Я опустилася поруч із ним, підсунула під голову рюкзак. Голодний шлунок злегка підводило, але втома взяла своє.

Тут абсолютно незвично і просто-таки п'янко пахнуло скошеною травою. Запах сіна і Растона зовсім поруч викликав у душі чи то давні, забуті асоціації, чи то мрії. Солодкі й дурманні.

– Звідки ти стільки знаєш, – хмикнула я, намагаючись приховати прискорене серцебиття.

– Не дарма в дитинстві жив серед людей, – Растон вдихнув на повні груди, явно отримуючи задоволення. – Нехай не так довго, але дещо ще пам'ятається. Та й потім залітав до мами з Руннією. Поки вони не переїхали до світлих.

– Мені подобається, – визнала я.

Про всяк випадок глянула історію родини, непроханими гостями якої ми несподівано стали. Але заснула раніше, ніж встигла в усьому розібратися.

Крізь сон відчула, як зверху лягла рука, притиснула мене до себе. Чомусь було так тепло і затишно, що я навіть не прокинулася.

Гаряче дихання Растона відчувалося на волоссі, він майже торкався носом моєї шиї, викликаючи світлі, радісні, хвилюючі сни.

Лише під ранок розбудив ледь вловимий рух.

Перше, що усвідомила: захисник не обіймає мене. Невже мені все наснилося? Чи так глибоко заснула, що не відчула, коли відсунувся?

Розплющивши очі, я виявила Растона, який обережно, нечутно пробирався до стіни, тримаючи в руках свій рюкзак.

Сонце ледь-ледь сходило, за вікном ще стояла ранкова мряка.

– Далеко зібрався? – хмикнула я.

Растон на мить завмер. Обернувся зі своєю звичайною чарівною посмішкою.

– Мені... потрібно ненадовго відлучитися.

– Куди це? – хмикнула я.

Не те щоб хотіла тримати його постійно під контролем. Просто... дивно, ми начебто в абсолютно чужому місті, тут не повинно бути ніяких знайомих або справ.

Навіть якщо і є... не під час практики ж!

Хіба що...

Я підозріло покосилася на білосніжного. Чи не зібрався він навідатися у свій паршивий храм? Храми Світла є у всіх містах і селищах, тільки в найдрібніших селах може не бути.

Жриці, отже. Скільки я не намагалася осадити себе, нагадати, що це всього лише мої висновки й умовиводи, усередині горіло обурення. Роз'їдаючи, спалюючи живцем.

Растон... боги, чому він так на мене діє?!

– Гаразд, нумо відлучимося, – незворушно знизала я плечима, теж піднімаючись.

Хоча, я воліла б почати з ранкових процедур. І сніданку.

– Ти можеш мене десь почекати.

– У нас же спільна практика. Ти ж не станеш робити нічого, що до неї не відноситься? – підняла я брову.

– Теоретично підтримання потреб до неї теж не відноситься, – хмикнув Растон. – Але ми ж не можемо не їсти і не спати.

– Це які ж ти потреби так поспішаєш підтримати? – я намагалася, дуже намагалася залишатися глузливо-незворушною!

– А справді, ходімо поснідаємо, – повідомив цей... вуж. Явно приховуючи справжні спонукання. З цією своєю посмішкою, від якої божеволіли дівчата нашого потоку. Невже і я попалася?! – Вибирай будь-яке місце, людських грошей у мене повно.

Я з подивом підняла брову, і він додав:

– Адже ми жили серед людей. Залишилося, – знизав плечима.

– Хто б міг подумати, що життя серед людей дає стільки бонусів, – хмикнула я.

Ми вибралися з сіновалу непоміченими, хоча люди вже теж починали прокидатися. Завернули до річки вмитися, і через один з ажурних кам'яних мостів увійшли в місто.

Незважаючи на віддаленість від столиці, самохідні екіпажі-машини на повну використовувались і тут.

Сонце вже зійшло, на вулицях прибувало перехожих, зрідка зустрічалися вершники. 

У людських тавернах я не дуже розбиралася, але казати про це не хотілося. Тому обирала на вигляд: приємний чистий дворик з альтанками, засаджений квітами. Смачні запахи і зовсім мало людей. А ще – близькість до центральної площі.

Растон поводився розслаблено, але я не спускала з нього очей.

