Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Покарання життям

Зміст книги: 32 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Карта долі
117 дн. тому
Розділ 2: Про що говорять зірки
117 дн. тому
Розділ 3: Доля робить вибір
117 дн. тому
Розділ 4: Перша зброя
92 дн. тому
Розділ 5: Щасти на полюванні!
92 дн. тому
Розділ 6: І хто з вас здобич?
92 дн. тому
Розділ 7: Доля мисливця
92 дн. тому
Розділ 8: Випадок Еннеліона
92 дн. тому
Розділ 9: Ніч вогню
92 дн. тому
Розділ 10: Час настав
92 дн. тому
Розділ 11: ***
92 дн. тому
Розділ 12: Полювання почалося
92 дн. тому
Розділ 13: Копитний ярмарок
92 дн. тому
Розділ 14: Кажи «Прощавай»
92 дн. тому
Розділ 15: Перший шлях
92 дн. тому
Розділ 16: Перехід
92 дн. тому
Розділ 17: Землі Мертвих
92 дн. тому
Розділ 18: Землі Мертвих. Частина 2
92 дн. тому
Розділ 19: Землі Мертвих. Частина 3
92 дн. тому
Розділ 20: Землі Мертвих. Частина 4
92 дн. тому
Розділ 21: Іграшка
92 дн. тому
Розділ 22: Втекти від долі
92 дн. тому
Розділ 23: Йосфрінд
92 дн. тому
Розділ 24: Інший шлях
92 дн. тому
Розділ 25: Легенда про Мисливця
92 дн. тому
Розділ 26: ***
92 дн. тому
Розділ 27: Мисливці
92 дн. тому
Розділ 28: Брасірін
92 дн. тому
Розділ 29: Шлях хвилями
92 дн. тому
Розділ 30: Тейгейт
92 дн. тому
Розділ 31: Випробування
92 дн. тому
Епілог
92 дн. тому

Корабель прибув до берегів Тейгейта швидше за інших. Як і обіцяв, спочивший у череві морського монстра, капітан.

Фріл узяв командування на себе і весь шлях до землі дякував мисливцям за те, що допомогли відбитися від морського демона. Чоловік досі не вірив, що їм вдалося врятувати свої дупи. Кадагонія знайшла нового капітана і друге життя, отримавши хоч і серйозні та сумісні з життям руйнування. 

Попрощавшись із Гіліамом та його відважними друзями, корабель відбув назад до Айворії, там їм зможуть полагодити судно у кілька разів дешевше, ніж у Тейгейті. Але пливсти цього разу вони будуть місяць, оминаючи небезпечні води.

Ліліїт все ще погано почувалася після заклику сили мисливця і тому мляво реагувала на те, що відбувається. Мартон, як і раніше, бурчав на воїна через те, що він не береже його ученицю. Леоф зневажливо закочував очі, а Драдер просто сипав жартами, намагаючись хоч якось покращити обстановку.

Весна вже повільно перетворювалася на літо, але в північній провінції це майже не відчувалося. Крижані вітри прокочувалися рівнинами і гнули тонкі дерева до самої землі.

— Холод собачий, — буркнула мисливиця, присуваючись до багаття і потягуючи гарячий відвар із дерев'яної чаші.

— Це де ти такі вирази чула? — стрепенувся Осванд з цікавістю поглядаючи на супутницю.

Але Ліліїт відмахнулася від нього.

— Ось тому нам і потрібні втрачені знання, — випередив Мартона Гіліам. — Вона використала весь свій резерв сил тільки кинувши два кинджали. Раніше мисливців мали навчати користуватися силою розумно. Тому, Мартон, замовкни і, нарешті, послухай, — воїн спрямував палець на злого мисливця, — якщо ти хочеш, щоб твоя учениця залишилася живою і неушкодженою, дій разом з нами, а не проти нас.

— Я вже з вами. Мерзну тут, якщо ти не помітив, — розтирав задубілі пальці чоловік.

— З нами? Та ти навіть коню ім'я не дав, — обурився Осванд, погладжуючи свою сіру кобилу. — Бачиш, Попел, він поганий господар для коня?

— Досить лизатися з твариною, — пирхнув мисливець із селища Гудрас і перевів сердитий погляд на Гіліама. — Добре, нехай буде так, як ти хочеш. Але якщо ти вб’єш цим Ліліїт, я тебе на дереві підвішу за довгий язик.

