Розділ 9

Себастьян міцно спав. Тихіше мишки я зібрала свої речі і за допомогою магії одяглася. Сили до мене повернулися, а отже й чаклунство відьмака пройшло, і я можу вийти з лісу. Будити його не стала, минула ніч багато змінила, і мені треба було побути на самоті і добре про все подумати. Кинувши наостанок погляд на напівоголеного чоловіка, я тихенько зачинила двері хатини.

На подвір'ї в очікуванні свого господаря нудьгував кінь. Його я брати не стала — ще свіжі спогади про вчорашнє божевілля.

Стиснула в руці чарівні вила, відчула їхню силу, начарувала вогник, який мені вкаже дорогу з лісу. Сяючий провідник летів не поспішаючи, даючи мені змогу поринути у свої думки. До Себастьяна мене тягне, буде обманом це відкидати, і я впевнена, що теж йому небайдужа, але чи можна йому довіряти? Я не знала, що він приховує і які інтриги плете за моєю спиною. Занадто багато таємниць зберігає ця людина, і доки не розберуся у всьому цьому, не впевнена, що секундна слабкість може перерости у щось більше.

— Мізріель! — розносило вытром моє ім'я лісом.

Невдовзі назустріч вискочили троє гончаків і кинулися обнюхувати мене, радісно виляючи хвостами. За ними з'явилася ціла кінна делегація: єгер та двоє розшукових, принц Монті та «Елла».

– Кузина! Ти жива! Ми цілу ніч шукали тебе, — зрадів Даніель.

На ньому було вчорашнє мисливське вбрання, а на обличчі читалася втома. Він зістрибнув з коня і обійняв мене, ніби в правду вже вирішив, що мене нема в живих.

— Міледі де В'єр, мені не одразу доповіли про інцидент, тому пошуки почалися досить пізно. Я радий, що з вами все гаразд, — сказав Монті впевненим голосом, що мене ще більше здивувало, ніж душевний порив брата.

— Дякую, Ваша Високість. Не варто було турбуватися.

— Усе сталося так швидко, що ми не змогли вчасно зреагувати. Твій кінь збожеволів, — виправдовувався Даніель.

— У поведінці мого коня була магічна основа — його зачарували. Хотіли з його допомогою скинути мене в урвища. Але, на жаль убивці, мені вдалося врятуватися. Але ця людина не втече від розплати.

– Так, звичайно, – зім'яно відповів принц.

– Як тобі вдалося звільнитися? — спитав братик.

Я замислилась, не знаючи, що відповісти. Присутність Себастьяна в моїй історії призведе до багатьох питань, що напередодні відбору небажано. Про нас і так ходять не надто приємні чутки.

— Чисте везіння.

Мені привели коня, і я поспішила додому.

***

– Мізріель, ми так хвилювалися за вас! — вигукнув Відважний, варто було мені увійти до вітальні. — Сардинія розповіла про те, що сталося.

— Нічого страшного не трапилося. Я змогла виплутатися з цієї колотнечі, і, якби не чаклунство відьмака, з'явилася б набагато раніше.

— Яке чаклунство? — спіймав мене Даніель на правді, що випадково зісковзнула з язика.

— Так, розповіли дорогою одну історію. Втім, зараз це вже неважливо, – я ухилилась від пікантної теми, – шалено хочу прийняти ванну і відпочити. Ніч у лісі дуже втомила.

Я піднялася до кабінету взяти кілька крапель сандалової олії зі схованки. Вже хотіла перевести дух, як двері відчинилися, і ввійшов Даніель.

— Не смій це робити! — грізно вигукнув брат, показуючи на мене пальцем.

— Що робити?

— Не смій закохуватися в Брієра.

— Та з чого ти взяв, що між нами може щось бути? — зімітувала найщиріше здивування. — Я не витримую цього вискочку.

– Ага! Ти завжди говориш таким голосом, коли дуриш. Я знаю всі твої хитрощі. Мізріель, ти не можеш плутатися з цим типом. Він поганий чоловік, він хотів зварити мене в олії, вкрав душу русалки, змушує тебе віддати п'ять мільйонів. Не можна йти в нього на поводі. Ти ж хотіла заміж за принца, ти ж мріяла стати королевою!

– З усього перерахованого я розумію, що не Брієр самий страшна людина в королівстві, а ти, — роздратовано відповіла, наближаючись до нього. — Через тебе я вляпалася в договір з Брієром, через тебе зникла душа русалки і через тебе я збираюся заміж за принца. І якщо ти вже так переживаєш за моє щастя, то, може, візьмеш на себе відповідальність і сам вирішиш свої проблеми?

