Раді Вас бачити!

Слід. Яскравий розріз, що добре проглядався в Наві – такі не повинні вміти залишати звичайні люди і навіть магічки. Невправний, рваний, з тих, що змінюють тканину простору і довго потім заростають.

– Стій! – рука друга вчепилася в передпліччя, не відпускаючи. – Я з тобою.

Рикнув крізь зуби, Ратмір розвернувся і кинувся вгору, повз кімнату зі врятованим перевертнем, на злітну площадку.

Дракон в Наві стежив за шрамом, що зносився у простір, а сам Ратмір ледь стримувався, щоб не перевернутися прямо тут, на сходах.

Розумів, що на цей раз Вілора так просто не позбутися. Та й сил мчати крізь Навь у звичайному тілі не було. Важкий день, безглуздий день.

Кілька миттєвостей обернення продовжував напружено вдивлятися в Навь, щоб не упустити, куди йде слід. Слід його дружини і ще когось, кого він не зміг розпізнати.

Це злило і насторожувало одночасно. Страх, що демони дісталися до неї, змінювався підозрами, чи не сама вона вирішила втекти? Куди? Навіщо?!

– Дон... рін?

Дракон нетерпляче обернувся на новий голос, роздратовано пустивши пар ніздрями.

Перевертень власною персоною. Коли кон Рунг сидів поруч, чекаючи пробудження, той лише закочував очі, а тут треба ж – підскочив, звідки тільки сили взялися?

– Ви тут у безпеці, – озвучив Вілор думку свого дрекка.

– Де Ареліс? – перевертень не збирався відступати, стояв кам'яною глибою біля сходів, безстрашно дивлячись на дракона, що підносився над ним.

Ратмір насилу поборов бажання гнівно змести його хвостом, чекаючи, поки Вілор влаштується на спині. Не для того рятував. Лише рикнув, наполягаючи на своєму наказі.

Дракон в Наві летів по сліду, вишукуючи, куди зникла дружина. Дракону в Яві не терпілося її наздогнати.

Сіра тінь метнулася уперед. Ще не вистачало!

Ратмір роздратовано закотив очі. І цей туди ж, повний місяць, мабуть, зовсім погано на перевертнів впливає. Ну куди йому обертатися? Тільки-но з лап демонів вирвали!

Відштовхнувшись, дрекк зі своїм нгелом злетів у повітря, сподіваючись, що вовк не стане стрибати з вежі. Але де там, спина відчутно здригнулася під чималою вагою, кігті вчепилися в луску.

Мабуть, Ареліс не пробачить, якщо після всього її «брат» розіб'ється на скелях головного Драконячого острова.

«Гаразд», – дозволив ментально Вілорові, але той і сам вхопив вовка за лапу, підтягуючи ближче до себе.

Тринадцятий. Дівча рвонула на Валанж, на якому... Ратмір насупився. Якесь народне свято? Дивно.

Ні, дракони час від часу влаштовували гуляння після успішних боїв із Темрявою, воїнам потрібен був відпочинок і розрядка. Але не тоді, коли твоя дочка втратила дрекка.

Упертий Арвей. Посилено намагається викреслити її з життя, ніби караючи за непослух.

Але що знадобилося там Ареліс?!

Драконівський зір дозволив наблизити видимість ще на підльоті. Заявлятися туди офіційно герцогу ой як не хотілося. Зробивши велике коло, він постарався загубитися серед оборотних драконів, які бавилися в повітрі. Відображення власного дракона в Наві чіпко утримувало параметри виходу в Яв.

Приземлившись віддалік за будинками, Ратмір обтрусився, заодно скидаючи вершників. Звичний нгел перекрутнувся в стрибку, опускаючись в присіді. Вовк теж не поспішав падати – спохмурнілий приземлився на ноги.

– Чекайте тут, – звелів герцог.

Тавор сіпнувся вперед, але був зупинений рукою побратима.

– Я зараз, – пообіцяв Ратмір, йдучи в напрямку свята.

Дівчата. Він бачив двох, Ареліс і вовчицю. Це було дивно: думка, що дівчина насправді одна, здавалася йому швидше приємною, ніж ні. Це не виключало того, що її могли підіслати. Але...

Але уявляти, як він прийде вимагати у неї пояснень. І, можливо, повторити все, чого не дозволив собі з вовчицею... Було дуже приємно. Хоч і зовсім недовго.

Все ж таки їх дві. І вони знайомі.

Кілька миттєвостей Ратмір стежив за обома, відчуваючи, як душа переповнюється люттю. Що перша, що друга однозначно розважалися. Про що вони тільки думали! У всякому разі, Ареліс. Він обіцяв її відпустити, але все-таки церемонія накладає певні зобов'язання! Ще з десяток секунд пішли на коливання, чи йти до дружини, чи...

