Ліліїт стояла рівно, розправивши плечі і заплющивши очі. А Мартон нахилявся до землі, підбирав каміння і кидав їх у бік дівчини. Снаряди пролітали повз зі свистом. Мисливиця вкотре здригнулася, за що отримала каменем по руці.

— Ти не мусиш реагувати! — загарчав учитель і запустив ще один камінчик, який вдарив у стегно.

— Чого ти хочеш досягти, закидавши мене камінням? — прошипіла дівчина.

— Ти маєш навчитися забувати про зовнішній світ, щоб опанувати собою. Тоді ми перейдемо до тренувань із мечем.

— Таке відчуття, що ти вмієш усе, —  буркнула мисливиця.

— Ні. Я просто добре прикидаюсь.

Відпустив чоловік свою ученицю вже вночі. Все тіло дівчини було вкрите синцями та подряпинами, бо коли вона відволікалася, каміння вже летіло в ціль. Дійшовши до табору, Ліліїт лягла на траву і, сховавшись під плащем, моментально пірнула в сон.

— Жорстоко ти з нею, — похитав головою Драдер, жуючи в'ялене м'ясо.

— Ти теж так хочеш? — Мартон глянув на свого супутника.

Негативно похитавши головою, молодший із двох мисливців вирушив спати.

Мартон ще довго сидів біля вогнища і підкидав у нього гілки, вдивляючись у зоряне небо. Він гладив ратище свого списа і нарешті міг сам собі зізнатися, що мріє теж знайти мету.

 ***

Гіліам залишив столицю через півтора тижні після того, як знайшов фоліант. Він не заїжджав у замок, розуміючи, що там йому не раді. Ураган швидко переставляв ноги і ніс господаря на північ.

Після того, як міська стіна залишилася позаду, кінь зменшив швидкість. Мисливець потягся, сидячи в сідлі, і позіхнув. Останні кілька днів йому не вдавалося виспатися.

До річки Мешел, що проходить через Брасирін і Нулбанар, а потім впадає в Касамське море, залишалося не більше за доби.

— Як гадаєш, хоч хтось прийде? — потріпав чоловік свого коня за вухом.

Ураган у відповідь невдоволено пирхнув.

— Ти ж мене не кинеш, хлопче?

Кінь повернув морду до господаря, ніби відчував настрій і брязнув зубами.

— Мій бойовий товариш, — він погладив по шиї тварину і направив на північний захід.

Миготіли пагорби і невеликі зелені гаї. Наприкінці дня чоловік розбив табір недалеко від берега і попрямував до швидкої неглибокої річки. Ураган ні в яку не захотів заходити у воду, хоч би скільки хазяїн не тягнув його за собою. Кінь сиротливо косився на траву і сідло, що лежало неподалік.

— Смердиш, як той жеребець із стайні батька, — в останній раз спробував Гіліам, стоячи по щиколотку у воді.

Ураган пирхнув, заржав і поскакав у річку, розрізаючи воду грудьми. Воїн засміявся і попрямував за вірним другом.

Довго хлюпалися у воді чоловік і кінь, забувши про все. Вже давно стемніло, коли кінь струшував із себе важкі краплі, а чоловік, стукаючи зубами від холоду, розпалював полум'я. Гіліам повісив над вогнищем свій одяг і, закутавшись у плащ, спостерігав, як вогонь пожирає гілки.

— Навіть якщо я буду один проти всього світу, то знайду спосіб відродити Істинних.

Обіцянка злетіла з його губ і насмішила одного з богів, що був неподалік.

Сон накинувся на воїна, як дикий звір, обриваючи думки і занурюючи у неспокійні сновидіння.

А вже наступного ранку він прокинувся від ввічливого покашлювання. Знайомий хлопець зі шрамом на щоці чемно нахилив голову:

— Світлих днів, теплих зірок, майстере Гіліам.

— Тихих ночей, попутних вітрів, — озвався чоловік, який щойно прокинувся.

Ураган обнюхував хлопця із обстриженим майже під корінь світлим волоссям.

