Ліліїт.

Вона не встигла відповісти на запитання невидимого духа, хоч і знала, що тепер погодиться на все. Пройде через усі випробування з однією метою — помститися.

Дівчина не розуміла, як опинилась сама, але вперто йшла вперед. Сині світлячки зникли, і мисливиця рухалася у темряві навпомацки.

Простір розбив білий спалах, змусивши Ліліїт здригнутися.

— Моя іграшко, — заговорила голосом демона-нунабі Селіс. Здавалося, що богиня випромінює світло.

Ліліїт тряхнула головою, не розуміючи, як тут опинилася Доля.

— Що ти тут робиш?

— Я хочу бути поряд з тобою завжди, — зашепотіла та на вухо мисливці, опинившись за спиною Ліл і проводячи рукою по хвилястому і ще вологому волоссю. — Ходімо, — богиня простягла дівчині руку. — Я покажу тобі істину.

Мисливиця не чинила опору і вклала руку в долоню Селіс. Світловолоса богиня зробила крок у тунель світла, забираючи за собою і Ліліїт.

— І твоє справжнє обличчя.

Спалах засліпив мисливицю.

— Лілі, — прошепотів до болю рідний голос, змушуючи дівчину розплющити очі.

Село Гудрас, пізнє літо і він — людина, яку вона любить всім серцем.

— Рейнере! — Ліліїт рвучко обійняла його за шию і притулилася всім тілом. — Я не відпущу тебе! Більше ніколи не відпущу.

Сльози вмивали щоки. Ті самі сльози, які вона так довго стримувала.

— Моя Лілі, — шепотів він, цілуючи її у маківку.

Мисливиця відсторонилася і зазирнула у ясні блакитні очі, намагаючись запам'ятати кожну рису рідного обличчя.

— Як? — прошепотіла вона, схлипуючи. — Чому ти тут?

— А де ж мені ще бути? — посміхнувся Рейнер. — Адже я обіцяв бути завжди поруч. Я так і не здійснив твоє бажання, бо ти нічого не попросила в мене.

— Я хочу, щоб ти був живий, — схлипнула дівчина.

— Я живий. Для тебе. У твоєму серці, — юнак витер її сльози.

Ліліїт випустила нарешті хлопця з обіймів. Відступила на крок, згадавши і печеру у водоспаді, і той голос, і Селіс.

— Це сон, — прошепотіла вона. — Марення. Тебе тут, насправді, немає.

— Хто знає? — Знизав плечима Рейнер. — Може, є, а може і ні. Хіба це важливо?

— Село, — мисливиця озирнулася, — воно ціле. Значить, і мама жива. Але… навіщо я тут?

— Тобі дали шанс.

— Для чого?

Але Рейнер мовчав і пильно дивився на Ліліїт. Від цього погляду їй ставало ніяково. Залишивши друга, вона побігла до свого будинку.

— Мамо! — Закричала вона, відчиняючи двері. — Мамо, ти тут?

— Так, люба. Щось трапилося?

— Матусю! — Дівчина обняла Фріду, втираючи сльози рукавом сорочки.

— Дівчинко моя, ти повернулася! Жива, — жінка відсахнулася, розглядаючи дочку. — Голодна? Втомилася? Де ти була весь цей час?

Ліліїт відійшла на крок, вдивляючись в обличчя рідної людини, і похитала головою.

— Не йди, — попросила Фріда, скорочуючи між ними відстань. — Я так скучила. Залишся!

— Мамо, це неправда, — похитала головою мисливця. — Все неправда. Це випробування. Я мушу це пережити. Мамо, не треба, прошу.

— Ти вся в пилюці, — продовжувала голосити жінка. — Хельмунде, йди сюди. Наша дитина, нарешті, повернулася.

— Тату?

Цього Ліліїт не чекала.

Стукнули двері і в кімнаті з'явився високий чоловік з темним волоссям. Він провів рукою по лівій половині обличчя, наче намагався приховати свій шрам.

— Яка ти виросла, доню, — посміхнувся він, підходячи ближче. — Справжній мисливець.

— Вона не мисливець! — вишкірилася Фріда. — Моя дочка ніколи не стане мисливцем.

Дівчина в розгубленості переводила погляд з одного з батьків на іншого і не знала, що сказати.

— Ти тільки подивися на неї, вона багато чого досягне, ставши мисливцем. А що ти хочеш від неї? Щоб вона вийшла заміж і померла під час пологів десятої дитини?

