— Чому ми й досі не знаємо, куди ти нас ведеш? — Мартон все шукав до чого б причепитися.

Ховаючись, світило закликало зробити привал, але люди вперто рухалися вперед.

— Зараз у Брасірін, — сухо відповів Гіліам, знову не вдаючись до пояснень.

— Навіщо нам у місто? — не заспокоювався мисливець з селища Гудрас. — Ти ж казав, що поведеш нас шукати давно втрачені знання і відроджувати істинних мисливців.

— А ти збираєшся йти до Тейгейту пішки? — пирхнув Гіліам, не піддаючись на провокації.

— Дякую і на тому, що далі нашого материка не підемо, — вкотре буркнув Мартон, змушуючи супутників приречено зітхати. Але тепер він хоча б знав, що шлях їх пролягатиме до Тейгейту. А це не так вже й близько.

— А ти знаєш, що шукати? — Драдер єдиний, хто не відчував напруження між двома старшими мисливцями.

— Здогадуюсь, — усміхнувся воїн і витяг з-за пазухи фоліант, з яким не розлучався ні на мить. — Я здобув це.

— І що це? — пожвавішав допитливий Осванд.

— Це легенда, яку я розповідав вам, і історія трьох синів Мисливця. Доля їх розкидала по всьому нашому материку. Старший під кінець життя вирушив у гори Аріанташ, відмовившись від сили. Середній знайшов свій притулок у Фарлонді, а менший закінчив своє життя в Тейгейті.

— Чому тоді ми маємо йти саме туди, де жив молодший син? — знову причепився до Гіліам Мартон.

— Бо до Фарлонду нам точно не потрапити, — знову надто спокійно відповів Гіліам. — Якщо ти не забув, ми нещодавно уникли війни з ними.

— Вмазати б тому дворянину, який став причиною загрози, — зло вилаявся Драдер, не помічаючи, як Гіліам опускає очі.

Загін дістався міської стіни через три дні. Ураган весь цей час невдоволено пирхав і вимагав уваги, воїн лише зрідка гладив коня по носі, але в сідло не сідав. 

Варта під дзвін монет пропустила сімох мисливців у Брасірін і навіть вказала в якому напрямку найближча корчма.

Ліліїт, як і більшість мисливців, вперше була у великому місті, якщо не зважати на будуючийся Йосфрінд, звісно. Мисливиця крутила головою, намагаючись розгледіти все. Навіть глузливе похмикування Драдера не бентежило її. Просто він не знав, що дівчина порівнює місто світу Еннеліон із містами, в яких побувала ще Лілією.

Гіліам привів супутників у корчму «Крилатий кіт», заплатив за вечерю та кілька кімнат, а потім помчав на Урагані у невідомому напрямку. Томас лише знизав плечима і почав уплітати м'ясо запиваючи його сильно розбавленим вином. Леоф скинув з лави жирну комаху в червоному хітиновому панцирі і сів за стіл поряд з приятелем.

— Ти чого такий похмурий? — штовхнув Драдер у бік мовчазного товариша.

Леоф здригнувся, а потім досить різко відповів:

— У тебе в черепі вітер гуляє. Нема мені про що з тобою говорити.

— А ти в нас дуже розумний, га? —  образився хлопець, збираючи довге волосся у хвіст і зав’язуючи його шкіряним шнурком.

— У мене вистачає мізків звертатися до майстера Гіліама з повагою, — відповів той, з підозрою поглядаючи на м’ясо, що стояло перед ним.

— Мені було дозволено звертатися до нього, як до рівного, — промовив Томас, наповнюючи кухоль вином із глиняного глечика. — Ліліїт теж. Та й взагалі, якщо він прийняв нас у свій загін, то ми всі рівні.

Леоф зміряв їх важким поглядом, але нічого не відповів. А Драдер запам’ятав образу, плануючи вигадати їдку відповідь на наступний раз.

Повернувся Гіліам зранку, коли супутники вже встали, а Мартон бурчав щось про хлопця, який вирішив їх покинути.

— Ми встигли, весняний ярмарок ще триває, — поділився новинами воїн. — Приховайте свої заощадження краще, на злодія натрапити зараз як в калюжу плюнути, і йдіть за мною.

