Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Нідейла Нельте
Віддай свої крила

Зміст книги: 52 розділів

Спочатку:
Пролог
101 дн. тому
1
100 дн. тому
2
100 дн. тому
3
100 дн. тому
4
100 дн. тому
5
100 дн. тому
6
100 дн. тому
7
100 дн. тому
8
100 дн. тому
9
100 дн. тому
10
100 дн. тому
11
100 дн. тому
12
100 дн. тому
13
100 дн. тому
14
100 дн. тому
15
100 дн. тому
16
100 дн. тому
17
100 дн. тому
18
98 дн. тому
19
98 дн. тому
20
98 дн. тому
21
98 дн. тому
22
98 дн. тому
23
98 дн. тому
24
98 дн. тому
25
98 дн. тому
26
98 дн. тому
27
98 дн. тому
28
98 дн. тому
29
98 дн. тому
30
98 дн. тому
31
98 дн. тому
32
98 дн. тому
33
98 дн. тому
34
98 дн. тому
35
98 дн. тому
36
98 дн. тому
37
98 дн. тому
38
98 дн. тому
39
98 дн. тому
40
98 дн. тому
41
98 дн. тому
42
98 дн. тому
43
98 дн. тому
44
98 дн. тому
45
98 дн. тому
46
98 дн. тому
47
98 дн. тому
48
98 дн. тому
49
98 дн. тому
***
98 дн. тому
Епілог
98 дн. тому

Растон був одягнений у звичайний одяг – щільні темні штани для тренувань, вільну сорочку без ґудзиків та застібок.

Брат змахнув рукою, розчиняючи тризуб. Меч Растона теж зник. Джефф спробував опуститися в крісло, з глузливою цікавістю дивлячись на нас. Але я змахнула волоссям і рішуче кивнула йому на двері, прибираючи і свою зброю.

– Залиш нас, Джеффе, – промовила.

Брат на секунду зам'явся, але пильно глянувши в мої очі, вважив за краще розвернутися.

– Розважайтеся, – хмикнув, спробував стягнути з таці ще одну булочку, отримав по руках і пішов за двері.

А я повернулася до свого... хм, захисника.

Він з'явився серед кімнати моментально. При цьому повністю зібраний, із сумкою на плечі!

– Ти не спав? – запитала здивованою

– Знав, що не втримаєшся, – знизав плечима Растон.

Підхопивши сумку, посунув далі в кут, і вільно опустився в крісло, наче його зовсім не турбувало, що нас усе ще пов'язує магічна сила.

Технічно... я не збиралася смикати його. Хоча спокуса перевірити, як працює зв'язок, звісно, була.

– Що ж, – хмикнула. – Коли вже ти такий розумний і завбачливий, залишайся. А я пішла у ванну.

Серце в грудях незвично стискалося. Адже це мені він має підкорятися! Але виникало відчуття, що навіть зараз Растон постійно на крок попереду. Зібратися он навіть встиг, на відміну від мене.

Стоячи під гарячими струменями, я збирала в кулак свою волю. Йому теж не застати мене зненацька і не побачити... нічого.

Коли я вийшла, безсовісний світлокрилий доїдав останню булочку!

– Хочеш? – простягнув мені відкушену половинку у відповідь на спопеляючий погляд.

– Усі чоловіки вічно голодні, – хмикнула я. – Незважаючи на колір крил.

Бідна бабуся Дезі даремно старалася. Або не даремно. У будь-якому разі, мені їсти, як і раніше, не хотілося, у животі оселилася дивна тривога і немов би заповнювала все місце, відведене для їжі.

А ще в руках він тримав довідник із заклинань, який до того гортала я. І уважно щось у ньому вивчав.

– На добраніч, – промовила я, помахом руки погасивши світло.

Дивно було бажати це світлому. Дивно було відчувати його у своїй спальні. Відвернувшись до стінки, я лежала з розплющеними очима і ніяк не могла заспокоїтися.

Чомусь хотілося обговорити з ним те, що сталося.

Насварившись на себе, буквально силою повернула думки іншим шляхом.

Ми зі світлими вороги? Ну, нехай суперники. Якщо я приведу світлокрилого на ланцюзі, всі наші будуть щасливі, а всі білі збожеволіють від злості. Мені в руки потрапив такий чудовий шанс! Тим паче абсолютно легально. Ось на цьому й треба зосередитися.

Посміхаючись цим думкам, я нарешті заснула. Щоб прокинутися, врізавшись у щось м'яке й тепле!

– Що... – пробурмотіла я, спросоння нічого не розуміючи.

Після різко підскочила. Поруч хтось лежав! У моєму ліжку!

Розвернулася – і вперлася поглядом у задоволене обличчя Растона!

– Якого світла ти сюди забрався?!

– Ти хіба не мріяла затягнути мене у своє ліжко? – радісно видав світлокрилий.

Від такого нахабства я навіть на мить розгубилася. Але не дозволила йому цього помітити, фиркнула презирливо:

– Не приписуй мені своїх бажань.