— Жодних мисливців у моєму будинку, — тупнула ногою Фріда. — Ти мертвий через це. І доньку нашу вбити хочеш?

— Наша донька будь-кого сама вбьє, — закричав на дружину Хельмунд.

— Бачиш, що діється?

Ліліїт озирнулась. Біля вікна стояла світловолоса повна дівчина в джемпері та джинсах.

— Лілія? — видихнула мисливиця, не повіривши своїм очам.

— Я це ти, — усміхнулася вона. — Ти тільки подивися, скільки болю ти їм завдаєш. Як ти можеш жити із цим?

— Вона це я! — Закричала темноволоса дівчина, яка мить тому з’явилась поруч з Лілією. Вона була дзеркальним відображенням Ліліїт, тільки колір очей був чорним. — Будь собою не слухай їх!

— Ти робиш усім лише боляче! — заперечила Лілія. — Це ти винна у їхній смерті! Тільки ти! Ти приносиш лихо!

Мати і батько лаялися. Дві сутності намагалися подряпати одне одному обличчя. А біля порога стояв Рейнер, склавши руки на грудях:

— Якщо ти залишишся, ми житимемо у мирі. Більше не буде сварок, не буде болю та горя. Якщо ти залишишся, це стане подарунком для усіх. Я бачу, що ти хочеш бути разом із нами. То чому ти відмовляєшься?

Хлопець підійшов до неї майже впритул і прибрав з лиця неслухняне пасмо.

— Я не можу, — одними губами прошепотіла мисливиця, відчуваючи, як до горла підкочує ком. — Ви мертві. Я сумую, але не можу бути разом із вами.

— Ми живі, якщо ти про нас пам'ятаєш, — сумно усміхнувся Рейн, обіймаючи Ліліїт. А потім несподівано прошепотів на вухо зовсім інше. — Обирай швидше, доки не застрягла тут. І борись із собою. Тільки ти сама можеш себе знищити.

— Я люблю тебе, — прошепотіла дівчина, торкаючись своїми губами губ Рейнера.

— І я тебе, хоч це вже не має жодного значення. То яким буде твій вибір?

Мисливиця зробила глибокий вдих і крокнула вперед:

— Агов! — Ліліїт дочекалася, поки всі у кімнаті нарешті замовкнуть і звернуть на неї увагу. — Мамо, тату, я дуже рада бачити вас разом і чути ваші щирі думки, але я теж вмію думати та приймати рішення. Лілія та Ліліїт, ви одне ціле. Ви — це я. Припиніть цю гризню. Рейне, ти…ти назавжди в моєму серці, і я помщуся за тебе і село. Я обираю шлях мисливця та сподіваюся на вашу підтримку.

Хельмунд усміхнувся, почувши це, і кивнув, обіймаючи дружину за плечі. Ліліїт в останній раз відчула на собі погляди самих рідних людей, а потім світ померк.

Гіліам.

Чоловік сидів на березі неглибоко ставка і кидав крихти білим птахам, які билися за кожен шматок, як за можливість існування.

— У житті так само, — сказав він уголос, хоча поряд нікого не було.

— Впевнений?

Воїн здригнувся. На дерев'яній різьбленій лавці в тіні високих дерев сидів його батько, король Айворії Йосфрін Адрак Ревард, хоча воїн міг заприсягтися, що за мить тут нікого не було.

— Так. Кожен мріє урвати шматок якомога більше, а потім давиться їм.

— Мій молодший син — філософ, — усміхнувся король, мрійливо закочуючи очі. — Тебе Алієл весь день шукає, а ти в саду від неї ховаєшся.

— Мама? — Гіліам підхопився на ноги. — Батьку, ти у своєму розумі? Мати померла, коли мені було п'ять років.

— Що за дурниці, сину? — Тонкі пальці з силою схопили чоловіка за плече і розгорнули.

Перед Гіліамом стояла мініатюрна жінка зі світлим волоссям до пояса і смарагдовими очима. На лобі залягла неглибока зморшка.

— Мамо, — ахнув чоловік, притискаючи Алієл до широких грудей.

Королева дзвінко засміялася і клацнула сина по носі.

— Ти поводиться як хлопчисько, а ти майбутній король.

