Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Нідейла Нельте
Віддай свої крила

Зміст книги: 52 розділів

Спочатку:
Пролог
95 дн. тому
1
94 дн. тому
2
94 дн. тому
3
94 дн. тому
4
94 дн. тому
5
94 дн. тому
6
94 дн. тому
7
94 дн. тому
8
94 дн. тому
9
94 дн. тому
10
94 дн. тому
11
94 дн. тому
12
94 дн. тому
13
94 дн. тому
14
94 дн. тому
15
94 дн. тому
16
94 дн. тому
17
94 дн. тому
18
92 дн. тому
19
92 дн. тому
20
92 дн. тому
21
92 дн. тому
22
92 дн. тому
23
92 дн. тому
24
92 дн. тому
25
92 дн. тому
26
92 дн. тому
27
92 дн. тому
28
92 дн. тому
29
92 дн. тому
30
92 дн. тому
31
92 дн. тому
32
92 дн. тому
33
92 дн. тому
34
92 дн. тому
35
92 дн. тому
36
92 дн. тому
37
92 дн. тому
38
92 дн. тому
39
92 дн. тому
40
92 дн. тому
41
92 дн. тому
42
92 дн. тому
43
92 дн. тому
44
92 дн. тому
45
92 дн. тому
46
92 дн. тому
47
92 дн. тому
48
92 дн. тому
49
92 дн. тому
***
92 дн. тому
Епілог
92 дн. тому

Я опустилася поруч із ним, підсунула під голову рюкзак. Голодний шлунок злегка підводило, але втома взяла своє.

Тут абсолютно незвично і просто-таки п'янко пахнуло скошеною травою. Запах сіна і Растона зовсім поруч викликав у душі чи то давні, забуті асоціації, чи то мрії. Солодкі й дурманні.

– Звідки ти стільки знаєш, – хмикнула я, намагаючись приховати прискорене серцебиття.

– Не дарма в дитинстві жив серед людей, – Растон вдихнув на повні груди, явно отримуючи задоволення. – Нехай не так довго, але дещо ще пам'ятається. Та й потім залітав до мами з Руннією. Поки вони не переїхали до світлих.

– Мені подобається, – визнала я.

Про всяк випадок глянула історію родини, непроханими гостями якої ми несподівано стали. Але заснула раніше, ніж встигла в усьому розібратися.

Крізь сон відчула, як зверху лягла рука, притиснула мене до себе. Чомусь було так тепло і затишно, що я навіть не прокинулася.

Гаряче дихання Растона відчувалося на волоссі, він майже торкався носом моєї шиї, викликаючи світлі, радісні, хвилюючі сни.

Лише під ранок розбудив ледь вловимий рух.

Перше, що усвідомила: захисник не обіймає мене. Невже мені все наснилося? Чи так глибоко заснула, що не відчула, коли відсунувся?

Розплющивши очі, я виявила Растона, який обережно, нечутно пробирався до стіни, тримаючи в руках свій рюкзак.

Сонце ледь-ледь сходило, за вікном ще стояла ранкова мряка.

– Далеко зібрався? – хмикнула я.

Растон на мить завмер. Обернувся зі своєю звичайною чарівною посмішкою.

– Мені... потрібно ненадовго відлучитися.

– Куди це? – хмикнула я.

Не те щоб хотіла тримати його постійно під контролем. Просто... дивно, ми начебто в абсолютно чужому місті, тут не повинно бути ніяких знайомих або справ.

Навіть якщо і є... не під час практики ж!

Хіба що...

Я підозріло покосилася на білосніжного. Чи не зібрався він навідатися у свій паршивий храм? Храми Світла є у всіх містах і селищах, тільки в найдрібніших селах може не бути.

Жриці, отже. Скільки я не намагалася осадити себе, нагадати, що це всього лише мої висновки й умовиводи, усередині горіло обурення. Роз'їдаючи, спалюючи живцем.

Растон... боги, чому він так на мене діє?!

– Гаразд, нумо відлучимося, – незворушно знизала я плечима, теж піднімаючись.

Хоча, я воліла б почати з ранкових процедур. І сніданку.

– Ти можеш мене десь почекати.

– У нас же спільна практика. Ти ж не станеш робити нічого, що до неї не відноситься? – підняла я брову.

– Теоретично підтримання потреб до неї теж не відноситься, – хмикнув Растон. – Але ми ж не можемо не їсти і не спати.

– Це які ж ти потреби так поспішаєш підтримати? – я намагалася, дуже намагалася залишатися глузливо-незворушною!

– А справді, ходімо поснідаємо, – повідомив цей... вуж. Явно приховуючи справжні спонукання. З цією своєю посмішкою, від якої божеволіли дівчата нашого потоку. Невже і я попалася?! – Вибирай будь-яке місце, людських грошей у мене повно.

