Я стояла на ганку і дивилася на дворовий люд батька.  Незважаючи на відсутність старости, робота кипіла. Молоді та старі, жінки та чоловіки, кожен у своїй справі, метушилися на широкому подвір'ї. 

І так мені стало боляче від аналогії - їх життя пульсувало у звичному ритмі, а мій час спливав. Я стояла нерухома, моє життя зупинилося…

Наше поселення не назвеш процвітаючим, життя на цій території складне – земля неродюча, а клімат суворий. Та, на диво, моя родина жила у достатку. У старости завжди були гарні врожаї на полях, плодючі сади та здорова худоба. Тому челядь без діла не сиділа. Хазяйство велике, скрізь потрібно встигнути, нічого не забути. Інакше господар по голівці не погладить. Гнівити Мола ніхто не хотів. От і змушені місити туди-сюди по подвір'ю болото після дощу. 

Думки мої роїлися, як ці люди... 

Найбільше мене турбував план втечі. Я враховували всі можливі варіанти та всі можливі ризики. Мозок закіпав, але потрібно гарно все продумати. І головне аби Вторак нічого не запідозрив. 

- Божена, Божена! Чула, яка новина? – ще з далеку почала кричати Млада. Вона бігла та махала руками, привертаючи мою увагу. Вся червона та закехана, радісно видавила. – До нас прийшов блукач! 

«Ми врятовані» - враз промайнуло у голові.

Для нас з Младою поява блукача була неймовірною вдачею, подарунком небес, спасінням.

 - Ти впевнена? 

- Так! Немає сумнівів – у нього символи на шиї!

 Уздовж нашого широкого лісу було п'ять поселень, що простягалися на доволі великій відстані один від одного, то ж заїжджим подорожнім ми завжди неабияк раділи. Адже таким чином дізнавалися новини та підтримували зв'язок з навколишнім світом. А поява блукача тим паче сколихне одноманітне життя поселення і ще довго даватиме теми для обговорення, люд гудітиме і по декілька раз переповідатиме одне й те саме розказане гостем. 

Блукачі це мисливці на нечисть, їх покликання  – захист населення, очищення землі від зла. Вони постійно подорожують, не затримуючись довго на одному місці, їх життя бурхливе і насичене пригодами. Зустріти блукача – велика рідкість, їх дуже мало у світі та й вони частіш за все самітники. Швидко роблять свою роботу і так же швидко йдуть геть. Все це додає їм неабиякої таємничості. То ж односельчани перебували у передчутті неймовірних історій і хотіли якнайскоріше познайомитися з чужинцем й нарешті почути його дивовижні оповіді.

Брат Тур швидко змикитив і запросив новоприбулого до батьківського терема. Коня вже відвели у стайню напувати, а самого хазяїна очікували побачити на обід після того як він відпочине з дороги.  

Я направилася до зали. Йшла з завмиранням на серці, мене переповнювала радість, я відчувала звільнення від вготованої  Втораком участі. 

На зустріч мені якраз йшли дві челядинки, що жваво щебетали, сміючись над тим, як зашарілася одна з них коли блукач підвів на неї погляд. Схоже дівчата нещодавно носили йому воду й свіжі рушники аби гість мав змогу освіжитися після дорожнього пилу.

Зайшовши до кімнати, я зі здивуванням помітила, що вона вже майже повністю була заповнена чоловіками. Величезний батьківський стіл із міцного старого дуба запрошував скуштувати наготовлений обід.  

Їх всіх я знала,  кожен займав далеко не останнє місце і мав вплив на життя нашого поселення. Це були поважні та шановані люди. Але навіть вони не змогли втриматися щоб не навідатися без запрошення. Всі перебували в очікуванні, а поки гостя не було, часу даремно не гаяли і обговорювали якісь важливі економічні питання, дискутували  та приймали рішення.  

На мій прихід ніхто навіть і не звернув уваги. У віддаленому кінці столу я розгледіла ненависного знахаря. Їсти не хотілося, то ж зморщившись від огиди, тихенько сіла на дальню лавку біля вікна.

Через деякий час з’явився і він – Блукач. 

Це був високий, гарно складений молодий чоловік міцної статури. Широкі плечі, сильні руки, загоріла шкіра. Одразу помітно, що людина проживає свій вік не сидячі в теремі і не наїдаючи пузо, а звикла до фізичної праці та довгих виснажливих подорожей. Одяг на ньому був вільний, нестримуючій рухів, але при цьому гарно сидів та підкреслював і без того мужній вигляд.  

На шиї дійсно красувалися невідомі мені символи. Вони, немов ланцюг, обвивали її довкола.

Переступивши поріг, він впевнено підійшов до вільного стільця і, привітавшись, просто почав поглинати свій обід. Схоже кількість присутніх зовсім не застала його зненацька і не збентежила.

