Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Нідейла Нельте
Віддай свої крила

Зміст книги: 52 розділів

Спочатку:
Пролог
95 дн. тому
1
94 дн. тому
2
94 дн. тому
3
94 дн. тому
4
94 дн. тому
5
94 дн. тому
6
94 дн. тому
7
94 дн. тому
8
94 дн. тому
9
94 дн. тому
10
94 дн. тому
11
94 дн. тому
12
94 дн. тому
13
94 дн. тому
14
94 дн. тому
15
94 дн. тому
16
94 дн. тому
17
94 дн. тому
18
92 дн. тому
19
92 дн. тому
20
92 дн. тому
21
92 дн. тому
22
92 дн. тому
23
92 дн. тому
24
92 дн. тому
25
92 дн. тому
26
92 дн. тому
27
92 дн. тому
28
92 дн. тому
29
92 дн. тому
30
92 дн. тому
31
92 дн. тому
32
92 дн. тому
33
92 дн. тому
34
92 дн. тому
35
92 дн. тому
36
92 дн. тому
37
92 дн. тому
38
92 дн. тому
39
92 дн. тому
40
92 дн. тому
41
92 дн. тому
42
92 дн. тому
43
92 дн. тому
44
92 дн. тому
45
92 дн. тому
46
92 дн. тому
47
92 дн. тому
48
92 дн. тому
49
92 дн. тому
***
92 дн. тому
Епілог
92 дн. тому

Усе всередині скипіло, і я майже побажала, щоб окрім лисини дівчина вкрилася ще й бородавками.

Майже. Усе ж стрималася. З гордості. Не збираюся втрачати контроль через якусь блондинку! Було б через що.

– Я ж казала, що це вона! – обернувшись, склала руки на грудях Гелі.

– Ти хочеш, щоб я тобі допомогла, чи мені піти? – вимовила я холодно.

– Я хочу, щоб ти поплатилася за свої витівки! – сердито пихнула ніздрями світла.

– Дівчатка, дівчатка, – втрутилася цілителька. – Ваші сварки негідні Вищих, і вони не допоможуть нам у ситуації, що склалася. Ви, сена Гелі, маєте розуміти, що щиросердне зняття прокляття – найбезпечніше для вас. І бути вдячні Джун-віін. А ви, Джун-віін, постарайтеся налаштуватися. Роздратування навряд чи допоможе вам у цьому.

Добре. Я вже шкодувала, що прийшла сюди. Та все ж мусила спробувати. Зрештою, це справді індикатор моєї готовності стати самостійною. Вищою.

Видихнувши, поклала сумку на підлогу. Прикрила очі, зосереджуючись.

Це прокляття – мій виплеск емоцій. Гелі нічим не заслужила його. Може, вона мене й провокувала, але це знову ж таки моя проблема. Це мене зачепило те, що я побачила. Те, що не повинно було зачепити.

Як то кажуть, «якщо вас щось чіпляє – отже, з вас щось стирчить».

Усе було так логічно. Я так складно себе переконувала, але в глибині душі не бажала забирати прокляття. Розуміла, що ця Гелі зараз на мене дивиться. І Растон. Що він тут робить? Якщо він хотів, щоб я справді зняла прокляття, краще б тримався подалі від подружки!

Це потрібно насамперед мені. Несправедливий вплив – перший крок до позбавлення крил. Сферу й Оракула не обдуриш.

Основне, чого нас вчать, – брати під контроль емоції і судити неупереджено.

Вловивши якийсь рух, я відкрила очі. Щоб помітити, як Растон стає позаду мене.

Не встигла з подивом озирнутися, як він випустив свої великі білосніжні крила, вкриваючи ними мене від усього іншого.

– У тебе вийде, Джун. Тепер я не сумніваюся в цьому, – прошепотів ледь чутно, зовсім поруч із вухом. Полоскотавши теплим повітрям.

– Чому? – пробурмотіла я.

– Я ж Світлий, – хмикнув він так само на вухо. – Бачу.

Видихнувши, я знову опустила повіки. Усередині його крил виявилося напрочуд надійно. Немов мене справді ніхто не міг тут побачити чи завадити.

– У неї батьки рано загинули, – прошепотів, як і раніше, тихо, і я не сумнівалася, що зовні нас не чути. – Вона сама виховує сестру. Щодня після занять додому мотається.

Ми з Джеффом теж росли практично без батьків. Вони хоч і не загинули, але служба Оракулу займає весь час. Туди запрошують найкращих із найкращих.

– Адже в нас немає кланів, – немов почувши мої думки, додав Растон. – Світлі живуть сім'ями. 