Я з подивом підняла брову, і він додав:

– Адже ми жили серед людей. Залишилося, – знизав плечима.

– Хто б міг подумати, що життя серед людей дає стільки бонусів, – хмикнула я.

Ми вибралися з сіновалу непоміченими, хоча люди вже теж починали прокидатися. Завернули до річки вмитися, і через один з ажурних кам'яних мостів увійшли в місто.

Незважаючи на віддаленість від столиці, самохідні екіпажі-машини на повну використовувались і тут.

Сонце вже зійшло, на вулицях прибувало перехожих, зрідка зустрічалися вершники. 

У людських тавернах я не дуже розбиралася, але казати про це не хотілося. Тому обирала на вигляд: приємний чистий дворик з альтанками, засаджений квітами. Смачні запахи і зовсім мало людей. А ще – близькість до центральної площі.

Растон поводився розслаблено, але я не спускала з нього очей.

І тому помітила, що він обрав альтанку, з якої відкривався вид на храм Світлих на одному з пагорбів трохи віддалік.

Поки молодий хлопець приймав наше замовлення, Растон задумливо блукав поглядом навколо.

– У майбутнє заглядаєш? – усміхнулася я, щойно подавальник поспішив до кухні.

Захисник перевів на мене погляд, вочевидь очікуючи підступу. Кивнув запитально.

– Передбачаєш, куди ми підемо після сніданку? – розтлумачила я свої слова.

– Не відпустиш, значить, – зітхнув Растон. Радше констатуючи, ніж запитуючи.

– А ти постарайся пояснити, а не тікати потайки в напівтемряві.

– Потрібно зазирнути в храм.

– Задовольнити потреби?

Зелені очі спалахнули. У якийсь момент здалося, він готовий відповісти... але замість цього губи лише глузливо зігнулися.

– У храм, значить, захотілося, – примружила я очі. – За жрицями скучив?

– Що таке, Джун? Ревнуєш? – хмикнув Растон.

– Дбаю про правильне проходження практики, – холодно прошипіла я.

– Світлим можна приходити у свої храми будь-де і будь-коли, у нас обмежень немає.

Він навіть не заперечував! Дивився своїми зеленими очами з єхидцею!

– Ось заодно і собі влаштую екскурсію.

– Темним не місце у світлих храмах.

– Вже я сама розберуся, де мені місце.

– Ти не втримаєш мене, Джун. Краще відпусти по-хорошому. За годину повернуся і продовжимо нашу практику.

Подавальник, що підійшов, перервав наш діалог своїми тарілками. Але навіть смачні аромати не були здатні підняти мій настрій.

Сніданок пройшов у тиші. Звично утримуючи м'язи обличчя, у глибині душі я злилася. На себе, на Растона, на практику, яка йшла зовсім не так, як я уявляла.

Мій захисник доїв швидко і, поки я мляво колупала свій грибний салат, піднявся. Поклав на стіл одну зі своїх численних купюр.

Помарився пильний, випробовуючий погляд, але я не змогла його перехопити. Тому не була впевнена, що справді побачила.

– Я швидко, Джун, – промовив Растон, розвертаючись.

Підхопив рюкзак і рушив до виходу.

Кілька миттєвостей я дивилася йому вслід. Так, напевно, найкращим рішенням було б розвернутися в інший бік і зайнятися своїми справами. Або як мінімум просто відпочити.

Але я знала, що не зроблю цього. Просто не могла проґавити таку нагоду і не роздивитися храм світлих зсередини.

От темним ніхто не зводить храмів. Навіщо, якщо ми й так чуємо звернення? Хоча колись, кажуть, і в темних були храми. Ще багатші та впливовіші, ніж у світлих.

Хоча, можливо, це просто легенди.

Доївши якнайшвидше, я зібрала свої речі і поспішила з таверни.

Значить, темній там не місце? А хто сказав, що я темна?

Приховавши крила, я увібрала в себе всі магічні прояви. Навіть одяг перетворила на звичайний, людський на вигляд. Штани з сорочкою світло-сірого кольору, зручні м'які черевики.

Якийсь час йшла по сліду Растона, хоча в такому містечку навряд чи знайдеться більше одного храму.

Довелося підійматися сходами на пагорб, шкодуючи про крила. Але світити своєю темною силою в такій близькості від чужого храму не стала. 

Двері були відчинені. Через невеликий поріг я пройшла до першого залу. Ніколи не цікавилася, як влаштовані храми світлих, але навіть зовні було видно, що зал набагато менший, ніж місця всередині.

Невеликий, доволі затишний. З десяток рядів лавок, на яких сиділи кілька людей.

Попереду на деякому підвищенні світилася напівпрозора постать крилатого. Правильні риси обличчя, білосніжне волосся. Ритуальна тога.

