчула, хіба тільки бажання відрубати птаху голову до кінця. Замахнулася сокирою знову, але раптом індик наче підхопився, і навіть закричав, і це все з головою, що висіла тільки на шкірі.

Сокира повторно впала мені на ногу, а птах із головою, що висіла на самій шкірі, і діркою в шиї, з якої хльостає кров, рушив у мій бік із загрозливо розчепіреними крилами. 

Іза, та решта, давно надривають животи від сміху в хаті, а я повільно відступаю, намагаючись не викликати ще більшої агресії в убитої мною птиці. Але якось індик не перейнявся до мене добротою, після того, як я його вбила.

Спиною вперлася в стовбур каштана, раніше я по деревах лазити не вміла, але схоже, коли припре, ще й не такого навчишся. Індик почав підстрибувати, намагаючись дістати мене, довелося лізти вище. Долізла майже до верхівки, при погляді в низ почала паморочитися голова.

Кричу Ізі, щоб прибрала свого ходячого мерця. Про що вона взагалі думає?! Пожвавила його серед білого дня, а якщо побачить хто? Варто комусь дізнатися, що в неї такий дар і нам усім кінець. Ізу одразу заберуть від нас і, найімовірніше, вб'ють, як і нас. Некромантів всіх бояться, майже так сильно як відьом.

Індик знову розправив крила, підстрибнув і злетів. Підлетів до мене, що верещала від жаху, і наче кров'ю почав хлюпати на мене. Тепла рідина, схожа на слиз, облила обличчя, навіть у рот потрапила. Від жаху я одразу почала витирати цю моторошну рідину, зовсім забувши про те, що взагалі–то сиджу на дереві, і тримаюся за нього тільки руками.

Звісно ж, я впала, летіла до землі метра три, дорогою обламавши майже всі гілки каштана. Цей милий розіграш прикував мене до ліжка на цілий тиждень. Потім мені довелося все–таки встати, оскільки за мною доглядати ніхто не хотів. Вони навіть цілителя не викликали, сказавши, що нічого зі мною страшного не сталося. Сестри називається! Ось тому я ненавиджу магів і магію, а не через дивну реакцію на неї, що з'явилася після тієї історії.

Кісточки онімілих пальців захрустіли, видаючи моє невдоволення з головою. Якийсь перехожий мужик злякано відскочив убік.

От що їм важко було написати цілителю в місто?! Чи грошей було шкода? На мене їм завжди було всього шкода, бо, бачте, у мене немає дару! Згадала, вони тоді ж суконь собі накупили, на літній бал збиралися! Їм сукні, а мені все життя тепер носити цей потворний корсет! Уже не кажучи про те, що тепер мені приходиться відкладати кожну копійку, щоб тих дуреп спасти, всіх їх спасти.

Зупинилася.

Роздратування змішалося зі злістю і жалістю до самої себе. Що ж, не пощастило мені народитися сьомою донькою саме в цій родині?! Мені часто розповідали, що тато після пологів кинувся на маму, стверджуючи, що я не його донька. Насправді він так чекав народження омріяного сина, а народилася донька, ще одна. Найдивовижніше, що я єдина його донька, майже повна його копія. І очі в мене сіро–блакитні, і волосся темно–каштанове, і обличчя, коли злюся точнісінько, як у нього. Але тато був непохитний і не балував мене своєю увагою. Оскільки я так була схожа на батька, а всі сестри на матір, красуню зі світло–русявим волоссям і зеленими очима, мамі я теж не припала до вподоби. Щоб я не робила, щоб їй догодити, нічого не допомогло. Ось і стала я повним розчаруванням своєї матері, особливо після того, як з дерева впала. На щастя, завоювати татову любов виявилося набагато легше. Зростала я тим ще хлопчиськом, завдяки татові навчилася майже всього, що повинні знати хлопчики, і поки сестри в ляльки грали й за хлопцями бігали, я зібрала свою першу машину. Шкода тільки, що я її потім розбила вщент, але це зовсім інша історія, пов'язана з моїм невезінням. Любов тата до мене охолола, коли чотири роки тому з восьмої спроби мама все–таки народила сина, Еріка. Ось тоді й вирішили батьки, що настав час мене відправляти в доросле життя, відправили мене з найбезглуздішим завданням у столицю, за тисячі кілометрів від дому. Що правда це була не їх ідея, а Провидиці, але в тому місці де я росла, всі важливі рішення завжди приймала вона. Скоро повертатися додому, й гном правий, я не хочу цього робити. Навіть зі всією моєю нелюбов'ю до магії, яка тут усюди, все ж мені в столиці подобається. Я тут вперше за своє життя відчула себе вільною, хоча б ілюзорно. Тепер мене неабияк приваблює те, що не треба вставати ні світ ні зоря, щоб нагодувати тварину, працювати від світанку до заходу сонця в полі й бачити своїх сестер, які радісно щебечуть про нових кавалерів і своє щасливе життя. Головне я не бачила всі ці роки Провидицю, хоча й ні дня не забувала навіщо вона мене сюди послала. 