Мисливці обмінялися здивованими поглядами, але суперечити не сміли. Чоловік із розірваною ніздрею продовжував обурюватися, але Гіліам вдавав, що не помічає цього.

— Майстере Гіліам, а що ми забули на ярмарку? —  звернувся до чоловіка Леоф. — Хіба ми не повинні бути вже на півдорозі до мети?

— Все так. Але я вирішив зробити невеликий внесок і попіклуватися про ваші ноги, — посміхнувся воїн, прямуючи до кінних лав. — І звертайся до мене просто на ім'я. Я же не твій командир.

Леоф почув ці слова. Але згоден з ними не був.

За дерев'яною огорожею гарцювали коні різних мастей та порід. Люди тулилися до паркану і ахали від захоплення. Коні були дорогим задоволенням. І найчастіше на тварин приходили лише подивитись.

— Шість кобил? — Зашепотів Томас. — Він хоче придбати одразу шістьох? Звідки в нього такі гроші?

Мартон невдоволено хмикнув. А Гіліам уже придивлявся до скакунів, потім покликав купця і щось прошепотів на вухо. Судячи з того, як у чоловіка вилізли очі, він ніяк не чекав тієї удачі, що на нього щойно звалилась. Кивнувши, торгаш помчав у бік загону, прикрикуючи дорогою на самих неповоротких людей.

А вже через кілька хвилин він повернувся до покупця з шісткою коней.

— Молабу, — ахнули в натовпі.

Це була найдорожча і найвитриваліша порода, відома людям. Торгаш до останнього не вірив, що цей дивакуватий чоловік купить у нього всіх. Але Гіліам не дивлячись на товар, простяг чоловікові великий гаманець. 

Купець підкинув його на долоні і свиснув:

— Приємно мати з вами справу. Нехай ці коні добре послужать вам.

Воїн лише усміхнувся у відповідь.

Покупка не залишилася непоміченою, і ще тиждень місто шумітиме про те, що хтось дуже заможний придбав цілий табун молабу у купця Паліка.

— А тепер ходімо, — шепнув Гіліам своїм супутникам, передаючи кожному з них по коню.

Величезний кінь рудого забарвлення заржав і вдарив копитом.

— А можна я пішки? — прошепотіла дівчина, дивлячись на велику тварину.

А той ніби відчув страх і вишкірився.

На те прохання мисливиці ніхто не відповів. А загін мисливців швидко покинув ринок і попрямував північ до порту.

 ***

Море накочувало хвилями на прибережні скелі та розбивалося на дрібні бризки. Вітер підхоплював солоні краплі і ніс у бік міських стін. Оглушливо кричали чайки, кружляли в темному небі.

Ліліїт стояла на піщаному березі, який оточували високі рифи, і, заплющивши очі, насолоджувалася тією уявною свободою, яку дарувало їй Оркрідське море.

— Я домовився з капітаном корабля, — сказав захеканий Гіліам, підходячи до супутників.

Коні гуляли берегом і недовірливо поглядали на своїх нових господарів. Урагана вони одразу визнали лідером, і чорний кінь тепер слідкував за ними, як за малими лошатами.

— Коли відпливаємо? — Осванд усе намагався порозумітися зі своєю кобилою попелясто-сірого кольору, але та вернула морду і невдоволено фиркала.

— Корабель відбуває післязавтра. Нам доведеться прожити кілька днів на березі.

— Що, гроші закінчилися? — посміхнувся Мартон. — Навіть на заїжджий двір не вистачить?

І нарешті чоловік з розірваною ніздрею досяг успіху у своєму задумі. Гіліам розлютився.

— Якби ти не був таким йолопом, то помітив би, що після ярмарку нас переслідували. Такі покупки, як наша, ніколи не залишаються непоміченими. Якщо ми повернемося у місто, нам переріжуть горлянки.

— І відберуть коней, — спробував погладити свою по морді Осванд.

— Та кому здалися ці тварюки, — вивернув губу мисливець, навіть не поглянувши на свого білого в сірих яблуках коня.

Гіліам тихо скрипнув зубами, не збираючись продовжувати сварку, розвернувся і попрямував до моря. Зайшовши за великий камінь, чоловік скинув з себе одяг і пірнув у морські води, сподіваючись, що вони своєю прохолодою зможуть заспокоїти його. 

