Захисник відкинув назад волосся, яке вітерець уперто задував йому в обличчя.

– Думаю, так, – відгукнулася я. Можливо, там знайдеться хоч якась відповідь. – Тільки, мабуть, спочатку краще відпочити.

Річ навіть не в тім, що час перевалив обідній. Але поєдинок із демарою забрав забагато наших сил та магії. Знати б точно, що попереду ніяких небезпек.

– Відпочити, то відпочити, – доївши, Растон відкинувся просто на траву, заклав руки за голову і прикрив очі.

Сонячні промені, пробиваючись крізь листя над нами, залишали на обличчі мого захисника плямисті світло-тіні.

Якийсь час я роздивлялася його: розслаблені м'язи обличчя, сильні ноги в щільних білих черевиках, що виднілися з-під таких самих білих штанів костюма.

Як не дивно – абсолютно чисті, немов бруд не липнув до світлокрилого.

Ловила себе на бажанні провести пальцями по грудях, розстебнути куртку. Прикласти вухо, щоб почути биття серця.

– Чому ти подумав, що вона прийшла по нас? – запитала тихо, не знаючи, чи заснув він, чи просто мовчить.

Растон одразу ж розплющив зелені очі – не спав. Глянув на мене уважно:

– Її не було, коли ми з'явилися. Що їй тут раптом знадобилося? Не вірю в збіги.

– Гадаєш, вона якось може бути пов'язана з тим... мужиком? – я відповіла не менш уважним поглядом.

Растон знизав плечима.

– Якщо хтось навчився обходити нашу магію...

– І закликати демар, – погодилася я.

– Моторошне поєднання, – задумливо промовив він.

Кілька миттєвостей я роздумувала, розглядаючи його. Пригадувалися слова Тріс, і Дола теж.

– Той тип... справді несприйнятливий і до твоєї магії? – запитала, подумки намацуючи ниточки нашої зв'язки.

Захисник же не зможе мені збрехати? Поки ми з'єднані обрядом...

Растон набрав у легені повітря, збираючись відповісти. Але раптом немов помітив. Відчув дотик моєї сили до ниток.

Очі ледь звузилися, губи знову глузливо вигнулися.

– Не віриш мені? – хмикнув. – Нумо, накажи.

Десь під холодною маскою мені чи то привиділася, чи то почулася гіркота.

Я ж збиралася... але не змогла. Насилу витримала його погляд, відповідаючи спокоєм. Не бажаючи, щоб він вичитав хоч щось.

Растон знову заплющив очі. Обриваючи розмову і зоровий контакт.

Так, можна було б наказати. Але тіло ще насолоджувалося дивовижним єднанням під час бою, з примарного тризуба до мене струменіла світла енергія мого захисника.

І я відпустила силу. Не стала наполягати. Сама не до кінця розуміючи причини.

Теж лягла в траву на прогріту сонцем землю. Тільки очей не заплющувала – розглядала хмари, що пливли угорі. Міркувала про крилатих.

Про Дугу Богів.

Достеменно відомо тільки одне її створення. Хоча напевно були й інші.

Цю історію вивчають у школі. Дугу Богів запустили крилаті, притому через порушення Оракула.

Дивно. Але один з Оракулів спробував передати пост своїй дитині і ледь не занапастив увесь наш світ. Навіть відгук сили підробив.

Відтоді дитина Оракула не може ставати наступним Оракулом, а сам Оракул не може одружуватися чи виходити заміж. Мусить зробити вибір: або сім'я, або священний піст.

Можливо, і для крилатих діють ті самі правила з тих самих міркувань? Тому в тих, хто на нього працює, майже немає можливості спілкуватися з родиною?

Утім, саме крилаті тоді забили тривогу. Прийняли рішення запустити Дугу Богів, щоб відкотити час назад.

І вона спрацювала, допомогла все виправити.

Відтоді Оракула обирають із кількох дітей, яких відбирають у дитинстві й виховують спеціально, під наглядом Світлих та Темних.

З десяти-п'ятнадцяти кандидатів Оракулом стає один. Решта залишаються допомагати у вихованні наступного Оракула, або обіймають ключові посади. Хтось обирає сім'ю і життя звичайної людини.

У кожного з них залишається шанобливе звернення перед ім'ям асан.

Один із них, тих, хто виховувався разом із нинішнім Оракулом та був претендентом на його посаду, наш ректор Туссен Ламарк.

А ще – цілителька Лемрі. Кажуть, вона завагітніла просто під час навчання. І пішла, обрала сім'ю.

Сонце пригрівало, насичуючи енергією, відновлюючи сили. Растон мовчав, схоже, задрімав.