— Косбан має стати королем, не я, — похитав головою чоловік, щурячись від задоволення, адже Алієл розплела волосся сина і тепер перебирала довгі пасма тонкими пальчиками.

— Твій брат відмовився від трону і вирушив подорожувати світом, — насупився Йосфрінд. — Сину, ти лякаєш мене. Кажеш такі речі, які ніколи не могли б статися.

Тепер Гіліам насупився. Якась думка билась у його голові. Все це було теплим для серця, але щось не вписувалося в картину. Він сам у неї не вписувався.

— Мамо, як ти вибралася з бібліотеки під час пожежі? Тієї, що знаходилася в правому крилі нашого замку? — постало перше питання.

Алієл перевела погляд на чоловіка, потім знову на сина:

— Гіл, у нашому замку ніколи не було бібліотеки. Усі сувої зберігаються при храмі Селіс.

Воїн охнув і приклав руку до голови, яка секунду тому вибухнула болем.

— Я прогуляюся, — мисливець залишив батьків біля ставка і швидким кроком попрямував до північного крила замку. Але до своєї кімнати він не дійшов.

— Радість моя, ти повернувся! — На шиї повисла Ерін Венфу, обсипаючи обличчя Гіліама поцілунками.

— Що ти робиш? — Зашипів син короля Айворії, відштовхуючи від себе дівчину.

— Любий, що не так? — Баронеса наморщила носик.

— Любий? — Гіліам відскочив від Ерін. — Ти що, несповна розуму?

— Як ти з дружиною розмовляєш? — похитала вона головою, знову тягнучі руки до Гіліама.

— Дружиною? Я відмовив від заручин, і твоя країна оголосила війну!

— Ти не захворів? — Дівчина все ж таки зробила крок до чоловіка і поклала крижану долоню йому на чоло.

Чоловік відштовхнув її і зі злістю глянув на Ерін:

— Йди звідси! Я бачити тебе не хочу.

Гіліам уже біг, не розбираючи дороги, а біля палацу на землю осіла жінка з великим животом. По її щоках котилися сльози. Вона не розуміла, чому її коханий повівся з нею так грубо та незвично.

Ноги привели майбутнього короля Айворії до того самого храму Селіс, який чомусь стояв на високій горі і до нього вели вузькі кам'яні сходи. Мисливець піднімався, забувши про страх висоти. Лише злість і бажання дізнатися правду зараз керувала ним. Чоловік увійшов всередину і, подивившись на статую богині, заговорив:

— Що за долю ти мені написала? Адже я так хотів бути мисливцем. Що я зробив не так?

Ззаду пирхнув жрець:

— То що тобі заважає? Проклятий шлях завжди вільний, але якщо обереш його, вороття не буде.

Біля колони стояв товстун і крутив у руках фоліант у чорній обкладинці.

— Ти ж знаєш, що потрібно зробити, але тоді ти втратиш усе: сім'ю, дружину, дитину, титул. Натомість отримаєш лише прокляття.

Гіліам не відповів, дивлячись на людей, що з'явилися поруч з вівтарем. Йосфрін погойдував на руках маленьку дитину, Алієл стояла за його плечем і обіймала за плечі Ерін, яка плакала.

— Ти втратиш їх, — повторив жрець. — Що для тебе важливіше? Адже ти хочеш залишитися з сім'єю, стати королем та виховувати сина. Весь світ буде біля твоїх ніг, королевичу. А якщо ні… то станеться це…

Перед внутрішнім поглядом з’явилося палаюче крило замку. Там згоряли живцем королева та її слуги. 

Йосфрінд тримає в руках наказ про призначення Косбана спадкоємцем, а на столі лежить лист від молодшого сина, в якому той відмовляється від права на трон і вимагає свободи.

— Чого ти хочеш? Бути щасливим чи проклятим?

Гіліам підійшов до жерця і простяг руку:

— Дай мені.

Товстун розтяг губи у мерзенній посмішці і вклав у шорстку долоню кинджал. Він все ще тримав у руках книгу, але поки не віддавав її. 

Зробивши глибокий вдих, чоловік обрізав перше пасмо, роблячи свій вибір. Книга опинилася в його руках наступною.

Мартон.

— О, моя дочка просто диво, — Хельмунд не замовкав всю дорогу, крокував поряд, затиснувши спис під пахвою.

— Хел, ну скільки можна, — засміявся Мартон. — Ось виросте, і після таких розповідей будеш приймати мого Лейзума на порозі. І тільки подумай відмовити їм у шлюбі! 

