Руки Ворожки тремтіли, коли вона розкидала карти під пильними поглядами трьох пар очей.

— Село. Полум'я та ніж. Ніч.

— Перевертай четверту, — поквапила її мисливиця.

— Порожня, — ахнув Мартон, який уперше побачив таку карту у розкладі Ефрікс..

— І що це означає? — Драдер стискав у руках порожню чашу. — Вони що, нічого не сказали? Не вказали на винуватця?!

Ефрікс розвела руками:

— Ні. Я не знаю, чим ще допомогти.

Мисливиці цього було недостатньо, вона підхопилася на ноги, пройшла до стіни. Потім повернулася до столу:

— Чому карти не сказали нічого про людей? Тих, що були у селищі!

— Ліл, усі мертві, — на плече лягла рука Драдера.

Але мисливиця скинула з себе його дотик и затрясла головою:

— Ні. Не могли. Всі не могли. Не повірю, що ніхто не врятувався! Ефрікс, ну скажи бодай щось!

Стародавня тицьнула в одну із карт:

— Подивись. Полум'я та ніж. Це ще можна розтлумачити як «швидко». Це було раптово для селища. А пуста карта… вона випадає, якщо я роблю розклад на мертву людину.

Мисливиця здригнулась, згадавши, що у кожному віщування для неї була ця карта. І не знайшла, що ще сказати.

З хатини ворожки усі вони вийшли мовчки. Та проходячи повз свій будинок, Ліліїт зупинилася.

— Я знайду тих, хто це зробив і помщуся, — прошепотіла вона, дивлячись на те місце, що було її домом. — Я присягаюсь.

— Ліл, — Драдер хотів було сказати, що це безглузда клятва, але побачивши те полум'я, що горіло в очах дівчини, — передумав.

А мисливиця витягла свій меч і затримала погляд на рукояті, на випаленому імені — «Ліліїт». Лише рік тому Рейнер зробив підпис на шкіряній обмотці. Лише рік.., а тепер його немає. В неї більше нікого немає.

Меч злетів. Лезо зутрілося зі шкірою. 

Ліліїт дивилась на те, як червона кров окроплює землю біля її ніг, повторила:

— Я помщуся за всіх вас тому, хто це зробив.

***

Гіліам прибув у Нулбанар на заході сонця. Кінь, що відгукувався на прізвисько Ураган, влетів у міські ворота, несучи на спині свого господаря. 

Широкі вулиці привели чоловіка до Вищого міста, а звідти до палацу.

Скривившись від тієї розкоші, що постала перед його очима, спішився і передав коня двом слугам.

Незважаючи на те, що на столицю спустилася ніч, замок гудів, як вулик. Бігали слуги з кухні до банкетної зали, чарівні дами в пишних сукнях обмахувалися віялами і голосно пліткували. Старший із синів короля влаштував гулянку серед знаті.

Лавіруючи між слугами, Гіліам попрямував у праве крило. Вийшов з головного коридору і завмер на секунду біля бійниці, вдихаючи свіже повітря. Чоловік заплющив очі, як робив завжди, піднімаючись гвинтовими сходами в одну з тонких веж. Адже кожен мав свій страх.

Йосфрін Адрак Ревард сидів у глибокому кріслі біля каміна у своєму кабінеті і, заплющивши очі, насолоджувався теплом.

Стук у двері змусив його сіпнутися, потім скрипнули петлі і на порозі з’явився вартовий:

— Ваша величносте, до вас Гіліам Ревард.

Король дозволив тому увійти і перевів погляд чорних очей на свого молодшого сина:

— Гіліаме, не очікував тебе тут побачити. Ти писав, що повернешся не раніше того, як Йосфрінд буде повністю зведено.

Воїн склонився перед своїм королем:

— Я приїхав доповісти вам особисто, ваша величносте, про подорож та успіхи. Азард Ріріан і Велд Конві впораються з цим останнім завданням. Я провів армію, яку ви зібрали, і заснував нове місто — цього більш ніж достатньо, на мій погляд. Війна із сусідом більше не загрожує провінції. Зараз я хочу отримати свою винагороду.

