— Швидше, Айло!

Коні неслися вузькою дорогою, з-під їхніх копит вибивалися шматки землі. Вітер бив по обличчю, а попереду виднівся круп чорного коня, на якому їхав король Содії.

Я нахилилася до шиї сірої кобили і закусила губу.

Це був безглуздий вчинок. Безглуздий і дуже небезпечний. Я послухалася свого короля, підговорила леді. Лейла нехай і не була в захваті, заважати не стала. Мої фрейліни відвернули увагу охорони. І виграли нам час, за який Оуен вивів коней зі стайні.

І тепер… тепер ми виїхали за стіни, наближалися до міста. 

А за спиною, напевно, весь палац зараз підіймають на вуха. Бо і конюх про все знає, і варта на воротах. Всім їм король віддав наказ.

Оуен озирнувся, ніби почувши мої думки, і широко посміхнувся. 

А попереду вже виднілися невисокі стіни міста. Я бачила великі відкриті ворота з того ж самого матеріалу, що і частина дахів. Леді Фрейвіл казала, що це каміння. Але якесь особливе. Та і назва така, що не запам’ятаєш. Щось на ельфійській.

У місто ми в’їхали за кілька миттєвостей. І тільки тоді Оуен натягнув повіддя, уповільнюючи крок коня. Знову озирнувся і випростався у сідлі.

— Леді Айло, дозвольте познайомити вас зі столицею.

Я зупинила конячку і звела очі. 

Лланда була величезним містом. Найбільшим у всій Содії. Огороджена з усіх боків скелями, захищена стінами та погодою. Усіяна невеликими двоповерховими будинками з білого та сірого каменю. Де ніде над чорними дахами здіймалися струмені диму. Широкими вулицями гуляли містяни. Хто пішки, хто верхи. Інколи повз з гучним звуком проносилася карета або віз, з одною-двома конячками і червонощоким кучером.

А небо… небо над містом було таким чистим, безхмарним, яскраво-блакитним. Як товста крига.

— Я хочу показати вам найкращі місця столиці, — Оуен заговорив, коли я знову подивилася на нього. — Я хочу, щоб ви закохалися в це місце, моя королево. Бо це ваше місце.

— Я вже починаю закохуватися, — відповіла я з легкою посмішкою, дивлячись чоловіку в очі. — Ведіть.

Король штовхнув коня п’ятами, змушуючи того піти широкою дорогою. Ми їхали поряд, я крутила головою, роздивляючись архітектуру і дивуючись тому, як сильно вона відрізняється від тієї, що я бачила вдома. Ніяких високих стель, ніяких арок чи прикрас будинків. Навіть балконів немає. Лише рівні стіни, вузькі віконечка, важкі дахи. Та попри це, будівлі не виглядають грубо. Вони скоріш нагадують захисників. Такі ж міцні, нерухомі.

— Там розташована міська площа, — король вкотре заговорив, показуючи вбік. — Ви можете бачити великий шпиль — це ратуша. А за нею храм. На площі проводяться всі ярмарки, коли торговці до нас допливають.

— Багато випадків, коли кораблі тонуть?

— Не так вже й багато, — знизав плечима король. — Один-два кораблі на рік. І то тільки через дурість самих купців. Всі знають, що у першій половині мореґану краще не виходити в море. Я тому дуже здивувався тому, що ви прибули якраз у мореґан. Я гадав, що чекати на вас доведеться до труйня, а то й до зоріня.

— Капітан корабля запевнив, що знає ці води, як свої п’ять пальців, мілорде. Ми потрапили у шторм, та він нас майже не зачепив.

— І я радий це чули, Айло. Не знаю, що робив би, якби ви не допливли до Содії.

І так поглянув на мене, що серце під горло підстрибнуло.

— Але це і добре, що ви побачите кінець зими у Содії. І те, як приходить весна.

— Мені дуже цікаво, наскільки одне від одного відрізняється.

— Не дуже, — Оуен примружився. — Якщо чесно. Вітри втухають, опадів майже не буває, сніг трохи сходить. Та ви точно помітите, як потеплішає влітку. Непідсилена вогняними рубінами земля оголиться, зазеленіє. Тут в долині. Лише в долині. Далі на північ такого ви не побачите. Проте зможете побачити, як гніздяться сніжні віверни. Почути як співають крижані сойки. Ви бачили колись крижаних сойок, Айло?

— Ні. Навіть не чула про таких птахів, — хитнула головою. — Це ж птахи?

— Так. Якщо зголоситесь, влітку я можу показати вам все це. А зараз дивіться, там починається квартал алхіміків. Бачите оту величезну скульптуру? Так, звідти починаються будинки та майстерні тих, хто допомагає нам всім тут жити. Тільки завдяки алхімікам ми в змозі щось ростити на своїй землі. 

Я придивилася до скульптури, на яку вказував король. Та ніяк не могла зрозуміти, що на ній зображено. Проте матеріал впізнала — той самий незвичний камінь, яким було вкрити дахи будинків Лланди.

