Усе всередині скипіло, і я майже побажала, щоб окрім лисини дівчина вкрилася ще й бородавками.

Майже. Усе ж стрималася. З гордості. Не збираюся втрачати контроль через якусь блондинку! Було б через що.

– Я ж казала, що це вона! – обернувшись, склала руки на грудях Гелі.

– Ти хочеш, щоб я тобі допомогла, чи мені піти? – вимовила я холодно.

– Я хочу, щоб ти поплатилася за свої витівки! – сердито пихнула ніздрями світла.

– Дівчатка, дівчатка, – втрутилася цілителька. – Ваші сварки негідні Вищих, і вони не допоможуть нам у ситуації, що склалася. Ви, сена Гелі, маєте розуміти, що щиросердне зняття прокляття – найбезпечніше для вас. І бути вдячні Джун-віін. А ви, Джун-віін, постарайтеся налаштуватися. Роздратування навряд чи допоможе вам у цьому.

Добре. Я вже шкодувала, що прийшла сюди. Та все ж мусила спробувати. Зрештою, це справді індикатор моєї готовності стати самостійною. Вищою.

Видихнувши, поклала сумку на підлогу. Прикрила очі, зосереджуючись.

Це прокляття – мій виплеск емоцій. Гелі нічим не заслужила його. Може, вона мене й провокувала, але це знову ж таки моя проблема. Це мене зачепило те, що я побачила. Те, що не повинно було зачепити.

Як то кажуть, «якщо вас щось чіпляє – отже, з вас щось стирчить».

Усе було так логічно. Я так складно себе переконувала, але в глибині душі не бажала забирати прокляття. Розуміла, що ця Гелі зараз на мене дивиться. І Растон. Що він тут робить? Якщо він хотів, щоб я справді зняла прокляття, краще б тримався подалі від подружки!

Це потрібно насамперед мені. Несправедливий вплив – перший крок до позбавлення крил. Сферу й Оракула не обдуриш.

Основне, чого нас вчать, – брати під контроль емоції і судити неупереджено.

Вловивши якийсь рух, я відкрила очі. Щоб помітити, як Растон стає позаду мене.

Не встигла з подивом озирнутися, як він випустив свої великі білосніжні крила, вкриваючи ними мене від усього іншого.

– У тебе вийде, Джун. Тепер я не сумніваюся в цьому, – прошепотів ледь чутно, зовсім поруч із вухом. Полоскотавши теплим повітрям.

– Чому? – пробурмотіла я.

– Я ж Світлий, – хмикнув він так само на вухо. – Бачу.

Видихнувши, я знову опустила повіки. Усередині його крил виявилося напрочуд надійно. Немов мене справді ніхто не міг тут побачити чи завадити.

– У неї батьки рано загинули, – прошепотів, як і раніше, тихо, і я не сумнівалася, що зовні нас не чути. – Вона сама виховує сестру. Щодня після занять додому мотається.

Ми з Джеффом теж росли практично без батьків. Вони хоч і не загинули, але служба Оракулу займає весь час. Туди запрошують найкращих із найкращих.

– Адже в нас немає кланів, – немов почувши мої думки, додав Растон. – Світлі живуть сім'ями. 

– Через що загинули? – пробурмотіла я.

Крилаті живуть довше за людей. І вбити нас не так просто. Хіба що позбавивши крил. Тоді ми втрачаємо свої сили.

– Демари, – видихнув Растон ледь чутно, але холодок ознобу прослизнув по хребту.

Демари. Породження мороку, що приходять звідти, де вижити практично неможливо. Одвічні вороги, одного разу вони виявили наш світ. І відтоді жадають повернутися, захопити тут усе.

Люди не бачать їх. Але ми... ми, крилаті, стоїмо на сторожі світу і, якщо потрібно, приймаємо з ними бій.

Растон мовчав, давав мені обміркувати. Заспокоїтися. Майже торкався грудьми моєї спини. Я відчувала його дихання, крила так само приховували нас. Чудові. Білосніжні.

Я не знала, що відбувалося зовні... та й не хотіла знати.

– А родичі? – пробурмотіла.

– У них нікого більше немає, так склалося.

