Вже ввечері в одній із кімнат таверни «Північний вітер» Гіліам відкрив книгу, яка мала пролити світло на багато речей. У напівтемній кімнаті чоловік сидів на ліжку і тримав на колінах стародавній фоліант.

— Що ж від нас стільки років приховували? — бурмотів собі під ніс мисливець, гортаючи записи.

На першій сторінці розгонистим почерком значилося «Знання не гинуть».

Це вже обнадіяло чоловіка, і він перегорнув тонку сторінку, яка здавалася невагомою. Проглядаючи рядки, він зазначив, що частина символів була йому невідома. Перші сорок сторінок було відведено під легенду про Мисливця. Гіліам спеціально перечитав її, щоб переконатися. І так, це була саме та історія, через яку він кинув усе заради своєї мрії.

«І наділивши трьох синів силою батька, Доля покинула їх. Довго шукали своє місце у світі Істинні, та народ гнав їх від себе, наче проклятих. Старший син відмовився від своїх сил і пішов у гори, куди кликав його вітер. Середній син ніс свої знання аж до старості, насичуючись силами дзеркальних вод, що оточували ліси. А Молодший син скинувся вниз, пливучи по воді і розбився на краплі солоні, що й досі зберігають у собі його пам'ять».

Гіліам опустив погляд і поринув у власні думки. Ці рядки дуже були схожі на загадку, відповідь якої лежить на поверхні.

— Гори. Єдині гори на нашому материку хребет Аріанташ, — прошепотів мисливець, а потім схопився з ліжка і витяг з торби з речами мапу. 

Розклавши її прямо на брудній підлозі, він знайшов очима гірський хребет. Палець поповз на північ. Провінція Тейгейт мала доступ до Оркрідського моря.

— Ось воно! — видихнув воїн, дивлячись на водоспад, що кидав свої води в море. — Молодший син скинувся вниз, пливучи по воді і розбився на краплі солоні... — Тоді, — палець ковзнув у бік третьої провінції. — Фарлонд. На півдні країни є густий ліс і подейкують, що там є дзеркальне джерело. Все так просто! — Він радів , як дитина доти, поки в стіну не постукали кулаком і не гаркнули:

— Гей, недоумку! Тут люди сплять! Кричати йди на вулицю, гівнюку!

Мисливець усміхнувся і повернувся до читання книги, але, на його жаль, наступні сторінки були порожні.

Погортавши фоліант і не знайшовши більше ні слова, Гіліам сховав найдорожчу річ у його житті під курну подушку і ліг спати.

Його думки займала розгадка, яку він шукав стільки років. Не знав Гіліам тільки того, що цього вечора король Айворії Йосфрінд Адрак Ревард влаштував черговий святковий бенкет. Але цього разу з власної волі.

 ***

Ліліїт мовчала вже третю добу. Мало їла і майже не спала. Скільки Мартон не намагався розговорити ученицю, у нього нічого не виходило. На привалах вона сідала на землю, підстеливши свій плащ, і дивилася в одну точку. Дівчина так і не спитала, куди вони їдуть і навіщо. Вона вкотре втратила сенс життя і закрилася у собі.

Зовні мисливиця здавався неприступною скелею, яку не зрушити з місця, а всередині неї клекотіла лють, образа та злість. Ліліїт закрилася в собі тільки для того, щоб не робити боляче своїм супутникам і не викликати підозри. Внутрішній діалог не замовк ні на мить. Наче дві особи сперечалися одна з одною:

— Ненавиджу це життя. Ненавиджу цей світ. Це все завдає мені болю. Мені боляче! Як тоді!

— Мамо. Рейнере. Тейн, — бурмотів другий голос.

— Я не хочу це відчувати! Не хочу! Давай, візьми в руки меча, і ми покінчимо з цим негайно.

Голос співрозмовника притих, ніби обмірковував пропозицію, а потім тихо промовив:

— Ні. Через твою слабкість ми і знаходимося тут.

— Та годі! Це ганс, — надихнулася та, що носила ім'я Лілія, — нас можуть переправити далі і знову подарувати життя. Нове життя.

— Ще одну сусідку я не витримаю!

Вони ще довго сперечалися, заважаючи мисливиці спати. Вона лежала в нічній тиші і сподівалася, що не божеволіє. Дівчина зовсім не контролювала ці голоси. Один благав про помилування і вимагав повернути назад. Другий хотів помститися і жадав крові. 

А Ліліїт дивилася в зоряне небо Еннеліона і мріяла, щоб це швидше пройшло.

З першими променями світила голоси стихли, дозволяючи господарці тіла видихнути.

— Ліліїт, ну дай мені відповідь, — Драдер вже втретє звернувся до подруги.

