Загін рухався швидко, майже не зупиняючись на привали. Через чотири дні сімнадцять чоловік уже стояло на узліссі Гаю Стародавніх чи Гаю Першорідних. Занадто багато було назв у цього незвичайного і норовливого лісу. Теплий вітер забирав хмари, показуючи смертним міріади зірок на небосхилі. А це означало лише одне — прийшла весна.

Вони сиділи біля вогнища і їли, поки світловолосий воїн розповідав їм легенду про Мисливця. Іноді він відволікався і кидав погляди на свого коня, який як наче лоша бігав першою травою і пирхав.

— Тобто, майстере Гіліам, ви хочете сказати, що все те, що багато століть розповідалося про мисливців, брехня?

— Так, — він відповів спокійно. — Більше того, я хочу сказати, що богиня, якій було передано піклування про нас, справно пише долі для мисливців. І це не покарання, а благословення.

— Чому ви вважаєте, що десь збереглися бодай якість відомості про справжніх мисливців?

— Не може людина знищити те, що створив бог, — легко знизав плечима воїн. — Я у це вірю. І готовий життя покласти, щоб довести свою правоту.

— Ще скажіть, шо знаєте, де шукати, — глузливо почулося збоку.

— Здогадуюсь, — спокій цього чоловіка нічого не могло порушити.

— А що потім? — спитали у нього. — От знайдете ви ті відомості, припустимо, далі що?

— Секрет, — воїн усміхнувся, дивлячись на хлопця зі шрамом на правій щоці. Останнє питання пролунало саме від нього.

І судячи з усього, почута відповідь його зовсім не задовольнила.

— І ви зараз пропонуєте нам іти за вашою мрією? — Осванд здавалося, замислився. Наче вагався і не знав який шлях обрати.

— За нашою мрією, — похитав головою командир. — Чи ніхто з вас не мріє піднестися? Позбутися презирливих поглядів і шепоту за спиною? Відновити втрачені знання, знову заснувати зруйновані гільдії? І помститися тим, хто стільки років принижував нас.

— Звучить надто добре, — мовив Мартон. — А з чого ти взяв, що знання, якщо вони дійсно є, стануть тобі доступними від одного лише твого бажання? З чого ти взяв, що зможеш змінити думку людей, яка нав'язувалась віками? Ти воїн без армії, простий мисливець. Ти впевнений, що зможеш захистити тих, хто піде за тобою?

— Вони підуть не за мною, — Гіліам глянув на чоловіка, — вони підуть за нашою спільною мрією. І навіть боги не зможуть нам завадити.

— Красиво кажеш. Але ніхто з тих, хто тут сидить, не захоче йти проти всього світу. Сили не вистачить воювати з усіма.

Після цієї фрази запанувала тиша, яку порушував лише тріск згораючих у багатті гілок. А вже наступного ранку загін ступив під тінь багатовікових дерев і розмови про мрії припинилися. Гіліам би сказав, що відклалися. Але хто його знає, що зараз відбувалося у головах молодших мисливців?

А Гай вже пустив людей у свої обійми, заманюючи вдаванним спокоєм. Гілки дерев вкрилися зеленими бруньками і тихо шелестіли на вітрі.

Гіліам йшов пішки, ведучи свого коня під вуздечку. Мисливці, тихо розмовляли між собою, прямували за чоловіком, чий авторитет ніхто б не наважувався заперечувати.

— Сподіваюся, що цього разу ми на зудгів не натрапимо, — мрійливо пробурмотів Драдер, закинувши руки за голову.

— Я відчую їх. Зможу попередити, якщо нам буде щось загрожувати.

Ліліїт поводилася надзвичайно тихо і спокійно після того, як зізналася друзям. Вона й  сама не знала навіщо розкрила цю таємницю, але не шкодувала.

«Вони б все одно здогадалися», — відмахувалася від своїх передчуттів дівчина.

А хлопці спостерігали за Ліліїт та намагалися розвеселити. Навіть стриманий і завжди спокійний Осванд кілька разів намагався завести з мисливицею невимушену розмову. Але висмикнути її з прострації вдалося тільки Драдеру найдурнішим питанням у своєму житті:

— А що ти відчула, ставши частиною проклятої сили?