Ну ні, втретє вовчицю він не випустить. А з дружиною потім розбереться.

Обидві, немов відчувши його гнів, обернулися. Друга кинулася навтьоки, пробуджуючи інстинкти мисливця. Хіба можна тікати від дракона? Дурна.

Кілька хвилин – і то швидше щоб продовжити задоволення, ніж дійсно необхідних, – і вона забилася в його руках.

Дивно. Скільки разів він уявляв цю зустріч, ці дотики – але не думав, що буде так. Здавалося, його накриє бажанням – зім'яти, підкорити, отримати... Навіть швидкоплинне зіткнення в залі, і то було пострілом! А зараз, ніби спійманою стала вже не такою цікавою, дівчина чомусь не викликала особливих емоцій.

– Ліза?

– Лиска!

– Хто ти? – пробурмотів він, піднімаючи до себе її обличчя.

Придивився уважно, задіявши родову магію. Чи йому, герцогу драконів, не розглянути істинної суті і відображення будь-якої смертної і навіть безсмертного істоти?!

І раптом побачив – тонке, невідчутне марево, підвладне хіба що силі кон Рунга, майстерно сплетену личину – настільки, що не знаючи, не відрізниш!

Зробив спеціальний знак, випускаючи в пальці силу, і через мить здер покрив, що пропахнув вовчицею.

Незнайома руда дівчина, несподівано стала ніби менше зростом. Він ніколи її не бачив і не міг зрозуміти, хто перед ним. Чаклунка? Тоді якась дивна...

Потім. А зараз, підкоряючись давно стримуваному бажанню, він зім'яв її губи в жадобі повернути відчуття, повторити те безумство, і, можливо, щось для себе зрозуміти.

Дівча забилася, опираючись, тверді кулачки вперлися в груди, вона навіть занесла руку, щоб вліпити ляпаса – кому! Самому кон Рунгу!

Руку він, звичайно, перехопив, дівчину відпустив. Та дивилася вовченям, виблискуючи темними очима, ніби й не було ніколи ані іскри, ані пристрасті.

– Чуєш, ти, відпусти ді... – виступив хтось із натовпу. Виявив Темряву, що полихала в очах, і одразу ж відступив: – Вибачте. Кон...

Ратмір трохи хитнув головою, не дозволяючи договорити. Все ще сподівався, що його перебування залишиться інкогніто, хоча найближчі дракони, схоже, впізнали свого герцога, як не намагався він стримати Тьму.

Чи то він перегорів, то чи магія Родового Дерева продовжувала тягнути до дружини, але дівчина більше не цікавила. Точніше, цікавила, проте лише в тому сенсі, щоб з'ясувати, хто така, звідки у неї личина і як пов'язана з Ареліс Белліні.

– Йдемо, – сказав герцог, стиснувши в лещатах пальців тонке зап'ястя.

Дівча пискнуло, зиркнуло на мовчазних глядачів, на свято довкола – мало кому була справа до дрібної вуличної бійки, більшість драконів і не помітили того, що сталося. Музика, як і раніше гуркотіла, весел-зілля лилося в кухолі і вгорі, серед квітів салюту, виконували свої завзяті танці чудові звірі.

– Де Ареліс? – запитав Ратмір, безуспішно вишукуючи в натовпі дружину. Та як крізь землю провалилася.

– Звідки мені знати, – буркнула руда, марно намагаючись забрати руку.

Кон Рунг продовжував вдивлятися, але виявив лише Вілора. Зловив погляд нгела і рішуче попрямував до нього.

– Де Тавор?

– Впертий пес, – Вілор був явно роздратований. Перевів здивований погляд на руду: – А це хто?

– Тримай, – Ратмір передав руку дівчини побратиму. – Не проґав. Піду шукати.

Проклинаючи про себе всіх чаклунок і перевертнів, разом узятих, дракон розвернувся і знову кинувся в натовп.

***

Якийсь час Ареліс бігла, не тямлячи себе. Ноги кудись несли, на серці зробилося маркотно і зовсім не святково. І чому їй дістався такий чоловік? Цілує всіх без розбору, заклопотаний якийсь! І чому її це взагалі зачіпає?!

Добру чверть години, змахуючи сльози і не замислюючись про втому, вона мчала темними вузькими вулицями, все далі від світла та музики свята. Поки не врізалася в широкі груди, які раптово виникли на дорозі.

Ноги підкосилися від знемоги, відсахнувшись, Ареліс підняла очі і скрикнула.

– Тавор! – дівчина пару миттєвостей боялася повірити собі, але побачивши рідну відкриту посмішку, кинулася перевертню на шию. Схопилася за його обличчя, обмацуючи з недовірою.

– Ну і у що ти ще вляпалася, Арель?