— Ти ж сина тільки здалеку бачиш, — напружився головний мисливець. — Ти ж не маєш більше права втручатися в його життя. Який тоді шлюб з моєю донечкою?

— Так, Ріла забороняє нам бачитися і каже, що він не мій син. Але я бачу! Я відчуваю, що вона просто лютує і бреше. Лейзум моя дитина.

Загін мисливців із селища Гудрас вийшов на полювання. Чоловіки все менше говорили і все більше озиралися на всі боки.

— Надто тихо, — промимрив один із мисливців, а потім, заклекотавши, впав на землю. З його шиї стирчала стріла.

Мартон виставив перед собою спис, озираючись на всі боки, але нікого не помітив. Хельмунд опустився навпочіпки мертвого товариша.

— Цього не було, — промовив чоловік із розірваною ніздрею. — Він мав піти зі мною і твоєю дочкою в лігво пліанорів і загинути там.

— Що ти таке кажеш? — стрепенувся головний мисливець. — Що моя дочка забула в лігві зміюків? Ти вбити її вирішив? — загарчав скривджений батько.

— Скільки їй зараз? — запитав, збитий з пантелику Мартон.

— Шість, — не розуміючи, що відбувається, відповів Гельмунд.

— Ти вже мертвий.

Інші з загону з нерозумінням косилися то на ватажка, то на Мартона.

— Так, я мертвий, — нарешті відповів Хельмунт, випростовуючись. Тепер він зовсім по-іншому дивився на свого друга. — І ти теж.

— Ні! Я живий! — відкинув від себе спис мисливець із зеленими очима. — І я йду за твоєю дочкою, захищаю її. Ця дівчина істинний мисливець. Вона така, як мисливці минулого!

— А Лейзум? — нахилив голову Хельмунд, сидячи на землі. — Він не одружився з моєю донькою? Ти його покинув?

— Він мертвий, — голос обідрав горло Мартона. — Як і все село Гудрас.

— Боги розпорядилися, — промимрив співрозмовник. — Тож якщо ти живий, що ти тут робиш?

— Я все ще йду за Ліліїт.

— Ліліїт… Це таке ім’я Ефрікс подарувала моїй дочці?

Мартон кивнув і відвів погляд.

— Тоді наглядай за нею, друже. Вона — все, що було в моєму житті. І я гордий, що моя крихітка пішла тією ж стежкою, що і я. Моя маленька мисливиця.

Але Мартон його вже не чув, він вже біг до села. Чоловікові навіть здалося, що він бачив, як доросла Ліліїт зайшла до свого дому. Мисливець біг курними вулицями, світило припікало.

— Ріло! Ріло, ти вдома? — Він штовхнув двері, заходячи в маленький похилий будиночок.

— Мартоне? Що ти тут робиш? — Жінка відволіклася від вишивання і, уперши руки в боки, подивилась до батька її сина.

— Я скучив, — він опинився поряд і притиснув до себе кохану жінку, вдихаючи аромат її волосся. — Пробач мене за все.

— Боги пробачать, — вивернулася з обіймів Ріла. — Хоч зірку мені з неба принеси, я не скажу Лейзуму, хто його батько. Це була моя умова, якщо пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — Мартон сів на лаву біля вікна. — Ти ж мертва, як і наш син. Знаєш?

— Знаю, — жінка сіла поруч і провела рукою по коліні, розправляючи спідницю.

— Мені так шкода, — видихнув він, насолоджуючись цією миттю. Насолоджуючись тим, що поряд із ним жінка, яку він любив. 

Вона заплітала русяве волосся і викладала на голові в хитромудру зачіску. Тільки вона так робила, чим привернула колись погляд цього мисливця.

— Навіть зараз, я не покличу сюди Лейзума. Він дуже багато пережив за своє коротке життя.

— Передай тільки, що я вас завжди любив, — попросив Мартон, приймаючи ще одну відмову.

— Передам. — Ріла притулилася до чоловіка, ховаючи обличчя на його грудях. — Куди ти тепер?

— Туди, де потрібен. Дочка Хельмунда пішла складною стежкою, і я маю йти поряд з нею.

— Ти знайшов собі дочку, — посміхнулася жінка. — Не загуби її, як загубив нас. Поклянися мені.