— Що ж ти так про мене дбаєш? — хрипко заговорила мисливиця, не відводячи погляду від полум'я. — При навчанні, що призначив Орцед, ти мене мало  сам не загубив. Потім це випробування із пліанорами… Та нас троє вижило з усього загону! А тепер ти дбаєш про мене, як про дочку. Я тебе не розумію.

— Я знав твого батька, — тихо відповів Мартон. — Він дуже хотів сина, я гадаю, ти це знаєш. Але коли Фріда народила йому тебе, був у нестямі від щастя. Хоч і сердився на себе і богів. Щодня після твого народження він приходив до нас, як начищена бляшка і хвалився. А потім його не стало через Орцеда. Це старійшина відібрав всього трьох мисливців для полювання на оуксюків, пожалів ресурси. А потім ти вирішила стати такою, як твій батько. І Орцед, — мисливець затнувся, — він послав тебе на смертельно небезпечне випробування, ніби мріяв позбутися дитини Хельмунда. З того часу я не можу не оберігати тебе. Я бачу в тобі свого друга.

— Яка зворушлива історія, — зіпсував момент Драдер. — Коли вже вирушаймо? Я всю дупу собі відсидів на мерзлій землі.

Мартон пропалив поглядом Драдера, а Ліліїт закусила губу. Вона аж ніяк не очікувала почути від сурового мисливця із селища Гудрас щось на кшталт того, що почула.

Загін нарешті рушив. Спеціально огинав міста та села, про їхній візит ніхто не повинен був знати, таке було рішення Гіліама. До водоспаду, про який йшлося у «Легенді про Мисливця» було кілька днів шляху. Залишалося лише одне питання: йти до вершини водоспаду чи до моря, в яке він впадає.

— Адже там написано «розбився», значить, ваш хвалений син Мисливця скинувся в море і загинув. Може, повториш його шлях? — Мартон зневажливо зиркнув на воїна, а той тільки приречено зітхнув.

— Але якщо він вчинив саме так, то треба шукати щось біля підніжжя, — міркував Томас.

— Чому ми беремо за орієнтир водоспад? — Леоф перший поставив це питання. — Що, коли знання він не знищував разом із собою, а десь надійно сховав?

— Давайте хоча б водоспад знайдемо, — Гіліам масажував скроні, голова розколювалася.

Коні йшли кроком, дозволяючи вершникам вести розмову. Одна лише Ліліїт вчепилася в передню облуку сідла і очима, що розширилися від жаху, дивилася вниз.

Осванд під'їхав до подруги:

— Ти чого так напружена? Розслабся. Кінь відчує це і не підкоряється тобі.

— Де ти навчився на них їздити? — тремтячим голосом спитала дівчина, не в змозі побороти свій страх.

— Ніде, — знизав плечима той. — Я просто люблю тварин. Вони набагато кращі за людей. Моя Попел чудово мене слухається. Правда ж, дівчинко?

Кобила вдарила копитом і норовливо смикнула мордою, вириваючи поводи з рук наїзника.

— Жартую я, — посміхнувся мисливець, погладжуючи кобилу між вух.

— У мене таке відчуття , що я перебуваю на плечах у велетня, — поділилася враженнями мисливиця. — Ще трохи і він мене помітить. Після чого скине і піде далі.

— А ти не дивися вниз, — порадив Томас, під'їжджаючи до друзів. — Тільки вперед. Голову вище.

Дівчина постаралася вирівнятись у сідлі. А Вогник мотнув головою і став на свічку, намагаючись скинути наїзницю.

— Щоб тебе! — крикнув Осванд і голосно свиснув.

Кінь заржав, стаючи на чотири ноги, і рвонув уперед, несучи на спині Ліліїт.

Драдер засміявся, а Мартон кинувся навперейми тварині.

Вогника піймали та заспокоїли. Але до того мисливиця встигла вже і з життям попрощатися, і голос зірвати.

— Можна я пішки піду? — благала вона, намагаючись злізти з коня.

— Привал, — зітхнув Гіліам, спостерігаючи за тим, як його загін не може впоратися з рудим конем.

Нічне небо вкрилося зірками, які незабаром зникнуть до наступної весни. Неподалік височіли скелі, розбивалося на краплі Оркрідське море. Томас спостерігав за багаттям, співаючи собі під ніс мелодію з дитинства. Усі його супутники вже давно спали. Молабу ліниво щипали траву і переступали з ноги на ногу.