Сили разом покинули, безсилля, тягар останньої доби накотилися, збиваючи з ніг – проте надійні руки підхопили, притискаючи до серця. Вона сховала обличчя на грудях, вдихаючи улюблений з дитинства, майже забутий запах.

– Ну все, досить, – прошепотів Тавор, повівши її кудись. – Тепер я з тобою.

Деякий час йшов, ніби принюхуючись.

У цій частині острова Валанж переважали невисокі будиночки необоротних і небагатих драконів, а далі за ними в заграві феєрверків виднілися стрункі злітні вежі багатших сімей. Грав різнокольоровими вогнями шпиль техно-магічної артілі, на самій вершині якого, ніби пелюстки навколо квітки, погойдувалися всілякі боліди.

– Тут, – кивнув, нарешті, Тавор, відкриваючи двері порожньої комори.

– Що це?

– Господарів не видно, тут нас ніхто не потурбує. Зараз запону розгорну.

Кілька хвилин він бурмотів заклинання, виплітаючи пальцями візерунки з простору.

Запону. Мабуть, їй ніколи не давалася така запона, як Таворові.

Дозволивши посадити себе на купу якогось старого ганчір’я, вона вчепилася в брата, що примостився поруч, і ніяк не могла надивитися.

– Де ти був? Що з тобою трапилося?

– Потім.

– Як ти потрапив до демонів?!

Тавор на мить спохмурнів, після трусонув колись коротким, але зараз безладно відрослим волоссям, темно-сірим, трохи з рудиною, як і масть його вовка.

– Розкажи спочатку, у що влізла ти. Як взагалі тут опинилася? Чому виходила в Навь?!

– Я...

Ареліс, як колись у дитинстві, потонула в зелених очах і непомітно для себе, збиваючись і поспішаючи, вивалила все, що так мучило останні дні, що не було з ким обміркувати.

Про те, як довго його шукала, про виклик до короля...

Тавор слухав, не перебиваючи, але розповідати про Вілора, спонукання, що штовхнули її на цей крок і почуття, які потім охопили, дівчина засоромилася. Тому скоріше перейшла до весілля. І до всього, що було за ним.

Тавор хмурився, але продовжував слухати. Лише одного разу, коли Ареліс мнучися казала про прихід вночі Ратміра і обіцянку відпустити, підняв брову.

– Я... я не стрималася, – прошепотіла Ареліс. – Напевно, він мене ненавидить.

– Для самолюбства кожного чоловіка почути таке від обраниці було б дуже болісно, ​​– відгукнувся перевертень.

– Я не його обраниця, – сердито заперечила Ареліс. – Він навіть не спромігся поспілкуватися зі мною до весілля, пояснити щось! То не можна, туди не ходи – і це все! Сам сказав, нам потрібно пізнати одне одного, а сам... Невже я повинна була мовчати і терпіти?!

– Звичайно, не повинна, – запевнив Тавор. – Що потім?

– Потім...

Покусуючи губи – чи то від страху, чи то від збентеження, чи то від близькості Тавора, – Ареліс описувала, як прохала Ратміра знайти його. Як потайки проникла в Навь, боячись, що Ратмір не сповнить обіцянки. Підводячи до Лисиці, раптом знову зніяковіла. Перед очима все ще горів вогнем образ кон Рунга, що цілувався з рудою.

– Так ти... по суті, не вийшла за нього? – по-своєму розцінив затримку перевертень.

– Він сказав, обряд стане зворотним... через місяць.

– І ти хочеш повернутися додому? – Тавор пильно глянув їй в очі.

– Так!

– Добре. Що ти розповіла драконам про мене? Це важливо.

– Що ти мій брат. Що... – дівчина зніяковіла. – Що збиралася вийти за тебе заміж.

Тавор знову здивовано підняв брову, і вона поспішила пояснити, відчуваючи, як щоки починають горіти:

– Щоб ніхто не подумав, ніби я зовсім одна і нікому не потрібна!

Поруч із Тавором було тепло і затишно. Немов... немов з братом. Ареліс не вдавалося розібратися в своїх емоціях, але думка, що вони разом повернуться і все стане, як раніше, гріла душу.

– Ти ж не одружився? – прошепотіла.

– Не було з ким, – хмикнув він. – Демони, знаєш, не дуже підходять на цю роль.

– Тільки не кидай мене більше, – Ареліс знову умкнулася у широкі груди, відчуваючи, як сили йдуть, залишаючи позаду цей важкий, насичений день.

– Ніколи, – почулося їй.

Хотіла запитати, що ж сталося з ним самим. Хто і чому тримав його там... Все-таки пояснити, як опинилася тут, на острові. Але очі закрилися, звичний з дитинства запах і відчуття надійності накрили з головою, занурюючи в сон після абсолютно божевільного дня.