Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Крістіна Логоша
Чортівка на виданні

Зміст книги: 31 розділів

Спочатку:
Пролог
739433 дн. тому
Розділ 1
739433 дн. тому
Розділ 1 (2)
739433 дн. тому
Розділ 2
739433 дн. тому
Розділ 2 (2)
739433 дн. тому
Розділ 3
739433 дн. тому
Розділ 3 (2)
739433 дн. тому
Розділ 3 (3)
739433 дн. тому
Розділ 4
739433 дн. тому
Розділ 4 (2)
739433 дн. тому
Розділ 4 (3)
739433 дн. тому
Розділ 5
739433 дн. тому
Розділ 5 (2)
739433 дн. тому
Розділ 5 (3)
739433 дн. тому
Розділ 5 (4)
739433 дн. тому
Розділ 6
739433 дн. тому
Розділ 6 (2)
739433 дн. тому
Розділ 6 (3)
739433 дн. тому
Розділ 7
739433 дн. тому
Розділ 7 (2)
739433 дн. тому
Розділ 8
739433 дн. тому
Розділ 9
739433 дн. тому
Розділ 10
739433 дн. тому
Розділ 11
739433 дн. тому
Розділ 12
739433 дн. тому
Розділ 13
739433 дн. тому
Розділ 14
739433 дн. тому
Розділ 14 (2)
739433 дн. тому
Розділ 15
739433 дн. тому
Розділ 16
739433 дн. тому
Епілог
739433 дн. тому

Даніель оглянув в сумці кришталеву статуетку, у якій відвалилася нога. Потім подивився на винуватця і обімлів, але швидко опанував себе і натягнув на обличчя чарівну усмішку. Відкашлявся, налаштовуючи голос, і сказав:

– Ваша Величність! Вибачте мене за грубість! Не знала, що це ви.

Король Річард добродушно подивився на двох переляканих дам. Йому за шістдесят, під кроною поблискує лисина, а в вусах сивина, камзол обтягав пивний животик. Він нагадував простодушного дідка, який вже втомився від урядових турбот і хотів дожити свої роки, вирощуючи в маленькому городі огірки.

– Не варто робити мені поблажки, опираючись на мій статус. Я компенсую все, що розбив. Що там у вас?

Даніель злякався, що Річард упізнає статуетку, і, зробив дурний вираз обличчя, впустив сумочку зі статуеткою на підлогу ще раз. Звук, який розбтого скла говорив, що тепер статуетку упізнати буде не можливо.

– Я така незграбна... – сказав чорт, – так розхвилювалася. Це ви мене збентежили, Ваша Величносте, – кокетувала вона.

– Мені шкода.

Король нахилився і простягнув «Еллі» сумочку. Даніель її розкрив – всередині лежала лише жменю осколків. У цей момент бісу теж став шкода.

– Не турбуйтеся, міледі, – співчутливо сказав король, прочитавши емоції «Елли» по своєму – Я вам поверну все, що зламалося з моєї вини. Що це було?

– Брошка, – сказав Даніель.

– Статуетка, – одночасно з чортом сказала Сардинія.

Дами перезирнулися.

– Ваша Величність, це була брошка-статуетка. Одна в своєму роді і з кришталю з діамантами. Другий такий вже не буде, – сказав Даніель, бажаючи завершити розмову, – і нам треба йти.

Міледі зробили легкий реверанс і, отримав відповідний уклін, пішли до виходу, не затримуючись на пошук «втрачених» речей.

– Як вас звуть, міледі? – пролунав голос короля.

Але «Елла» лише махнула рукою і додала ходу, зникла за поворотом.

***

Я встигла зняти рукавички, як з'явилися Даніель і Сардинія. У обох пониклий вид, та й я була розчарована сьогоднішнім фіаско з принцом. Я навіть задумалася, чи не наклала на мене якась фея заклинання невдачі. Ми розташувалися на диванах вітальні і чекали, коли нам принесуть гарячий чай.

На подив Фердинанд – дворецький, з'явився раніше покоївки.

– Міледі де В’єр, до вас відвідувач.

– Скажи, що я зайнята. Не хочу нікого бачити.

– Міледі, цей джентльмен стверджує, що він прийшов, щоб виконали його бажання.

Я застогнала, працювати не хотілося, але якщо містер Джонс дізнається, що крім втраченої душі, я відмовила клієнтові, мене точно позбавлять ліцензії.

– Нехай проходить.

– Нам піти? – запитав Даніель.

– Бажано.

Вони піднялися і попрямували до сходів, як в кімнату вбігла чорна з білим собака з квадратної мордою, приплюснутим носом і вухами, що стирчать. Вона безпардонно забралася на диван, сіла і дивилася так, ніби збиралася щось сказати.

– Яка мила собачка, – сказала Сардинія, готова кинутися обіймати тварину.

Лише мій строгий погляд змусив її залишитися на місці.

– Ох вже цей дворецький! Скільки разів нагадувала, що я не приймаю клієнтів з тваринами.

– Міледі, я вас розумію, – сказав пес людським голосом, змушуючи мене застигнути від подиву. – Саме це й привело мене до вас. Справа в тому, що я не собака. Це моє зачароване обличчя.

– А хто ж ви? – запитала, трохи оговтавшись.

– Тільки не лякайтеся. Я... дракон. І хочу, щоб ви допомогли повернути мій справжній лице!

Дракон? – намагалася осмислити почуте.

Драконів в околицях королівства не бачили вже тисячу років, а що говорити о собаках. Але в тому, що на пса накладені чари, не варто було й сумніватися. І після зустрічі в палаці я навіть стала здогадуватися – чиє це чаклунство. Феї вирішили пожартувати наді мною!

– На жаль, ми не виконуємо бажання тварин і драконів.

– Але як же мені бути? Тільки ви можете мені допомогти.

– Ви можете звернутися до фей. Я впевнена, у них спеціальний пакет послуг для таких, як ви, – намагалася я відчепитися від жартівника.

– Ні-ні. Мені до фей не можна. Саме вони мене й зачарували. Тому я прийшов до вас. Ви єдина практикуюча чарівниця-бісова в нашому королівстві.

Я здивувалася його словами: чортівок і бісів в королівстві багато, але вони давно відійшли від своїх справ і перекваліфікувалися в кравців, лихварів або торговців – ніхто не хотів виконувати бажання. По-перше, отримати ліцензію дуже важко, адже ми перенасичені скелетами, яких і так дівати нікуди, по-друге – робота дуже нервова, а незадоволене начальство так і норовить викупати в палаючій лаві. Ось і йдуть з професії на більш спокійні робочі місця.

– Мені шкода, але ми не виконуємо бажання тварин.

– Я ж дракон, міледі де В’єр. Якщо ви мене расчаклуєте, я вам добре віддячиту. Подумайте над моєю пропозицією.

 

Пес стрибнув з дивана і попрямував до виходу.