Об'ємне зображення виглядало б реалістичним, якби не було таким невагомим. Хоча, можливо, саме так нас і бачать у момент прояву.

Від постаті тхнуло світлою магією, та й звідусіль – я аж поморщилася, занурюючись у таку чужу для себе енергію. Ще щільніше приховала свою.

На мене ніхто не звернув уваги, і я присіла на останньому ряду, придивляючись.

Серед відвідувачів Растона не було, не впевнена, що він узагалі входив сюди.

У стіні за фігурою, що світилася, виднілися другі двері, за якими відчувалися ще кілька людей.

І звідти буквально плеснуло світлою силою. Добре мені знайомою.

Так і уявлялося, як білосніжний з’являється в обителі оголених жриць, і ті, фонтануючи захопленням, намагаються його ублажити.

«Потреби, значить», – крізь зуби пробурмотіла я.

Не знаю, чому в голову прилетіла саме така картинка. Презирливо пирхнувши, я спробувала продивитись людей, які сиділи попереду.

Усі вони прийшли просити. Але просити – у світлих.

Іноді це злило. Утім, на волю людей нам впливати неможна, тож залишалося тільки мовчки спостерігати за всім, що відбувається навколо.

«Оракуле... хто-небудь! Поверни мені її!» – увірвався в голову відчайдушний ментальний крик, і я одразу ж знайшла його володарку.

Прямо переді мною сиділа дівчина, зовсім ще молода. М'яко посміхнувшись, я нашвидку пробіглася по її спогадах, розглядаючи минуле.

Може, згодиться для практики?

Мама. Років п'ять тому, ще дитиною, вона втратила маму. Я бачила дівчинку в охайному платтячку і світлу, усміхнену жінку, яка її обіймала.

І раптом усе знітилося, потемнішало. Мами не стало. Вітчим погано з нею поводився, одного разу спробував узяти силою, але дівчинці вдалося втекти.

А потім... ох, наша дівчинка. Вона поскаржилася друзям, і ті влаштували мерзенному мужику обвал у кар'єрі, де він працював, видобуваючи алмази.

Методи темних, так. І що вона робить у світлому храмі? Напевно, просто не знає, як ще звернутися до крилатих. Та й узагалі, багато людей не надто заглиблюються в наші відмінності й не завжди вірять в існування.

Навіть захотілося погладити волосся, шепнути щось заспокійливе... Я ледве схаменулася, що зараз тут перебуваю в ролі людини і використовувати темну силу не можу.

Потім постараюся її знайти. Дівчинка відчайдушно хотіла повернути маму. Але це занадто велика дуга. Таких майже ніколи не запускають, не дарма ж наші тримають під контролем кожну свою ділянку і все, що можуть, приводять до ладу одразу ж. Поки зміни не щільно вплелися в тканину реальності.

Але тут далеке, богами забуте місце. Можливо, хтось і проморгав.

І все ж я не можу, не можу вибудувати таку довгу Дугу Оракула без детальних прогнозів. Необхідно впевнитися, що користі буде більше, ніж шкоди.

Від думок відволік ще один сплеск світла, що виходив з-за дверей. Не втримавшись, я трохи прочинила магічний зір, щоб зазирнути за них.

Там юрмилися кілька чоловіків у ритуальних тогах. Жерці! Молоді, вродливі, так і навіювали думки, для чого вони тут. Сердиті думки.

Хоча... може, мені біленькою прикинутися? Знати б, що не розкусять. У храми зазвичай магічно обдарованих приймають.

Піднявшись, я зробила кілька кроків до сяючої фігури, роздумуючи, чи вдасться ковзнути за двері.

– Туди не можна! – немов відчувши мої устремління, прошепотіла якась огрядна матрона.

Не звернувши на неї уваги, я наблизилася, постояла, милуючись образом світлокрилого – а насправді намагалася вгледіти за дверима Растона.

Але в найближчому приміщенні його видно не було, а далі, за ще одну стіну, зазирнути вже не виходило без неабиякого використання темної магії. Утім, звідти розливалася така потужна світла сила, що я майже не сумнівалася, хто там фонтанує.

Розвернувшись, тихо вийшла через центральний вхід.

«Будь ласка! Зроби мене своєю лагрес!» – долетіло відчайдушне від тієї ж дівчини. Не до мене – кудись назовні, просто я була все ще налаштована на неї і почула.

Хм. Підозріло знайоме слово... але я не стала зупинятися.

Озирнулася – поруч нікого. І обережно рушила навколо зубчастого периметра в пошуках ще одних дверей.

Вони знайшлися з протилежного боку. Не такі пишні й парадні, скоріше скромні.

Надавши одягу вигляду ритуальної тоги, я обережно потягнула їх на себе.