Що далі він відпливав від берега, то сильніше сковував його холод. Ноги вже давно не діставали до дна, а він усе плив уперед.

— Бовдур, — шипів чоловік, розмовляючи сам з собою, — він не розуміє, яку роль може зіграти його учениця в цій справі, тому і намагається завадити.

А Ліліїт, про яку зараз думав Гіліам, просто стояла на березі, кутаючись у плащ, і спостерігала за світилом, яке повільно падало за обрій.

Коли Гіліам втамував свою лють і повернувся на берег, частина його загону вже спала. Томас наглядав за багаттям, а Ліліїт тихо розмовляла зі своїм рудим конем.

— Придумала йому ім'я?

Дівчина здригнулася, не почувши кроків за спиною. Знизала плечами:

— Вогник.

Тварина зневажливо пирхнула і відвернулася, всім своїм виглядом показуючи, що сподівалася на щось краще.

— Тому що мені потрібен хтось, хто вестиме мене вперед, освітлюючи шлях. Нехай це буде кінь, — сумно усміхнувся мисливиця, пояснюючі свій вибір.

Кінь повернув морду і уткнувся нею в жіночі руки.

— Здається, він згоден, — посміхнувся Гіліам.

— А я його досі боюсь, — засміялася Ліліїт, зариваючись пальцями в гриву.

— Ти ніколи не їздила верхи?

— У цьому житті ні, — легко відповіла Ліл.

Томас уже мирно сопів біля вогнища і не чув їхньої розмови.

— А в іншій? — чоловік затамував подих. Йому дуже хотілося дізнатися про світ, з якого привела Селіс цю душу. Але Гіліам ніяк не міг наважитися першим почати цю розмову. Бо хтозна, як до цього поставиться дівчина.

— У знайомої були коні, — тихо почала Ліліїт, ніби боялася, що за історію з минулого життя її позбавлять голосу, — я була там кілька разів. Навіть разочок прокотилася на поні.

І Гіліам нарешті зважився, почувши щось таке в її голосі, що не зупинило чоловіка.

— Розкажеш мені про свій світ? 

Мисливиця зітхнула і опустилася на пісок. Позбавлений уваги Вогник ударив копитом і ображено заржав.

— Дивно, — посміхнувся воїн. — Молабу, як правило, норовливі тварини їх не так легко приборкати. Але вони витривалі і хоробрі. І дуже розумні. Я навіть не сподівався, що в того купця вони будуть. А тобі вдалося отримати визнання від свого менше ніж за день.

Ліліїт знизала плечима і закопалась пальцями в холодний пісок.

Вона вже була занурена у свої спогади і тому майже не зрозуміла, про що казав Гіліам.

— Той світ, з якого я родом, — заговорила мисливця, — великий і страшний. Люди в ньому гірші за звірів. Я не витримала цього і… і опинилася тут. Що саме ти хочеш дізнатись? Про що мені тобі розповісти?

Гіліам тож опустився на пісок. Поглянув на дівчину:

— Розкажи ким ти була там та чим займалася? У тебе був шлях? Скільки тобі було років, коли ти потрапила сюди? І чим схожі наші світи?

— Це розмова не на одну ніч, — усміхнулася дівчина. — Я була…  купцем. Так, назвемо це так. Я продавала людям потрібні в побуті речі. Але це не той шлях, яким я хотіла йти. Батьки наполягли, —  ніби виправдовувалася вона. —  Вони в мене були суворими і вимагали вічного послуху. Той шлях, яким хотіла піти я, був незвичним. І не міг забезпечити мені добре життя

— А ким ти хотіла бути?

— Художником, — тепла усмішка з’явилась на її обличчі. — Але це не принесло б грошей, на які я жила, коли батьків не стало. Вони загинулі в автокатастрофі. Я залишилася одна надто рано. Закрилася та втратила себе. Кожного дня з’являлися все нові проблемі та незгоди, і одного дня, коли нещасних випадків накопичилося занадто багато, я… зламалася.

— Не жалкуєш? — обережно поцікавився чоловік, сподіваючись, що ци питанням не образить дівчину.

— Це був найдурніший вчинок. За який я тепер і розплачуюсь.

Гіліам хитнув головою, хоча розумів не все, про що говорила дівчина.

