Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Нідейла Нельте
Віддай свої крила

Зміст книги: 52 розділів

Спочатку:
Пролог
149 дн. тому
1
148 дн. тому
2
148 дн. тому
3
148 дн. тому
4
148 дн. тому
5
148 дн. тому
6
148 дн. тому
7
148 дн. тому
8
148 дн. тому
9
148 дн. тому
10
148 дн. тому
11
148 дн. тому
12
148 дн. тому
13
148 дн. тому
14
148 дн. тому
15
148 дн. тому
16
148 дн. тому
17
148 дн. тому
18
146 дн. тому
19
146 дн. тому
20
146 дн. тому
21
146 дн. тому
22
146 дн. тому
23
146 дн. тому
24
146 дн. тому
25
146 дн. тому
26
146 дн. тому
27
146 дн. тому
28
146 дн. тому
29
146 дн. тому
30
146 дн. тому
31
146 дн. тому
32
146 дн. тому
33
146 дн. тому
34
146 дн. тому
35
146 дн. тому
36
146 дн. тому
37
146 дн. тому
38
146 дн. тому
39
146 дн. тому
40
146 дн. тому
41
146 дн. тому
42
146 дн. тому
43
146 дн. тому
44
146 дн. тому
45
146 дн. тому
46
146 дн. тому
47
146 дн. тому
48
146 дн. тому
49
146 дн. тому
***
146 дн. тому
Епілог
146 дн. тому

Хоча на вигляд будиночок здавався ветхим, тут відчувалася потужна, неосяжна сила.

Двері не замикалися: схоже, чаклунка, що осіла в ньому, повністю довіряла своєму захисному куполу і була впевнена, що непроханий гість не пройде непоміченим.

Переглянувшись із Растоном, я зробила крок крізь двері, як і раніше, не зачіпаючи чужу магію. Тихо хмикнувши, захисник вчинив так само.

Усередині виявилася приймальня кімната. Широка, із завішеними вікнами. По кутах світильники, які зараз не горіли. В одному місці з-за піднятої щільної портьєри пробивався сонячний промінь, прокладав доріжку на підлозі, падав на невеликий візерунчастий секретер, викликаючи в душі дивне відчуття дисонансу. Недоречний вигляд він мав у цьому царстві півтіней.

По центру стояв стіл, по обидва боки якого розташувалися крісла: одне для господині і два для відвідувачів.

На столі виднілися кришталева куля, дзвіночок, кілька скриньок, штук п'ять різного розміру і форми горщиків.

При нашій появі куля несподівано спалахнула, хоча магії ми так само не торкалися.

За кілька миттєвостей, щойно ми встигли озирнутися, двері різко відчинилися. До кімнати увійшла жінка. Сіпнулася, виявивши нас – хоча крил ми не випускали.

У ній не читався вік, вона не виглядала ні молодою, ні старою. Навіть я губилася, не могла визначити: занадто сильна, потужна магія приховувала всю особисту інформацію.

А може, ще й якісь чари із заклинаннями.

Очі здавалися чорними, бездонними, утім, не здивувалася б, дізнавшись, що бачу лише оболонку. Не справжню зовнішність.

Хм, сподіваюся, така силища перебуває під обліком і контролем. Треба буде перевірити.

Жінка швидко впоралася з емоціями. Наблизилася до вікна опустити портьєру.

Струнка, у суворій темній довгій сукні, яка дуже ладно лежала по фігурі.

Обернувшись, змахнула рукою, випускаючи магічні вогники у світильники.

– Із чим завітали... – почала вона з люб'язною посмішкою, обличчя закам'яніло, а в погляді спалахнула сама темрява. Бездонні чорні очі вперилися в мене.

– Іди геть! – видала відьма, мало не задихнувшись.

Від цієї реакції я аж розгубилася. Ну темна, звісно, але зазвичай маги з чаклунами якось спокійніше на нас реагують. І шанобливіше!

Растон теж ледь нахмурився, глянув на мене, на відьму.

Поборовши бажання розправити крила і припечатати нахабу прокляттям, я холодно промовила, гордо піднявши голову:

– Поясни, смертна.

Технічно крилаті теж смертні. Але живемо ми значно довше за людей. Навіть магів.

Чорні очі звузилися. Жінка абсолютно точно відчувала нашу силу, навіть не знаючи, хто ми.

Наблизилася до столу, кинула погляд на кулю. Та, як і раніше, поблискувала зсередини, але жодних зображень я в ній не помітила.

– Не бачу тебе, – промовила вона, не поспішаючи змінювати тон. – У тебе немає майбутнього. Навколо тебе... руйнування.

На якісь миті мені зробилося моторошно. Усі волоски на хребті, голові здибилися, викликаючи озноб. Поки не спалахнуло обурення.

Щоб якась звичайна магічка викликала жах у мене, крилатої?! Та напевно вона просто відчуває силу мого прокляття. Це їй у пору боятися!

Мої очі блиснули червоним. Поки що попереджувально.