Хлопець заплющив очі, намагаючись подивитися на світ внутрішнім зором. У Землях Мертвих йому це вдалося, але зараз не виходило. Лише темрява довкола і нічого більше.

— Я зможу, — прошепотів він. — Треба тільки вірити.

 

***

 

Третій день наближався до завершення. Повз проповзали ліси, поля та дрібні села, в які загін Гіліама не збирався заїжджати. Леоф перерахував стріли, що залишилися, в сагайдаку і похитав головою:

— Я б і сам їх зробив, та для вістря матеріалу нема. Може, заїдемо в одне з поселень? Коваля знайдемо і далі в дорогу.

— Ми ж поспішаємо знайти знання, — уїдливо промовив Мартон. — Навіщо нам зброя та їжа? Адже ми всесильні мисливці, які можуть силою думки скелю зрушити.

Гіліам пирхнув і різко розгорнув Урагана у бік найближчого поселення, яке виднілося на обрії. Чоловік пустив коня галопом і незабаром зник з поля зору.

— І хто тебе за язика тягнув? — Леоф штовхнув свого білого коня п'ятами і направив слідом за ватажком.

Решта з тихим зітханням рушила за ними.

Гіліам першим досяг крайнього будинку і спішився. На вулицю вивалила купа хлопців, подивитися на незнайомця.

— Є тут коваль? —  звернувся чоловік до одного з хлопчиків.

— Коваль? Та звідки ж йому у нас узятися? — відгукнувся найсміливіший з них і продовжував розглядати воїна.  

— А корчма?

— Далі на північ, — махнув він рукою.

— Ти чого з чужинцем розмовляєш? — на вулицю вилетіла жінка у сірому фартуху. — Швидко до хати! Хто ви і що вам треба?

— Світлих днів, теплих зірок. Моє ім'я Гіліам. І я хотів би поповнити запаси провізії та знайти коваля.

Жінка підозріло примружилася. Вітер доносив запах свіжої випічки та гомін малечі.

— Майстере Гіліам! — до чоловіка підлетів на змиленому коні Леоф. — Майстере Гіліам, не слухали б ви Мартона!

Підозрілий погляд перемістився на другого мисливця, і жінка стиснула губи:

— Вже пізній час для мандрівників, ваші коні можуть зламати ноги у темряві. Можу запропонувати вам переночувати в сараї, а завтра вирушите у справах.

— Якщо у вас немає коваля, то й робити нам тут нема чого, — промовив Гіліам.

— Небезпечно вночі тут, мандрівнику. Прийми моє запрошення, — наполягла незнайомка.

До села під'їхала решта мисливців і наблизилися до ватажка.

— Місце всім знайдеться, — промовила жінка, побачивши скільки саме гостей запрошує. — О, дівчинко, а тебе я навіть у хаті покладу, — щиро посміхнулася жінка Ліліїт.

— Як люб'язно з вашого боку, — Гіліам примружився. — Як вас звати, добра жінко?

— Можете називати мене матінкою, — вона відмахнулась від воїна, не помічаючи підозрілого погляду.

Ліліїт провели у світлий великий будинок і навіть посадили за стіл разом із трьома дітьми: хлопчиком та двома дівчинками. Хлопець мовчки колупав ложкою в тушкованих овочах, а його сестри безтурботно про щось щебетали.

— Як тебе звати? — звернувся до мисливиці хлопчисько.

— Ліліїт. А тебе?

— У мене поки немає імені, — знизав той плечима.

Мисливиця відклала ложку:

— Але ж тобі вже більше семи. Як так сталося?

— Жерців богині-долі у нас тут немає, так само, як і ворожок. А відправляти мене до міста мати відмовилася, — знову знизав плечима хлопець.

— Зрозуміло, — відповіла Ліліїт, роздивляючись дітей. — А ким би ти хотів стати?

— Я ж поки не знаю своєї долі, — похитав він головою. — Трохи підросту, може до міста матінка дозволить з’їздити. Там і дізнаюся.

А Ліліїт не втрималась і промовила:

— Не завжди боги вирішують твою долю, ти і сам в змозі обрати.

— Сину, йди спати!

Хлопчик здригнувся і вискочив із-за столу, так нічого не відповівши мисливиці.

