Поки я з подивом намагалася збагнути, чи мене образили чи... вилаяли, світлий ступив у власну кімнату в Академії. В очі наостанок кинулися напружені лінії м'язів і рушник, що ледь не злетів, який він знову притримав.

Я озирнулася. З міста долинали шум, музика, пісні. Але мені остаточно розхотілося туди повертатися.

Краще сходжу до Шейми-віін. Спитаю, як таке можливо.

Видихнувши, я теж відкрила портал до себе в кімнату. Летіти не було ані найменшого бажання.

Академія здавалася майже порожньою. У перших курсів семестр давно закінчився і почалися канікули. У старших могли ще залишитися якісь іспити. Тому всі або роз'їхалися, або готувалися.

А багато хто, напевно, вирушив у те містечко, назву якого я так і не дізналася.

У порожньому коридорі мої підбори гулко відстукували. Але ніхто не з'явився, щоб згладити відчуття порожнечі.

Біля дверей кураторки Шейми Отері я призупинилася. Навіщо їй сидіти в кабінеті, коли тут нікого? І взагалі, може, краще одразу до Сакара?

Але якщо вже я стояла тут, підняла руку, стукнула обережно.

– Заходь, Джун-віін, – відгукнулася Шейма-віін, як зазвичай, подивившись крізь двері.

Здається, я погарячкувала: кураторка темних сиділа за столом, заваленим паперами й атестаційними журналами, і щось спритно строчила. Схоже, роботи в неї було повно.

– Чому ви не відпочиваєте з усіма? – не перестаючи писати і лише побіжно глянувши на мене, запитала вона.

– Вважаю за краще веселитися, коли все вже здано, – відгукнулася я, наблизившись до столу.

Опустилася в крісло для відвідувачів. У широке вікно постукували гілки абрикоса із зав'язями плодів. На полицях поміж книжок мерехтіли різнокольорові кристали. Нині сонячне світло трохи приглушувало їх, а от увечері – видовище заворожуюче.

– Хвилюєтеся? – кураторка все ж підняла погляд, призупинившись.

– Хочу запитати, – не стала зволікати я. І після її кивка продовжила: – У якому випадку на людину можуть не подіяти наші чари?

– Турбуєтеся щодо практики? – по-своєму розцінила запитання Шейма-віін.

– Ні, – хитнула я головою.

– Не переймайтеся, це неможливо. У нашому світі немає істоти, на яку не подіє наша сила: ми, крилаті, для того й були створені богами.

– Я зіткнулася зі зворотним.

Шейма відклала перо, глянувши на мене вкрай уважно.

– Будь ласка, розкажіть, що сталося.

І я розповіла. Обминувши зовнішній вигляд Растона, що з'явився мені на допомогу.

– Хм. Упевнені, що звичайна людина? Може, приховала магію?

– Упевнена, – твердо відповіла я. Як можна приховати магію від крилатих!

Шейма кивнула, явно з тими ж думками.

– І ви обидва впливали на нього, – задумливо проговорила вона, повівши крилами, і навіть піднялася пройтися кабінетом. – Отже, помилка малоймовірна. Утім, – Шейма глянула на мене, – у вашому випадку, Джун, вона в принципі малоймовірна. Мені спадає на думку тільки одне: у чоловіка міг бути якийсь потужний захисний амулет. Або сильний хранитель. Утім, гадаю, сен Растон помітив би хранителя в людини. Можливо, він просто вам не сказав?

– Навіщо?

– Похитнути вашу впевненість, збити з пантелику... не знаю, – розвела крилами Шейма. – Я вам уже казала: нічого доброго, коли ви із захисником походите зі сторін суперників.

Від Шейми Отері я виходила в змішаних почуттях.

Так, зовсім не подумала про амулет. Деякі з наших можуть створювати дуже сильні штучки. Це рідкість, та все ж таке можливо. Але...

Але чому я його не помітила? Будь-який крилатий обов'язково виявить таку штуковину. За нашими законами ми без нагальної потреби не станемо ламати такий амулет. Але навіть проти нього наша магія сильніша, якщо ми вирішимо її використати!

Магія того, хто здатний змінювати реальність, потужніша за будь-який амулет або артефакт, яким може обвішати себе людина!

Тож не виключаю, що могла пропустити. Але все ж дуже і дуже навряд чи.

Тоді залишається... Растон? Він обманув мене?

Цілком можливо. Якщо це не несло мені безпосередньої загрози – міг. Потрібно бути з ним уважнішою.

Якийсь час я вагалася, чи сходити в бібліотеку, поритися в старовинних фоліантах. Чи на полігон. Відчувати себе слабкою – найжахливіше, що тільки зі мною траплялося! Я донька своїх батьків, яких обрав Оракул. І, можливо, колись він і мене покличе!