Ліліїт здригнулася, але відповіла:

— Не проклятою. Вона врятувала нам усім життя. У той момент я відчувала всіх зудгів, що оточили нас. Я відчувала їхню ненависть, голод і страх.

— Вони чогось бояться? — здивувався воїн, що порівнявся з ними.

— Підслуховувати погано, майстере Гіліам, — усміхнулася мисливиця.

— Погано звертатися до мене на «ви», коли я просив цього не робити.

— Ти, правда, віриш у цю силу? У її відродження? — А от Томас звертався до чоловіка як до рівного без нагадування. Адже після того бою з демонами отримав дозвіл.

— Зараз поряд з вами доказ того, що вона може прокинутися сама, — кивнув головою воїн у бік дівчини. — А ти, Томасе, доводиш те, що ця сила прихована в нас і її можна розвинути.

— Надто тихо, — насупився Осванд, ламаючи хід розмови. — Ви щось відчуваєте?

Гай завмер, ніби налетів крижаний вихор і заморозив усе на своєму шляху.

— Нічого не відчуваю, — похитала головою мисливиця, ступаючи по затверділому чорному ґрунту.

— Цей ліс знову нас плутає, — тихо пробурмотів Томас. — Ми йдемо не туди.

—  Та наче прямо, — почесав потилицю Драдер.

— Так тільки здається, — Томас, здається, говорив уже не з друзями, а сам із собою. Бурмотів під ніс. А потім звернувся до одного з них: —  Гіліам, я можу вивести нас, але треба діяти швидко. Поки я ще не втратив нитку і поки Гай не зрозумів, що його розкусили.

— Дій, — чоловік дав дозвіл, а потім набрав повітря у легені і гаркунв: — Гей, ану йдіть сюди!

Мисливці почала бурчати і ставити питання вже після того, як загін звернув зі стежки і пішов через вітролом за смаглявим хлопцем. Томас рухався швидко, незважаючи на те, що під ноги вічно намагалися потрапити коріння дерев або колючі сухі гілки. Мисливець впевнено йшов уперед, іноді оглядаючись, щоб переконатися, що ніхто не відстав.

Нарікати люди перестали тільки після того, як дерева розступилися, випустивши загін на галявину. Трохи більше року тому вони тут розбивали табір перед тим, як потрапити до Земель Мертвих.

Впізнали вони цю місцевість за одним деревом, яке розтроїлося наче від удару блискавки.

— Дякую, Томасе, — командир загону поплескав хлопця по плечу. — Ти впорався.

Мисливець тільки усміхнувся, відчуваючи, що сил на відповідь у ньому немає.

***

Під час обіду Гіліам поглядав на коня, який хлюпався у водах річки і бив копитом, піднімаючи бризки. Його загін надихнувся, адже ніхто не загинув під час переходу і тепер залишалося лише дістатися додому. А це вже було найпростіше з усіх завдань.

Саме тоді воїн і порушив їхні мирні розмови.

— Зараз я востаннє торкнуся теми про справжніх мисливців. Як ви вже знаєте, зараз я їду до Нулбанара, щоб доповісти королю про все, що відбулося за цей рік. За два тижні я вирушаю на пошуки загубленого знання. Якщо хоч один із вас захоче до мене приєднатися, я буду радий. Чекатиму біля річки на нейтральній території між Нулбанаром і Брасіріном біля річки Мешел.

Тоді йому ніхто не відповів. Але Гіліам надії все одно не втратив.

***

За круглим столом помістилося багато людей. Занадто багато для такої невеликої кімнати. Серцевина столу була порожня і там стояла діва в білому одязі і золотим обручем на лобі.

І вже тоді ставало зрозуміло, що ніякі то не люди зібралися. А справжні боги.

— А тепер, Селіс, ти розкажеш усе, що зробила, або ми покличемо твого брата, — чоловік провів рукою по стягнутому в хвіст чорному волоссю.

— Ні, Авандане, — пирхнула та. — Я не перед ким звітувати не збираюся. Тим більше, перед тобою!