                                                 ***

Нарешті дійшла до готелю. Багатоповерхова будівля з великими вікнами, через які видно інше життя, сповнене розкоші та магії. Напевно, одна ручка на столі в метрдотеля дорожча за всі речі на мені. Щось мені підказує, що це погана ідея прийти сюди. Підійшла до дверей, там слуга, хлопець мого віку. Жовта уніформа робить його схожим на курча. Співчутливо посміхнулася йому, напевно, важко працювати з аристократами, які вважають слуг деталлю інтер'єру. Він насупився, незрозуміло від чого, але тут же начепив усмішку.

— Пані, як ми раді вас бачити! — защебетало курча, дивлячись тільки на пишну літню пані, що виходила з автомобіля.

Та удала, що нічого не почула, і попрямувала до входу. Хлопець швидко відчинив їй двері, при цьому зігнувся в поклоні. Мене трохи пересмикнуло від такої сцени, доки цей хлопець, щоб я не затуляла прохід "пані", штовхнув мене вбік. Ноги зіслизнули по мокрому снігу, і я опинилася майже на проїжджій частині.

Це що ще таке було?!

Штовхнув мене, як якусь дворову псину! От тільки зібралася влаштувати скандал, як переді мною загальмувала машина. Дорога, чорна "Блискавка", останньої моделі, майже з ніг до голови облила мене брудом із калюжі. Усе тіло заколотило, чи то від холоду, чи то від гніву. Вони що змовилися?!

Якого біса?!

Водій вийшов із машини. Навіть не подивився в мій бік, хоч я і залишилася стояти перед його машиною, мокра до нитки. Високий, широкоплечий, у модному чорному пальто зі шкури якоїсь екзотичної тварини. Гладко зачесане назад темне волосся блиснуло у світлі вуличних ліхтарів, а обличчя я не встигла розгледіти, оскільки він швидким кроком увійшов до готелю. Слуга, широко посміхаючись, промовив ім'я водія, згинаючись ще нижче, ніж перед пані. Цей водій, як і слуга, вдають, що мене не існує, наче я порожнє місце, або ж настирлива муха, не варта навіть їхнього погляду, не те що уваги. Здається, я починаю закипати.

— Гей, Ви! — крикнула, майже забувши про пристойність.

Підбігла до дверей, за якими зник водій. Курча перегородило шлях, явно знову збираючись мене штовхнути, але не тут–то було! Схопивши ручку скляних дверей, за яку так само намагався втриматися слуга, штовхнула дверима йому прямо по нахабному носі.

Під звук добірної лайки ввалилася в хол, здобувши невелику перемогу. Нечисленні відвідувачі готелю одразу звернули на мене увагу, немов я звірятко в зоопарку. Не вписуюся я у всю цю розкіш, що сказати. Згадавши, який вигляд маю, скинула шарф із голови, закинувши при цьому його кінець за спину. Водій, який і не підозрював, що я збираюся зігнати на ньому злість за нещасливе дитинство, неквапливо прямував до метрдотеля.

— Гей, Ви! — крикнула на весь хол, згадавши, що тільки мову нахабства розуміють подібні персонажі.

Ковзаючи підборами чобіт, наздогнала його, і обігнула, не даючи йому пройти далі.

— Ти це мені? — після паузи, з виглядом людини, яку висмикнули зі своїх думок, запитав він.

