І вона мала рацію. Гостей прибуло стільки, що в мене мерехтіло в очах. Велика тронна зала була заповнена настільки, що і продихнути майже не було можливості. Грала тиха музика, та музикантів у цьому натовпі гостей, слуг та варти я не бачила. 

Все, що я зараз бачила, був прохід від дверей до двох різних тронів з темного дерева на узвишші. Біля яких стояв король і храмовник.

— Міледі, не поспішайте ви так, — я почула голос Лейли за спиною і спіймала себе не тому, що і справді прискорилася.

Щоб як можна скоріше опинитися біля Оуена. Оуена, який сьогодні виглядав як справжній король. І справа була не лише у короні, яка прикрашала його голову. Справа була у поставі, у погляді, та й у вбранні, що вже там казати. Червоний сюртук, білі штани, високі чоботи і сріблястий плащ, перекинутий через праву руку. Він стояв так, наче всі гості були його підданими. А дивився тільки на мене. І стільки тепла було в його очах. Стільки любові.

Як я могла не поспішати?!

Та до поради леді Мейрі все ж таки дослухалася. Трохи сповільнила свій крок, щоб з гідністю пройти повз аристократів, які з’їхалися до Содії з усіх куточків світу. Пройти як справжня королева. Як та, що гідна бути поряд з лордом Фрейвіл.

Я відчувала погляди на собі. Відчувала так, наче це були гарячі сонячні промінчики. Наче близькість полум’я. 

— Леді Айло, — Оуен крокнув мені на зустріч, зупинився на верхній з трьох сходинок і подав руку.

— Мій королю, — я відповіла з легкою посмішкою і вклала пальці в його долоню.

Ще два кроки, і ми обидва стоїмо поряд з храмовником. Стоїмо вище за інших. Оуен кидає ще один погляд на гостей, а потім киває чоловіку в білих шатах.

Той схиляє голову і починає зачитувати молитву пантеону П’яти. Я не дослухаюся до його слів, вони проходять повз мене. Їх заглушує стукіт мого серця. Я відчуваю тільки руку короля і погляди. Безліч поглядів, які зосереджені на нас.

— Ваш флакон, — храмовник у якийсь момент простягає руку до мене. І за мить отримує різну посудину з білої деревини. — Долоню.

Тонкий ніж розрізає шкіру, кров крапає у відкритий флакон, наповнюючи його. Усього кілька крапель, і флакон закриває чоловіка мозолиста рука.

— Ваш флакон, — храмовник звертається до короля, як до рівного. — Долоню.

Другий такий самий флакон наповнюється кров’ю короля.

— Під поглядом П’яти ваші долі пов’язані від сьогодні і до кінця ваших днів, — наступні слова лунають, коли храмовник вішає мені на шию флакон з кров’ю Оуена. Потім мій флакон опиняється на шиї короля. — Від сьогодні і навіки.

— Від сьогодні і навіки! — підтримують храмовника гості голосним ґвалтом голосів, від яких мурашки біжать по шкірі.

А Оуен стоїть навпроти, посміхається і затискає поріз на моїй долоні. Потім знімає плащ зі своєї руки, простягає його храмовнику і опускається на коліна. Я повторюю за ним. Щоб за мить нас обох накрило прохолодною сріблястою тканиною. Захисним знаком того, що ми обидва тепер під захистом П’яти.

— Моя королева, — шепоче Оуен з такою хитрою посмішкою, що  мені насилу вдається стриматися від сміху. Одразу вся напруга сходить, весь страх зникає. Бо я щойно стала дружиною цьому чоловіку. А за мить…

— Айла Фрейвіл! — голос храмовника лунає зверху. Він знімає з нас плащ. — Підіймися. Поглянь на мене та скажи, чи готова ти стати служницею богів?

— Готова, — мій голос лунає рівно. 

— Чи готова ти оберігати ці землі та їхніх мешканців, як їхня королева? Готова бути мудрою дружиною короля та його помічницею?

— Готова.