— Тільки істина та дія під поглядом деміурга. — Вимовив він давню клятву, слова якої були втрачені понад сотні років тому.

Осванд.

Він стояв біля невеликого струмка і вдивлявся у своє відображення: високий лоб, неслухняні руді кучері, товсті губи, величезний ніс. Лише великі карі очі здавалися юнакові привабливими у його зовнішності.

Осванд умився холодною водою і почав своє сходження. Гірський хребет Аріанташ мав дурну славу. І людські кістки, що зустрічалися юнакові по дорозі, були доказом усіх чуток.

Це було його випробування на звання мисливця села Ледайл. Вечоріло. Осінній вітер жбурнув хлопцю в обличчя пилом, змушуючи здригнутися.

Зараз була тільки одна відмінність: замість палиці та метальних ножів у нього був його меч, прикріплений ременями на спині.

Осванд ковзнув пальцями по ефесу і пішов далі. Підніматися ставало все складніше, каміння сипалося з-під його ніг і летіло вниз. Шквали вітру раз у раз нападали на мисливця, намагаючись зіштовхнути його.

Небо забарвилося в рожевий. Світило косим промінням освітлювало ластовиння на щоках мисливця.

— Навіщо я знову тут?

Але ніхто не відповів, тільки вітер завив і десь вдалині зрушила скеля, міняючи своє місце розташування.

Знизавши плечима, він продовжив підніматися вгору, туди, де в далекому минулому вбив двох анситіксів, закидавши їх камінням, і вирізав ножем отруйні жала. Ніхто з селища не очікував, що хлопчик впорається з таким складним завданням. А старійшина, який відправив Осванда на випробування в сезон парування небезпечних тварин-одинаків, побажав йому скоріше здохнути. Один тільки дядько був радий тому, що Освандові не доведеться ламати спину на руднях і на останні заощадження купив племінникові зброю, з якою мисливець не розлучався.

Світило зникло з поля зору. Хлопець сів за високим каменем, ховаючись від вітру, і посміхнувся. 

— Я можу робити те, що хочу, — вирвалось у нього.

— Так це правда, — поряд з Освандом сів юнак з довгим рудим волоссям.

— Брате, —  ахнув мисливець, відсахнувшись від несподіванки. — Жундієл! Але як?

—  Що як? — Усміхнувся він, потягаючись. — Як я сиджу поруч із тобою? На дупі.

— Чому ти живий? Адже ти загинув на своєму випробуванні! 

— А ти вижив?

— Так.

— Не дарма дядько вірив у тебе, — усміхнувся Жунд. — Де ти зараз? Залишився у Ледайлі?

— Ні, – похитав головою хлопець. — Я шукаю втрачені знання про істинних мисливців. Чи знав ти, що нам весь цей час брехали? Наш бог не зрадник. Усі легенди та історії перебрехали, а правду знищили.

— Здогадувався. І як? Ти знайшов, що шукав?

— Я, — Осванд затнувся, — не знаю. Що я тут роблю?

Брат мисливця знизав плечима. Так вони й сиділи в повній тиші, слухаючи, як рухається камінь та кричать гірські птахи.

— Я сумував, — зізнався Осванд, боячись злякати родича цими словами.

Але Жундієл засміявся так голосно, що звук розбудив птахів, змусивши їх злетіти в нічне небо.

— Це так безглуздо, сумувати за мерцем, — засміявшись, зізнався він. — Але, знаєш, Осв, ти завжди був кумедним малим. Якщо ти не втратив своїх якостей на шляху до своєї вершини, боятися нічого і сумувати ні за ким не треба. Усі, хто був з тобою на цьому шляху, залишаться.

Осванд не встиг нічого відповісти. Зверху посипалося каміння і прямо перед двома хлопцями впала істота. Очі, що звикли до темряви, впізнали в ньому знайому тварюку.

— Ансітікс, — загарчав мисливець, схоплюючись на ноги і виймаючи клинок.

Повільно пересуваючи шістьма товстими ніжками та хаотично обертаючи відростками з жалами на кінцях, воно рушило на братів.

— Дозволь йому жити, — прошепотів Жунд.

— Що ти таке кажеш? — обурився Осванд. — Це небезпечна тварюка, яка заслуговує на смерть!

— Ти у дитинстві дуже любив тварин. А зараз?

— Теж, — не розуміючи до чого хилить його брат, відповів мисливець.