Якоїсь миті гостра жалість до дівчини, що залишилася без підтримки, прошила серце, вколола душу. Зрештою, до вчорашнього дня я й гадки не мала ні про якого Растона. Ну тобто мигцем бачила його, звісно, помічала погляди дівчат. Але надто рідко, надто незначно. Навіть імені не згадала!

А вони, може, давно спілкуються... а може й не тільки. Адже я не спромоглася з'ясувати, чи вільне його серце.

– Ти кохаєш її? – запитала навіщось.

– Ми з дитинства дружимо, – ухильно, з деякою напругою відгукнувся Растон.

А потім раптом опустив крила. Напевно, побачив те, що я й так уже знала.

Гелі посміхалася, невіряче хапаючись за своє волосся. Трохи коротше, ніж було – але не все ж одразу. Десь у глибині моєї душі ще залишилося... щось дряпуче. Недобре.

Але, в усякому разі, я планувала розібратися з цим сама. Не зриваючись на оточуючих.

Світлокрила підняла погляд на мене... точніше, на Растона за моєю спиною.

Дивне відчуття промайнуло в душі, ніби невловимий спогад.

Я нахилилася за сумкою і рушила до дверей, не слухаючи м'які радісні слова асани Лемрі.

Гелі раптом опинилася на моєму шляху. Я ледь звузила очі, готова відповісти на будь-які шпильки. Але дівчина несподівано простягнула мені руку:

– Дякую.

Ну, що ж. Кому, як не світлим, відчувати й цінувати щирість.

– Бережи волосся, воно мені дорого обійшлося, – всміхнулася я, стиснувши її пальці. Після все ж обійшла її і попрямувала до виходу.

Чомусь постійно здавалося, що Растон слідує за мною. Що варто обернутися, і помічу його краєм погляду.

Але – лише здавалося. Або я навіщось чекала цього.

Звісно, він залишився в палаті зі своєю подругою. А я попрямувала в бібліотеку, списувати тони паперу на всілякі реферати.

До кінця тижня заняття неслися, як зазвичай. Темні були завантажені до межі – підозрюю, що Світлі також.

З Растоном ми практично не бачилися. Кураторка Шейма-віін більше не влаштовувала перевірок нашим захисникам. Тільки одного разу вони знадобилися ненадовго на занятті, і Растон абсолютно спокійно відреагував на свою появу. І так само спокійно зник, коли нам сказали відпустити їх. Не перемовившись зі мною й словом.

Сподіваюся, йому там не влетить від власного викладача... Дивна думка. Мене це вже точно турбувати не повинно.

І ще одна швидкоплинна зустріч, у коридорі. Якийсь першокурсник мчав, не розбираючи дороги, і ледь не збив мене з ніг. Я й сама на ходу переглядала конспект перед заліком, тому відреагувати не встигла. Відлетіла просто в стіну... але там виявилося щось м'яке.

З подивом озирнулася, щоб побачити посмішку Растона Лорейза.

– Привіт, Джун, – усміхнувся він і побіг далі, залишивши мене в цілковитому подиві.

Сама я навіть збагнути не встигла, що мені може знадобитися захисник. Дивлячись йому вслід, ніяк не могла вирішити: чи він перемістився, відчувши нехай таку незначну, але небезпеку? Чи справді повз пробігав?

В усьому іншому години пролітали як завжди, і я майже заспокоїлася.

Принаймні, мені дуже хотілося так думати.

Відстрілявшись по останньому реферату і здавши останній залік, без сил впала на своє широке ліжко. Лежала і бездумно дивилася у вікно, в похмуре вечірнє небо.

Збиралася гроза, стягуючи хмари, на горизонті миготіли пучки блискавок, косі лінії далекого дощу. Але до нас поки не дісталися, тут відчувався лише передгрозова тиснява.

У двері поскреблися, а потім пролунало знайоме шипіння.

– Заходь! – відгукнулася я.

Стулка прочинилася зовсім трохи, і Анія ковзнула всередину, перебуваючи у своїй другій, зміїній іпостасі.

Забралася в крісло, нашаровуючи кільця одне на інше. Після перетворила голову на людську, щоб зручніше було базікати.