— І чи готова ти до того, що через тебе боги будуть діяти на землі? Готова сприяти їхній волі та їхнім рішенням?

— Готова.

— Тоді я прошу пантеон П’яти поглянути на тебе та благословити. Від нині і до своєї смерті ти, Айла Фрейвіл, королева Содії!

Чоловіча рука знімає з моєї голови тонку тіару і вдягає майже невагому срібну корону. 

А Оуен розвертає до гостей і змушує зробити крок вперед до першої сходинки. Гості дивляться на нас кілька миттєвостей, а потім, як один, поважливо схиляють голови.

— Хай живе королева! — лунає перший вигук.

— Хай живе король! — підтримають його ще кілька голосів.

— Хай живе Содія! — вже майже всі долучаються до цього.

А я тримаю за руку свого короля і чоловіка, не вірячи в те, що традиційна частина завершена. Ще кілька миттєвостей, і всі почнуть святкувати.

Мить. Ще. І ще.

І простір над нашими головами розриває дзвінкий писк. Незрозуміло звідки беруться зі два десятки пташок. Невеличких, біло-синіх, з довгими трикутними крилами. Вони відкривають жовті дзьоби у писку, а з їхніх крил злітає дрібна снігова крихта.

— Крижані сойки, моя королева, — шепіт Оуена змушує мене опустити погляд, відірватися від споглядання за птахами, що ширяють під стелею. — Я ж обіцяв вам їх показати.

Тепло підіймається зсередини, заповнює мене. І я вже не зважаю на погляди гостей, обіймаю чоловіка, широко посміхаючись. Відчуваю його руки на талії, а потім і легкий поцілунок, від якого серце підстрибує у грудях.

Натовп знову вітає нас вигуками, всі чекають, коли ми нарешті відійдемо від тронів та увіллємося у натовп. Я бачу лорда Карі-старшого, який підстрибує на місці, очікуючи можливість запросити гостей до ігор та веселощів, що він підготував. Та гості поки не готові.

Оуен бере мене за руку. Так м’яко, обережно. Так, наче я найдорожчий скарб у його житті. І веде за собою у натовп гостей.

— Вітаємо, — за мить поряд з нами зупиняється чоловік. Чорнявий, з білосніжною посмішкою, яка ще сильніше відтіняє його засмагу. Я знаю його. І знаю його супутницю — жінку з темним волоссям і жовтими очима.

— Дякую, ваша величносте, — я відповідаю першою, уперше не нахиляючи перед ними голову. — Дуже рада, що ви прийняли наше запрошення і подолали таку відстань.

Король Ісафіру посміхається:

— А я радий, що дім Месау нарешті отримав бодай якусь корону. Як ваш батько, леді Айло? Його це теж тішить?

— Спитайте у нього, як повернетесь до Ісафіру, — знизую плечима. — Лорд Месау не зміг відвідати королівське весілля.

Чоловік здивовано скидає темні кущисті брови. Та здивування це награне. Видає його тон наступних слів.

— Як цікаво. Здивований, що не він стояв поряд із вами, коли храмовник опускав корону на вашу чудову голівку.

Я відчуваю, як Оуен невдоволено здригається. Та лише стискаю його руку у своїх пальцях. Зі своїми родичами, нехай і настільки далекими, я буду говорити сама. Це вже питання честі.

— Тоді треба привітати Шостого у черзі, як повернемося, люба, — король Ісафіру широко посміхається дружині, та я бачу наскільки отруйна його посмішка. Відчуваю гидь до нього та його королеви, яка не промовила за цей час жодного слова.

Король та королева Ісафіру йдуть, залишаючи нас наодинці. Ненадовго, звісно. Та все ж таки в нас є час обмінятися думками.

— Ніколи не любив цього слизького типа, — чесно повідомляє мені Оуен, проводжаючи поглядом пару монархів.

— Тоді ви б знайшли спільну мову з моїм батьком, ваша величносте, — я намагаюся перетворити ситуацію у жарт, та вперше Оуен не піддається і не посміхається. В його очах я бачу невдоволення, направлене на короля Ісафіру.

