У мене не було подруг. Якось не складалося. Це світлі «янголята» ходять купками, ніяково похихикуючи. Серед темних кожна дівчина бажає бути першою і єдиною. Тому з подругами складно.

Зате з друзями навіть дуже. З усіма, хто так і не став кавалерами, у мене залишалися нормальні дружні стосунки. Вони навіть начебто пишалися дружбою зі мною. Така вже в мене склалася репутація.

Хоча ні, одна подруга все ж таки була. З перевертнів. Не рівня крилатим, звісно, але вони теж навчаються в Академії. Якось ми разом відпрацьовували практику і на диво непогано спрацювалися. Анія Конн.

Про неї я і думала, відкриваючи портал. На мою радість, вона вже була на площі, біля неї ми й вийшли.

– Джун! – зраділа вона, спершу навіть і не помітивши світлокрилого, що зробив крок за мною.

– Що з тобою? – злякалася я, помітивши на її шкірі дивні зелені плями.

– Линька, – поморщилася Анія, почухавши позеленіле зап'ястя. – Шкіра облазить. Пройде.

Вона нарешті помітила Растона, що прилаштувався позаду мене, і з цікавістю втупилася на нього.

– Нова іграшка? – хмикнула, окинувши його з ніг до голови смарагдовими очима з вертикальними зіницями.

– Ну, я пішов, – спробував було він, але я звузила очі:

– Ні. Ти залишишся зі мною. Тут може бути небезпечно. Дуже небезпечно!

– Смішно, – хмикнув світлий, поставивши біля мене мою сумку.

– А я не жартую, – не відводила я погляду.

– Растоне! – звідкись здалеку гукнула його світла гарненька дівиця.

Ну ось, починається. У мене аж мурашки побігли від передчуття.

Світла кинулася до нас.

– Чому тебе не було вдома? Що сталося?

Дівчина обійняла його, і він ковзнув долонею по її талії.

Я хотіла було пожартувати щодо дівчат, які ганяють за хлопцями і навіть додому заїжджають. Але щось вона підозріло на нього схожа... такі самі зелені очі, ще й явно молодша роки на два, а то й три.

– Усе нормально, Рунніє.

– Мама хвилювалася...

Ну точно, схоже, сестра. А он і інші біленькі підтягуються.

– Я вже дорослий хлопчик, – хмикнув Растон. – Потім поговоримо, Рун.

– Ходімо до нас, чому ти тут? – вона з неприязню покосилася на мене.

– Він нікуди не піде, – заявила я, схрестивши руки на грудях. Не могла не помітити, як зціпилися зуби Растона – але губи одразу ж розслабилися в глузливій усмішці.

Навколо збиралося все більше цікавих. Причому темні, схоже, були в курсі того, що трапилося, напевно, з легкої руки братів Басарда і Доліорода, дітей глави нашого клану. Басард закінчив Академію разом із Джеффом минулого року, а Доліород навчався разом зі мною.

А ось до світлих хвиля не докотилася, і вони дивилися на нас зі здивуванням.

Растон стояв розправивши плечі. Ніщо в погляді, зовнішньому вигляді не видавало емоцій. Хоча я дуже добре уявляла, що він зараз відчуває. Що коїться в душі.

– Рас! – виступила вперед ще одна дівчина, випустивши шикарні білосніжні крила. Пухнасті, майже блискучі.

Виставила ніжку з-під короткої білої туніки і вимогливо дивилася на мого захисника світло-карими очима.

– Він залишиться зі мною, – тихо повторила я, дивлячись на неї з викликом.

– Растоне? – вона демонстративно проігнорувала мене і глянула на нього.

Адже я цього хотіла, правда? Якби до світлих потрапив хтось із наших, вони теж не пощадили б його. Наші просто розумніші. Не потрапляють.

Але й Растон стояв так, що в душі мимоволі зароджувалася повага. Витримував усі ці погляди, шепітки, пересуди. І зовсім не виглядав пригніченим чи приниженим! Швидше навпаки. Височів у центрі уваги, ані краплі не комплексуючи.

– Потім поговоримо, Гелі, – промовив він, але його відповідь потонула в дзвоні, яким ознаменувався початок навчання.

Студенти традиційно розійшлися: темні до темних, світлі до світлих, перевертні та інші володарі другої іпостасі – окремо.

Але ми так і залишилися стояти. Я поруч з Анією, яка продовжувала почухуватися, і Растон з іншого боку від мене.

Ректор вийшов у центр. Окинув студентів поглядом і почав свою вітальну промову.

