Ми пліч-о-пліч стояли перед суворим поглядом ректора. Який сидів за своїм столом, відкинувшись у кріслі. Переплівши пальці й розглядаючи нас гострим поглядом з-під напівопущених повік.

На вигляд Туссен Ламарк був людиною років так під п'ятдесят. Але навіть ті, хто не знали, ким він є насправді, не бачили потужної аури, – однаково відчували магічну силу, що виходила від нього.

Невисокий, не надто стрункий – радше кремезний. Із сивиною у волоссі й доволі м'якими рисами обличчя, він умів привернути до себе увагу напівжестом.

– Я вас дуже уважно слухаю, Джун-віін, сен Растон, – Туссен Ламарк переводив погляд між нами, наче прагнув ним придавити.

– В останній день канікул я викликала захисника, як і належить, – відгукнулася я. – Сама здивувалася, що ним виявився Растон.

– Можливо, ви щось переплутали? – задумливо побарабанив пальцями по столу ректор.

– Сакар-віін особисто був присутній, як і решта членів мого клану.

– Вам є, що додати, сен Лорейз? – подивився на світлокрилого ректор.

– Ні, асан, – відгукнувся той.

– Ваші рідні знають? – підняв брову Туссен.

Растон промовчав, і ректор, звузивши яскраво-блакитні очі, констатував:

– Отже, ні.

Хм, я глянула на свого захисника зацікавлено. Навіть з повагою.

– Можливо, вам мало б сенс обговорити ситуацію з сім'єю, – з м'якою наполегливістю запропонував Туссен Ламарк, уважно вдивляючись у нього.

– Я сам розберуся в цьому питанні, асан, – твердо відповів білосніжний. Після усміхнувся: – Можливо, навіть отримаю за це «відмінно».

Ректор підняв брову.

– Як знаєте, сен, – хмикнув.

– Заодно допоможу Джун з іспитами, щоб скоріше вивільнитися.

Ні, він просто нестерпний!

– Це не входить в обов'язки захисника, – відгукнулася я.

– У вас є припущення, чому так сталося? – спитав ректор, і в його погляді проявилася начебто навіть зацікавленість.

– Не знаю, чому так сталося, але знаю, що з цього вийде: це буде моя дипломна робота, – одразу ж усміхнувся Растон.

На якусь мить мені здалося, ніби він поспішив із відповіддю. Невже знає щось, до чого ще не докопалася я?

– Гадаю, це буде ваша дипломна робота, – зробив акцент на слова «ваша» асан Туссен.

– Але я вибрала собі іншу тему... – спробувала заперечити я, намагаючись, щоб у голосі не звучало роздратування.

Подражнити світлокрилого – це завжди будь ласка. Але робити разом диплом – зась! Я не планувала так близько і так надовго з ним зв'язуватися!

– Розраховую, що ви до мене прислухаєтеся, Джун-віін із клану Астамал. А тепер будьте люб'язні залишити нас. Я хочу переговорити з сеном Лорейзом наодинці.

Хм, про що це вони будуть балакати? Стане відмовляти?

Знемагаючи від цікавості, я змушена була покинути просторий кабінет, у якому на вікнах замість скла стояли прозорі магічні згустки.

Утім, завжди можу змусити Растона розповісти. Заспокоївши себе цим, я рушила на наступні заняття.

За розкладом стояли лекції, і зі світлокрилим ми до кінця дня не перетиналися. Навіть на обід примудрилися піти в різний час.

Утім, я постійно відчувала і його, і заклинання, яке нас зв'язувало. Тож якщо ректор і хотів щось зробити, щоб розірвати ритуал – то не став.

Увечері я сиділа у своїй кімнаті, обклавшись книжками, і намагалася заглибитися в навчання. Замість того, щоб згадувати білокрилого, його глузливо-дошкульний тон і... жриць, світ їх спали!

Виходило не дуже-то. Тому коли у двері тихо постукали, я ажно підскочила.

Першою думкою було, що це Растон. Але я її одразу ж відкинула: такий заявився б прямо до мене, зі своєю нахабною чарівною посмішкою... начебто він і не світлий зовсім.

Глянула крізь дерев'яну стулку. За дверима стояв Доліород – у чорному тренувальному костюмі, витягнувши руку, на якій сидів його захисник. Темне волосся майоріло, він явно милувався своїм волохатим павуком.

Між ними тягнулася тонка енергетична нитка – захисник підживлювався від свого господаря.

– Це я, Джун, – промовив Дол, не глядячи на мене, але безпомилково відчувши, що я на нього дивлюся.

Зітхнувши, я магією відчинила двері, щоби впустити його.

– Ти ж підеш на вечірку, Джун? – запитав він, окинувши скептичним поглядом стопку підручників.

– Ми щойно повернулися з канікул, Доле.

– Саме так. Початок останнього місяця навчання обов'язково потрібно відзначити.

Зітхнувши, я кинула погляд на завдання. Зрозуміла, що навряд чи сьогодні зможу на них зосередитися. І посміхнулася:

– Умовив. Де наші?