І тому помітила, що він обрав альтанку, з якої відкривався вид на храм Світлих на одному з пагорбів трохи віддалік.

Поки молодий хлопець приймав наше замовлення, Растон задумливо блукав поглядом навколо.

– У майбутнє заглядаєш? – усміхнулася я, щойно подавальник поспішив до кухні.

Захисник перевів на мене погляд, вочевидь очікуючи підступу. Кивнув запитально.

– Передбачаєш, куди ми підемо після сніданку? – розтлумачила я свої слова.

– Не відпустиш, значить, – зітхнув Растон. Радше констатуючи, ніж запитуючи.

– А ти постарайся пояснити, а не тікати потайки в напівтемряві.

– Потрібно зазирнути в храм.

– Задовольнити потреби?

Зелені очі спалахнули. У якийсь момент здалося, він готовий відповісти... але замість цього губи лише глузливо зігнулися.

– У храм, значить, захотілося, – примружила я очі. – За жрицями скучив?

– Що таке, Джун? Ревнуєш? – хмикнув Растон.

– Дбаю про правильне проходження практики, – холодно прошипіла я.

– Світлим можна приходити у свої храми будь-де і будь-коли, у нас обмежень немає.

Він навіть не заперечував! Дивився своїми зеленими очами з єхидцею!

– Ось заодно і собі влаштую екскурсію.

– Темним не місце у світлих храмах.

– Вже я сама розберуся, де мені місце.

– Ти не втримаєш мене, Джун. Краще відпусти по-хорошому. За годину повернуся і продовжимо нашу практику.

Подавальник, що підійшов, перервав наш діалог своїми тарілками. Але навіть смачні аромати не були здатні підняти мій настрій.

Сніданок пройшов у тиші. Звично утримуючи м'язи обличчя, у глибині душі я злилася. На себе, на Растона, на практику, яка йшла зовсім не так, як я уявляла.

Мій захисник доїв швидко і, поки я мляво колупала свій грибний салат, піднявся. Поклав на стіл одну зі своїх численних купюр.

Помарився пильний, випробовуючий погляд, але я не змогла його перехопити. Тому не була впевнена, що справді побачила.

– Я швидко, Джун, – промовив Растон, розвертаючись.

Підхопив рюкзак і рушив до виходу.

Кілька миттєвостей я дивилася йому вслід. Так, напевно, найкращим рішенням було б розвернутися в інший бік і зайнятися своїми справами. Або як мінімум просто відпочити.

Але я знала, що не зроблю цього. Просто не могла проґавити таку нагоду і не роздивитися храм світлих зсередини.

От темним ніхто не зводить храмів. Навіщо, якщо ми й так чуємо звернення? Хоча колись, кажуть, і в темних були храми. Ще багатші та впливовіші, ніж у світлих.

Хоча, можливо, це просто легенди.

Доївши якнайшвидше, я зібрала свої речі і поспішила з таверни.

Значить, темній там не місце? А хто сказав, що я темна?

Приховавши крила, я увібрала в себе всі магічні прояви. Навіть одяг перетворила на звичайний, людський на вигляд. Штани з сорочкою світло-сірого кольору, зручні м'які черевики.

Якийсь час йшла по сліду Растона, хоча в такому містечку навряд чи знайдеться більше одного храму.

Довелося підійматися сходами на пагорб, шкодуючи про крила. Але світити своєю темною силою в такій близькості від чужого храму не стала. 

Двері були відчинені. Через невеликий поріг я пройшла до першого залу. Ніколи не цікавилася, як влаштовані храми світлих, але навіть зовні було видно, що зал набагато менший, ніж місця всередині.

Невеликий, доволі затишний. З десяток рядів лавок, на яких сиділи кілька людей.

Попереду на деякому підвищенні світилася напівпрозора постать крилатого. Правильні риси обличчя, білосніжне волосся. Ритуальна тога.

Об'ємне зображення виглядало б реалістичним, якби не було таким невагомим. Хоча, можливо, саме так нас і бачать у момент прояву.

Від постаті тхнуло світлою магією, та й звідусіль – я аж поморщилася, занурюючись у таку чужу для себе енергію. Ще щільніше приховала свою.

На мене ніхто не звернув уваги, і я присіла на останньому ряду, придивляючись.