Якби на цьому місці стояв хтось інший, і відповідь була б іншою. Але король слухав доповідь молодшого сина. І тому просто спитав:

— Скільки?

Гіліам лише хитнув головою, відмовляючись від грошей:

— Я хочу отримати доступ до Вищої бібліотеки Айворії.

Правитель стрепенувся, підхопився на ноги:

— Ти ж знаєш, що це заборонено! Навіть я не маю туда доступу. Він лише для жерців храму богині Селіс.

— Знаю, — погодився чоловік, схиливши голову. — Яле це моє єдине прохання, ваша величносте.

Король помовчав, зіткхнув.

— Я накажу виділити тобі гостьові кімнати, і подумаю над твоїм проханням, сину. А поки йди. Нехай боги наглядають за тобою уві сні.

Чоловік не відповів на побажання і вийшов із кабінету володаря. Гіліама трясло від ненависті та огиди, яку він відчував до свого батька. І він не збирався залишатися на ніч у замку, від якого його нудило.

— Ваша високосте!

Гіліам здригнувся, але не збився з кроку. Повз нього миготіли гобелени та портрети, а він чув тільки стукіт власного серця.

— Гіліаме!

Воїн здався і зупинився. Нагнала його захекана панночка в пишній кремовій сукні. Глибокий виріз підкреслював пишні груди. Чоловік затримав свій погляд на медальйоні, котрий затишно влаштувався там, куди йому дивитися забороняли правила пристойності.

— Ерін Венфу, ви чудово виглядаєте, — вклонився він баронесі.

— А ви, так і не полишили свої дурні манери, — відповіла вона, намагаючись відновити подих. — Змушувати леді бігти за собой… Гіліаме, ви мене взагалі не поважаєте!

— Я вас поважаю, — заперечив чоловік. — Незважаючи на те, що саме ви майже стали причиною війні між двома провінціями. 

— Не я одна, — баронеса сховала обличчя за віялом, сховала, як до її щок прилила кров. — Ви у цьому також брали участь. Ви зганьбили моє ім’я відмовою. Тож невже ви сподівалися, що може бути інше рішення цієї проблеми?

— Мені дуже шкода, якщо ваше ім’я постраждало, — промовив Гіліам, мріючи якнайшвидше позбутися цієї дами. — Але договір був між нашими батьками. Я не збирався одружитися. Ні на вас, ні на комусь іншому.

— Не треба цих слів, — дівчина різко склала віяло, воїну в ніздрі вдарило нудотно-солодким парфумом. — Я вже казала, що знайду спосіб вам помститися, мілорде. Нехай і не війною, але ви ще пошкодуєте через свою відмову. 

Дівчина, яка щойно бігла коридором, щоб сповістити ворога про свою майбутню помсту, посміхнулась і попрямувала до бальної зали. Десь там зараз влаштував свято старший брат Гіліама. Старший брат, якому вистачило розуму запросили сьогодні леді Венфу.

Гіліам прослідкував поглядом за дівчиною, яка мріяла стати йому за дружину, і відновив свій шлях.

Ураган чекав на нього в стайні ситий і чистий. Накинувши сідло на коня, чоловік виїхав із двору і помчав нічним містом. Зупинився він біля одного з заїжджих дворів і за один срібний орендував ліжко, місце для коня та вечерю.

Сон прийшов, варто було лише торкнутися головою подушки. І так само миттєво схлинув, коли за вікном уже розкидало свої промені світило. Все ще відчуваючи втому, мисливець вийшов з таверни і попрямував на схід. Майже біля самих воріт височів храм із білого каменю в оточенні чотирьох позолочених статуй птахів.

По дорозі сюди воїн купив у одного з торгашів букет білих кієл: квітів на двох стеблах із трьома широкими пелюстками та золотою серцевиною. Солодкий запах огортав чоловіка, коли він ніс їх до кам'яного вівтаря у центрі храму. Поклавши свіжі квіти на камінь, Гіліам підняв погляд на статую дівчини в легкому одязі і заговорив:

— Благослови мене, Селіс. На мене чекає довгий та важкий шлях і складні пошуки. Потрібно багато часу та сил. Але я готовий пройти це випробування заради мисливців.

