Все інше сталося настільки швидко, наскільки тільки можливо. 

Король дивом відхилився, лезо прочесало повітря біля шиї монарха. Я бачила переляк в очах Оуена. Бачила те, як людина у темному одязі знову замахнулася. 

Свист над вухом навіть не налякав мене. Я не встигла ані відреагувати, ані побачити, що то було. Я побачила вже результат.

Побачила ніж, який увіткнувся у горло вбивці. Людина в темному одязі захрипіла, відступила на крок, випустила зброю і сплюнула кров’ю собі на підборіддя. Його ноги підігнулися, і він впав з глухим звуком на каміння коридору.

Злякано озирнувшись, я подивилася на лорда Тормейта.

Алар все ще стояв з піднятою рукою. Блідий і переляканий. А я кинулася до чоловіка.

— Оуене!

— Ви врятували мене, — король не дивився на мене. Він дивився на Вищого лорда. — Аларе, ви щойно врятували мені життя.

Великий камергер похитнувся і схопив повітря ротом. 

— Батько завжди казав, що я непогано кидаю ножі, — нервовий сміх зірвався з його губ. Та за мить Алар опанував себе і опинився поряд. Опинився між королем та вбивцею, під тілом якого вже починала розтікатися калюжа крові.

І тільки тоді вартові, які весь цей час супроводжували нас, зреагували. Підбігли, вихопили зброю. Та все це вже було неважливо.

Оуен торкнувся моєї руки:

— Айло, вам не варто на це дивитися.

— Ні, — я хитнула головою. — Все добре. Ви живі. Лорде Тормейт, я зобов’язана вам своїм щастям. Вся Содія зобов’язана.

Алар ніяк не відреагував на мої слова. Опустився навпочіпки перед нападником і стягнув з його обличчя тканинну маску. У стелю скляними очима дивився той самий хлопчисько, який намагався отруїти короля на заході.

— Вісник, — голос Оуена здригнувся. 

Алар витягнув з горла найманого вбивці кинджал і випростався.

— Я про це і хотів попередити, — він повернувся до короля, схиливши голову. — Було вбито двох слуг та одного вартового. Хтось проник у палац сьогодні. Тепер ми знаємо, хто це був.

— Так, — король зблід. — Знаємо.

— Шкода, що не вийде його допитати, — похитав головою один з вартових. 

— Вісники не називають імена замовників, — глухо відповів король і поглянув на мене. — Айло, справді, вам не варто на це дивитися. 

— Вам теж, ваша величносте, — Великий камергер кивнув у бік коридору. — Ходімте, я вас супроводжатиму. 

Страх, від якого я заклякла на місці, нарешті схлинув. І першим, що я зробила після цього, це обійняла короля. На очах варти, на очах Вищого лорда. Мені було все одно, що вони дивляться. Все одно на те, що вони подумають.

Головним було те, що мій коханий поряд. Живий та неушкоджений.

— Ви тремтите, моя королево, — Оуен не відсторонився. Обійняв мене так ніжно, наче був цілим світом. Наче намагався захистити мене. — Вам треба відпочити.

— Я так за вас злякалася, — голос здригнувся. — Так злякалася.

Оуен відступив на крок та взяв моє обличчя у свої долоні, зазирнув у вічі:

— Все буде добре. Тепер все буде добре. Ходімо.

Я лише мовчки кивнула, намагаючись притримати сльози, які вже набрякли на очах. Алар знову прийшов на допомогу, звернувся до короля та не дав тому помітити мій стан.

— Ваша варта не надто вправні люди, ваша величносте. С цим треба щось робити.

— Завтра ж повідомимо це лорду Долайну на ранковому зібранні, — Оуен озирнувся, ще раз поглянув на те місце, де двоє вартових намагалися підняти тіло Вісника, а потім потягнув мене за собою коридором. — А ви, лорде Тормейт, поміркуйте до завтра, чого бажаєте за моє спасіння. Та з ради я вас не звільню, цього не просіть.

Алар тихо розсміявся. Та сміх його був коротким, наче чоловік його соромився.

— Мені нічого не треба, ваша величносте. Аби тільки родина Фрейвіл була в безпеці.