— Це тому, що справа стосується мисливця? — майже загарчав бог вогню.

— Ні, — знову пирхнула жінка. — Тому що це стосується мене.

Богиня-доля склала руки на грудях і окинула поглядом божеств, що зібралися на нараду.

—  І це ви вирішили мене судити? Серйозно?

— Ні, — голос був настільки високим, що присутні відразу притиснули долоні до вух. Перед їхніми очима з'явилася істота з прозорою шкірою та великими сумними очима з червоними райдужками.

— Деміурге, — шепіт пробіг між богами.

— Якими долями, Енне? — Усміхнулася Селіс, не відчувши комічність питання.

Енне засміялося. Воно не мало статі та форми. Воно було найвищим богом. Тим, хто ходив під променями двох світил та тим, хто створив цей світ.

— Ти використовуєш силу собі на користь, — заговорив деміург і примружився. — Чи знаєш ти, що я можу одним польотом думки стерти тебе і усі спогади про тебе?

— Так, — богиня відступила на крок і відчула за спиною край столу.

— Добре. Тоді можеш йти.

Авандан стрепенувся:

— Як так? Вона притягла душу з іншого світу, створила їй долю мисливця і повернула пам'ять. Вона порушила одразу три заборони!

— Мені цікаво що з цього вийде, — посміхнулося Енне. — Я збережу життя Долі, та спогади про неї, але за однієї умови. Ти більше не впливатимеш на цю душу. Нехай далі вона йде сама.

— Що? Але .., — Богиня намагалася щось сказати, але її голос просто зник.

— Це твоя кара! — суворо промовив деміург, розчиняючись у повітрі.

***

Три постаті рухалися чорним полем. Трава тільки прокльовувалась, готуючись вкрити землю пухнастою ковдрою. Драдер, Мартон і Ліліїт відокремилися від загону і повільно рухалися у бік свого села. Коли Гіліам з мисливцями зникли за обрієм, колишній головний мисливець села Гудрас заговорив:

— Я, сподіваюся, що жоден із вас не вирушить шукати спадщину загиблого бога.

Драдер знизав плечима і виставив перед собою спис, спрямувавши вістря на невидимого ворога:

— А чому ні? Звучить дуже заманливо. Ти тільки уяви, Мартоне, сила і могутність, яку у нас відібрали. Адже добре звучить.

Чоловік із розірваною ніздрею насупився і провів рукою по лисій голові:

— Це казка і нічого більше. Жодної сили і жодних богів не існує. Це все давно у минулому.

— А що, як я тобі скажу, що бачила бога? — тихо промовила дівчина, вдивляючись в обриси села, яке мало вже з'явитися перед ними.

— Тоді я відповім тобі, що ти несповна розуму, — озвався Мартон. — Зрозумій, немає нічого такого, що не можна осягти розумом чи торкнутися руками.

— І як ти тоді поясниш те, що в цьому світі стільки незвичайних істот?

— Вони цілком звичайні, — зніяковів мисливець, не розуміючи, чому його учениця так дивно говорить.

— Для тебе, але не для мене, — посміхнулася Ліліїт, повністю збиваючи з пантелику вчителя.

Драдер знизав плечима на німе питання, що промайнуло на обличчі Мартона, і поспішив слідом за мисливицею.

Ліліїт прискорила крок. Серце стискалося від поганого передчуття, тому вона й не усвідомлювала, що майже видала себе з тельбухами. Адже тільки двоє людей знали про неї всю правду. Але зараз це було не так важливо.

Ліліїт наршті побачила Гудрас. А точніше те, що від нього залишилось.

Не повіривши своїм очам, вона кинулась уперед і не почула стогін Драдера, що опустився навколішки і до болю стиснув у руках свою зброю. Не бачила дівчина і того, як похитнувся Мартон.

Вона біжала уперед і лаялася словами зі свого першого життя:

— Дідько! Трясця! Ні! Чорт забирай, ні! 

Мисливиця бігла до свого будинку. Але він, як і всі інші, був зруйнований і спалений. Дах осів, проломивши північну стіну, в небо здіймався попіл від кожного дмуху вітру. Все село Гудрас перетворилося на згарище без жодної живої душі. А випалена земля хрумтіла при кожному кроці.