— Що таке автокатастрофа? — повторив чоловік слово, правильно вимовивши його.

А Ліліїт усміхнулась:

— У тому світі коней не використовують як транспорт. Для цього люди винайшли металеві механізми — автівки. Іноді вони ламаються і забирають із собою людські життя.

— А небо там таке ж саме? — Мисливець підняв погляд на темний усіяний зірками небосхил.

— Зірки видно завжди, а не лише навесні. А Сонце має нічного супутника — Місяць.

— Сонце? То так там кличуть своє світило?

Мисливиця кивнула і позіхнула.

— Ідіть вже спати! — буркнув Мартон, відірвавши голову від мішка, і знову провалився в сон.

— Він чув? — схвильовано прошепотіла Ліліїт, здригнувшись від несподіванки.

— Навряд чи.

Але вони так і не лягли спати. Гіліам розпитував мисливицю про всякі дрібниці, вперто не помічаючи того, як дівчину хилить у сон.

Ситуацію врятував Томас, що прокинувся на світанку. Хлопець похитав головою, дивлячись на згасле вогнище і кинувся розводити нове.

— Сходжу поки що за хмизом, — стрепенувся Гіліам і попрямував до кількох дерев, що росли вище лінії берега.

Смаглявий мисливець позіхнув і провів п'ятірнею по короткому каштановому волоссю. Ліліїт потяглася до хрускоту в суглобах і підсіла до багаття.

— Погано спалося? — поцікавилась у нього дівчина

— Та ви ж балакали всю ніч, спати заважали, — усміхнувся хлопець.

А наступної миті Леоф підскочив зі свого місця, схопився за лук і, натягнувши тятиву, випустив стрілу у бік дівчини. Ліліїт навіть злякатися не встигла, а стріла увійшла в око одному з головорізів, які підкрадалися до стоянки.

— Оце реакція, — присвиснув Томас, витягаючи з-під розстеленого плаща два короткі вигнуті клинки.

Від шуму прокинулася решта мисливців, вони схопилися за зброю. Драдер позіхав і відчайдушно намагався зрозуміти яка зі сторін його списа смертельно небезпечна.

А розбійники вже не приховувалися і, вихопивши зброю, кинулися на загін Гіліама. Леоф випускав одну стрілу за іншою і майже всі вони знаходили свою ціль. Але головорізів було багато, вони все прибували і прибували. Мисливці відбивалися, повільно відступаючи до моря. Ураган, зібрав коней і повів за собою подалі від води. 

Шум привернув увагу Гіліама, який саме повертався з оберемком хмизу. Після завершення кампанії, воїн змінив свій великий дворучний меч на зброю поменше. Цей клинок поступався і довжиною, і товщиною, але рухався з ним воїн набагато швидше, і зараз це було важливо. Покликавши свистом Урагана, з якого господар так і не зняв сідло, чоловік витяг із приторочених піхов клинок, прикрашений лише смарагдом на хрестовині, і кинувся на допомогу друзям.

У Леофа закінчилися стріли і він відбивався від нападників ножем. Осванд орудував лівою рукою, бо права не слухалась, а з плеча текла кров. Мартон уже стояв по щиколотку у воді, що сповільнювало його рухи. І лише Ліліїт, Драдер і Томас ще стримували натиск супротивника.

Воїн підняв над головою меча і з силою опустив його на найближчого розбійника, розрубуючи череп навпіл і сіючи паніку, адже ніхто не чекав на ще одного супротивника.

Але завершальним етапом стали молабу, які на чолі з Ураганом увірвалися на пляж і почали топтати ворогів. Розбійники, що були вже в меншості, почали тікати, покидавши зброю.

Влучним кидком списа Мартон повалив одного з відступаючих. Інші прискорилися. А Леоф сплюнув. Були в нього стріли, ніхто б не покинув це місце живим.

Гіліам, який встиг вчасно, увіткнув у пісок меча, поглядаючи на молабу, які без команди прийшли їм на допомогу, і промовив:

— Здається, нас замовили.

— Чому ви так вирішили, майстере Гіліам? — Леоф не озирнувся, збирав стріли з трупів.

— Вони не знали скільки людей у загоні, — похитав головою воїн. І вперше почув від Мартона щось розумне.

— Ти ж купив шість коней. От вони і не чекали на сьомого.