***

Зала нарад

— Які будуть ідеї? — молодший лорд Карі подав голос, коли всі інші Вищі лорди зберігали тишу.

— Леді Айла не може керувати країною, я це вже сказав, — хитнув головою лорд-канцлер.

— Через те, що вона жінка? — Великий підскарбій пирхнув і кинув з-під брів погляд на мовчазного лорда Тормейта.

Алар не промовив жодного слова з моменту, як почалася ця нарада. Її величність не запрошували, вона не мала права бути тут. Принаймні, поки що. Поки вони не вирішать, що робити далі.

— Через те, що вона вагітна жінка, — лорд Госабр змахнув рукою і закотив очі так, наче всім мала бути близька і зрозуміла його думка. — Всі ми знаємо, як поводять себе вагітні. Невже ми хочемо саме такого правителя?

— У нас немає іншого, лорде Госабр, — промовив Ліамарт, склавши руки перед собою і поставивши лікті на стільницю. 

— І це ви говорите, лорде Долайн, після того, як її величність погрожувала вам? — здивувався старший лорд Карі, скинувши брова. — Якщо ми узгодимо її кандидатуру, ви можете лишитися свого місця у раді.

— А що, королева помилилася? — Алар заговорив тихо, та його почули. Великий камергер повільно підняв очі і поглянув на кожного з лордів. — Лорд Долайн не впорався зі своїми обов’язками. Його люди не змогли захистити короля. В інших країнах за таке можна і голову втратити, а не тільки посаду.

— Чи не надто ви зухвалі, лорде Тормейт? — молодший Карі насупився. — То був Вісник. Всім нам відомо…

— Так, відомо, — Алар поглянув на наймолодшого Вищого лорда, не давши йому договорити. — Та зараз мова йде про те, що Содії потрібен лідер. Родина Фрейвіл все ще є правлячою. Королева носить під серцем дитину, яка є прямим спадкоємцем трону Содії. До того ж це вже не вперше за історію країни очолювати її буде жінка. То ж… в чому проблема Вищої ради?

— Ви тут новенький, лорде Тормейт, — пирхнув Великий підскарбій. — Це нормально, що Вищі лорди не можуть дійти згоди у питанні, в якому і варіантів немає. Треба просто мати трохи більше терпіння. Згодом всі заспокояться і узгодять, що кращої кандидатури ніж Айла Фрейвіл ми просто не маємо.

— А леді Тріне? — Карі-молодший спробував продовжити суперечку.

— У віці леді Тріне краще більше відпочивати, — лорд Стері похитав лисою головою. — То ж, панове, якщо ми не збираємося раптово зрадити родину Фрейвіл, в нас немає більше варіантів. Королева має народити спадкоємця або спадкоємицю. І допоки він чи вона не увійде у вік правління, саме Айла Фрейвіл буде нашою королевою, королевою-регентом та королевою-матір’ю. Хтось з вас щось має проти цього?

Тиша знову запанувала у залі. І тільки тихе питання від лорда Долайна порушило все.

— А ми впевнені, що королева народить після такого удару для неї?

Алар пропалив чоловіка гнівним поглядом. Та лорд Долайн залишився холодним та непробивним, як завжди. Він мав поставити це питання. Бо від відповіді на нього залежало все.

— Якщо королева не народить, тоді і будемо про це турбуватися, — лорд Стері взяв на себе роль головного на цій зустрічі. — А так вся Содія знає, що їхня королева при надії. Треба подарувати цю надію і простому народу. А жінка на троні… ми з вами радники, панове. Ми знаємо, як допомагати королям та королевам правити. Бували випадки і гірше, ніж молода вагітна жінка на троні. Чи хтось ще має слово проти?

Слова проти ніхто не виказав. Може і мав, та озвучувати не став. Таким чином на четвертий день після смерті короля рада ухвалила нового короля — королеву. 

***

Айла Фрейвіл

Холод. Той самий холод, від якого неможливо сховатися. Від якого неможливо втекти. Він жив тепер у мені. Знищував кожної миті. Стискав у своїх крижаних обіймах так, наче за вікнами палацу панувала середина зими, а не початок осені.

Цей холод… Найстрашніший холод у моєму житті.

Дні минали, а він нікуди не дівався, залишаючи відбитки суму та болю на душі та серці. Кожен мій рух, кожен вдих… все це відгукувалося болем. Все це нагадувало мені про те, що світ змінився. Світ — мій світ було знищено.

Навколо щось відбувалося, ходили люди, намагалися зі мною заговорити. Та я не чула їх. Просто не могла. Інколи помічала обличчя своїх фрейлін, які раз у раз намагалися то нагодувати мене, то поговорити. Та я не могла зосередитися. 

Я не бачила їжі на тарілках, я бачила лише самі тарілки. Ті тарілки, які стояли на столі під час наших сніданків з Оуеном. Я не бачила облич людей, а лише їхні посмішки. І розуміла, що ніколи більше не зможу побачити ту посмішку, від якої в мене перехопило б подих. І я не чула їхніх голосів, лише інколи здригалася, коли вихоплювала знайомі інтонації.

— Ваша величносте, вам треба поїсти, — вмовляла мене Даяна, яка принесла сніданок в якийсь із днів.

— Залиш на столі, — я махнула рукою, вглядаючись в небо, яке вже майже посвітліло. Та на ньому все ще видно було ту нову зірку, від якої я просто не могла відвести погляд. — Я потім поїм.

— Ви так кожного разу кажете, міледі, — зітхнула леді Офора. Я почула, як вона опускає тацю на стільницю. — Та кожного разу, не торкаєтеся їжі.

