У день початку практики погода видалася похмурою. Як і мій настрій.

Пориви вітру зривали з хмар колючі холодні краплі, які неприємно ляпали по одягу, іноді залітали в обличчя.

Мені в моєму спеціальному костюмі було комфортно. А от деяким світлокрилим, які вирішили випендритися й одягнутися в ритуальні тоги, не дуже. Ну й самі дурні.

Растон не випендрювався, теж одягнув робочий костюм. Біленький, щоправда – ну що за непрактичність! Зате який же він у ньому був гарний.

Я ні-ні, та й скошувала очі, щоб помилуватися. Стояв він майже навпроти, серед своїх. Поки що.

Ми розташувалися на квадратному скельному плато над морем. Уся Академія тут не розміститься, але випускні курси – цілком.

Усе виглядало ще урочистішим, ніж на звичайній площі. І чомусь сумнішим.

Ректор робив коротку промову, куратори стояли по обидва боки від нього, оглядаючи підопічних.

– Ну що ж, – завершальним тоном виголосив Туссен Ламарк. – Перевертні, кожен із вас знає місце проходження практики. Внизу на вас чекає корабель. Перевірте свій зв'язок із кураторами. І до зустрічі! Вдалого вам усім полювання!

Перевертні рушили до краю плато, і гірською стежкою вниз, до природного причалу, де стояв пришвартований корабель.

Я пошукала поглядом Анію з Орром, але вони загубилися серед однокурсників. Куратори ще намагалися дати останні повчання. Деякі студенти вже змінили іпостасі, особливо несумлінні носилися навколо, але загалом усі ставилися відповідально.

Кілька митей, і останні маківки зникли за краєм плато.

Залишилися ми. Крилаті.

– Що ж, мої дорогі студенти, – промовив Туссен. – Ваша практика буде складнішою, ніж у колег-перевертнів.

Він окинув нас усіх поглядом і продовжив, зімкнувши долоні:

– Як вам уже пояснили ваші куратори, ми ніколи заздалегідь не розподіляємо, хто де буде її відпрацьовувати. Усе лягає на волю магії.

Дехто зі студентів схвально загудів, але більшість мовчала. Саме це й лякало: неможливо підготуватися. Ніколи не знаєш, куди магія може закинути.

– Тому зараз кожен із вас отримає клубок, в який закладалися всі необхідні параметри.

Туссен трохи перевів подих, розкинувши руки.

– Далі вам потрібно буде наповнити їх своєю магією. Сподіваюся, ніхто від хвилювання не забудеться необхідні формули.

Як на мене, від такого формулювання найнервовіші якраз-таки забудуться. Я теж про всяк випадок повторила їх подумки про себе.

– Ніхто не може заздалегідь прорахувати, куди приведе вас клубок і що чекає на місці. Але це обов'язково буде місце, в якому ваші можливості необхідні. Не забувайте. До закінчення роботи вам заборонено зв'язуватися з кураторами. Тільки в самому крайньому разі ви можете повернутися в Академію. Практика не буде зарахована вам у диплом і звання Вищих ви не отримаєте.

Глянувши на Растона, я задушила думку, що підняла було голову, про його власну практику. Може, варто було все-таки поцікавитися, як вона проходить?

– І не забудьтеся про дипломну роботу. Дуже сподіваюся, що ніхто з вас не затягував її до останнього! – нагадав Туссен.

Асан Ламарк начебто продовжував окидати поглядом усіх нас, але на мить здалося, що він гостро дивиться виключно на мене.

Мислено я застогнала. І справді відкладала думки про диплом, бо мені зовсім не хотілося ділити його з Растоном!

Загалом я, звісно, можу відмовитися від пропозиції асана ректора... І хто мені пояснить, чому досі цього не зробила?

– Можливо, у когось залишилися запитання?

Асан Туссен Ламарк знову окинув поглядом студентів. Пориви вітру тріпали наш одяг і приблизно так само хвилювання тормошило душі. Проте всі мовчки чекали.

– Що ж, якщо питань немає, тоді приступимо!

Ректор змахнув руками, і з них, немов мильні бульбашки, полетіли в наш бік абсолютно однакові маленькі магічні сфери. Майже невидимі оку, вони ясно відбивалися в магічному зорі.

Студенти підняли руки, притягуючи їх до себе. Я теж спіймала одну, і на мить зависла.

Вливати силу? Чи дочекатися Растона? Як нам із ним бути?

Озирнулася. Майже всі темні закликали захисників. Багато хто вже почав зникати.

Як і світлі. Розходилися кожен своєю дорогою, яку визначила для них магія.

Лише Растон прямував до мене. Поборовши перший порив рушити назустріч, я дочекалася, поки сам підійде.

Він підкинув свою кульку на долоні, знову спіймав і спрямував питальний погляд у мої очі:

– Підемо по твоїй, по моїй, чи зіллємо їх разом?