— А тобі я постелила на лаві біля вікна, — господиня підійшла до дочок, поклала руки їм на плечі, але дивилася тільки на гостю.

— Нехай боги наглядають за тобою уві сні, — побажала доброї ночі мисливиця і попрямувала до свого місця.

Але хоч би скільки не намагалася, заснути вона не змогла. Дівчина лежала в напівтемряві і вдивлялася в стелю. Варто було сну торкнутися тонким шовком обличчя Ліліїт, як рипнула половиця, повертаючи мисливицю до реального світу.

Хазяйка будинку в одній спальній сорочці кралася до виходу. Гостя прикрила очі, прикидаючись сплячою. Але жінка ніби забула про неї. Тихо відчинилися двері, випускаючи людину надвір.

Ліліїт сіла, поставивши босі ступні на дерев'яну підлогу. Відрахувавши двадцять ударів серця, вона встала і, намагаючись не шуміти, пройшла тим же шляхом та визирнула надвір. Біля ганку стояло двоє людей. Жінка обіймала чоловіка і тихо шепотіла:

— Мій коханий, Вейгале, ти знову зі мною.

— Немає в мене імені, і в тебе його немає. Навіщо покликала мене, коли я ще не набрався сил? — відповідав їй чоловік тихим хрипким голосом.

Ліліїт затамувала подих, відчуваючи, що стала свідком чогось дивного. 

— О, Вейгале. Син наш тепер здоровий, а в сараї ті, хто може допомогти тобі. Сам поглянь.

Чоловік розчепив жіночі руки, що обвили його шию, і незграбно пошурхав до дерев'яної прибудови. Він штовхнув двері та облизнувся, але обличчя не виражало емоцій.

— Ліліїт?

Дівчина здригнулася і обернулася. За її спиною стояв син господині і відчайдушно тер очі.

— Іди спати, — шикнула вона на дитину, сподіваючись, що він її не видасть.

— Що на татко з матінкою дивишся? — Зашепотів він, хижо посміхаючись. — Дивись, та не втручайся. Баб ми не кривдимо.

А з двору пролунав регіт, від якого кров застигла у венах.

—  Кажеш, я можу сам обрати свою долю? За мене її вже обрали, — хлопець зірвався з місця та кинувся на гостю.

Мисливиця не встигла злякатися, а обличчя обпекло гострим болем. З нігтів хлопчиська капала кров.

 

***

 

Гіліам боровся зі сном, що накочувався на нього, і, як виявилося, не дарма. Варто було ночі перевалити за середину, як двері в сарай відчинилися, на порозі стояв чоловік зі сплутаним волоссям і запливлими гноєм очима. Він окинув поглядом сарай і облизнувся. Потім провів нігтями, що відросли, по щоці, здираючи шкіру до м'яса, і розсміявся.

Але мисливці не прокинулися від галасу.

Чоловік розвернувся спиною до Гіліама і заговорив, звертаючись до когось на вулиці.

—  Сильні. Дуже. Поповнять легіон. Протримай їх тут до завтра, я повернуся з тими, хто ще не отримав собі тіло.

 

***

 

Хлопець відлетів стрімголов до стіни.

— Що ти таке? — Ліліїт притискала ліву руку до рани на животі, намагаючись зупинити кров, а в правій стискала ніж, з яким не розлучалася навіть уночі. Рани на обличчі пекло болем, але вони тільки дратували, а не відволікали мисливицю.

Але дитина не відповіла, продовжуючи свердлити поглядом гостю.

— Мисливець? — проскрипів його голос. — Ти мисливець? Знищу!

На галас вбігла господиня будинку і несамовито заволала:

— Вейгал! Нашого синочка вбивають!

На вулиці щось упало, а жінка продовжувала верещати і спробувала вчепитися гості у волосся. Ліліїт змахнула кинджалом, розполосувавши долоню, що тяглася до неї, і відскочила вбік, тримаючи обох противників у полі зору.

Постраждала впала на підлогу і закричала, притискаючи до грудей руку, яка кровоточила.

— Мамо! Матінко, тобі боляче? — кинувся до неї хлопчина, на мить стаючи тою самою звичайною сільською дитиною, яка зустріла Гіліама.

— Убий її! Зараз же убий! — заверещала жінка, ніби не поріз отримала, а руку втратила.