Вклонившись богині, чоловік попрямував до виходу, але зіштовхнувся із жерцем. Повний чоловік у білому одязі окинув відвідувача поглядом:

— Тобі дозволено пройти. Але взяти можеш лише одну книгу або сувій. На її прочитання у тебе буде менше години.

Гіліам не сподівався, що його прохання задовільнять так швидко. Тому чоловіку знадобилось кілька миттєвостей, щоб заспокоїтися і сухо відповісти:

— Мене влаштовують ці умови.

Гіліам не здивувався тому, що батько зумів отримати для нього дозвіл, і повільно попрямував за жерцем, який вів воїна кудись у глиб храму, куди не було доступу парафіянам. Товстун протиснувся у вузький кам'яний прохід і почав спускатися сходами вниз. Гіліам йшов слідом, тримаючись за сиру холодну стіну.

Чоловік збився з рахунку сходинок, коли жрець нарешті зупинився. Він натиснув на один із каменів, і стіна, що перегороджувала шлях, від'їхала убік.

— Пам'ятай умови, — промовив той, пускаючи чоловіка усередину.

Мисливець кивнув і пройшов у величезне приміщення, освітлене смолоскипами та канделябрами. Кілька кімнат, тисячі стелажів із книгами вздовж стін та по центру зали. Дерев'яні полиці прогиналися під вагою манускриптів та записів минулих часів. Чоловік повільно переходив від одного фоліанта до іншого, водячи пальцями по корінцях і обкладинках, вчитувався в назви різними мовами: деякі були мертві, інші йому невідомі.

— Швидше! — поквапив його жрець, переступаючи з ноги на ногу.

— Ми домовилися лише щодо часу читання, а не пошуку, — озвався відвідувач, намагаючись зрозуміти про що може йти мова у сувої, який він зараз тримає у руках.

— Хлопчисько, — невдоволено пробурмотів собі під ніс жрець.

— Це ж не всі рукописи, — а Гіліам повернувся до чоловіка, який за ним наглядав. — Де манускрипти та фоліанти часів заснування імперії Аліарна? Я знаю, що понад десять книжок має зберігатися тут. То де вони?

Мисливець міг заприсягтися, що побачив, як охоронець цього місця зблід, а потім позеленів:

— Усе, що в нас є — тут. Не влаштовує — йди геть!

— Ні! Де решта книг? — спитав чоловік, не поспішаючи здаватися.

А жрець лише окинув відвідувача поглядом і пирхнув:

— Тут все доступно оку, шмаркач!

Гіліам хижо посміхнувся, отримавши підказку:

— Дякую.

Жрець скривився, але чоловік цього вже не бачив. Заплющивши очі і розкинувши руки в сторони, він забурмотів:

— Я у твоїй обителі. Я твоя дитина. Ти захищаєш нас на прохання покровителя. Допоможи розплющити очі на істину, вкажи мені шлях, як вказувала шлях дітям мисливця. Селіс, я закликаю до твоєї допомоги! Нехай знання бога Мисливця не пропадуть даремно, нехай його діти й далі ходять під світилом і дарують захист слабким. Розплющ мені очі, як зробила це для Томаса!

І.. він побачив. Не розплющуючи очі. Справді, побачив те, що було приховано від усіх. 

Він побачив книжки, що лежали замуровані в камінь під його ногами. І там була та, що потрібна була йому зараз. Вона світилася дужче за інші.

— Як туди потрапити? — Чоловік стукнув каблуком чобота об підлогу. Повернуся до жерця, чекаючи відповіді.

— Ніяк. Багато століть тому ми втратили можливість потрапити до серця бібліотеки.

— Не бреши мені! — загарчав Гіліам. — Кажи правду!

— Я кажу правду, — насупився товстун, розуміючи, що людина перед ним справді знайшла схованку.

— Ну добре, — молодший син короля знову заплющил очі і спробував сконцентруватися на потрібному йому фоліанті.