Таке просте, буденне запитання, що навіть розсердитися не вийшло! Хоча десь усередині ворухнулося бажання наказати йому викинути власну сферу і йти зі мною по моїй.

Тільки навряд чи так буде правильно. І навряд чи так буде краще. Коли вже сфери роздали всім, значить, необхідно їх використати на повну.

А ще... світло, подобалося мені, як він продовжував триматися!

– А в чому полягає твоя практика? – запитала.

– Я розповім тобі, – усміхнувся Растон. – Щойно покінчимо з твоєю.

От... р-р-р! Вкотре задаюся питанням, хто з нас темний?

На плато ми залишилися останніми. Обидві кураторки і ректор пильно стежили за нами. Але не наближалися і не втручалися.

– Давай зіллємо, – знизала я плечима, розкриваючи свою сферу на долоні.

Растон наблизив свою, накрив долоню долонею так, щоб сфери опинилися між ними.

І ми почали вливати в них магічну силу, поки вона не заповнила обидві кулі і весь простір між наших рук.

Точніше, вже єдину крупнішу магічну сферу, яка, наситившись, просто лопнула, вистрілила просторовими нитками.

Не змовляючись, ми синхронно змахнули крилами, ледь не вдарившись одне об одного. І попрямували за цими магічними нитками.

Вони вели нас далеко – я туди, напевно, і не залітала жодного разу. Не знаю, як Растон. Через ліси, річки і міста, поки не вивели в невеликому селищі.

Колись давно людські землі ділилися на країни. Ще до того, як боги пішли, залишивши на чолі Оракула, а Вельт зробивши столицею.

Зараз окремо живуть лише деякі перевертні. І то швидше поселеннями, ніж країнами.

А людські міста і села поділені між кланами темнокрилих. Кожному належить своя територія. Світлі радше дають заступництво конкретним родинам, ніж територіям. У нас завжди були різні взаємини з людьми.

Колись давно тут була одна з далеких країн, новини до якої й зараз долітають не надто швидко. Не впевнена навіть, чи знають тут Оракула і чи не вважають столицю світу вигадкою. Як і крилатих.

– І що? – пробурмотіла я, оглядаючи з пагорба абсолютно глуху місцевість із будиночками, що виднілися внизу.

Нитки розвіялися ще в повітрі, навіть не показавши нам напрямку.

Растон промовчав, теж уважно озираючись. Я ще раз прислухалася. Якось уявлялося, що одразу ж почую заклик, знайду кандидатів і весь час піде на вивчення їхніх історій.

Але, напевно, тоді на практику виділявся б один день. А ми мали довести, що можемо називатися Вищими. Отримати частину власного досвіду, який допоможе надалі. Непросту частину.

– Тут надто спокійно, – відгукнувся мій супутник. – У найближчому майбутньому не передбачається жодних серйозних катастроф. Розмірене життя. Хіба тільки...

Я кивнула: теж відчувала здалеку, з боку невеликого гірського хребта, сильне магічне скупчення.

– Усе ж пройдемося селищем, – вирішила, прибираючи крила і починаючи спуск.

Растон сперечатися не став, мовчки пішов поруч.

Давно вже моїм очам не доводилося бачити настільки безтурботний пейзаж. Вони просто насолоджувалися видовищем!

Листя і трава мляво ворушилися під легким теплим вітерцем. Людей майже не було, лише подекуди на городах селяни займалися прополкою. Вдалині паслися стада корів та овець.

На нас ніхто не звертав уваги: ми залишалися невидимими. Лише хлопчисько з паркану спробував кинути надгризеним зеленим яблуком. Не влучив і втратив до нас будь-який підсвідомий інтерес.

В цілому, звісно, ми повинні злитися з людьми і перебувати серед них. Але розвідку ніхто не скасовував.

Утім, я все більше сумнівалася в її необхідності.

– Це селище ніби під сильним благословенням, – задумливо промовив Растон.

– І навіщо ми тут? – намагаючись приховати досаду, пробурмотіла я.

Ні, ну я справді очікувала, що мене закине в якусь... якщо не відверту війну, то напружений конфлікт.

– Відпочити? – хмикнув супутник.

– Ми, темні, створені для того, щоб кидатися у вир подій. Це світлі можуть сидіти й байдикувати, а нам не до того. Рівновага світу лежить на нас.

– Рівновага на те й рівновага, щоб рівною мірою лежати і на тих, і на інших.

– Гаразд. Нам тут точно нема чого робити. Йдемо туди, – я махнула рукою в бік гір, куди бігла дорога, вторована колесами возів та фургонів.

Туди, де відчувалося велике магічне скупчення.

Растон кивнув, схоже, теж вважаючи його єдиним, на що тут варто звернути увагу.

Він мовчки пішов поруч, а мені дедалі виразніше згадувалася пізня розмова з Тріс-віін.

Якийсь час я ще вагалася. Потім, розлютившись на власні сумніви, обернулася до світлого.

– Розкажи про свою родину? – розірвала тишу, поки ми пересувалися пильною дорогою.