Світло зірок падало з вікна в кімнату, дозволяючи бачити те, що відбувається усередині. Хлопчик встав на ноги і розтяг губи в моторошній усмішці:

— Ти образила мою матусю. Я з тебе шкуру живцем здеру, — загарчав, хлопець кинувся на ворога, виставивши лапу з довгими пазурями перед собою.

Ліліїт відскочила, полоснувши лезом по руці. Але рана, яку вона нанесла, закрилася миттєво, а хлопець засміявся.

— З ножем на легіон? 

Ліліїт охопила паніка. 

Як перемогти невразливу істоту? 

У пам'яті сплив калієр.

— В тебе теж має бути слабке місце, — пробурмотіла мисливиця під ніс, повільно відступаючи до вікна.

Двері злетіли з петель, у отворі стояв Гіліам з мечем навперейми.

— Гашарги, — сплюнув чоловік і одним ударом зніс хлопцеві голову.

Жінка несамовито заволала і підхопила на руки голову, яка підкотилася до її ніг. Притиснула до грудей і, заколисуючи, зашипіла на мандрівників:

— Ви вбили його! Ви вбили мого хлопчика, мій скарб.

— Твоя дитина стала оболонкою для гашарга, дурепо! — Гіліам притулив меч до стіни і опустився на лаву, розглядаючи рану на плечі, яку отримав, виходячи з сараю.

— Я пожертвувала всім, — розгойдувалася божевільна, сидячи на колінах. — Де мій чоловік? — Вона стрепенулась. — Що ти зробив із ним?

Воїн усміхнувся, переконавшись, що подряпина на плечі невелика і знову взявся за меч.

— Втік твій монстр. Але недовго йому бігати. Скільки їх тут?

Тепер настала черга жінки посміхатися:

— Немає чоловіків у нашому селі. Більше немає. Тільки баб пощадили, але й вони мруть, як шваль.

— Все село стало притулком гашаргів? — здивувався чоловік. — Ти не назвала нам свого імені. Чи означає це, що ти подарувала його та тіло родича безтілесному духу?

Ліліїт вчепилася в плече другові, не підпускаючи його до збожеволілої жінки.

— Так! Я принесла в жертву свого чоловіка, щоб наш син вилікувався від смертельної хвороби! Але ти вбив його! Вбив! — Вона відкинула від себе голову сина і кинулась на воїна, виставивши перед собою незрозуміло звідки взявшийся ніж.

Гіліам скинув з себе руки мисливиці і зустрів жіноче тіло лезом меча.

— Я зверталася по допомогу до богів, — прошепотіла вона, хапаючись руками за меч, який пробив її живіт. — Але прийшов дух. Він виконав моє бажання, коли богам було начхати на мою дитину. Ти не маєш права судити мене. Ніхто не має права.

Вона стихла, віддаючи богам душу.

— Ходімо звідси, — чоловік узяв Ліл за руку і потяг до виходу.

Дівчина проковтнула в'язку слину і відвела погляд від жахливого видовища. До горла постійно підступав ком нудоти, з якою мисливиця боролася.

— Що це було? — Вона заговорила вже на підході до сараю.

— Чума, що пожирає світ, — відповів воїн. — Існує легенда, що наш світ населяли безтілесні істоти, яких прогнали боги. Вони стали гашаргами, яких можна закликати до нашого світу і загадати одне бажання. Після цього людина втрачає тіло та ім'я, стаючи лише оболонкою для них.

— Але та жінка була людиною…

— Кажуть, що жіночі тіла непідвладні їм. Та хто знає, може вони просто зберігають їх для народження інших тіл. Та кажуть, якщо жінка покличе гашарга, вона має віддати тіло ближнього чоловіка. Та тварюка пожертвувала своїм чоловіком. Після того, як один гашарг знаходить притулок, до нього прямують інші. Все село мертве через одну дурепу. Якщо не знищити їх, вони наберуться сил і вирушать до найближчих селищ та міст. Легіон мріє відродитися і повернути собі володіння, скинувши богів. Давно я не чув про гашаргів. Остання згадка була у сувоях часів імперії Аліарна.

— У неї було дві дочки!

— Вони вже мертві. Гашарги, якщо зберігають жінкам життя, тягнуть з них сили, тим самим насичуючи себе.

Гіліам зайшов у сарай і обвів поглядом сплячих мисливців.

— Отруїла вона їх чи що?