— Вам! — підкреслила те, що на "ти" я з ним не переходила. — Що ви собі дозволяєте?! Облили з ніг до голови, так ще й пішли, як ні в чому не бувало!

— Це ви про одяг? — у його голосі почулися іронічні нотки. — Так він і до зустрічі з калюжею був схожий на ганчірку. Тож із цим, — він із презирством окинув поглядом мій одяг, — не можу тобі нічим допомогти.

Холодно посміхнувшись, він обігнув мене, застиглу від обурення, і пішов далі в стійці метрдотеля.

От де ці двері, коли вони так потрібні?! Зараз я йому б не раз, а кілька десятків разів проїхалася дверима по нахабному довгому носі. Оце ж яка метаморфоза, ще кілька миттєвостей тому був гарний молодий чоловік, з прекрасними небесно–блакитними очима, довгим носом і пухкими губами, а варто було тільки йому заговорити, став дятлом із пихатою зарозумілістю. Ось що огидна поведінка робить із чоловіками. Він зупинився біля стійки, сказавши щось метрдотелю, поки я його наздогнала.

— У Вас совість є? — запитала, склавши руки на грудях.

Метрдотель покосився на мене поглядом людини, яка побачила противного великого таргана.

— А в тебе? — відказав чоловік, забираючи ключ.

Він повернувся в бік ліфта, але я знову перегородила йому шлях. От же нахабний попався, ну нічого, просто так від нього не відстану! Подумала так, а потім, як зустрілася з ним поглядом, і стало зовсім погано. Щось подібне я відчувала, коли дивилася в очі майже відрізаної голови індика. Навіть у рухах тіла читається щось небезпечне, немов він стримує лють. По спині пройшов холодок, мимоволі відступила на крок. Стільки злості й бажання розірвати мене на шматочки не було навіть в індика. Чоловіче, та що я тобі зробила?

Він заплющив очі, мимоволі помічаю, як опустилися його плечі та розслабилися руки. Потім поліз у кишеню і дістав звідти чорне шкіряне портмоне. Поглянув на мене, немов оцінив і почав ритися в маленькому відділі з мідними копійками. Дістав кілька монет і поклав мені в руку.

— І щоб я тебе не бачив, — скомандував він, чим розлютив ще більше.

— Ви що собі дозволяєте?! — мій голос перейшов на вереск, злощасні монети полетіли назад у свого первісного господаря. — Я вам не жебрачка! Мені ваші гроші не потрібні!

Чоловік застиг, ми стоїмо ще біля столу метрдотеля, на ньому велика ваза з дорогими золотими трояндами. Здорова така ваза, за нею сміливо ховається метрдотель, а він не худий до речі. Ось якесь шосте чуття підказало мені відступити ще на крок. Одним помахом руки він зніс вазу, навіть не помітивши. Уламки розлетілися всюди, не жартома налякавши метрдотеля. Десь скрикнула жінка, чи це я від страху вереснула. Повисла лячна тиша, в жаху застигла перед незнайомцем, якого, схоже, довела.

— ТА ЩО ТОБІ ТОДІ ВІД МЕНЕ ПОТРІБНО?! — прокричав він, майже сопучи від гніву.

Здається, ця фраза була звернена до когось іншого, якби не я стояла перед ним, ледве ухилившись від осколків. Сильно захотілося розплакатися, як тоді, в дитинстві, коли батьки зривалися на мені після чергового сімейного скандалу. Хоча стривайте, взагалі–то це я тут права, а він психує, як ненормальний.

— Вибачтесь, — трохи нерішуче відповіла.

Мені навіть здалося, що я більше йому раджу, ніж вимагаю вибачень. Якась дивна ситуація виходить. Він розсміявся, голосно й завзято, ніби не міг повірити, що я таке змогла ляпнути. Та я й сама не можу в таке повірити. Сміється він набагато приємніше, ніж кричить, але все одно напружилася від цього звуку. Подивився на мене, як на кумедну тваринку, зупинився поруч і опустив свою велику руку мені на плече. Магія наповнила теплом мої речі, зігріваючи та висушуючи все до останньої нитки. Коли за теплом прийшов моторошний свербіж, дивного чоловіка вже й сліду не було.