— Ансітікс — така ж тварина, як кінь чи собака. І не має значення, що останніх дуже мало залишилося у нашому світі. Усі вони мають право на життя. Вбивай, тільки захищаючись. Невже це створення напало на тебе? Чи ти знову сердишся на оточуючих і готовий вбивати невинних?

Осванд продовжив стежити поглядом за ансітіксом, який прошкандибав повз ноги Жунда і підстрибнув вгору, хапаючись своїми лапками за стрімку скелю.

— А якщо все не так просто?

— Тоді слухай сам себе, — знизав плечима хлопець, підіймаючись з землі. — А мені вже час, ми багато його змарнували.

— Не кидай мене, — попросив Осванд, дивлячись на брата.

— Вдруге буде простіше, — пообіцяв той і розчинився у повітрі.

Осванд повернув меч на місце і замислився над словами родича. Вже настав світанок, коли мисливець пообіцяв сам собі:

—  не втрачу себе на шляху до своїх цілей. Шкода тільки, що тебе, брате, не буде поруч.

— Я завжди поруч, — прошелестів вітер, розтріпавши руді кучері. Як колись це робив Жундієл.

Томас.

Вітер гнав піски на захід. Він йшов за своєю, нерідною по крові, сім'єю. Вони підібрали хлопчика в одному з оазисів земель Кантавани, доглядали і ростили, як рідного. Кочовий народ — аларі, сам давав імена своїм дітям. Вони не визнавали Селіс. Цей народ був єдиним, хто молився Ештусу.

Ім'я Томас отримав від свого названого батька, а долю... А доля обрала його сама. Точніше, то була її жриця.

Стояла посушлива осінь, плем'я зупинилося на ночівлю біля Айворії біля самого кордону із землями Кантавани. Це був той день, коли хлопець знайшов свою стежку. День, коли випадок поступився долі. 

Дорослий Томас стояв віддалік і бачив, як до смаглявого хлопця підійшла жінка зі світлою шкірою. Вона заговорила з Томасом і слова її звучали, як вирок.

— Станеш ти сильним мисливцем і богам підкорятися не будеш. Але багато чого втратиш на своєму шляху. Так написала Селіс у твоїй долі.

Погнали тоді ту жінку темношкірі аларі, закидали камінням. Кричали, що не вірять у богиню-долю і що тільки Ештус може розпоряджатися цією дитиною. Маленький Томас був вражений зовнішністю жінки, адже не бачив до цього світлих людей і погодився він на запропоновану долю. Аларі лише махнули рукою і сказали, що приймуть його, якщо він повернеться, списуючи усе на випадок. 

Названий батько вручив йому свої парні мечі, таким чином благословляючи на шлях, і навіть клацнув по лобі, як робив це зі своїм спадкоємцем.

Саме зустріч маленького Томаса та світлошкірої жінки зараз бачив мисливець. Бачив, як дитина зі здивуванням та захопленням дивиться на незнайомку.

Хлопчик вислухав жінку, кивнув і побіг до Томаса.

— Вона каже, що я маю стати мисливцем, — випалив хлопець, дивлячись на себе дорослого.

— Так і є, — приголомшено відповів Томас, дивлячись на себе в минулому.

— Нам подобається бути мисливцем? — спитала дитина, а блакитні очі горіли цікавістю.

Томас усміхнувся і сів на гарячий пісок.

— Дуже. Незважаючи на те, що люди звуть нас проклятими і відводять погляди, нам дуже подобається наша доля. У нас з тобою завжди будуть пригоди, подорожі, битви та друзі. Так, я знайшов нам чудових друзів. А незабаром ми з тобою зрозуміємо велику таємницю. Наше життя цікаве.

Маленький Томас із захопленням дивився на дорослого і ловив кожне слово.

— Ти не шкодуєш про те рішення, що я прийму? — Зам'явся хлопчик.

— Ні. Головне, прийми його якнайшвидше.

Дитина зірвалася з місця і побігла до жінки, яка чекала на нього.

Мисливець стояв на місці і чекав, поки аларі проженуть незнайомку. Йому треба було з нею поговорити. Та жінка, підійшовши до нього, заговорила перша:

— Все ж ти пішов цією нелегкою стежкою, сине аларі.

— Як ти знайшла мене?

—  Зараз чи тоді? — засміялася дівчина зі світлим волоссям та золотим обручем на лобі.