На протязі всього куштування присутні намагалися затягнути гостя у розмову та він вів себе стримано. Видно було, що пусті балачки і лишню увагу до себе не любить, але відповідав на всі питання і терпляче розповідав про події свого життя, коли ті просили. Сам при цьому активно у розмову не вступав і ініціативу на себе не брав.  

- Життя ваше, блукачу, сповнене небезпек і не кожному до снаги. А місія ваша неоціненно важлива, – почав здалеку брат. Та врешті-решт вирішив говорити по суті. – А нас, знаєте, спіткало горе... Ось уже декілька тижнів ми потерпаємо від невідомої нечисті, що забрала вже п’ять душ, серед яких і мій брат. – з сумом протягнув Тур. 

Після чого попрохав знищити чудовисько і пообіцяв чималу винагороду. 

 - Я не найманець, що женеться за платою. Блукач сам обирає свій шлях...  

Відмова! Від несподіванки і розчарування я голосно ахнула – моє таке близьке спасіння тане на очах. Тепер вже всі звернули на мене увагу. Але лиш на секунду, а потім знову перевели здивовані погляди на гостя. Такої відповіді не чекав ніхто. 

- У цих краях маю справу. Мушу як найшвидше закінчити. До вас завернув лиш підкувати коня. Витрачати час на вашого невідомого звіра не маю змоги, то ж, вибачайте, вже на світанку вирушу у путь. – відрізав   Блукач. 

Не прикрита правда чоловіка прозвучала якось жорстоко і гнітюче зависла у кімнаті.

Чому?! Чому людина, покликання якої рятувати інших, відмовляється виконувати своє призначення?! Як таке може бути?! Почуття смутку й обурення перемішалися у мені. Я так сподівалася, так сподівалася на порятунок!

 -  У разі вашої відмови постраждає все наше поселення, – не відступав Тур. –  Мою родину це лихо вже зачепило, я не тільки втратив молодшого брата, а ще й втрачу сестру, яку разом ще з однією дівчиною наш ворожбит жадає принести у дар звіру та богам. 

Нестримний сміх Блукача заполонив кімнату. В приміщені нависла атмосфера повного збентеження, ніхто не розумів, що такого могло розвеселити гостя у словах Тура.  

 - Ваша жертва буде марна. – трохи заспокоївшись пояснив чоловік - Віддайте краще дівок парубкам, а не нечисті. Хай кохаються та наплодять вам воїнів і від того буде більше сенсу ніж власноруч набивати черево чудовиська. Таким чином ви його не задобрите! 

 - Така воля богів, – закотив очі і підняв руки догори Вторак. – Не виконаємо їх волю, то накличемо на себе ще більшу біду. – втрутився у розмову ворожбит, розуміючи, що його план помсти руйнується. – Бійтеся, люди, бійтеся кари богів!!! – почав він проповідь, схиляючи всіх присутніх на свій бік. 

Блукач вже не став його слухати. Поклавши обгризену кісточку до тарілки, встав і спокійно вийшов, даючи всім оточуючим зрозуміти, що розмову остаточно завершено і думку свою він не змінить. 

 Мені довелося бігти щоб його наздогнати. 

 - Я благаю, благаю вас про допомогу! Як ви не розумієте,  мене прив'яжуть в лісі до дерева і залишать на поталу чудовиська! – тремтячи прошепотів мій голос у розпачі. Хіба могла я раніше подумати, що буду стояти посеред кімнати наодинці з незнайомцем і просити про допомогу. 

- То це ти одна з тих дівчат... Хм, ну що ж... співчуваю. 

 - Я у відчаї! У ваших силах все змінити... Ви наша надія, наш порятунок! ...Але обираєте бездіяльність, а це те саме, що вбити власноруч. Ви нічим не кращі за того монстра! – випалила я і повернулася до виходу. 

- Так, я монстр! – прошипів блукач схопивши мене за руку вище ліктя, не даючи змоги покинути кімнату. Схоже я зачепила його за живе. – Та я собі такої долі не обирав! 

 Чоловік все ще тримав мене, а я сверлила його поглядом. Якби не мій відчай і гнів, якби не такі обставини, у цю мить я б дивилась на нього по іншому. Можливо, навіть, він би запав мені у серце. 

Блукач був із тих чоловіків, на яких достатньо один раз глянути і розумієш – з ним надійно. Вся його постава говорила про внутрішню силу і впевненість.

Виразне лице, чіткі брови, добрі очі, щітина, що так йому личить.... Мій погляд з цікавістю спустився нижче і зупинився на шиї. Незрозумілі візерунки витанцьовували, перепліталися і розчинялися один у одному привертаючи увагу.

- Подобається? – голос блукача вирвав мене зі споглядання. Я зашарілася від того, що він раптом може надумати ніби я ним милуюся. 

Чоловік провів рукою по шиї. 

- Як нашийник... Тільки його не скинеш... Так би мовити, знак служіння... 

- Тоді ви погано виконуєте своє служіння! – випалила я і, різко розвернувшись, вискочила геть.