Боюся, сьогодні її ніхто не слухав. Усі тільки й робили, що перешіптувалися та витріщалися на нас. Зізнатися, я навіть уявити не могла, які чутки поповзуть!

І так само рушили в аудиторію, намагаючись не випускати нас із поля зору.

Перша лекція була загальною, вступною, однією з небагатьох, де різні факультети могли перетнутися. Сьогодні зібрали всіх випускників, щоб укотре нагадати нам про іспити та відпрацювання практики.

Її проводила кураторка світлокрилих, і я насилу змушувала себе слухати, переконуючи, що навіть магістр шмаркачів і ніженок може розповісти щось цінне. Як мінімум відмінне від того, що викладають наші власні магістри.

Але раз у раз оглядала з останнього, найвищого ряду, де ми знову-таки розмістилися поруч із Растоном, усю аудиторію.

Руннії тут не було, схоже, вона й справді навчалася на молодших курсах. Натомість Гелі спопеляла мене поглядом.

– Нариваєшся на прокляття, – прошепотіла я в повітряну бульбашку і відправила прямо до її вуха.

Дівиця здригнулася, коли та лопнула об її голову, пролунавши моєю фразою. Сердито зиркнула на мене – але репутація є репутація, випендрюватись побоялася.

– І що далі? – хмикнув Растон, щойно пара завершилася. – Наскільки я бачу, ніхто захисників із собою не тягає. У тебе особлива пристрасть до мене?

– Іди вже, пояснися зі своєю Гелі. Повідом їй, що ти нині недоступний, нехай у ваш чудовий храм на людські землі злітає, там її повністю задовольнять, – фиркнула я.

Растону повторювати не довелося. Не удостоївши мене відповіддю, він одразу ж піднявся, засунув конспект у сумку і рушив до виходу.

– Розкажеш, що сталося? – запитала Анія, продовжуючи чухатися.

– Не зараз, – хитнула я головою. – У мене практика, треба ще переодягнутися встигнути.

– Гаразд, – легко погодилася вона. – А я, мабуть, сходжу до цілителів.

Кивнувши, я вирушила в кімнату, яку займала в гуртожитку. У мене не було сусідок – темні взагалі занадто цінують особистий простір, щоб ділити його з кимось.

Багато хто встиг закинути речі заздалегідь, а мені довелося поспішати і переодягатися в робочий чорний костюм буквально на ходу.

На полігон я летіла, і все одно прибула однією з останніх. Захисний купол не дозволяв опуститися прямо на поле, довелося заходити через спеціальний отвір.

Майже всі наші вже зібралися. Доліород дивився на мене з цікавістю і якимось затаєним очікуванням.

Розмовляти з ним не було коли. До нас вийшла кураторка темних Шейма Отері. Вже немолода темнокрила, утім, ще цілком спритна фізично та сильна магічно.

Змахнувши крилами, показала нам вишикуватися в шеренгу. І почала:

– Вітаю, темної вам години, мої любі випускники. Ми з вами пройшли п'ять довгих років найелітарнішого навчання в нашому світі, і скоро вам доведеться вийти в самостійне життя. Ви вже знаєте, але я не вважаю зайвим повторити. Цей місяць – найскладніший місяць вашого навчання. Першого тижня на вас чекають кілька лекцій, які допоможуть підготуватися до іспитів. А далі – найважливіше, практика. Без практики вас не допустять ні до іспитів, ні до захисту диплома. Тему якого, я сподіваюся, вже всі обрали.

Вона окинула нас поглядом і склала крила за спиною, розчиняючи їх.

– Що ж, не будемо затягувати. На канікулах усі ви мали викликати собі захисників. Тож прошу вас закликати їх. Подивимося, хто на що спромігся.

Доліород пирснув у кулак. Тут же під суворим поглядом кураторки витягнув руку, на якій з'явився величезний волохатий отруйний павук.

– Вау! – видав хтось, і Доліород задоволено посміхнувся.

Павук справді виявився чудовим. Красень із вісьмома пухнастими лапами та десятком сяючих червоних очей. У нашому темному стилі.

Студенти обростали прикликаними захисниками: здебільшого темними магічними згустками, що могли змінювати форму і самостійно пересуватися. Були й хижаки всіляких різновидів, від тигра до дракона, щоправда, невеликого. Зате такого, що випускає полум'я.

– А ви що ж, Джун-віін, – підняла брову кураторка, поглядаючи на мене не без подиву.

Ще б пак, я була однією з найкращих учениць! Але світ забирай, як же складно виявилося відкрити все викладачеві. Це не покрасуватися перед пихатими білосніжними, які вважають нас злом уже тому, що наш колір – темний, і форма крил інша!