— Коли я був дитиною.

— Тоді це була не я, а одна з моїх послідовниць, — усміхнулася вона юнакові. — Та то вже не важливо. То є минуле. А зараз, що ти скажеш мені? Чи готовий ти й далі йти цим шляхом? Він не буде солодким. Втрати і кров переслідуватимуть тебе, шанувальнику Ештуса. Що скажеш, Томасе? Ти згоден бути мисливцем?

— Я вже зробив свій вибір, — хлопець кивнув в бік аларі, — коли був дитиною. І не змінив його, Селіс. Несподівано, що саме ти з'явилася у моєму випробуванні. Та тільки я ніяк не можу зрозуміти у чому це випробування полягає.

— У тебе з'являється вибір, — усміхнулася богиня. — Це і є випробування. Іноді його зробити набагато складніше, ніж може здатися. І побороти себе, знайшовши своє слабке місце.

— І яке воно в мене?

— Самотність.

Мисливець поглянув у той бік, де зникли аларі і зітхнув.

— Я пройшов це випробування?

— Не я вирішую, а ти, — посміхнулася дівчина.

Драдер.

Він стояв на залитій променями світила вулиці і бачив, як Ліліїт обіймала Рейнера, як Мартон забіг до будинку самотньої жінки. Спина боліла, але ноги не хотіли його нікуди нести, ніби чогось чекаючи. Світило пекло очі та обличчя.

Повз нього пройшла Ефрікс, несучи в руках якісь трави, але не звернула увагу на юнака.

— Чому я тут? — цього разу йому вдалося вимовити свої думки вголос.

— А де ти повинен бути? — на ґанку найближчого будинку сиділа його молодша сестричка і плела вінок із польових квітів. — Адже ти не знаєш, де твоє місце.

— Все дуже просто, дурненька, — засміявся він. — Моє місце там, де я є.

— Ось тому ти й стоїш тут, — посміхнулася Аріка. — Ось як, зрозумієш, що тобі потрібно, тоді й зможеш зрушити.

— Потрібно? Води. Спекотно тут, — усміхнувся він, а сестра пирхнула і клацнула пальцями.

Небо затягли чорні плоскі хмари. Блимнула блискавка і полив дощ.

— Вже не смішно, — насупився Драдер, коли поряд з ним у землю вдарила блискавка.

— А ніхто не сміється. Більше ні, — Арика вплітала яскраво-синю квітку з рожевою серединкою і крадькома поглядала на старшого брата. Тонкі пальчики погладжували ніжні вузькі пелюстки.

— Арі, а ти чому тут?

Дівчинка з чорним волоссям зітхнула і відклала недоплетений вінок убік:

— Тому, що ти сумуєш за мною.

Драдер на мить похмурнів, а потім його обличчя знову осяяла посмішка.

— Тепер ні, адже ти поряд.

Аріка не відповіла. Вона дивилася на те, як великі краплі падали на землю і жадібно вбиралися в неї, тонкі стебла трави гойдалися від вітру.

— Відчуваєш свободу?

— Ні. Відчуваю лише те, що тут дуже мокро та холодно.

Аріка усміхнулася на відповідь брата:

— Тому й стоїш на місці. У тебе два шляхи: до мене чи на вихід із села.

— А якщо я до річки хочу збігати?

— Ти вже помився, — вивернула нижню губу дівчисько. — Не марнуй мій час. Це в тебе його достатньо, а мой вже закінчується. Закінчився.

Драдер задумався, йому дуже хотілося повернутися додому, обійняти сестричку, порадувати маму та тата м'ясом, що він здобув у Гаї. Але вони всі були мертві. Навіть Аріка, яка зараз доплітала вінок із польових трав та квітів давно мертва.

— Я хочу до вас, але вас уже немає серед живих, — прошепотів хлопець.

Дівчинка перевела погляд на старшого брата і кивнула.

— Але є люди, яким я можу допомогти.

Драдер опустив очі і побачив спис, що лежав біля його ніг. Він нахилився та підняв зброю. Ратищем тяглися витіюваті написи, значення яких мисливцеві було невідомо.

— Що скажеш тепер? — Аріка зіскочила зі сходів і підбігла до Драдера. Дощова вода проходила крізь дівчинку.

—  Якщо я їм потрібен, я піду.

— А вони тобі потрібні?

Хлопець кивнув.