– Через що загинули? – пробурмотіла я.

Крилаті живуть довше за людей. І вбити нас не так просто. Хіба що позбавивши крил. Тоді ми втрачаємо свої сили.

– Демари, – видихнув Растон ледь чутно, але холодок ознобу прослизнув по хребту.

Демари. Породження мороку, що приходять звідти, де вижити практично неможливо. Одвічні вороги, одного разу вони виявили наш світ. І відтоді жадають повернутися, захопити тут усе.

Люди не бачать їх. Але ми... ми, крилаті, стоїмо на сторожі світу і, якщо потрібно, приймаємо з ними бій.

Растон мовчав, давав мені обміркувати. Заспокоїтися. Майже торкався грудьми моєї спини. Я відчувала його дихання, крила так само приховували нас. Чудові. Білосніжні.

Я не знала, що відбувалося зовні... та й не хотіла знати.

– А родичі? – пробурмотіла.

– У них нікого більше немає, так склалося.

Якоїсь миті гостра жалість до дівчини, що залишилася без підтримки, прошила серце, вколола душу. Зрештою, до вчорашнього дня я й гадки не мала ні про якого Растона. Ну тобто мигцем бачила його, звісно, помічала погляди дівчат. Але надто рідко, надто незначно. Навіть імені не згадала!

А вони, може, давно спілкуються... а може й не тільки. Адже я не спромоглася з'ясувати, чи вільне його серце.

– Ти кохаєш її? – запитала навіщось.

– Ми з дитинства дружимо, – ухильно, з деякою напругою відгукнувся Растон.

А потім раптом опустив крила. Напевно, побачив те, що я й так уже знала.

Гелі посміхалася, невіряче хапаючись за своє волосся. Трохи коротше, ніж було – але не все ж одразу. Десь у глибині моєї душі ще залишилося... щось дряпуче. Недобре.

Але, в усякому разі, я планувала розібратися з цим сама. Не зриваючись на оточуючих.

Світлокрила підняла погляд на мене... точніше, на Растона за моєю спиною.

Дивне відчуття промайнуло в душі, ніби невловимий спогад.

Я нахилилася за сумкою і рушила до дверей, не слухаючи м'які радісні слова асани Лемрі.

Гелі раптом опинилася на моєму шляху. Я ледь звузила очі, готова відповісти на будь-які шпильки. Але дівчина несподівано простягнула мені руку:

– Дякую.

Ну, що ж. Кому, як не світлим, відчувати й цінувати щирість.

– Бережи волосся, воно мені дорого обійшлося, – всміхнулася я, стиснувши її пальці. Після все ж обійшла її і попрямувала до виходу.

Чомусь постійно здавалося, що Растон слідує за мною. Що варто обернутися, і помічу його краєм погляду.

Але – лише здавалося. Або я навіщось чекала цього.

Звісно, він залишився в палаті зі своєю подругою. А я попрямувала в бібліотеку, списувати тони паперу на всілякі реферати.

До кінця тижня заняття неслися, як зазвичай. Темні були завантажені до межі – підозрюю, що Світлі також.

З Растоном ми практично не бачилися. Кураторка Шейма-віін більше не влаштовувала перевірок нашим захисникам. Тільки одного разу вони знадобилися ненадовго на занятті, і Растон абсолютно спокійно відреагував на свою появу. І так само спокійно зник, коли нам сказали відпустити їх. Не перемовившись зі мною й словом.

Сподіваюся, йому там не влетить від власного викладача... Дивна думка. Мене це вже точно турбувати не повинно.

І ще одна швидкоплинна зустріч, у коридорі. Якийсь першокурсник мчав, не розбираючи дороги, і ледь не збив мене з ніг. Я й сама на ходу переглядала конспект перед заліком, тому відреагувати не встигла. Відлетіла просто в стіну... але там виявилося щось м'яке.

З подивом озирнулася, щоб побачити посмішку Растона Лорейза.

– Привіт, Джун, – усміхнувся він і побіг далі, залишивши мене в цілковитому подиві.

Сама я навіть збагнути не встигла, що мені може знадобитися захисник. Дивлячись йому вслід, ніяк не могла вирішити: чи він перемістився, відчувши нехай таку незначну, але небезпеку? Чи справді повз пробігав?

В усьому іншому години пролітали як завжди, і я майже заспокоїлася.

Принаймні, мені дуже хотілося так думати.

Відстрілявшись по останньому реферату і здавши останній залік, без сил впала на своє широке ліжко. Лежала і бездумно дивилася у вікно, в похмуре вечірнє небо.