— А? Вибач, задумалася, — усмішка відбилася на її обличчі.

— З’їж це, — мисливець подав дівчині дерев'яну миску з юшкою.

І цього разу вона прийняла її з рук друга і жадібно проковтнула свою порцію. Мартон, побачивши це, посміхнувся і попросив богів, у яких не вірив, допомогти дівчині пережити втрату.

Ішов п'ятий день подорожі трьох мисливців. Каланта шуміла своїми водами по ліву руку, і дівчина вдихала свіже повітря на повні груди, намагаючись очистити голову від настирливих думок.

— Ти ж не хотів йти шляхом, який обрав Гіліам, — заговорила мисливиця, звертаючись до наставника.

— Тепер я змінив свою думку.

— Тільки тому, що ми не маємо вибору?

— І тому також.

— Дурниці! Вибір є завжди! Якщо ти не хочеш йти за його мрією, не роби цього. Знайди свою.

Мартон зітхнув:

— Привал. Діставай зброю, мисливице.

Дівчина спохмурніла, але клинок оголила.

— Добре, — чоловік взяв до рук списа, з яким не розлучався. — А тепер нападай.

— Навіщо?

Ліліїт не розуміла, чого від неї хоче вчитель.

— Ти ж хочеш туди йти. Розділили із Гіліамом його мрії. Я бачив це  твоїї очах, коли цей хлопчисько розповідав легенду про Мисливця.

— Припустимо, і що з того? — дівчина похитала головою. — До чого тут зброя?

— Ти маєш рацію. Я цього не хочу. Тож нападай. Зробимо так, як скаже переможець.

Мисливиця, закусив губу, спрямувала зброю на вчителя. Драдер тим часом відтягнув речі убік і пішов за хмизом для багаття. Пропаливши його спину поглядом, Ліліїт зітхнула і перевела погляд на Мартона.

Перший випад був невдалим, і мисливець відбив його з незадоволеним пирханням. У другому вже була потрібна сила, але не вистачило спритності.

— Так, що з тобою таке? — Мартон відбив ратищем списа низку ударів і збив одним із них ученицю з ніг.

— Дуже важко зосередитись, — зізналася дівчина, відчуваючи, як усередині неї борються дві сутності.

— Тоді почнемо з іншого, — перевіривши ратище на наявність пошкоджень, чоловік присів поряд з Ліліїт. Він уже давно помітив, що з нею коїться щось дивне, але не міг зрозуміти, що саме.

— Хто переміг? — Драдер повернувся з оберемком хмизу і кинув собі під ноги.

— Дружба, — буркнула Ліл і, схопившись з місця, попрямувала до річки.

Бурхливий потік ніс води на захід. Мисливиця бачила виток цієї річки — те саме «молочне озеро» біля молодого міста Йосфрінд. Тепер вона хотіла побувати біля моря, куди впадає Каланта.

— Лієро, забери мої думки своїм потоком, — попросила мисливця, опускаючись на коліна біля самої води. — Я не можу впоратися сама із собою. Допоможи мені.

— Ти така нещасна, дитино. Що тебе турбує?

Мисливиця підвела очі і не повірила їм. По коліно в бурхливому водному потоці стояла невисока повна жінка з рудим, як полум'я, волоссям. Золотого кольору сукня облягала її фігуру, а Ліліїт згадала легенду про золотошкірого оленя.

— Лієра? — видихнула Ліліїт, досі не в змозі повірити у те, що богиня відгукнулася.

— Так, — усміхнулася жінка, —  ти кликала мене.

Богиня зробила крок на берег і опустилася поруч із людиною на землю. Перебираючи каштанове волосся, що завилося в кільця від вологи, спитала:

— То що трапилося? Чому ти просиш допомоги у води?

— Вона така швидка і спокійна одночасно. Я хочу її зрозуміти. Як їй це вдається.

Лієра мовчала, а в очах глибокого синього кольору вирувала радість.

— Ти у змозі мені допомогти? — тихо спитала дівчина, дивлячись на Лієру. 

Тепер богиня засміялася:

— Вода тільки на вигляд спокійна, всередині неї ховається буря. Як тільки ти зможеш зрозуміти себе, вода тобі буде у змозі допомогти. Та я здивована. Мало того, що просиш у води допомоги, а не хочеш її підкорити, як інші люди. То ти ще й мене бачиш.

— А не маю?

Богиня води заперечливо похитала головою:

— Люди так не можуть. Вони не бачать мене.

— Я не людина. Я мисливець, —  хитро посміхнулася дівчина, а богиня відсмикнула руку.

— Так ось чому я тебе почула. Це багато пояснює.

Лієра вмить посуворіла, ніби шторм налетів.