– Хвалишся? – усміхнулася я, сідаючи в ліжку і розглядаючи її новеньку, ще блискучу шкіру.

– Так менше свербить, – зітхнула Анія. – Ну як ти, відстрілялася?

– Ага. А ти?

– У нас простіше, – повела вона кільцями, що можна було інтерпретувати, як потиск плечима.

Трохи помовчала і обережно, намацуючи мій настрій, додала:

– Шкода, я минулого разу не бачила цього цирку з волоссям білобрисої.

– Дол казав, там і перевертні були?

– Були, – зітхнула вона. – Але я тоді лежала у відлущувальній ванні. І мріяла тільки про те, щоб свербіж ущух.

– Ек тебе припекло, – поспівчувала я.

– Та я сама винна. Нам засмагати не можна, а мені ось захотілося... ну й отримала. То цього разу можна на тебе розраховувати?

– Цього разу? – зі здивуванням перепитала я.

– Завтра ж. Остання тусовка перед практикою.

– І знову з білобрисими? – нахмурилася я, пригадуючи, що справді вся Академія вже кілька днів гуділа ідеєю про останню – точніше, чергову останню, бо сумніваюся, що після неї справді з вечірками зав'яжуть. Навіть Доліород щось таке казав... здається.

До речі, він узагалі останнім часом якось загадково поводився. Хм. Треба буде поспостерігати.

– Сподіваюся, – засміялася Анія.

– Я тільки-но відстрілялася Шеймі-віін, вона не пробачить мені, якщо я знову наведу на когось прокляття, – усміхнулася я. – Диплом не видасть. Тож не розраховуй.

– Важко вам, Вищим, – з розумінням зітхнула вона. – За будь-яку помилку – проблеми з Оракулом.

– Велика сила вимагає великої відповідальності, – філософськи знизала я плечима, повторюючи слова глави Сакара.

– А кажуть, колись давно не було ніякого Оракула... і жодні Сфери вас не обмежували.

– Наші про це не поширюють, – відгукнулася я, відчувши знову неприємний холодок.

Адже це теж було якось пов'язано із забороненою «Дугою Богів». Хоча, може, просто повчальні страшилки. Якщо й трапилося, то занадто давно. Ось уже багато поколінь навіть наших, крилатих, у руках Оракула зосереджена вся влада.

Переводячи тему, солодко позіхнула:

– Я мріяла валятися завтра цілий день. І відтягувати момент настання практики.

– Нічого ти не відтягнеш. Хіба що як влаштуєш нескінченну «Дугу Оракула», – хмикнула Анія.

– А це думка, – засміялася я.

– Слухай, ммм... А як ти проходитимеш практику? Із цим... Світлим?

– А як іще? У мене іншого захисника немає.

– Але він же... ммм... у нього ж, напевно, має бути своя практика? Хранителя?

– Не цікавилася, що там має бути у нюнь, – пересмикнула я плечима, і Анія вважила за краще цю тему зам'яти.

– Гаразд, піду я, – вона м'яко спустила всі свої кільця з крісла і хвилею поповзла до дверей. Озирнулася на мене в прощальному жесті, і повернула голову анаконди.

А я посилено намагалася не думати про Растона. Авжеж, зрозуміло, у них має бути своя практика. Але я принципово не стала цікавитися, яка.

Видихнувши, знову залізла в ліжко. Сьогодні ввечері навіть поїсти не вистачило сил! Виспатися б, вряди-годи без конспектів.

Завтра останній вільний день. А потім нам доведеться спуститися у світ людей під личинами людей.

За вікном нарешті вдарив грім. Небеса розрядилися блискавкою, але дощ ще не хлинув, тільки вітер здійнявся.

І замість того щоб насолоджуватися заслуженим відпочинком, я все думала про майбутнє.

Не втримавшись, піднялася і тихо вибралася у вікно. Злетіла на тлі місячного сяйва. І понеслася в бік родового замку нашого клану, розташованого на неприступному скелястому острові.

Спіймана емоція не давала спокою. В клані вже мають знати, для чого всіх викликали до Оракула.