— Моє ім'я Леоф і я вирушу з вами хоч у світ Старшого світила, щоб отримати сили.

— Приємно бачити так запопадливість, — воїн потягнувся і позіхнув. — Звідки ти, Леофе?

— З Кеймора.

— Велике місто. І чому юнака з такого місця потягнуло до лав мисливців?

Співрозмовник підібгав тонкі губи і спрямував погляд світло-сірих очей кудись у далечінь. Гіліам його не квапив з відповіддю. Коли вже воїн не очікував почути відповідь, хлопець заговорив:

— Мій прадід був бароном. Ім'я роду не скажу, але він був багатий і наділений привілеями. Я ще під стіл ходив, коли майже всю сім'ю вирізали. Ми залишилися зі старшою сестрою самі. Ті нелюди пощадили дітей, які ще не отримали свої імена. Тоді я й вирішив, що виберу шлях сили і помщуся.

— Тоді чому мисливець, а не воїн? Ти міг би стати найманцем, убивцею, вступити в армію, але вибрав проклятий шлях.

Леоф зітхнув, наче спогади робили йому дуже боляче:

— Це було останнє прохання мого батька. Я не міг не послухатися.

— Навіть так? Цікава у тебе історія, Леофе з Кеймора. Що ж, запрошуємо до нашого нечисленного загону.

Ще дві доби Гіліам тримав табір біля річки Мешел. За цей час Леоф не промовив жодного слова. А на заході третього дня на горизонті з’явилося три постаті. Ураган заіржав при їх наближенні, чим привернув увагу господаря. Чоловік звів очі і не повірив їм. Цими фігурами були мисливці із селища Гудрас.

— Я думав, що ти їх не пустиш, — усміхнувся Гіліам, побачивши Мартона.

Залишивший у минулому звання головного мисливця чоловік пирхнув і спитав:

— Скільки ти ще тут збираєшся стирчати?

— Декілька днів, — повідомив Гіліам, не втрачаючи надії на появу ще когось.

— Ось за цей час і вирішимо, чи йдемо ми з тобою, — промовив Мартон і повернуся до чоловіка спиною, збираючись розвести ще одне вогнище.

— Щось трапилось?.

— Трапилось, — відповів мисливець із розірваною ніздрею і попрямував за хмизом.

Але тільки після того, як усі заснули, Драдер розповів Гіліаму про те, що сталося. Чоловік зітхнув та поділився з хлопцем вином.

А вже наступного ранку Ліліїт вчилася не реагувати на зовнішні подразники та прислухатися до себе. Вдавалося їй це не так погано, як на початку, але кілька свіжих синців вона все ж таки заробила.

— Що за дикі методи, — обурився Гіліам, спостерігаючи за заняттям Мартона та його учениці.

— Твою думку хтось питав? — огризнувся наставник і запустив у Ліліїт, яка повернула голову до командира, каменем.

Дівчина ойкнула, але з місця не зрушила.

— Просто цікаво, чого ти прагнеш отак досягти?

— Ліл сказала, що не може нормально битися через те, що не може зібратися з думками, і тому він кидає в неї каміння, — розвів руками Драдер.

Леоф, що мовчав весь цей час, зітхнув і закинувши на плече короткий  лук, попрямував до лісу, що виднівся неподалік.

Пообіді мисливиця лягла на траву:

— Я так більше не можу. Зараз полежу трохи, візьму в руки меча і покажу, що я вмію, учителю.

Мартон посміхнувся:

— А сили вистачить?

— Якщо не вистачить, то я їй поможу! — Зголосився Драдер, жуючи коржик.

Мисливець із розірваною ніздрею закотив очі у відповідь.

— Ніколи не помічав за тобою такого завзяття до бійок, — усміхнувся Гіліам, опускаючись на землю поруч із Ліліїт. —  У поході ти більше приділяла час спостереженню і любила слухати історії.

— Як швидко мене розкусили, — вона пирхнула. — Може і так, та зараз я маю відстояти своє право на подорож.

— Він тебе не пускає? — здивувався чоловік.