— Тепер ти жалкуєш, що відгукнулася, —  прочитала її думки мисливиця. — Дякую, що поговорила зі мною. Мені полегшало, ніби у психолога на прийомі побула.

— То це ти та душа? — прошепотіла Лієра, обдарувавши дівчину холодним поглядом. — Яку Селіс вихопила в іншому світі.

— Так, — Ліліїт напружилася, ніби відчула небезпеку.

—  Удачі з водою, дитино. Вона часом небезпечніша за полум'я, — прошепотіла Лієра і розлетілася золотим сяянням та голубими бризками.

— З ким ти там говориш? — на пагорбі стояв Мартон і підозріло дивився на ученицю, що сиділа на березі.

Мисливиця повернувся до вчителя і знову йому збрехала:

— З водою.

 ***

Ефрікс заварювала трави і час від часу кидала погляди на дівчину, що сиділа за столом.

— Може, вже розкажеш?

— Нема чого мені тобі казати, — глухо озвалася Селіс. — Прийшло саме Енне на той суд, що вирішили наді мною влаштувати боги.

Ворожка поставила перед племінницею дерев'яну чашу з крижаною водою.

— Що це?

— Транві ... тракнві ... Тьху, ти. Заспокійливе.

Селіс посміхнулася:

— За Лілією повторювати намагаєшся?

— Ті слова, якими вона розкидається, невимовні, — поскаржилася стара, опускаючись на стілець навпроти гості.

Богиня випила зілля і видихнула:

— Допомагає.

— А тепер розповідай.

— Мене позбавили влади над душею, яку я обрала, — стиснувши кулаки, прошипіла вона. — Енне так мене покарало.

— Це і не дивно, — задумливо промовила Ефрікс, вдивляючись в обличчя навпроти. — Але ти ж вже щось вигадала, чи не так?

— Мені потрібна аназема і тільки ти знаєш, де її дістати.

— З чого ти це взяла? — пирхнула жінка, склавши руки на грудях.

— Ефрікс, ти богиня-травниця, — скривилася Селіс. — Принаймні, була нею багато століть тому. Не повірю, що за всі ці роки ворожіння ти не змогла відновити бодай краплину своїх сил. — Доля хитро примружилася. — І я чудово знаю, що ти обіцяла Лілії зробити амулет навесні, якраз коли розквітне аназема.

— Аназема не квітне. Ну добре, тільки скажи, нащо тобі рослина, заборонена безліч століть тому?

— Я ж не питаю, нащо ти береш у мене кристали, — хитро посміхнулася дівчина. — Та мені потрібно кілька листків. Для тебе це небагато.

— Добре, — кивнула Ефрікс. — Отримаєш ти аназему.

— Ні, зажди, — насупилась Селіс. — Поклянися.

Ворожка закотила очі, але промовила:

— Якщо я не дістану тобі аназему, то подарую душу Випадку.

Селіс посміхнулася і вторила:

— Якщо я не принесу тобі новий кристал, то піду слідом за Старим Світилом.

Жінки кивнули одна одній, і молодша з них зникла.

А вже ввечері Ефрікс вийшла з дому і попрямувала до того, що залишилося від села. Видовище було жахливим: зруйновані та спалені будинки, на далеких вулицях обгорілі трупи та сморід, що виїдав очі. А вітер з кожним дмухом піднімав у темне небо попіл і сажу.

Стародавня прийшла до будинку старійшини і посміхнулася:

— Нарешті, я побачу твої кістки, старий ти віслюче. Так і знала, що все зло Гудраса сконцентровано у тобі.

Обережно піднявшись по сходах, які, на диво, збереглися, вона зайшла до будинку.

Задихаючись від смороду, Ефрікс вирушила на пошуки господаря житла.

Цвинтаря поряд не було, їй би довелося йти до найближчого села, а це більше тижня шляху. Селіс попросила аназему до завтрашнього дня і знахарці нічого не залишалося, як виростити її самостійно.

Орцед лежав у своєму ліжку. Повіки обпалені, білки очей лопнули і витікли. Ефрікс усміхнулася і провела рукою над трупом, шепочучи собі під ніс:

— Давай. Ти зможеш, рідна. Це те найчистіше зло, яке наситить тебе силою. Давай же!

Немов за помахом чарівної палички руку Орцеда обплело зелене стебло, повільно розростаючись, огортаючи труп.

Вже настала глибока ніч, коли рослина обплела старійшину повністю, уклавши його в живий кокон. Повзуча рослина харчувалася тим, що залишилася від людини і випускала круглі зелені листочки.

Ефрікс витерла піт із чола і зібрала врожай.

— Хоч для чогось ти знадобився, — посміхнулася вона, кинувши останній погляд на те, що залишилося від старійшини.