– Але як? — розгубився Даніель, відступаючи до відчинених дверей.

— Ось візьми й сам вийти заміж за принца! — дзвінко зачинили двері кабінету прямо перед його носом.

Я вже хотіла зрадіти самоті, що настала, як блюдо на столі здригнулося, наповнилося водою, і з нього вистрибнула кістяна помічниця.

— Міледі де В'єр, я дізналася про той інцидент із втратою пам'яті у клієнта, — я навіть забула про втому, сконцентрувавшись на помічниці. — Випадок стався сімдесят років тому, клієнт побажав укласти договір, але не зміг згадати свого імені — його дружина заплатила місцевій відьмі, щоб вона змусила його забути, боялася, що він захоче піти до іншої жінки…

— По суті, будь ласка, — поспішала я.

— Вибачте, міледі. Мені не вдалося дізнатися процедуру відновлення пам'яті, але я дізналася ім'я та адресу чортівки, яка цим займалася.

— Хоч щось розумне. Сподіваюся, вона живе неподалік, не хочеться гаяти дорогоцінний час на довгу подорож.

— Зовсім поряд, не більше одного дня їзди. У закритому пансіонаті у гирлі Багряної річки.

По спині побіг неприємний холодок.

— Скажи мені, що то не вона.

— На жаль, вона, міледі де В'єр. Контракт укладала ваша бабуся Сусанна де В'єр, і тільки вона знає, як змусити Відважного згадати своє ім'я. Про нього мені з'ясувати нічого не вдалося.

– Даніель дуже зрадіє, – сказала я з сарказмом, коли помічниця зникла у блюді, –просто збожеволію від щастя.

***

— Ти сьогодні мовчазніше, ніж зазвичай, — підозріло промовив Даніель, відволікаючи мене від споглядання краєвидів за вікном.

Брат сидів навпроти поряд із Сардинією, яка тримала на руках Відважного.

— Втомилася. Надто насичені дні. Багато переїздів.

— Ой, я чекаю не дочекаюся, коли ми побачимо другий палац його величності. Напевно, він за красою не поступається його резиденції в столиці, — замріяно сказала русалка.

— Я була одного разу у цьому палаці. Там стільки гарних місць, декорацій, картин — палац просто потопає в розкоші, прямо бери і забирай, що хочеш, ніхто навіть не помітить, — відверто казав біс.

— Відразу помітять, — кажу менторським тоном, — а потім хтось почне чхати.

Даніель замовк, уткнувшись у вікно. Вдалині з'явилася Багряна річка. Хоч кучер і віз нас найплутанішими дорогами, мій обман з літнім палацом уже не приховати.

Я щільно закрила фіранки перед Даніелем, на що всі незрозуміло подивилися на мене.

— Сонячне світло дуже шкідливе для шкіри. Від нього в тебе буде засмага, як у селянки.

— Але сонце не світило у вікно, — сказала Сардинія.

— Це не означає, що за собою не слід слідкувати.

Усі промовчали, а я тріумфувала — до приїзду в пансіонат ніхто не дізнається, куди саме ми їдемо.

Цокіт кінських підків замовк, і карета зупинилися. Кучер відчинив двері, першими вийшли Сардинія та Відважний.

— Я чекала на щось більше, — почула її розчарований голос.

Даніель зацікавлено висунувся і відразу втиснувся назад у сидіння екіпажу.

— Ти навіщо мене привела сюди? Я з карети не вийду!

Відважний із Сардинією дивилися на «Еллу».

— Нам треба з кузиною дещо обговорити, — пояснила і звернулася до брата, перейшовши на шепіт: — Вийдеш, бабуся за тобою дуже сумувала. Ти єдиний, із ким вона поділиться своїми секретами.

Дістала з великої сумки комплект чоловічого одягу і простягла братові. Він витріщався на неї, але в руки не брав.

— Вона ж вижила з розуму. Ні-ні, я її на дух не виношу! Цього разу без мене.

— Я пообіцяла Відважному, що виконаю його бажання. Через тебе я провалила контракт із Сардинією, другої такої осічки мені не пробачать, — тиснула на його почуття провини. — Ти не можеш допомогти мені? Я тобі стільки всього роблю.

Зі стражденним поглядом він узяв одяг, а я вийшла з карети.

— А куди поділася Елла? – Запитала русалка.

— Вона підійде трохи пізніше, — я озирнулася на всі боки і додала: — Як дивно, але це не літній палац. Напевно, кучер щось наплутав і привіз нас до іншого місця.

— Як шкода. Я так хотіла побачити літній палац. Потрібно терміново повертатись.