Я задумалася про те, де нам доведеться ночувати. Вдалині, якщо розкрити силу, відчувалося досить велике місто. Але чи встигнемо ми туди до ночі?

Видихнувши, я піднялася. Потрібно оглянути це місце скупчення магії і рухатися далі.

Растон майже одразу розплющив очі. Потер лоб, сідаючи.

Але питати нічого не став, лише озирнувся. Мабуть, теж вирішив, що пора, і єдиним рухом став поруч зі мною. Підхопив рюкзак, доклав руку козирком і вдивився в той бік, куди ми мали піти.

Одягнувши на плечі свій, я все ж таки рушила доріжкою перша. 

– Що ти думаєш про наш диплом? – зітхнувши, запитала.

– А що тут думати? Робити треба, – знизав плечима Растон. – Я вже почав вивчати. Тобі не подобається? Можу здавати його сам.

– Взагалі я хотіла написати про Дугу Богів, – пробурмотіла.

Хоча ця думка прийшла до мене не так давно, раніше я збиралася взяти тему простіше.

– Щось з'ясувала? – він кинув на мене дивний погляд, від якого холодок знову пробігся по тілу, піднімаючи дибки найдрібніші волоски.

Він щось знає? Відчуває?

Чи можемо ми й зараз перебувати в запущеній кимось Дузі Богів?

– Я хотіла попросити доступ до бібліотеки Оракула, щоб дізнатися більше, – відповіла. – Але ректор так наполягав, що вже не впевнена, чи хочу.

– Вирішувати все одно нам. Хоча, Дуга Богів, це... цікаво, – від мене не вислизнула невеличка заминка.

Світлий трохи помовчав, додав задумливо:

– Мені іноді здається, він занадто сильно втручається в особисті кордони деяких студентів. Стає зрозуміло, чому його не обрали Оракулом.

– Оракул має втручатися, якщо вважає за потрібне, – знизала я плечима.

І вирішила повернути тему до диплому, а точніше – того, через що все почалося.

– Що ти вже встиг дізнатися... щодо нашого питання?

– Ти готова взятися зі мною? – Растон традиційно не планував здавати позиції і ділитися інформацією.

Відповісти мені не довелося. Ми ледь не влетіли в невидиму магічну стіну – загальмували синхронно в останню мить.

– Розслабилися, – роздратовано фиркнула я, ретельно оглядаючи перешкоду.

Це була не стіна – скоріше, купол. Який накривав те місце в горах, з якого виходила сила.

Растон обережно торкнувся кінчиком крила невидимої перепони, і по ній пішли схвильовані брижі.

– Маг? – підняв він брову. – Віщун... пророчиця.

– Сильний маг, – погодилася я. – Енергія жіноча. Напевно ця магічна перешкода передає господині, хто до неї завітав.

– Щоб потім вона могла замогильним голосом повідомити «Я знала, що ви прийдете!», – хмикнув Растон. – Кого хочеш їй показати?

– Нікого. Хочу бути сюрпризом.

Наша магія, звісно, змогла б показати навіть найсильнішому чаклунові що завгодно: від будь-якого виду людей або перевертнів, до звичайних звірів, включно з найекзотичнішими.

Але я, як і раніше, намагалася вирахувати, чому сила привела нас сюди. І розкриватися завчасно не поспішала.

– Ти завжди так напружена, Джун? Розслабся, – з котячою посмішкою промовив Растон. – Отримуй задоволення.

– Хто з нас темний? – хмикнула я, проходячи крізь чужу магію так, щоб нічого не зачепити.

Він рушив за мною, теж вільно просочуючись через магічний бар'єр.

Той був широкий, з метр завтовшки. І на його підтримання мало йти чимало сили.

– Може, вона з асанів? – припустив Растон.

Я лише знизала плечима.

– Занадто похмура магія, навіть як на мене.

Дорога різко повела вгору, до невеликого майданчика, де, мабуть, зупинялися вози. Далі звідти вилася стежка.

Я все вдивлялася на всі боки. Можливо, нам зустрінеться хтось, хто потребує нашої сили. Прийшов до єдиної доступної магічки, але що вона може? Пророкування – дуже неточна наука. Хоча сили тут і справді було приховано занадто багато.

– Хм, схоже, вона і є той, хто зберігає цю місцевість, – пробурмотів Растон.

Я придивилася, прислухалася до сили.

– Дійсно, – визнала.

Дорога залишалася пустельною, і невдовзі ми опинилися перед темними візерунчастими дверима. Вони вели в зарослий плющем і виноградом будиночок, який притулився просто біля скелі.