Серед відвідувачів Растона не було, не впевнена, що він узагалі входив сюди.

У стіні за фігурою, що світилася, виднілися другі двері, за якими відчувалися ще кілька людей.

І звідти буквально плеснуло світлою силою. Добре мені знайомою.

Так і уявлялося, як білосніжний з’являється в обителі оголених жриць, і ті, фонтануючи захопленням, намагаються його ублажити.

«Потреби, значить», – крізь зуби пробурмотіла я.

Не знаю, чому в голову прилетіла саме така картинка. Презирливо пирхнувши, я спробувала продивитись людей, які сиділи попереду.

Усі вони прийшли просити. Але просити – у світлих.

Іноді це злило. Утім, на волю людей нам впливати неможна, тож залишалося тільки мовчки спостерігати за всім, що відбувається навколо.

«Оракуле... хто-небудь! Поверни мені її!» – увірвався в голову відчайдушний ментальний крик, і я одразу ж знайшла його володарку.

Прямо переді мною сиділа дівчина, зовсім ще молода. М'яко посміхнувшись, я нашвидку пробіглася по її спогадах, розглядаючи минуле.

Може, згодиться для практики?

Мама. Років п'ять тому, ще дитиною, вона втратила маму. Я бачила дівчинку в охайному платтячку і світлу, усміхнену жінку, яка її обіймала.

І раптом усе знітилося, потемнішало. Мами не стало. Вітчим погано з нею поводився, одного разу спробував узяти силою, але дівчинці вдалося втекти.

А потім... ох, наша дівчинка. Вона поскаржилася друзям, і ті влаштували мерзенному мужику обвал у кар'єрі, де він працював, видобуваючи алмази.

Методи темних, так. І що вона робить у світлому храмі? Напевно, просто не знає, як ще звернутися до крилатих. Та й узагалі, багато людей не надто заглиблюються в наші відмінності й не завжди вірять в існування.

Навіть захотілося погладити волосся, шепнути щось заспокійливе... Я ледве схаменулася, що зараз тут перебуваю в ролі людини і використовувати темну силу не можу.

Потім постараюся її знайти. Дівчинка відчайдушно хотіла повернути маму. Але це занадто велика дуга. Таких майже ніколи не запускають, не дарма ж наші тримають під контролем кожну свою ділянку і все, що можуть, приводять до ладу одразу ж. Поки зміни не щільно вплелися в тканину реальності.

Але тут далеке, богами забуте місце. Можливо, хтось і проморгав.

І все ж я не можу, не можу вибудувати таку довгу Дугу Оракула без детальних прогнозів. Необхідно впевнитися, що користі буде більше, ніж шкоди.

Від думок відволік ще один сплеск світла, що виходив з-за дверей. Не втримавшись, я трохи прочинила магічний зір, щоб зазирнути за них.

Там юрмилися кілька чоловіків у ритуальних тогах. Жерці! Молоді, вродливі, так і навіювали думки, для чого вони тут. Сердиті думки.

Хоча... може, мені біленькою прикинутися? Знати б, що не розкусять. У храми зазвичай магічно обдарованих приймають.

Піднявшись, я зробила кілька кроків до сяючої фігури, роздумуючи, чи вдасться ковзнути за двері.

– Туди не можна! – немов відчувши мої устремління, прошепотіла якась огрядна матрона.

Не звернувши на неї уваги, я наблизилася, постояла, милуючись образом світлокрилого – а насправді намагалася вгледіти за дверима Растона.

Але в найближчому приміщенні його видно не було, а далі, за ще одну стіну, зазирнути вже не виходило без неабиякого використання темної магії. Утім, звідти розливалася така потужна світла сила, що я майже не сумнівалася, хто там фонтанує.

Розвернувшись, тихо вийшла через центральний вхід.

«Будь ласка! Зроби мене своєю лагрес!» – долетіло відчайдушне від тієї ж дівчини. Не до мене – кудись назовні, просто я була все ще налаштована на неї і почула.

Хм. Підозріло знайоме слово... але я не стала зупинятися.

Озирнулася – поруч нікого. І обережно рушила навколо зубчастого периметра в пошуках ще одних дверей.

Вони знайшлися з протилежного боку. Не такі пишні й парадні, скоріше скромні.

Надавши одягу вигляду ритуальної тоги, я обережно потягнула їх на себе.