— На жаль, ми не встигнемо доїхати до темряви. І Елла погано почувається після дороги і просила дати їй пару годин перерви, щоб прийти до тями. Пропоную прогулятися, у тутешніх місцях має бути щось цікаве.

Сардинія кивнула і пройшла вперед по укладеній гладкими камінням стежці. Природа тут дивовижна: річка відливала червоним кольором через особливий вид водоростей, біля неї розкинувся чудовий сад, який доглядала прислуга пансіонату. Сама триповерхова будівля була прикрашена колонами та ліпниною.

Ми йшли стежкою, що вела до входу, коли нас наздогнав Даніель у чоловічому вбранні.

– Міледі, не підкажете, як я можу знайти пансіон? Я тут уперше, приїхав провідати свою родичку, — прикинувся незнайомцем біс.

— Найімовірніше, вам туди, — я показала на будівлю попереду.

— Дякую, міледі, ви такі добрі. Я граф Антуан де Кравай, – він звабливо поцілував руку русалки, включаючи всю свою чарівність. На морді Відважного прослизнула невдоволена гримаса.

— Це така честь для нас, графе, — розтанула русалка. — Мене звуть Сардинія де В'єр, це Мізріель де В'єр і наш друг Відважний.

— Якийсь у вас запах знайомий, — замість привітання сказав собака. — Ми з вами раніше ніде не зустрічалися?

— Навряд чи, я б запам'ятав дворнягу, що розмовляє, — гордовито промовив біс і, повернувшись до Сардинії, і став відкрито з нею кокетувати.

Я бачила, як Відважний зреагував на грубість Даніеля, але застерігла його від необдуманих дій. Ще не вистачало мені скандалу між собакою та бісом.

***

Даніель із задоволенням фліртував із Сардинією, обсипаючи дівчину компліментами. Заточений в «Еллу», він сумував за увагою жіночої статі, але більше азарт демона підживлювала реакція Відважного. Собака йшов поруч і невдоволено гарчав. Пес нещодавно з'явився в особняку і заполонив собою весь вільний час Сардинії. Русалка практично забула про свою нову подругу Еллу, і це сильно вдарило по самолюбству Даніеля.

У вхідних дверей маєтка вже чекала керуюча в суворій сукні з відкладним коміром.

— Доброго дня, міледі та джентльмени. Що стало причиною візиту до наших місць? – Офіційно поцікавилася жінка.

— Я хотів би відвідати родичку. Вона у вас під опікою, — сказав біс.

— Добре, — керуюча подивилася на інших, чекаючи на відповідь.

— А нас привабила краса тутешніх місць, — пояснила чортівка.

— Тоді раджу прогулятися до парку, він трохи на схід, — відповіла керуюча.

Мізріель з псом і русалкою неспішно пішли у вказаному напрямку, залишивши Даніеля з керуючою.

—Ходімо, — сказала йому жінка, пропускаючи вперед, — як звати вашу родичку?

— Сусанна де В'єр, — промовив чорт, обмацуючи поглядом інтер'єр.

— До неї вже давно ніхто не навідувався, ми думали, що вона не має родичів. Але  гроші сплачували вправно.

Керуюча вела Даніеля вузьким коридором з безліччю одноманітних дверей і блідо-зелених кімнатних рослин у простору залу з плетеними кріслами та невеликими столиками. Літні леді, мов сонний мухи, втомлено подивилися на гостя і байдуже повернулися до своїх справ.

— Вона, мабуть, на веранді. Ходімо, — керуюча відчинила скляні двері, що ведуть на вулицю.

На залитому сонцем невеликому дворику розташувалися три леді у віці. З появою сторонніх вони злякалися.

— Леді, це відвідувач Сусанни де В'єр. — На обличчі старої бісовки з'явилася переможна усмішка. Її подруги піднялися і пішли до решти мешканок пансіонату. — Я вас залишу, — сказала керуюча і додала: — У вас близько години.

— Дякую, — промовив Даніель і провів поглядом сторонніх.

Незважаючи на свої шістсот років Сусанна де В'єр виглядала як п'ятдесятирічна доглянута жінка. Сивина злегка торкнулася її золотого волосся, і лише розмір ріжок видавав її справжній вік.

— Сусанно, ви, мабуть, мене вже не пам'ятаєте, — несміливо почав біс, пам'ятаючи про провали пам'яті бабусі.

— Я тебе одразу впізнала, сідай.

Від крижаного тону жінки у Даніеля затремтіли коліна. Він сів. Сусанна схопила його за комір і спробувала поцілувати губи. Біс вивернувся, і її вуста торкнулися його щоки. Біс став вириватися, але чортівка міцно тримала, продовжуючи свої спроби. Даніель звільнився і відскочив, перекинувши стілець, залишаючи в жіночих руках комір від свого жакета.