Та й у Растона зараз своя пара... От вже не думала, що мене це може турбувати.

Непомітно видихнувши, я намацала заклинання і прикликала захисника.

Мить – і переді мною з'явився Растон. Так і не випустивши з руки магічного пера. Зате крила розправив, захищаючи від можливої небезпеки.

Якою чомусь визначив мою кураторку.

– Що це? – прорекла Шейма-віін, поглянувши на хлопця найважчим зі своїх поглядів.

Той незворушно змахнув магією чорнило з пера і сунув його кудись у внутрішню кишеню свого одягу. Звичайного, не тренувального.

– Мій захисник, – гордо відгукнулася я, ще й зробила крок уперед.

Між іншим, пройшов крізь захист полігону! Сила ритуалу, що зв'язав нас, дедалі більше вражала.

– Це... немислимо! – професорка Шейма, на жаль, не пройнялася самісіньким соком ситуації.

– І все ж ритуал приніс мені саме такого захисника. Сакар-віін і весь мій клан можуть підтвердити.

– І чому ж ви не розірвали цей ритуал і не провели нового?

– А чому я маю відмовлятися від магічного подарунка?

Доліород знову пирснув, але кураторка осадила його сердитим поглядом.

– На цьому уроці нам потрібно перевірити захисника, але в сена... ммм...

– Растона, – підказала я, і вона продовжила:

– В сена Растона свої заняття і йому доведеться повернутися на них.

– Сен Растон – мій захисник згідно з магічним ритуалом і буде поруч зі мною, коли мені це необхідно. Як і належить захиснику.

– Вирішуйте це питання з ректором! – підняла руки разом із крилами, що мелькнули на мить, Шейма-віін. – А зараз перевіримо ваших захисників у ділі.

Перевірка виявилася звичайним поєдинком. Щойно Шейма сказала розбитися на пари, до мене одразу ж підскочив Доліород зі своїм павуком.

– Ти ж зі мною, Джун? Пам'ятаєш, ми одружитися збиралися?

Збирався, взагалі-то, Дол, просто повідомив мені одного разу, що я – його майбутня пара. Я, зрозуміло, віджартувалася, бо друзів брата сприймала виключно як друзів. Але він час від часу закидав мені подібні вудки, чи то жартома, чи то всерйоз.

– Ти просто зараз одружуватися зібрався? – хмикнув Растон, піднявши брову.

Так це від нього прозвучало, що пирснули вже кілька наших.

– А ти що, і від чоловіка зібрався її захищати? – одразу ж налився вогнем Дол.

– А ти спробуй, – фірмова посмішка, нахабна морда.

Та хто з нас тут темний! Цей світлий викликав у мене дедалі більше інтересу. Було в ньому щось привабливе.

– Досить! – підняла руку кураторка.

– Джун? – пильно звузив очі Дол.

– Можу і з тобою, – знизала я плечима, утримуючи на обличчі спокійний, ледь глузливий вираз.

Повернулася до Доліорода, не зовсім уявляючи, як вести бій.

Захисник має прикривати слабкі місця і можливі дірки в обороні, а з Растоном я могла уявити собі тільки традиційний бій у парі. 

– Почали! – просигналізувала кураторка. – І не забуваємо, що поєдинок навчальний!

Не зайве нагадування. Темні часто так захоплюються, що потім усім складом опиняються в лазареті. Щоправда, тут, по-моєму, вона зверталася виключно до двох суперників.

Павук виплюнув сітку – товсту, магічну. Растон тут же матеріалізував ледь блакитний меч, почав рубати її.

Я долучилася, хоча тризуб – не надто підходяще для цього знаряддя. Зате може намотати нитки, як макарони на виделку, що я і спробувала зробити. Я тягнула, Растон рубав, павук плювався отрутою, Доліород відбивався вигнутими парними кинджалами від нас обох.

Через кілька хвилин ми з Растоном на диво добре спрацювалися. Немов справді доповнюючи одне одного, прикриваючи слабкі місця.

Ще б пак. Того, хто мені зовсім не підійде, магія не підсунула б.

– Так нечесно! – вигукнула одна з дівчат не нашого клану. – У неї перевага!

Я глянула на кураторку – та дивилася на нашу трійцю дивним, задумливо-вилискуючим поглядом.

– У ваших супротивників часто буде перевага, – промовила холодно. – А долю Джун-віін і сена Растона вирішить ректор. Одразу ж після нашого заняття.

Мабуть, поки ми билися, вона встигла подати йому якийсь знак. Бо щойно пролунав сигнал до закінчення тренування, як ми зі світлокрилим одночасно отримали виклик.