Збиралася гроза, стягуючи хмари, на горизонті миготіли пучки блискавок, косі лінії далекого дощу. Але до нас поки не дісталися, тут відчувався лише передгрозова тиснява.

У двері поскреблися, а потім пролунало знайоме шипіння.

– Заходь! – відгукнулася я.

Стулка прочинилася зовсім трохи, і Анія ковзнула всередину, перебуваючи у своїй другій, зміїній іпостасі.

Забралася в крісло, нашаровуючи кільця одне на інше. Після перетворила голову на людську, щоб зручніше було базікати.

– Хвалишся? – усміхнулася я, сідаючи в ліжку і розглядаючи її новеньку, ще блискучу шкіру.

– Так менше свербить, – зітхнула Анія. – Ну як ти, відстрілялася?

– Ага. А ти?

– У нас простіше, – повела вона кільцями, що можна було інтерпретувати, як потиск плечима.

Трохи помовчала і обережно, намацуючи мій настрій, додала:

– Шкода, я минулого разу не бачила цього цирку з волоссям білобрисої.

– Дол казав, там і перевертні були?

– Були, – зітхнула вона. – Але я тоді лежала у відлущувальній ванні. І мріяла тільки про те, щоб свербіж ущух.

– Ек тебе припекло, – поспівчувала я.

– Та я сама винна. Нам засмагати не можна, а мені ось захотілося... ну й отримала. То цього разу можна на тебе розраховувати?

– Цього разу? – зі здивуванням перепитала я.

– Завтра ж. Остання тусовка перед практикою.

– І знову з білобрисими? – нахмурилася я, пригадуючи, що справді вся Академія вже кілька днів гуділа ідеєю про останню – точніше, чергову останню, бо сумніваюся, що після неї справді з вечірками зав'яжуть. Навіть Доліород щось таке казав... здається.

До речі, він узагалі останнім часом якось загадково поводився. Хм. Треба буде поспостерігати.

– Сподіваюся, – засміялася Анія.

– Я тільки-но відстрілялася Шеймі-віін, вона не пробачить мені, якщо я знову наведу на когось прокляття, – усміхнулася я. – Диплом не видасть. Тож не розраховуй.

– Важко вам, Вищим, – з розумінням зітхнула вона. – За будь-яку помилку – проблеми з Оракулом.

– Велика сила вимагає великої відповідальності, – філософськи знизала я плечима, повторюючи слова глави Сакара.

– А кажуть, колись давно не було ніякого Оракула... і жодні Сфери вас не обмежували.

– Наші про це не поширюють, – відгукнулася я, відчувши знову неприємний холодок.

Адже це теж було якось пов'язано із забороненою «Дугою Богів». Хоча, може, просто повчальні страшилки. Якщо й трапилося, то занадто давно. Ось уже багато поколінь навіть наших, крилатих, у руках Оракула зосереджена вся влада.

Переводячи тему, солодко позіхнула:

– Я мріяла валятися завтра цілий день. І відтягувати момент настання практики.

– Нічого ти не відтягнеш. Хіба що як влаштуєш нескінченну «Дугу Оракула», – хмикнула Анія.

– А це думка, – засміялася я.

– Слухай, ммм... А як ти проходитимеш практику? Із цим... Світлим?

– А як іще? У мене іншого захисника немає.

– Але він же... ммм... у нього ж, напевно, має бути своя практика? Хранителя?

– Не цікавилася, що там має бути у нюнь, – пересмикнула я плечима, і Анія вважила за краще цю тему зам'яти.

– Гаразд, піду я, – вона м'яко спустила всі свої кільця з крісла і хвилею поповзла до дверей. Озирнулася на мене в прощальному жесті, і повернула голову анаконди.

А я посилено намагалася не думати про Растона. Авжеж, зрозуміло, у них має бути своя практика. Але я принципово не стала цікавитися, яка.

Видихнувши, знову залізла в ліжко. Сьогодні ввечері навіть поїсти не вистачило сил! Виспатися б, вряди-годи без конспектів.

Завтра останній вільний день. А потім нам доведеться спуститися у світ людей під личинами людей.

За вікном нарешті вдарив грім. Небеса розрядилися блискавкою, але дощ ще не хлинув, тільки вітер здійнявся.

І замість того щоб насолоджуватися заслуженим відпочинком, я все думала про майбутнє.

Не втримавшись, піднялася і тихо вибралася у вікно. Злетіла на тлі місячного сяйва. І понеслася в бік родового замку нашого клану, розташованого на неприступному скелястому острові.

Спіймана емоція не давала спокою. В клані вже мають знати, для чого всіх викликали до Оракула.