Та за мить і воно зникає. Бо поряд з’являються мої фрейліни. Вони вітають нас з одруженням. І окремо мене з титулом королеви. Це і їхнє свято також, бо з цього дня вони офіційно стають фрейлінами королеви Содії.

До нас знову і знову підходять аристократи, повторюють один за одним слова та жести. Ми лише киваємо та дякуємо. Лорд Карі вже починає запрошувати гостей до саду, де мають пройти перші ігри. Хтось з дам питає, чи пустять їх до гарячих джерел, бо як вони чули — ті мають цілющий ефект. 

— Ваші величності, — біля нас зупиняється жінка років сорока зі світлим курчавим волоссям та темними очима. На сукню я не звертаю уваги, бо більше зацікавлена іншим. І за мить виявляється, що мені не здалося.

— Сестро! — Оуен охкає, недовірливо простягає руку гості. А вона посміхається і бере молодшого брата за правицю.

— Ти так виріс, ваша величносте. 

— Стефія! — я вперше бачу, як Оуен червоніє. — Я гадав, що більше не побачу тебе.

— Ну як я могла пропустити весілля брата, — вона посміхається. І ця усмішка така ж чарівна, як і у її родича. — До того ж, я надто довго ігнорувала нашу матінку. Треба вже вирішити всі наші з нею проблеми.

— Тоді тобі як можна скоріш треба побачитися з нею. Ти ж знаєш що буде, якщо ти не з'явишся перед нею одразу ж.

— Надто добре знаю, — Стефія пхикає. А потім повертається до мене: — Приємно познайомитися, леді Айло. Ваша величносте.

— Мені теж, леді Даур. Сподіваюся, що бачу вас не востаннє.

Вона сміється і поспішає звільнити біля нас місце.

Та біля нас не зупиняється нова пара аристократів, які бажають привітати зі святом. До короля підходить лорд Стері і говорить щось настільки тихо, що мені і розчути не вдається. Тому я повертаюся до своїх фрейлін і помічаю, як леді Офора крутить щось в руках і дуже невдоволено дивиться убік.

— Даяно?

Вона здригається від мого голосу.

— Що трапилося?

— Це дрібниці, — відмахується дівчина. 

— Ну як дрібниці, — леді де Оргі не змовчує. І киває убік. — Лорд Госабр прийшов на ваше весілля не з дружиною.

— Покидьок, — шипить Даяна, з силою стискаючи в руках якусь прикрасу.

— Ти зараз зламаєш її, — я простягаю руку до подруги і забираю в неї невеличкий золотий кулон. Кругляш з гравіювання на тонкому ланцюжку. Гравіювання зображає ведмедя з крилами — герб дому Госабр.

— Я хотіла подарувати його леді Аннеті. А Браян знову притягнув на захід цю повію! Це вже така образа, що і уявити важно!

— Так подаруй цей кулон їй, — Оріса хитро посміхається. — Подивимося, що з цього вийде.

— Ні! — Даяна трясе головою і жестом просить мене повернути прикрасу. — Надішлю її леді Госабр пізніше. Що там в нас? Розваги та ігри? Я хочу відволіктись!

— Йдіть, — я киваю дівчатам. — Я вас скоро наздожену.

Елісса підхоплює обох дівчат під руки та веде до лорда Карі, який зараз розповідає гостям, що на них очікує сьогодні. Тільки леді Мейрі залишається неподалік від мене.

— Цього не може бути? — до мене долинає стурбований шепіт Оуена. — Лорд Карі мав це зробити.

— Я дізнаюся, ваша величносте, — лорд Стері схиляє голову і за мить розчиняється у натовпі.

— Оуене, щось не так?

Він повертається до мене. На обличчі яскравими фарбами вимальовується занепокоєння.

— Здається, ми якимось чином образили імперію Ваштера. Жоден із запрошених звідтіля, не приїхав на наше весілля.