– Сьогодні тусимо в людських землях. Тому жодних крил. Маскування.

– Чекай, зараз переодягнуся, – кивнула я.

На території Академії мало місць, де студентам можна відірватися. Хіба що морські узбережжя навколо – вона розташована на острові. Узбережжя ці давно вже розподілені між факультетами, щоб не заважали один одному. Ніхто не любить відпочивати із суперниками.

– Чекаю! – Дол слухняно повернувся в коридор, продовжуючи розважатися з павуком, що бігав з його руки на руку через плечі.

А я зазирнула в шафу, де припадали пилом речі, залишені ще до канікул. Трохи поколивавшись, взяла сукню. Чорну, блискучу, коротку, обтислу.

– Ого! – шанобливо присвиснув хлопець, коли я вийшла до нього.

– Полетіли, – веліла я, надягаючи роль, від якої вдома вже й відвикнути встигла.

Зрештою, якщо вже мене знають навіть на факультетах білих, треба відповідати.

Ми злетіли просто від одного з балконів, які рясно прикрашали численні холи на кожному поверсі гуртожитків.

Доліород трохи попереду, чорні крила виблискували в місячному сяйві. Десь на віддалі пролунало вовче виття: повний місяць завжди впливав на наших перевертнів.

Подолавши магічну завісу, яка приховує Академію від сторонніх очей, ми рушили над морем, поступово переміщаючись у світ людей.

Зміщення складно описати фізичними поняттями. Наш світ перебуває ніби поруч, і водночас вище, ніж людський. Ми можемо різко перейти в простір людей, для них ми немов з'являємося з нізвідки. А можемо повільно, поступово переміщатися, спостерігаючи, як навколо проявляються їхні міста.

Сьогодні ми летіли у Вельт, нашу столицю, яка повністю перебуває під заступництвом Оракула. Підлітали з моря, на березі якого вона розкинулася. Якраз неподалік від Академії – за мірками крилатих.

Нас поки видно не було, але ми вже розрізняли внизу будинки. Якщо у віддалених куточках ще можна було зустріти екіпажі з кіньми, то тут давно вже панував прогрес і самохідні машини на дорогах. Будинки тягнулися все вище в небо, а ліхтарі освітлювали широкі вулиці.

Попереду вилискував величезний палац Оракула, урочистий, вишуканий, зачаровуючий. Цілі мережива білого мармуру прикрашали його фасади, а шпилі пронизували нічне небо.

В одному з темних провулків ми знизилися, прибрали крила, поки ніхто не бачив. І до місця зустрічі підходили пішки.

Містечко теж було вибрано непогане, новомодне. Якийсь бар із величезним залом для танців, прикрашений сяючими магічними вивісками.

А може, і не магічними. Серед людей не так багато магів, от і намагаються знайти інші варіанти для поліпшення життя.

Вловивши краєм ока рух, я повернулася до Доліорода. І якраз встигла помітити, як костюм для тренувань перетворюється на людський одяг: сірі штани, вільну світлу сорочку і легке взуття з тканинним верхом. Волосся саме собою зібралося у хвіст, на якому блиснула золотиста заколка.

Павук-захисник теж розчинився.

Назустріч почали попадатися люди – вони не визнавали в нас крилатих, не звертали особливої уваги. До місця ми дісталися безперешкодно.

Дол поклав руку на мою талію, відкриваючи переді мною прозорі двері.

За ними лунала музика, по кутах блискотіли магічні кристали, які й виливали цілком приємні, ритмічні звуки.

Зробивши крок, я обвела поглядом зал і застигла.

– Ти не казав, що будуть і білі теж! – прошипіла, насилу стримуючи гнів.

Прямо в центрі, на високому стільці перед барною стійкою сидів Растон. А на його руках прилаштувалася та сама білява! Гелі або як там її.

Перед ними стояли келихи, його рука ковзала по її талії. І почувалася парочка пречудово!

– І перевертні теж, – відгукнувся мій супутник із легким смішком.

Це перша з усіх вечірок, які я пам'ятаю, що проходить сумішшю потоків! Якщо не брати до уваги спеціальні бали, які наприкінці семестрів влаштовує сама Академія. Темний і Світлий факультети воліють відпочивати по-різному і в різних частинах світу! Принаймні міста. І якщо перевертнів ще можуть покликати, то представників іншого кольору – нізащо.

І щось мені підказувало, я знала, хто став причиною загальної вечірки. З усіх боків миготіли зацікавлені погляди.

Навіть дівчина озирнулася на мене. Вельми гордовито. А слідом за нею і сам Растон. Посміхнувся – і продовжив своє заняття з облапування талії білявої Гелі.

Ах, так?

Розлютившись, я вхопила за сорочку Доліорода і від душі приклалася губами до його губ. Вклала стільки пристрасті в поцілунок, що навіть іскра магії проскочила.

– Вау, – видав хлопець, втупившись на мене закоханими очима.

Потім перевів їх на Растона. Його погляд протверезів і він, схопивши мене за руку, потягнув через увесь зал кудись... схоже, на балкон.