— Іди, Даяно. Залиш мене.

Дівчина крокнула. Та судячи зі звуку, крокнула у мій бік, а не до дверей. Я нарешті озирнулася, очікуючи нових вмовлянь. Та моя фрейліна просто стояла на місці, заломивши руки. І так дивилася на мене. Так сумно, так жалісливо.

— Що таке?

— Я…, — вона сіпнулася, — я хотіла вам дещо сказати, ваша величносте.

— Що саме? — злість вибухнула у середині. — Що тобі шкода? Знову?! Я не хочу цього чути! Геть!

— Але…

Вона прикусила губу, наче я не вгадала. Постояла ще мить на місці, а потім розвернулася і залишила мене нарешті одну. Одну…

Сил думати про те, що хотіла мені сказати леді Офора, не було. Я заплющила очі і відкинула голову на спинку крісла.

Сил взагалі не було. Ні на їжу, ні на рухи, ні на думки.

Мені хотілося просто припинити своє існування. Перервати ці тортури, яким піддалося моє життя. Просто. Припинити. Існувати.

Бо раз у раз, варто мені було дозволити собі думати, згадувати чи дихати, перед внутрішнім зором вставало декілька спогадів. Вони проносилися переді мною такою яскравою низкою картинок, що хотілося вити.

Першим спогадом була та сама проклята ніч. Ніч, в яку я втратила все. В яку Вісниця вкрала в мене щастя. Одним кинджалом. Одним помахом. Однією своєю появою. Вкрала в мене все.

Другим… і ще більш болючішим був спогад з лікарем. З чоловіком, який мав допомагати. Мав рятувати. Та він лише відступив від ліжка, на яке вартові поклали Оуена, і похитав головою. 

Третім спогадом став день опісля. Кров на простирадлі, коли короля винесли з кімнат. Розпиляні на гілки дерева, що склали за стінами. Натовп людей. І вогонь. Вогонь, який знищує всі сліди. Знищує все те, що мало сенс. 

Я стояла поряд. Відчувала жар від вогню і ловила себе на думці, що хочу бути там. Поряд із ним. Обіймати його. І нехай весь цей світ палає у вогні, яке зараз знищує деревину і тіло короля Содії.

Я хотіла приєднатися до нього, крокнути у вогонь. На зустріч із тим, на честь кого боги створили на небосхилі ще одну зірку. Та леді Лейла не дала. Вона схопила мене за руку. Впилася пальцями у передпліччя, варто мені було ворухнутися, і покликала леді Тріне.

Я не пам’ятаю слів. Не пам’ятаю нічого більше. Тільки жар від вогню та моє бажання позбавитися з його допомогою того холоду, що був тепер моїм супутником. Моїм вічним супутником.

— Ваша величносте.

Чоловічий голос висмикнув мене зі спогадів. Та варто було лише кліпнути, як вони знову повернулися. Знову охопили мене у вир яскравих картинок, що рвали душу гострими краями.

— Ваша величносте!

Гість не здавався.

— Що вам треба, лорде Тормейт? — глухо спитала я, так і не повернувшись до Вищого лорда обличчям. — Винагороду?

— Яку винаг..?

Він не договорив. Зрозумів. Згадав.

— Ні, — я почула кроки за спиною, — мені не потрібна ніяка винагорода. Тим паче зараз. Я прийшов до вас поговорити.

— Говоріть. Останнім часом всі чомусь хочуть моєї уваги.

Алар пройшов повз, став біля підвіконня і повернувся до мене. Заслонивши спиною зірку, яка повільно зникала з неба, що світліло.

— Леді Айло, я прийшов повідомити вам, що всі папері підписано. Рада дійшла згоди. І ви тепер королева Содії. Допоки кровний спадкоємець не народиться і не підросте.

— Мені байдуже, — чесно відповіла я барону. — Все одно країною керувати буде рада. Тому яка різниця, кого ви посадите на трон?

— Айло, послухайте мене, — лорд Тормейт присів навпочіпки переді мною, зазирнув у вічі, — небезпека не минула. Лорд Стері…

Я смикнулася. Кілька слів змусили мене знову відчути єдину емоцію, яка була зараз доступна — злість.

— Не минула?! Ваш король мертвий! Що ще може нам загрожувати, га?! І що лорд Стері? Хоче викупити місце лорда Долайна?!

Алар нічого не відповів, підтис губи. І кілька миттєвостей мовчав. Чекав чогось. Та не дочекавшись знову заговорив.

— Ваша величносте, прошу вас, послухайте мене.

— Чому я маю вас слухати? — я випросталася і поглянула на барона зверху. — Ви зараз будете казати, що я маю робити. Всі мені тільки і кажуть, що я щось «маю робити»!

— Так, — Алар теж випростався і тепер вже він дивився зверху на мене, — маєте. Бо ви королева Содії. Ви — мати майбутнього короля. І всім тим, хто хоче захистити рід Фрейвіл, ви потрібні. Я хочу, щоб ви знали: я не бог і не можу зробити для вас все на світі. Та я зроблю для вас і вашої дитини все, що в моїх силах. І ще я хочу, щоб ви знали — мені та лорду Стері ви можете довіряти. Тому що нам довіряв його величність.

На мить я забула про все. Перестала відчувати холод та біль. Всього на мить. Бо дивлячись в очі барона, я відчула те, чого ще не було. Я відчула, як моя дитина штовхнулася.

І цей поштовх. Цей звичайний рух для дитини… Він наче штовхнув мене саму, вказуючи на вірний шлях. Вказуючи на те, що мені ще є за що боротися і кого захищати.