Мисливиця не відповіла, з тихим стоном осідаючи на землю. Рубаха наскрізь просочилася кров'ю. Чоловік присів перед нею та розрізав одяг ножем. На животі трохи вище пупка зяяла рана, з якої не перестаючи лилася кров.

— Як ти так підставилася? — зашипів воїн.

— Данір у сумі на Вогнику, — пробурмотіла Ліліїт, намагаючись залишатися у свідомості.

Гіліам підскочив до коня і запустив руку в мішок, намагаючись намацати камінчик, привезений із Земель Мертвих.

— Знайшов!

Чоловік власноруч приклав цілющу істоту до рани, спостерігаючи за тим, як із каменю вислизають тонкі мацаки. Воїн моргнув, а рана вже загоїлася, залишаючи на білому животі круглий шрам.

Ліліїт зробила глибокий вдих і вимучено посміхнулася:

— Дякую.

Варто було світилу з'явитися на сході, як загін мисливців з криками прокинувся і недовірливо дивився на Ліліїт і Гіліама, що дрімали біля входу. Мисливиця потяглася уві сні, демонструючи розірвану і заляпану кров'ю сорочку.

— Що тут сталося? — Мартон перший опинився на ногах.

— Нічого особливого, — Гіліам позіхнув. — Звичайні гашарги захопили тіла чоловіків цього села, перетворили жінок на підживлення і мало не відправили нас на вічний бенкет до богів.

— Гашарги? — Леоф здригнувся. — Хіба це не вигадки?

— Не цього разу. Добре, що світило вас розбудило, інакше нам довелося б вас тут і залишити, — воїн хижо примружив очі. — А тепер виводьте коней звідси. Ми їдемо.

— Ти хочеш лишити їх живими? — Ліліїт вже рівно стояла на ногах і вивчала чоловіче обличчя з-під напівопущених вій.

Гіліам заперечливо похитав головою і вивів Урагана на двір. Насамперед він попрямував вулицею до центру селища. Якби чоловік не знав, хто тут мешкає, подумав би, що село покинуте. Гашарги не набрали ще тієї сили, щоб виходити під прямі промені світила і відсиджувалися в підвалах та будинках, накопичуючи енергію у викрадених тілах. Мисливець зупинився біля одного з будинків і, залишивши Урагана на вулиці, зайшов у двір. Одна з прибудов була невеликою кузнею, яку, швидше за все, використовували для виковування ножів та вил. 

Чоловік увійшов до напівтемного сирого приміщення, яке давно не використовували за призначенням і принюхався. Під ковадлом лежав обгризений чоловічий труп. Гашарг не прижився в цьому тілі і сам себе знищив.

Відшукавши кілька металевих, не пострадавших від іржі, пластин, Гіліам залишив будинок, попередньо підпаливши розсипане на підлозі сіно.

Загін уже чекав на свого командира біля крайнього будинку.

— Спаліть тут все!

Пролунав останній наказ.

 

 ***

 

Палаюче село залишилося далеко позаду. Леоф порався біля вогнища, розплавляючи здобуті Гіліамом пластини, і вмочував у них підготовлені стріли. Після того, як речовина, визнана кігтями гриднів, застигала, мисливець випилював форму і робив вістря гострим.

Осванд з Драдером мили коней, стоячи до пояса у воді невеликого озера. Але ніхто нічого не казав. Те, що сталося, сильно позначилося на кожному з мисливців.

Ліліїт знову чула голоси у своїй голові, але боротися з ними дівчина не мала сил. Загорнувшись у тонкий плащ, мисливиця дивилася на темне небо і прислухалася до мелодії, яку співав Томас. Мартон прикладався до фляги з чимось спиртним і боровся зі сном.

Гіліам розклав карту і у світлі багаття визначав у який бік їм рухатися.

Мертве село на території імперії Тейгейт залишило на них сильний відбиток. 

Ніщо вже не буде так, як раніше. Світ зійшов зі своєї осі.

 

 

***

Семеро вершників тримали курс на південний захід до Оркрідського моря. Коні повільно переставляли ноги, дозволяючи людям вести невимушену розмову.

— Невже закликати гашарга до нашого світу так легко? — Випитував Леоф у Гіліама і ловив кожне слово воїна.

— Я лише кілька разів зустрічав згадку про них у манускриптах. Справа в тому, що зневірені люди з сильними бажаннями можуть породити їх, а не закликати. Так, принаймні, йшлося в одній із книг.