— Не може бути! Не може! —  Вона забігла на ганок будинку. Дошки не витримали ваги і проломилися. Ліліїт провалилася до пояса і чорними від сажі руками схопилася за обличчя, яким текли сльози.

Мартон висмикнув її з ями.

— Не йди туди. Не треба, — він притиснув схлипуючу ученицю до себе.

— Що тут сталося? Чому тут згарище? Вони всі мертві? Всі?! Мартоне, не мовчи!

— Не йди туди. Тобі не треба це бачити.

— Мамо! Рейнерг! — Вона билася в істериці.

— Ходімо звідси.

Але вона ніби приросла до почорнілої від кіптяви та крові землі:

— Більше ніхто не погладить мене по волоссю і не поцілує в лоба. Більше ніхто не обійме мене так, як він. Більше ніхто ніколи не назве мене квіточкою і не розкаже легенди. Їх немає, Мартоне! Я знала це ще на підході! Я відчувала! Їх більше немає!

Драдер ішов вулицею. Його хитало. Він увійшов у свій будинок і знайшов там три обвуглених трупа: батька, матері та молодшої сестри. Він втратив усе.

— Хто це зробив? — Його голос був дзвінким як ніколи, а очі більше нічого не показували. —  Я вб’ю його власними руками.

— Земля вже охолола і сліди сховав вітер.

— Я знаю, хто може допомогти, — Ліліїт подивилася на вчителя. І в той момент він міг заприсягтися, що вона зламалася. Але не так, як ламаються звичайні люди. Просто ця дівчина вмить стала дорослішою і кровожерливішою.

— Ефрікс?

— Так. Цю стару не так легко зжити зі світу, — вона не посміхалася. Вивернувшись із обіймів наставника, дівчина побігла до Гаю. Мисливиця не чула, як її супутники просили її зупинитись та почекати їх. Вона поспішала до лісу, залишаючи весь біль позаду.

Але від думок їй так просто позбутися не вдавалося.

«Вони мертві! Всі! Не можу повірити! Мамо! Адже я так і не попросила в тебе пробачення. Адже ти так і не схвалила мій шлях. Через мою дурість цей шлях буде проклятим. Вибач мені, мамо! Рейнере, пробач що була такою черствою з тобою. Пробачте мені!»

Вона все бігла, а сльози болю та злості застилали їй очі. Декілька разів дівчина налітала на дерева, але не помічала цього.

— Ефрікс! Ефрікс, щоб тебе чорти в казані катали! Відкрий!

— Хто такі чорти? —  Двері відчинилися. — Ліліїт?

— Що сталося з селом? Чому ти їх не захистила?

Мисливиця шукала винного та знайшла його.

Стародавня пропустила дівчину в будинок і відкоркувала пляшку із зеленою настоянкою.

— Я знала, що ти прийдеш. Випий.

В руки уткнулася дерев'яна чаша з крижаною водою. Ефрікс влила туди ще й зілля.

— Що це?

— Те, що ти б назвала заспокійливим.

Ліліїт перекинула гірку рідину одним махом. По тілу розлилася теплота, почало хилити на сон.

— Це транквілізатор, — промовила вона, ледве ворушачи язиком. Але можливість мислити ясно повернулася. — Хто це зробив?

— Зачекаємо твоїх друзів, — ворожка налила чисту воду в чашу і виплеснула туди ще одне зі зілля.

Мартон і Драдер влетіли в будинок без стуку. Ефрікс одразу ж простягла чашу молодшому з тих, хто прибув, і той, не опираючись, випив.

— А тепер відповідь. Я не знаю, що тут сталося, бо відлучалася на місяць. Я завжди йду на початку весни за зірковим каменем для ритуалу. А коли повернулася, застала згарище. Земля була теплою. Це сталося два дні тому.

— А було хоч щось, що вказувало на тих, хто це зробив? — Мартон, здавалося, був самим спокійним. — Розбійники чи стихія?

Ефрікс похитала головою.

— Розкинь карти! — Ліліїт зло дивилася на ворожку і не відчувала, як її обличчя вмивається сльозами.