— Там квартал ковалів та лихварів, — промовив Оуен, коли ми повільно проїхали повз чорну статую. — Пам’ятаю, як в дитинстві тікав з замку з братами, щоб подивитися, як виковують зброю. Як шипить залізо, коли його розжарене опускають в воду. Неймовірне видовище.

— Ніколи не бачила, як роблять зброю, мілорде.

— Бажаєте подивитися? Гадаю, що ми знайдемо ковалів, які прямо зараз займаються цим дивом.

— Краще покажіть мені місто, — хитнула головою. І прикусила язика, щоб не нагадати королю про найманого вбивцю і варту палацу, яка вже напевно квапиться у місто по свого монарха.

— Тоді ви просто зобов’язані побачити білий лабіринт, Айло, — Оуен розвернув коня. — Це саме відоме місце Лланди. Він не тане навіть влітку. Туди.

Запахнувши плащ, який розкрився від швидкої їзди, я направила коня за королем. Він їхав трохи попереду та дивився на мене. І розповідав про те, коли побудували місто. Як взагалі людей занесло у такі сурові краї. Багато чого розповідав, поки ми їхали до лабіринту, а я просто насолоджувалася голосом свого майбутнього чоловіка і не могла припинити посміхатися.

— Приїхали, — Оуен першим зістрибнув зі свого коня і поквапився, щоб допомогти мені. — Дозвольте?

— Давайте я сама, мілорде. Тільки відверніться, — прошепотіла у відповідь, зашарівшись.

Все ж таки я була в сукні. А допомога короля може перетворитися на казус, якого б я зовсім не хотіла.

Та Оуен був невблаганним. Він зупинився поряд із конем і простягнув мені руки.

— Айло, довіртесь мені. 

— Мілорде…

— Айло.

Зітхнувши, я замружилася і нахилилася, щоб покласти чоловіку руки на плечі. Мить. І я відчуваю, що нічого у світі не існує, окрім його долоней на моїй талії. І… землі під ногами.

— От і все, — прошепотів він, коли я наважилася розплющити очі.

— Дякую, — тремтячий голос видав збентеження. — Оуене.

Та він лише хитнув головою:

— Це я маю вам дякувати, Айло. За те, що згодилися на мою авантюру. За те, що поряд і тішите мене кожного разу, як говорите. Це неймовірне відчуття. Я так себе ще ніколи не почував.

Щоки опалило жаром. Я не знала куди подітися від своїх емоцій і від погляду короля, який так і не прибрав долоней з моєї талії. Здавалося, що його руки палають вогнем, пропалюють тканину сукні.

— Ходімо, — Оуен першим зробив крок убік, рятуючи становище. І просто запропонував торкнутися його ліктя.

Біля коней вже з’явилися хлопчики років дванадцяти. Вони взяли їх за повіддя і дивилися на нас, допоки Оуен не кинув їм золоту монетку. Хлопчиська витріщили очі і кинулися до грошей, один переганяючи іншого.

Та я вже не дивилася. Мою увагу привернула льодова споруда у центрі невеличкої площі. Її оточували багатші будинки. Триповерхові, з більш витонченими дахами і ширшими вікнами. Ми знаходилися у якомусь заможному кварталі. Кварталі, де посередині височів справжній лабіринт з синьо-білими стінами, які блищали у променях сонця.

Король першим крокнув до входу, змушуючи мене прискоритися. І вже за мить я опинилася між височенними стінами з льоду та снігу. Під підошвою чобіток хрумтів тонкий наст снігу, над головою сяяло сонце.

— А він великий?

— Так, можна заблукати. Спробуємо знайти вихід?

— Звісно.

Оуен дозволив мені обирати шлях. Посміюючись над тим, коли я заводила нас у глухі кути. Та я не ображалася. Тільки кілька разів намагалася скрутити снігову кульку, щоб запустити нею в короля Содії.

— Це замах на короля, — грозячи мені пальцем та відступаючи, промовляв він кожного разу, як я починала цілитися кулькою.

— Здається, це дуже небезпечно, так? — хмурилася я, не випускаючи сніг з рук. — Мене за це можуть покарати?

— О, ще і як, — кивав чоловік, спостерігаючи за снарядом, який вже обморожував мені руки у тонких рукавичках.

— Ну тоді цього разу, я здаюся, — відповідала я і випускала кульку. А Оуен сміявся і пропонував знайти інший шлях.

Небо почало темнішати, коли я нарешті знайшла вихід з лабіринту. Від посмішок боліли щоки. Від снігу замерзли руки і навіть каблучка з вогняним рубіном вже не рятувала від вітру, який проникав під плащ.

— Час повертатися, — першим це запропонував король. Поглянув у той бік, де мав знаходитися Крижаний палац. А потім перевів погляд на мене: — Справді, Айло, дякую. Це був незабутній день.

— Все завдяки вам, мілорде, — чемно відгукнулася я.

— Ні, — він дивився на мене, не кліпаючи. — Тільки завдяки вам, моя королево.

Мить. Чоловік робить до мене крок. Потім ще один, і ще. Дивиться тільки в очі. Наближається так, що я відчуваю його дихання на обличчі. А потім і дотик м’яких губ до своїх. Невпевнений дотик. Який перетворюється на поцілунок.