— Де ж це ти так багато читав? — Мартон вліз в розмову, за що отримав спопеляючий погляд.

— Батько мав велику бібліотеку, — промимрив мисливець, керуючи Ураганом.

— Чуєте? — Перебив їх Томас. Хлопець навіть підвівся у сідлі від захоплення.

Неподалік шумів бурхливий водний потік. Навіть звідси відчувалися прохолода та волога в повітрі.

Грунт почав чавкати під ногами тварин, перетворюючись на болотце, світило нещадно пекло в спину, а вони, як діти летіли назустріч диву. 

Водоспад відкрився їхнім поглядам за кілька хвилин. Піднявши голову вгору, вони бачили, як падає вода, а опускаючи, як вона розбивається на краплі.

Буйна зелена рослинність поглинула весь простір по обидва боки водоспаду. Прісна вода, падаючи вниз, ставала солоними водами моря.

— Гарно, — прошепотів Драдер, не сміючи порушити ідилію.

— Куди нам тепер? — Запитав Леоф, заворожено дивлячись на водну стіну. 

— Томасе, знайдеш? — Гіліам спішився, але до краю урвища не підійшов.

Мисливець кивнув і заплющив очі, намагаючись побачити світ внутрішнім поглядом. У Гаю це вийшло спонтанно, а біля села Нунабі його вів голос полководця. Зараз потрібно було зробити все самостійно.

Юнак зробив глибокий вдих, малюючи в уяві нитку червоного кольору, що лежала біля його ніг.

— Давай, — зашепотів Томас і розплющив очі.

Нитка від його ніг тяглася вниз, про що він повідомив товаришам.

— Якщо ми хочемо спуститися, коней доведеться залишити.

Спуск був пологий і коні з сумом подивилися на мисливців.

— Урагане, хлопчику, ти за головного, — поплескав Гіліам свого коня по чорній гриві.

Мисливці ланцюжком спускалися вниз, тримаючись за товсті гілки дерев, що тяглися до води, і широке листя чагарників. Земля просідала під вагою людей, а каміння сипалося з-під ніг. Драдер кілька разів спіткнувся і, якби не Мартон, який схопив його за комір, полетів би стрімголов униз. 

Налетів вітер, руйнуючи водяний потік і обливаючи людей холодною водою. Томас бачив тонку червону нитку, що тяглася вперед. Смаглявий мисливець вів загін за собою, не відриваючи погляду від видимої тільки йому стежки.

— Як тут красиво, — вперше після зустрічі з гашаргами посміхнулася Ліліїт, прибираючи з обличчя мокре волосся.

Невидима решті нитка вела вниз, а потім різко вильнула вправо і направила ноги людей до водоспаду. Спуститися нижче вони не могли, стрімка скеля була виною.

Гіліам всю дорогу намагався звернутися до тієї сили, що спала в ньому і знайти шлях самостійно. І першим помітив вузький прохід у вертикальному стрімчаку, який ховався за бурхливим потоком водоспаду. Не замислюючись, воїн пройшов під тугими струменями води прямо до нього. З лазу тягло холодом і вогкістю.

— Ходімо? — Він вперше спитав поради у своїх супутників, чим сильно здивував їх.

Томас підштовхнув командира до грота, дією відповідаючи на його запитання.

Слизьке каміння пропустило чоловіка в широку печеру, під стелею якої висіли круглі сині світлячки розміром з кулак.

— Що це? — На видиху спитала Ліліїт, заворожено дивлячись на створіння, які їй були невідомі.

—  Вперше таке бачу. Але вони чудові.

— Це се’це Мисливця, — відповів на запитання низький голос. Звук «р» він не вимовляв.

Гіліам здригнувся і озирнувся, як і всі інші. Але ніхто не побачив того, хто з ними заговорив.

— Хто ти? Покажися!

— Я той, до кого ви п’ийшли, мисливці. Син вашого бога та свого батька. Навіщо ви порушили мій спокій?

— Дух молодшого сина? — ахнув Мартон, який до цього моменту не вірив у щось подібне.

— Ми хочемо відновити справедливість, — серйозно відповів на питання голосу Гіліам.

— Сп’аведливість? — посміхнувся голос. — А чи готові ви подивитись у вічі самим собі і своїм ст’ахам?