— Бабуся, це я —Даніель! — виходячи на безпечну відстань, вигукнув чорт.

— Можеш не вдавати, Августе. Нас уже ніхто не підслуховує. Ці відьми замкнули мене у цій в'язниці та відібрали всю силу. Нарешті, ти прийшов мене врятувати.

— Хто такий Август? Дідусь же звали Євандер. Хоча якась різниця… Сусанно, я не Август, я Даніель, твій онук. Пам'ятаєш?

Вона задумалася, і на мить йому здалося, що свідомість бабусі прояснилося.

— Ти не можеш бути моїм онуком, Августе. Мій онук рідкісний пройдисвіт і ідіот. Ти на нього зовсім не схожий.

— Дякую, бабусю.

— Підійди ж до мене, — вона встала, розставивши руки в сторони, змушуючи онука з жахом відступити на кілька кроків назад. — Дозволь відчути тепло чоловічих рук.

Даніель закрив рота долонею, щоб не закричати, але тут до нього прийшла ідея, як вивернути цю ситуацію в потрібне русло. Відкашлявся сказав суворо:

— Сусанно, присядь. У мене до тебе серйозна розмова. Це стосується нас.

Чортівка, приголомшена його тоном, сіла.

— Ти ж не хочеш мене покинути, Августе?

— На жаль, якщо я не вирішу своєї проблеми, нам доведеться розлучитися.

— Ти знайшов собі коханку! — вигукнула з обуренням.

— Ні-ні, я так само відчуваю до тебе почуття, але в мене неприємності. Тож я не приходив до тебе так довго. Можливо, мене вб'ють, — з артистичним драматизмом промовив останню фразу.

— Який жах! Значить ... не можна не втрачати жодної хвилини! Іди сюди, — Сусанна підвелася, бажаючи пригорнутися до свого коханця.

— Стій! — Даніель виставив уперед руку. — Мене можна ще врятувати. Ти можеш мені допомогти.

— Я зроблю все, щоб потрібно для тебе, Августе.

— Я не можу накласти чаклунство на лиходія, який хоче моєї смерті. Він забув своє ім'я. Я вже перепробував усі відомі закляття, але до цього негідника не підібратися.

— Здається, я знаю один засіб. Був у мене на роботі один випадок, коли клієнта зачарували, змусивши забути своє ім'я. Але я знайшла рішення.

– Яке? — спитав Даніель.

— А ти мене поцілуєш, коли розповім?

Даніель скривився, розуміючи, що інших варіантів він не має.

— Обов'язково, кохання моє. Тільки допоможи мені.

— Тоді цілуй! — напирала жінка похилого віку.

— Ні, спочатку розповідь, а потім решта.

— Добре. Так ось. Дружина зачарувала чоловіка, щоб він не пішов до коханки. Змусила його і коханку забути все, включаючи свої імена, наклала багато заклинань. Але ти ж розумієш, що справжні почуття завжди сильніші за будь-яку магію. Клієнт став підозрювати недобре, звернувся до мене із проханням повернути його пам'ять. Я довго билася над тим, щоб розчарувати його, але допоміг випадок. Клієнт переходив дорогу, а з іншого боку стояла його кохана. Вони не пам'ятали одне одного. Раптом з-за рогу вискочив екіпаж і мало не розчавив нещасного. Злякавшись за його життя, дівчина якось подолала найсильнішу магію і вигукнула його ім'я. Даніель запам'ятовував кожне слово.

— Чому мені здається, що екіпаж з'явився невипадково?

Сусанна хитро посміхнулася і поправила зачіску.

— Я не мав жодного провального контракту. А тепер виконай обіцянку!

— Добре, добре. Тільки заплющи очі. Я хочу, щоб цей поцілунок був самим незабутнім у твоїм житті.

Наївна жінка зімкнула повіки, і Даніель, користуючись моментом, вискочив з веранди і швидше за вітром помчав коридором пансіонату, боючись, що Сусанна його наздоганятиме. Тільки на вулиці він зміг перевести подих. Озираючись, він не помітив, як натрапив на когось.

— Обережніше, дивись, куди йдеш! — невдоволено промовила Мізріель. Потім оглянула його роздертий жакет: — Бачу, бабуся де В'єр згадала, хто засадив її в цю богодільню.

— Якби вона згадала саме це, я б одним коміром не відбувся. Вирішила, що я якийсь Август. Знаєш такого?

— Працював у нас дворецьким до приходу Фердинанда. Зник. А що?

— Мабуть, утік, і я його не засуджую.