Ще й роздягнутися встиг! Я спихнула його з ліжка – він не став чинити опір, піднявся. Погляд мимоволі зачепився за запалий живіт, кубики преса, сильні стегна... На тому, що між животом і стегнами, я намагалася погляд не зупиняти. Бо навіть наявність трусів мало що прикривала.

Він і справді був гарний. Дарма що білий.

– Цікаво, – пробурмотіла задумливо, щоб не показувати збентеження, – що буде, якщо ми почнемо битися?

– Хочеш спробувати? – він підняв руку, немов готовий закликати меч.

– Тоді тобі доведеться вбити самого себе, а я залишуся без захисника, – фиркнула я. – І отримаю двояк.

Підозрюю, тоді мені захисника довелося б змінити. Але йому я показувати такий спосіб позбутися мене не стала.

– Тоді я в душ, – хмикнула ця зараза і жваво зайняла ванну, встигнувши на ходу захопити свої речі.

Я хитнула головою. Настрій був на диво піднесеним.

Поки Растон мився, довелося топати на кухню за подвійною порцією сніданку. На що він не пропустив зачіпку зрадіти:

– Мені подобається мій новий статус і обслуговування, яке до нього додається!

– Будеш нахабніти, залишу голодним, – огризнулася я, ставлячи тацю на столик.

– Тоді тобі доведеться підгодовувати мене своєю магією, – проявив відмінні знання питання Растон.

Проте поки я милася, він мене чекав, до їжі не приступав.

– Як ти плануєш розподілити наше навчання? – поцікавився, займаючи єдине крісло біля столика.

Моє улюблене, між іншим! Я хотіла було зігнати цю світлу заразу, але тоді йому доведеться сідати на моє ж ліжко. Р-р-р-р!

Відсипавши собі їжі, вмостилася в ліжку.

– Я планую вчитися і викликати захисника тоді, коли він мені знадобиться, – відгукнулася глузливо. – А ти підлаштовуйся.

– Іншого від тебе й не очікував, – кинув Растон напівпрезирливо.

Якийсь час ми їли мовчки. Після я не втрималася, вирішила вгамувати свою цікавість.

– Як тобі вдалося зберегти такий білий колір? Поцілунки з коханими на нього не впливають?

– Сподобалося? – хмикнув він.

– Заінтригувало, – знизала я плечима. – Чи це все, що ти вмієш?

Він посміхнувся, так, що на щоках утворилися невеликі ямочки. Здається, я розуміла, чому ця усмішка зводила дівчат з розуму.

– Не дочекаєшся, Джун, – проворкував задушевним тоном, від якого мене аж пробрало.

– Мене не цікавить практика, – холодно остудила/ я його. – Мене цікавить теорія! Розповідай!

Кілька миттєвостей ми свердлили одне одного поглядами. Я навіть намацала нитку заклинання, що зв'язувало нас. Смикну за неї – і відповість як миленький!

Растон теж це зрозумів. Дивився на мене, немов вичікуючи, як же я вчиню.

А, якого світла! Я пустила магічний імпульс, наказавши:

– Говори!

Растон стиснув зуби – ямочки зникли, поступившись місцем різким вилицям. На мить очі спалахнули чи то люттю, чи то ще чимось, у чому я не розібралася.

– Храми, – відгукнувся немов через силу. – У наших храмах є спеціально навчені людські жриці... і жреці.

Мої очі здивовано розширилися. Та не може бути! Растон миттєво взяв себе в руки, в обличчя повернулася глузливість.

– Не думав, що ти така наївна. Невже від тебе приховують справи дорослих?

Це був удар нижче поясу. І справді, наші напевно знали, треба було в брата запитати, чи що!

– Жриці, значить, – звузила я очі. – Яке лицемірство! Спати без любові не можна, але зі жрицями можна. Темні хоча б просто віддаються пристрасті, а не використовують безпорадних людей! Як зручно!

– Тебе це заводить?

– Мені це огидно! – у голову полізли неприємні картини красеня-Растона в обіймах із якоюсь людською жінкою, яка обслуговує біленьких крилатих. Десь у глибині душі мені хотілося думати, що він і справді зберіг свій колір недоторканим, бо...

Та яка різниця!

– Чому ви не темнішаєте? Адже це все одно... з нелюбимими.

Він нахилився до мене, спонукаючи податися вперед, ніби хотів повідомити важливу таємницю. І щойно я повелася на це, прошепотів:

– Не твоя справа, Джун!

Ах ти... він злив мене, спеціально дражнив, і це майже вдалося! Різко піднявшись, я відкинула виделку на тацю. Вручила Растону свою сумку на додачу до його власної.

Кинула на нього зневажливий погляд і змахнула рукою, відкриваючи портал на центральну площу Академії.

Він із жалем глянув на недоїдений сніданок, але мовчки піднявся, не вимовивши ані слова.

Зазвичай я приходила раніше – як і багато хто. Це завжди була можливість дізнатися, що нового сталося за час канікул, подивитися розстановку сил, та й просто налаштуватися на навчальний процес.

Але сьогодні йшла майже до самого початку офіційної частини, під час якої ректор Туссан Ламарк вітав нас із черговим навчальним відрізком нашого життя.

Просто-таки не терпілося подивитися, яке враження справить наша поява.