Жінка знову сіпнулася, стиснула пальцями край столу, щоб не відсахнутися.

– Іди геть! – повторила вимогливо.

Перевела погляд на мого захисника:

– А ти залишся, – вимовила так, немов їй було, що йому розповісти. 

– Ні, ми разом, – твердо відмовився Растон, стиснувши мою руку.

Від цього по венах плеснуло гарячим, п'янким, зігріваючим почуттям.

– Вам... не по дорозі, – хитнула вона головою, але від мене не сховалася деяка заминка. Немов чаклунка сама сумнівалася.

Та як вона може знати! Особливо якщо не бачить мого майбутнього! Я збиралася повідомити їй, що вона забрехалася. Але не встигла.

– Ти закоханий, – додала вона. – Твоє кохання... небезпечне.

Усередині все заледеніло. Від неясного, майже фізичного болю. Нападу ревнощів. Гніву, печалі та ще безлічі емоцій, які здійнялися звідкись, несподівано й невідворотно.

– А я-то вирішив, що з такою силищею ти й справді пророчиця, – глузливо фиркнув Растон.

У душі змішалися полегшення з сумом, і я ніяк не могла розібратися, чого більше.

Очі пророчиці знову звузилися. Вона випросталася, відірвавши руки від столу. Схрестила їх на грудях.

– Ми з вами вже перетиналися... або ще перетнемося, – промовила. – І... щось змінилося. Не повертайтеся сюди. Ви руйнуєте те, що я так довго вибудовувала.

Навколо немов згустилася тяжкість. Навіть дихати стало складно.

Не відпускаючи мою руку, Растон рішуче повів мене до виходу. Цього разу відчинивши переді мною двері.

Обернувся кинути погляд на чаклунку. Я знала, що вона так само стоїть, схрестивши руки на грудях, і пильно дивиться нам услід.

Растон акуратно прикрив за нами двері й обдивився, виглядаючи доріжки.

– А я-то розраховував запитати про тих, хто не підвладний нашій магії, – з досадою промовив захисник, як і раніше, не відбиваючись у її магії. Щоб вона не могла нас підслухати.

– Сподіваюся, він один такий, – щиро відгукнулася я.

У душі все ще вирував ураган після дивних слів пророчиці.

– Ти закоханий? – хмикнула, не втримавшись.

– А навколо тебе руйнування? – підняв брову Растон.

Обійшов будинок, щоб вийти на стежку в протилежний бік від тієї, звідки ми прийшли.

– Думаю, так вона сприйняла мій дар прокляття.

Растон кивнув. Кілька миттєвостей я боролася із собою, щоб не смикнути за ниточки зв'язку. Бажаючи дізнатися, і водночас боячись того, що можу почути. І ще... розуміючи, що викличу лише ненависть і роздратування з його боку, якщо лізтиму в настільки особисте.

А до речі...

– Зв'язок між нами вона не помітила, – додала я.

– Саме так, – усміхнувся Растон. Покосився на мене і знизав плечима: – Не знаю, де їй там любов привиділася.

Немов схаменувшись, відпустив мою руку, викликавши несподіваний жаль.

Краєм гори ми вибралися на іншу дорогу, яка вела до міста, що відчувалося вдалині.

Тіні подовжилися, сонячні промені стали по-вечірньому червоними. Растон озирнувся на гори, за які ось-ось мало скотитися сонце.

– Пролетимося? – запропонував.

– До міста? – відгукнулася я, і він кивнув. – Я все ще не розумію, чому кулі привели нас саме сюди.

– Зреагували на силу цієї? – Растон вказав головою назад, у бік купола пророчиці.

Я знизала плечима.

– У будь-якому разі, треба знайти, де переночувати. Полетіли, – і перша розкрила крила, здійнялася над дорогою.

Летіли не надто швидко – я все ще оглядалася, вишукуючи відповіді на запитання. Але ні рідкісні перехожі, ні села, що проносилися трохи осторонь, уздовж дороги, не викликали жодних коливань у моїй магії.

Уже зовсім стемніло, коли ми наблизилися до передмістя.

– Може, туди? – Растон вказав униз, де виднілося заможне подвір'я з великим, міцним на вигляд будинком і кількома господарськими будівлями.

– Проситися на нічліг? – із сумнівом протягнула я, провівши рукою по лямці рюкзака. – Може, краще пошукаємо таверну?

– Навіщо проситися? – хмикнув цей нестерпний світлий. – Ніхто й не помітить, запевняю тебе!

І він звернув не до будинку, а до однієї з окремо розташованих будов. Пройшов крізь віконце в самому верху. Спустившись на землю, я з цікавістю сунула голову крізь стіну.

І ледь не задихнулася! Тут же відсахнулася, чхнувши, і вже обережніше піднялася вище.

Споруда вщерть була завалена сіном! Зверху його прикривала рожева тканина, на яку й ліг світлокрилий, у напівтемряві сяючи білозубою посмішкою.