Зрештою все ж зупинилася на тренувальному залі. Одягла костюм і вирушила туди.

Шкода, що заборонено використовувати портали навіть у порожній академії. Переміщатися можна тільки в особисті покої або портальні зали.

На полігоні портального залу немає, довелося топати через усю територію і кілька парків, які оточують корпуси.

Тут було так само незвично порожньо. Думки крутилися в голові, ніяк не складаючись у логічний ланцюжок. І все тягло закликати Растона...

Для чого? Обговорити те, що трапилося? Звинуватити в омані?

Так і не визначившись, я наблизилася до невеликого залу для тренувань.

Звідти лунали приглушені голоси. Але розібрати слова було складно, і, трохи забарившись, я відкрила стулку.

У залі зібралися кілька білобрисих.

– ... скликали Лад Світлих, кажуть, позбавлятимуть крил... – долинув уривок фрази.

Але щойно побачивши мене, світлі замовкли й розійшлися на бойові позиції.

Презирливо хмикнувши, я проявила рубіновий тризуб і рушила в один із кутів.

Тренування вийшло трудомістким. Світлі давно розійшлися, а я все спускала пару за останні дні. І заодно напрацьовувала удари. Так захопилася, що ледь вечерю не пропустила.

Зате думки й емоції трохи втамувалися. Напевно, справді просто хвилююся перед практикою.

А ще передсмакую. Кілька днів ми проведемо разом із моїм захисником. Без усяких там Гелі та інших.

Перед очима виник образ оголеного тіла, твердих м'язів, мокрого волосся, що обліпило широкі плечі. Світлих, майже сяючих крил.

Прийнявши душ і підкріпившись, я рішуче попрямувала в кімнати до Доліорода.

Темного ще не було. Безсовісно скориставшись знанням його охоронного плетіння, я непоміченою забралася на його територію. Вмостилася в кріслі біля вікна і, не запалюючи світла, почала чекати.

Дол прийшов скоро: схоже, гулянка не надто задалася і до ночі ніхто відриватися не збирався. А може справа в тому, що завтра рано вставати на практику.

Він розслаблено ступив у портал, скидаючи на ходу сорочку і зовсім не помічаючи мене: я прибрала всі прояви сили, щоб не просік завчасно.

Змахом руки запалив світло в магічних лампах під стелею. І здригнувся, коли світло й тіні змалювали сувору мене.

– Джун! – театрально схопився за серце. – Так же й удар можна отримати!

– Отримаєш, не сумнівайся, – погодилася я.

– Ти все ще злишся? Ну це ж жарт. Ти ж сама хотіла використати біленького, а замість цього не даєш друзям насолодитися!

– Заведи собі біленького і насолоджуйся, – фиркнула я.

Після схрестила руки на грудях і впилася в нього пильним поглядом.

– Розповідай, де ви взяли цього мужика.

– Та просто крутився якийсь, на Руннію задивлявся, ну ми й...

– На Руннію? Він міг здогадатися, що ви – крилаті?

– Люди нас не відрізняють, – знизав друг плечима.

– Доле! – я піднялася. – На нього не діяла ні моя магія, ні Растона.

– Це білявий тобі сказав? І ти повірила?

– Він мій захисник, – сухо нагадала я. – І... ми не змогли відстежити портал, який цей мужик створив. Він зумів приховати всі магічні лінії!

– Може, твій захисник сам їх і приховав.

– Навіщо це йому?

Доліород знизав плечима, плюхнувшись на ліжко:

– Повинен же він якось тобі помститися. Узяв мужика під заступництво, зробив вигляд, що ловить, а сам відпустив.

Звучало логічно, хоча й неприємно. І навіть перегукувалося зі словами кураторки Шейми.

– А спочатку підкинув мужика вам. Щоб ви його підкупили. А щоб відвести від себе підозри, з'явився перед усіма голяка. Так, по-твоєму?

– Висмикнула його точно магія, а далі вже міг і включитися. Сама подумай, Джун, силу крилатого може заглушити тільки крилатий.

Так і є. Тільки крилатий. Тим більше, пов'язаний зі мною ритуалом. Чому мені так хочеться переконати себе, що це не Растон?

– Ще одна така витівка – лисиною не відбудешся, – я попрямувала до дверей.

– Блондинка вже знову волохата, – Дол глянув на мене, ніби намагався визнати, чи справді я розкаялася, чи просто наша асана Лемрі – занадто чудовий цілитель.

Але я не стала нічого відповідати. Мовчки вийшла за двері, окинувши його поглядом «я попередила».

Отже, Растон. Що ж, у мене буде час це з'ясувати. От завтра й приступлю.