Оуен збирався заперечити, та ми вже підійшли до дверей королівських кімнат, обабіч яких стояло ще двоє вартових. Вони вирівнялися, побачивши свого монарха, скинули підборіддя і застигли немов би статуї.

— Перевірте кімнати короля та королеви, — Алар звернувся до них тоном, від якого шкіра вкрилася мурашками. — Нікого стороннього там не має бути.

Один з охоронців кивнув та відкрив двері. Я бачила, як він увійшов у середину, пройшов кімнатою, зазирнув за ширму і повернувся.

— Добре, я покличу слуг, — Алар зітхнув, — а завтра прийду із ними ж, щоб обговорити з вами, ваша величносте, що саме я хочу у винагороду.

— Домовилися, лорде Тормейт, — усмішка осяяла обличчя мого чоловіка. — Добраніч.

— Добраніч, — кивнув Алар. — І вам, ваша величносте.

Я лише кивнула і першою увійшла у кімнати. Двері за нами з Оуеном зачинилися.

Чоловік повернувся до мене та простягнув руки. Руки, що тремтіли. І це було єдине, що видавало зараз його стан.

— Йдіть до мене, Айло. Я так хочу вас обійняти ще раз.

Я посміхнулася, удавши, що налякана тут тільки я, і прилинула до Оуена. Притислася щокою до його грудей, насолоджуючись нерівним стуком серця. Від його близькості та тепла ставало краще, спокійніше.

Сподіваюся, що йому теж.

— Дякую, — прошепотіла я. 

— За що, кохана?

— За те, що ви поряд.

Я звела очі на Оуена і посміхнулася. А потім перевела погляд на вікно, за яким вже розквітала ніч. На темному полотні неба розгорілися яскраві зіркі, зійшов місяць. У прочинене вікно проникав легкий прохолодний вітерець.

— Я завжди буду поряд, — Оуен відступив на крок, підняв мою руку, щоб торкнутися її губами. І знову відступив: — Тут прохолодно. Я зачиню вікно?

— Так, звісно.

Ці слова зірвалися з моїх вуст без жодної думки. Я чекала на слуг, які от-от мають прийти, допомогти зняти сукню, підготують ліжко…

Дверцята шафи, повз яку крокнув король, швидко прочинилися. Я бачила лише тінь. Оуен охнув і спробував відскочити. Та тонка постать була швидше. Вона кинулася до короля Содії і змахнула кинджалом.

Блиск кривавих крапель у світлі свічок.

І тихий стогін мого чоловіка.

— Оуене! — я кинулася до нього. — Варто! Варто!

Постать озирнулася і я з подивом зазирнула в обличчя дівчині. Молодій дівчині зі світлим зібраним в тугу косу волоссям. Вона дивилася на мене кілька коротких миттєвостей, а потім відступила.

— Мені шкода, ваша величносте, — її голос був низьким та хрипким. Наче застудженим холодними вітрами Содії.

— Що?..

Короткий погляд у бік короля. І в мене зупинилося серце. 

Оуен. На підлозі. З розплющеними очима. 

А з його грудей стирчить кинджал.

— Я…, — голос здригнувся. І я знову поглянула на неї. На ту, хто щойно все зруйнувала. — Я знищу Вісників. Вам ніде не буде місця та покою. А тебе я вбиватиму буду так довго, що ти благатимеш про смерть.

Дівчина промовчала, дивлячись мені прямо у вічі. І випустила з руки монету. Та тихо впала на килим.

Двері за мною прочинилися, впустивши варту. Впустивши слуг. Може і ще кого. А вбивця кинулася до вікна, стрибнула на підвіконня і вийшла у ніч.

Та я знала, що це її не вб’є. Бо її вб’ю я.

— Оуене, — я вже сиділа біля чоловіка, намагаючись вловити його вдих чи видих. Сподіваючись, що вбивця схибила. Що промахнулася.

Груди мого короля не підіймалися. А погляд залишався скляним. Мимоволі я подивилася у бік вікна. 

А на темному нічному небі впевнено та яскраво спалахнула нова зірка, наче насміхаючись з моєї надії.