— Після того, як я принесла клятву на крові про помсту, Мартон, наче оскаженів.

Гіліам помовчав кілька миттєвостей, а потім спитав:

— Ти знаєш, хто це зробив? 

— Й гадки не маю. Але я знайду винуватців та знищу.

— Саме тому ти й хочеш отримати сили?

— Який ти розумник, Гіліаме, — хитро посміхнулася Ліліїт. А потім посуровішала, глянувши в небо. — Я зроблю все, щоби помститися за них.

Леоф, який чув цю розмову, подумки підтримав дівчину. 

За добу до них приєднався Томас, а ще через день — Осванд.

Гіліам окинув свій загін прискіпливим поглядом:

— Треба їхати. Ми й так дуже багато часу змарнували.

— Ні, — то був Мартон. — Я ще не давав згоди і не відпустив свою ученицю.

Ліліїт зітхнула і оголила клинок:

— Час перевірити дієвість твоїх методів?

— Проте ти привів її сюди, — помітив Гіліам, але втручатися у двобій не став.

Мисливець підняв спис і направив вістря на Ліл.

Дівчина в цей час слухала, як усередині неї сперечаються дві особи та не могла сфокусувати погляд.

«Та заткніться обидві!» — Подумки гаркнула вона і пішла від удару вбік.

На подив, голоси притихли, і мисливиця змогла зосередитися на супротивнику.

Відступаючи, Ліліїт відбивала удар за ударом, покриваючи ратище списа дрібними зазубринами. Вона чекала, повільно пересуваючись галявиною і тримаючи меч обома руками. Дівчина долонею відчувала випалений на шкіряних шнурках напис і це надавало їй сил. А Мартон сипав ударами один за одним. 

Розбивши повітря зі свистом, спис потрапив по плечу мисливиці, а та, зашипівши від болю, відскочила назад.

Вони билися у повній тиші, кожен за свою мету. Ліліїт чудово розуміла, що найкращого воїна села Гудрас їй так просто не здолати. І тоді вона звернулася до тих двох, що не давали їй спокійного життя кілька тижнів поспіль.

«Мені потрібна ваша допомога.»

Голова вибухнула спалахом болю, коли два голоси заговорили водночас. Один вимагав здатися і пливти за течією, а другий просив випатрати всіх, хто стане на шляху.

В цей час дівчина пропустила колючий удар. Біль розірвав бік, а на білій сорочці розпливалася червона пляма.

— Дідько!

— Відволікаєшся, — крикнув Мартон, ніби не помічаючи, що сильно поранив ученицю.

«Зараз» —  прошелестіли два голоси в унісон.

Ліліїт довірилася і кинулася на вчителя, який не помітив, що зіниці його учениці сильно розширились. Меч зустрівся зі списом і відвів довгу зброю убік. Мисливиця підринула під руку наставникові і, зайшовши за спину, вдарила ногою під праве коліно. Чоловік похитнувся, а Ліл приставила вістря меча між його лопатками.

— Тебе з’їли, — глухо промовила вона, відчуваючи легке запаморочення.

Мартон не міг пояснити, що щойно сталося. Як він програв учениці.

— З’їли, — підтвердив чоловік, посміхаючись.

Після цих слів вона випустила з руки меча і з тихим зітханням сіла на землю.

***

Загін із семи мисливців рушив уздовж річки Мешел на північний схід. Драдер віджартовував над Освандом, від чого останній довго бурчав і кидав на всіх підозрілі погляди. Томас оглядав місцевість і насвистував нікому не відому мелодію. Леоф мовчав і ловив поглядами кожен рух своїх супутників, він почував себе чужим. Мартон із Гіліамом всю дорогу лаялися через дрібниці і кожен намагався перетягнути мисливців на свій бік. Але ті трималися нейтралітетом і посміювалися над двома чоловіками. Ліліїт, притиснувши руку до пораненого боку, прислухалася до голосів у голові. Але дві особи, що були чистими Лілією та Ліліїт затихли. Залишилися лише її думки. Думки дівчини, яка об'єднала у собі обох.