Щось кликало його вперед, вело. І він піддався цьому почуттю. Він йшов на заклик потрібного йому предмета. Розплющив очі воїн тільки після того, як зіткнувся з перепоною. Прямо перед ним була шафа з сувоями. Але щось із ним було не так. Оглянувши стелаж, Гіліам знайшов відмінність. Золота окантовка, що йшла стінами шафи, була в дзеркальному відображенні. До цього всі гачки та стрілки, що бачив чоловік, вказували праворуч. А на цій шафі — ліворуч.

Піддавшись пориву, воїн обхопив шафу руками з обох боків і намацав невеликий важіль з лівого боку. Гіліам потягнув його на себе і почув, як заскрипів механізм. Полиці почали рухатися, засувалися. Вони із скрипом втягувалися і від'їжджали вбік.

Усміхнувшись перемозі, чоловік зробив крок у відкрившийся отвір, знявши зі стіни смолоскип. Поворот і ще одні сходи вниз. 

Прибираючи руками павутину зі свого шляху, мисливець спускався слизькими сходами. Він був настільки зосередженим, що не почув здивованого зітхання жерця, який шукав цей вхід усе своє життя.

Під бібліотекою, в яку його привів товстун, була ще одна. Пильна, темна та давня. Дерев'яні полиці давно прогнили і безліч сувоїв валялися на підлозі. Неподалік капала вода.

— Чудово ж ви зберігаєте знання! — похитав головою мисливець.

Він йшов уперед, шукаючи ту саму книгу. Гіліам більше не зміг зосередитися та закликати свої сили на пошук. Більшість сувоїв і фоліантів, яких він торкався, моментально перетворювалися на пил. Чоловік благав усіх богів, щоб потрібна йому книга не повторила їхню долю. 

Гіліам витратив близько години на пошук і, нарешті, знайшов те, що шукав.

Перед мисливцем лежала невелика пухка книга, огорнута чорною шкірою, а на корінці срібними літерами було виведено: Легенда про Мисливця».

Недовго думаючи, Гіліам сховав книгу за пазуху, схопив перший-ліпший сувій, який не розвалився від його дотику, і повернувся до бібліотеки храму Селіс. Його наглядач не ризикнув спуститися за ним.

— Ти знайшов те, що шукав? — товстун стояв у проході замість шафи і зло дивився у вічі відвідувачеві.

— Так, бачиш, — Гіліам продемонстрував сувій.

Обличчя жерця розпливлося в задоволеній усмішці.

— Добре, сідай. Читати будеш під моїм наглядом.

Мисливець сів на кам'яну лавку та розгорнув манускрипт. А жрець тим часом схопив смолоскип і кинувся вниз.

Гіліам усміхнувся, намагаючись розібрати літери, виведені на пергаменті. Чорнило дивного червоного кольору розпливлося. Від розшифрування символів його відволік якийсь сморід і… тепло під ногами. Навіть крізь товсті чоботи воїн відчував, наскільки гарячею стала підлога.

Товстун з'явився у отворі. Обличчя було червоне від натуги. Натиснувши на важіль, він закрив прохід до нижньої бібліотеки.

Гіліам вже стояв поряд, готовий був кинутися вниз:

— Нащо ти це зробив?!

А жрець тільки посміхнувся:

— Мені доручили відшукати шлях у серце бібліотеки та знищити все, що там знаходиться.

— Хто? — Гіліам відчув як у нього сіпнулося око. Заспокоювала чоловіка лише книга, що була йому необхідна. Вона була у безпеці і тиснула на ребра закругленим кутом.

— Тебе це не стосується, щеня, — вивернув нижню губу жрець. — А тепер йди звідси! І сувій дай сюди.

Чоловік спробував вихопити з рук воїна документ.

Але той не дозволив цього зробити і відступив на крок. А потім розвернувся і попрямував до сходів — з бібліотеки. Як охоронець бібліотеки повис у нього на руці.

— Віддай, це належить мені!

Гіліам напружив м'язи і струсив товстуна, як настирливу комаху.

— Ні. А якщо ще раз доторкнешся мене, вспорю тобі черево, погань.

Вийшов із храму Селіс чоловік із люттю у серці. Він любив людей і завжди намагався їх захищати. Але цей жрець не мав права зватись людиною. Більше людей Гіліам любив лише знання, які були щойно знищені полум'ям за чиїмось наказом.