— Ліл обіцяла знайти тих, хто тебе вбив. Я маю їй допомогти помститися.

— В тебе нерешті з’явилась мета, — засміялася дівчинка і поманила брата пальцем.

Драдер схилив голову, а Аріка вдягла на неї вінок.

— Не забувай, що ти вже зробив свій вибір. Назад дороги ти не знайдеш.

Мисливець удавано озирнувся назад, а потім зі сміхом розкуйовдив волосся на голові у сестрички і зробив свій перший усвідомлений крок. У руці він стискав свій спис.

Леоф.

Щільно завішані важкі штори бордового кольору не пропускали денне світло. На широкому ліжку з балдахіном лежала жінка. Груди її здіймалися від важкого дихання, очі були заплющені, а світле волосся розсипалося по подушках.

— Пані помирає від лихоманки, — похитав головою слуга, обтираючи обличчя молодої жінки мокрою ганчіркою.

Чоловік у похідному одязі сидів на підлозі перед ліжком, схопившись за голову. Його дружина покидала їх, не сказавши й слова.

Леоф стояв біля дверей і бачив цю сцену вдруге у житті. Він знав, чим закінчиться: батько вихопить кинджал і надріже зап'ясток, присягнется, що знайде ліки від тієї хвороби, що вразила його дружину. 

Знав мисливець і те, що це в нього не вийде. Цієї ж ночі в родовий маєток проникне банда найманців, переріже горлянки варті і заколе в ліжку його мати, а пізніше впорається з батьком у кабінеті. Барону та баронесі Дехасті залишилося жити менше доби.

— Навіщо я знову маю це побачити? — Загарчав юнак, намагаючись знайти того, хто б не вписувався в обстановку.

Але все йшло, як за сценарієм

Барон надрізав кинджалом шкіру і, капаючи кров'ю на пухнастий килим, поклявся допомогти дружині. Слуга лише похитав головою, виконуючи свої обов'язки.

Батько Леофа підвівся з і швидким рухом приклався губами до чола дружини. Залишив покої баронеси він поспіхом, а незабаром і слуга залишив жінку наодинці з її сином, який уже міг постояти за себе.

— Леоф? — очі баронеси розплющились.

Мисливець зірвався з місця і впав перед ліжком навколішки.

— Мамо? Але як?..

Вона посміхнулася і провела рукою по його щоці:

— Бо все неправда. Я мертва. Ти ж пам'ятаєш це?

Леоф закивав головою і заплющив очі, відчуваючи тепло рідних рук. Йому так цього не вистачало. Старша сестра ніколи не дозволяла собі ніжностей і виховувала брата в суворості.

— Я сумувала, мій хлопчику.

Леоф придушив схлип і заплющив очі, не показуючи слабкості.

— Як склалася твоя доля? — На плече лягла рука батька.

Барон з'явився нечутно і Леоф, здригнувшись, вихопив кинджал.

— Бачу, наш син став сильним, — засміялася баронеса, вона вже сиділа.

Леоф сів на край ліжка і прибрав зброю. Він ще раз обвів батьків поглядом і посміхнувся.

— Так ось яке випробування. Мені потрібно пережити це ще раз?

— Не тільки. Тобі ще треба обрати правильний шлях. Саме тут ти можеш переписати свою долю та відмовитись від усього.

— Або піти далі без права на повернення?

— Так, — чоловік притулився до стіни і вдивився в синове обличчя. — Що ти вирішив?

— Це було твоє бажання, — розвів руками Леоф. — Чому ти хотів мені саме такої долі?

Барон засміявся, а його дружина відповіла:

— Ми все життя намагалися знайти ту правду, яку від нас приховували. Мисливці були чимось більшим, ніж нам розповідають. Твого батька завжди вабили таємниці. Як гадаєш, чому ми мертві?

— Ви щось знайшли?

— Так. І якщо ти не хочеш, щоб наша праця була даремною, знайди те, що ми сховали. Підказка у медальйоні твоєї сестри. Це має допомогти, якщо ти знову обереш цей шлях.

Леоф виразно кивнув. Рвучко обійнявши матір, він підвівся і підійшов до батька.

— Знаєш, сину, ти став би добрим господарем своїх земель, — задумливо промовив барон. — Це може бути так, якщо ти зараз обереш інший шлях.

— Я продовжу те, що почав. Бути мисливцем цікавіше, ніж бути бароном.